Ухвала суду № 137890216, 02.07.2026, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

02 липня 2026 року Справа 160/16379/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лозицької І.О., розглянувши у порядку письмового провадження в місті Дніпрі клопотання представника відповідача про залишення без розгляду позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 , в якій просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) індексації грошового забезпечення з 19.07.2016 р. по 28.02.2018 р. включно, із застосуванням базового місяця для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, відповідно до вимог Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 р. №1078;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) індексацію грошового забезпечення за період з 19.07.2016 р. по 28.02.2018 р. включно, з встановленням для обчислення індексації місяця підвищення (базового місяця) січень 2008 року, з урахуванням раніше виплачених сум;

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) індексації грошового забезпечення, відповідно до вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 за період з 01.03.2018 р. по 31.12.2022 р. включно та за період з 01.01.2024 року по 13.03.2026 рік включно;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) здійснити нарахування та виплату індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ), відповідно до вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 за період з 01.03.2018 р. по 31.12.2022 р. включно та за період з 01.01.2024 р. по 13.03.2026 р. включно як різницю між сумою індексації і розміром підвищення доходу в сумі 3988,15 грн. щомісячно в загальній сумі - 336677,05 грн.;

- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) щодо виплати ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) одноразових видів грошового забезпечення, а саме: грошової допомоги на оздоровлення за 2017 2022, 2024, 2025 роки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2018, 2019, 2021 2022 роки, без урахування при їх обчисленні індексації грошового забезпечення;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) здійснити перерахунок та виплатити ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) одноразові види грошового забезпечення, а саме: грошову допомогу на оздоровлення за 2017 2022, 2024, 2025 роки, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2018, 2019, 2021 2022 роки, з включенням до грошового забезпечення, з якого проводиться розрахунок, індексації грошового забезпечення, з урахуванням раніше виплачених сум;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ), відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів, у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів, у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) компенсацію втрати частини доходів, у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 19.07.2016 р. по 28.02.2018 р. включно, за період з 01.03.2018 р. по 31.12.2022 р. включно, за період з 01.01.2024 р. по 13.03.2026 р. включно за весь час затримки виплати, а саме: за період з 19.07.2016 р. по дату фактичної виплати індексації грошового забезпечення.

Ухвалою суду відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

До суду від представника відповідача надійшов відзив, в якому заявлено клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, яке обґрунтоване тим, що позивачем пропущено строк звернення до суду.

Розглянувши клопотання представника відповідача про залишення позову без розгляду, суд зробив висновок про відсутність обґрунтованих підстав для залишення позову без розгляду, виходячи з наступних підстав.

Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

Так, у п.2.1. мотивувальної частини рішення від 15.10.2013 р. №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що поняття заробітна плата і оплата праці, які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям грошова винагорода, одноразова грошова допомога при звільненні та оплата праці і заробітна плата, які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (частини перша, друга, четверта, сьома статті 43 Основного Закону України). Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ч. 1 ст. 55 Конституції України).

Критерієм відповідності строку звернення працівника до суду вимогам Конституції України є його розумність; розумним визнають строк, який є достатнім для подання позову за звичайних життєвих обставин, не створює надмірних труднощів для працівника й застосовується передбачувано та однаково. Водночас оцінка розумності такого строку не може ґрунтуватися на гіпотетичних випадках незнання закону; вирішальним є те, чи забезпечує строк реальну можливість реалізувати право у звичайних умовах.

Водночас Конституційний Суд України у рішенні від 11.12.2025 р. №1-р/2025 у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) звертає увагу, що введення воєнного стану в Україні об`єктивно створює умови, які не можна вважати звичайними. Законодавець, установлюючи строки звернення працівника до суду, має враховувати надзвичайний характер правового режиму воєнного стану та пов`язані з ним об`єктивні перешкоди в доступі до правосуддя.

Згідно з частиною сьомою статті 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищене законом. Роботодавець зобов' язаний регулярно й своєчасно виплачувати заробітну плату та інші належні працівникові виплати протягом усього періоду дії трудових відносин. Конституційна гарантія своєчасного одержання винагороди за працю охоплює весь період дії трудових відносин. До моменту припинення трудових відносин зобов`язання роботодавця щодо виплати заробітної плати є таким, що триває.

Відповідно до правової позиції, викладеної Конституційним Судом України у рішенні від 22.02.2012 р. №4-рп/2012, згідно з якою невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). Конституційний Суд України вважає цю юридичну позицію застосовною mutatis mutandis у цьому конституційному провадженні.

Отже, порушення зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим: кожен день невиплати або затримки виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат означає не завершене правопорушення, а таке, що триває.

Закон України Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану від 15.03.2022 р. №2136-ІХ, зі змінами, зобов`язує роботодавця вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати (ч.2 ст.10).

Конституційний Суд України у рішенні від 11.12.2025 р. №1-р/2025 виходить із того, що право на доступ до суду не є абсолютним і вимагає законодавчого врегулювання, а отже, може підлягати певним обмеженням; це стосується, зокрема, установлення порядку й умов прийнятності звернення до суду, апеляційного чи касаційного оскарження тощо, адже саме таке регулювання належить до сфери компетенції держави, яка має певний простір обдумування (margin of appreciation) у цьому питанні. Водночас установлення строку звернення до суду має застосовуватися з легітимною метою та за умови, що між застосованим засобом і метою, якої належить досягти, існує розумне співвідношення.

Отже, державне втручання у сферу захисту права на суд є можливим за умови виправданості (домірності) обраних законодавцем засобів, які зберігають повагу до сутності цього права та не суперечать приписам Конституції України, які expressis verbis гарантують його обсяг (абзац четвертий підпункту 8.3 пункту 8 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 18.07.2024 р. №8-р(ІІ)/2024).

Строк звернення до суду це встановлений законом проміжок часу, протягом якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права; після закінчення строку звернення до суду право не зникає, але не може бути належно реалізоване в разі неможливості поновлення цього строку.

Строк звернення до суду відіграє ключову роль у забезпеченні юридичної визначеності та створює передбачувані часові межі для оскарження дій чи бездіяльності.

Установлення строків звернення працівника до суду щодо вирішення трудового спору є допустимим лише за умови дотримання принципу домірності (пропорційності): вони мають бути застосовані з легітимною метою (юридична визначеність, ефективність судочинства), бути потрібними (захист від утрудненого доказування через плин часу) та не виходити за межі, виправдані в демократичному суспільстві. Окремим критерієм, що конкретизує пропорційність, є розумність установленого строку: його визнають конституційно допустимим лише тоді, коли він забезпечує реальну можливість звернення до суду, не створює надмірного чи несправедливого тягаря для особи та відповідає об`єктивним умовам суспільного життя на час ухвалення закону.

Отже, строки звернення до суду мають забезпечувати ефективний судовий захист та застосовуватися пропорційно, не позбавляючи особу реальної можливості реалізувати своє право на судовий захист та захистити порушене право. Строки звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат відповідають вимогам Конституції України лише за умови, що вони не позбавляють сутності права на своєчасне одержання винагороди за працю; вони повинні бути вмотивовані легітимною метою юридичної визначеності й ефективності судочинства, залишати працівникові реальну і достатню можливість для звернення до суду, забезпечувати баланс інтересів працівника, роботодавця та суспільства.

Застосовуючи ці критерії до оспорюваних приписів Кодексу, Конституційний Суд України в Рішенні від 11.12.2025 №1-р/2025 констатує: законодавець хоча й мав на меті дотримання юридичної визначеност1 та організації правосуддя, однак, тримісячний строк у справах щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є надмірно коротким. Конституційний Суд України також зазначає, що баланс між правом працівника на своєчасне й повне одержання винагороди за працю, інтересом роботодавця у юридичній визначеності та захисті від безмежної в часі відповідальності, а також публічним інтересом у стабільності правопорядку й ефективності правосуддя в будь-якому разі не може бути досягнутий у спосіб позбавлення працівника можливості скористатися своїм правом на одержання винагороди за працю. Конституційний Суд України вважає, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

У рішенні від 11.12.2025 р. №1-р/2025 Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції У країни, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.

Повертаючись до обставин цієї справи, суд зазначає, що спірні правовідносини стосуються неналежних, за доводами позивача, нарахування і виплати йому грошового забезпечення за період з 19.07.2016 р. по 31.12.2022 р. та за період з 01.01.2024 р. по 13.03.2026 р.

З матеріалів справи судом встановлено, що позивач дізнався про нарахування йому грошового забезпечення в неналежному розмірі з листа-відповіді від 04.05.2026 р. та з листа-відповіді від 10.06.2026 р. , при цьому позивач звернувся до суду 12.06.2026 р., а відтак, строк звернення до суду позивачем не пропущений.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17.07.1997 р. №475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції, яка набрала чинності для України 11.09.1997 р., передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Згідно із ч.1 ст.17 Закону України Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.

У справі Delcourt v. Belgium Європейський Суд з прав людини зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.

У справі Bellet v. Fгаnсе Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Отже, як свідчить позиція Європейський Суд з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Як випливає з рішення Європейського Суду з прав людини у справі Іліан проти Туреччини, правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Також, практика Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа Стаббігс на інші проти Великобританії, справа Девеер проти Бельгії).

Одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі.

З огляду на викладене та з метою запобігання обмеження прав позивача на доступ до правосуддя, враховуючи, що позивачем строк звернення до суду не пропущено, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду.

Керуючись статтями 122, 123, 240, 243, 248, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання представника відповідача про залишення без розгляду позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Копію ухвали надіслати особам, які беруть участь у справі.

Ухвала суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.О. Лозицька