Рішення № 137827252, 30.06.2026, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/20749/26

Провадження 2-а/127/207/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі головуючого судді Горбатюка В.В.,

за участю секретаря судового засідання Соушко Ю.О.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача - адвоката Воробей П.О.,

представника відповідача Скляра О.В.,

третьої особи - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення з України,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького міського суду Вінницької області надійшла позовна заява ОСОБА_1 , подана в його інтересах представником - адвокатом Воробеєм Петром Олексійовичем, до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення № 0501100100000810 від 03.06.2026 про примусове видворення з України іноземця - громадянина російської федерації ОСОБА_1 .

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є громадянином російської федерації, однак тривалий час проживає на території України, перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України ОСОБА_2 та має двох малолітніх дітей.

Позивач зазначив, що 23 жовтня 2018 року між ним та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб. У шлюбі народилися діти: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Позивач вказав, що дружина та діти є громадянами України, проживають на території України, а тому його примусове видворення призведе до фактичного роз`єднання сім`ї.

У позовній заяві також зазначено, що позивач проживав разом із сім`єю за адресою: АДРЕСА_1 . На підтвердження сімейних обставин представник позивача подав до суду копії свідоцтва про шлюб, свідоцтв про народження дітей, витягів з реєстру територіальної громади щодо позивача, його дружини та дітей, а також довідки про реєстрацію дітей.

Позивач вказав, що рішення Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області № 0501100100000810 від 03.06.2026 про його примусове видворення прийняте без належного врахування його сімейного життя, факту наявності дружини-громадянки України, двох малолітніх дітей, стану здоров`я дітей та наслідків видворення для сім`ї.

Також позивач послався на те, що не мав наміру ухилятися від виконання вимог міграційного законодавства, а причини невиконання рішення про примусове повернення пов`язані із сімейними обставинами, станом здоров`я дитини та відсутністю достатніх коштів.

У позовній заяві представник позивача зазначив, що оскаржуване рішення прийняте формально, без перевірки пропорційності втручання у право позивача та членів його сім`ї на повагу до приватного і сімейного життя, а також без належного з`ясування наявності обставин, які могли перешкоджати примусовому видворенню.

Саме з цих підстав позивач звернувся до суду з цим позовом та просив визнати протиправним і скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області № 0501100100000810 від 03.06.2026 про примусове видворення з України іноземця - громадянина російської федерації ОСОБА_1 .

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення. Цією ж ухвалою справу призначено до розгляду із роз`ясненням відповідачу право подати відзив на позовну заяву. Ухвалою суду також забезпечено участь позивача ОСОБА_1 у судовому засіданні в режимі відеоконференції з Волинським пунктом тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України.

Відповідач - Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області - подав відзив на позовну заяву, у якому проти позову заперечив та просив відмовити у його задоволенні.

Відзив мотивовано тим, що під час здійснення заходів, спрямованих на протидію нелегальній міграції в межах операції «Мігрант», працівники відділу організації запобігання нелегальній міграції, реадмісії та видворення УДМС у Вінницькій області 03.06.2026 у м. Гайсин Вінницької області виявили громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживав за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач зазначив, що під час перевірки правомірності перебування позивача на території України було встановлено, що він не виконав рішення про примусове повернення до країни громадянської належності, прийняте Гайсинським відділом УДМС України у Вінницькій області 21.04.2026, яким його зобов`язано покинути територію України до 19.05.2026.

У відзиві також зазначено, що позивач продовжував порушувати міграційне законодавство України, оскільки проживав на території України без належних документів на право проживання.

Відповідач вказав, що ОСОБА_1 прибув на територію України 21.06.2021 з метою возз`єднання сім`ї у зв`язку зі шлюбом з громадянкою України. 22.01.2025 його було документовано посвідкою на тимчасове проживання № НОМЕР_1 , виданою органом 0503, зі строком дії до 21.01.2026. Також позивачу було зареєстровано місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

УДМС зазначило, що до закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання позивач не звернувся до підрозділів УДМС у Вінницькій області для її продовження, після закінчення строку дії посвідки у семиденний строк не знявся з реєстрації місця проживання та не виїхав за межі України. Територію України з 21.06.2021 позивач не покидав, що, за доводами відповідача, підтверджується витягом з інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан».

Відповідач послався на те, що за порушення встановлених правил перебування іноземців на території України щодо позивача 21.04.2026 складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МВН № 003620, а постановою серії ПН МВН № 003617 від 21.04.2026 позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 203 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 3400 грн.

Також відповідач зазначив, що 21.04.2026 щодо ОСОБА_1 прийнято рішення № 0517130100021084 про примусове повернення до країни походження або третьої країни, яким його зобов`язано покинути територію України до 19.05.2026. Позивач це рішення не оскаржив та у визначений строк не виконав.

УДМС вказало, що 03.06.2026 під час повторного виявлення позивача, з урахуванням невиконання рішення про примусове повернення та подальшого перебування на території України без належних документів, прийняло рішення № 0501100100000810 про примусове видворення громадянина російської федерації ОСОБА_1 з території України.

Відповідач також послався на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05.06.2026 у справі № 127/19464/26, яким громадянина російської федерації ОСОБА_1 затримано з метою забезпечення видворення за межі території України з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, строком на шість місяців.

У відзиві відповідач зазначив, що позивач та його представник не спростовують факту незаконного перебування позивача на території України, не оскаржували рішення про примусове повернення та не навели обставин, які б свідчили про протиправність рішення про примусове видворення. На думку відповідача, наявність у позивача дружини та двох дітей на території України не звільняє його від обов`язку дотримуватися міграційного законодавства України та не є підставою для скасування рішення про примусове видворення.

УДМС просило відмовити у задоволенні адміністративного позову у повному обсязі.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 , який брав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції з Волинського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України, позов підтримав та просив його задовольнити.

Позивач пояснив, що тривалий час проживає в Україні, має сім`ю, дружину-громадянку України та двох малолітніх дітей. Пояснив, що не бажає розлучатися з сім`єю, а невиконання рішення про примусове повернення пов`язує із сімейними обставинами, хворобою дитини та відсутністю коштів. Також зазначив, що наміру ухилятися від участі у процедурі чи переховуватися не мав.

Представник позивача - адвокат Воробей Петро Олексійович - позов підтримав та просив його задовольнити. Представник позивача зазначив, що оскаржуване рішення прийняте без належного врахування сімейного стану позивача, наявності у нього дружини-громадянки України та двох малолітніх дітей, а також без оцінки пропорційності втручання у право на сімейне життя.

Третя особа ОСОБА_2 у судовому засіданні підтримала позов та просила його задовольнити. Пояснила, що перебуває з позивачем у зареєстрованому шлюбі, вони мають двох малолітніх дітей, а видворення чоловіка фактично призведе до роз`єднання сім`ї.

Представник відповідача - Скляр Олег Володимирович у судовому засіданні проти позову заперечив та просив відмовити у його задоволенні. Пояснив, що позивач порушив міграційне законодавство України, після закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання не звернувся за її продовженням, не виїхав з України, рішення про примусове повернення не виконав, а тому УДМС мало правові підстави для прийняття рішення про примусове видворення.

Суд дослідив письмові докази, надані учасниками справи.

Відповідно до копії паспорта громадянина Російської Федерації, виданого на ім`я ОСОБА_1 / ОСОБА_5 , встановлено, що позивач є громадянином Російської Федерації, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у Воронезькій області Російської Федерації. Паспорт громадянина Російської Федерації № НОМЕР_2 виданий 02.02.2021 та був дійсний до 02.02.2026.

Також позивач подав копію документа про реєстраційний номер облікової картки платника податків ОСОБА_1 .

Відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 встановлено, що 23.10.2018 між ОСОБА_1 , громадянином Російської Федерації, та ОСОБА_6 , громадянкою України, зареєстровано шлюб, про що складено актовий запис №171. Після державної реєстрації шлюбу прізвище дружини змінено на « ОСОБА_7 ».

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 встановлено, що ОСОБА_4 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Гайсині Вінницької області. Батьком дитини зазначено ОСОБА_1 , громадянина Російської Федерації, матір`ю - ОСОБА_2 , громадянку України.

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 встановлено, що ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Гайсині Вінницької області. Батьком дитини зазначено ОСОБА_1 , громадянина Російської Федерації, матір`ю - ОСОБА_2 , громадянку України.

Відповідно до довідки Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області № 758/2019 про реєстрацію особи громадянином України встановлено, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований громадянином України відповідно до Закону України «Про громадянство України» на підставі рішення УДМС України у Вінницькій області від 25.09.2019.

Відповідно до довідки Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про реєстрацію особи громадянином України щодо ОСОБА_3 встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована громадянкою України відповідно до Закону України «Про громадянство України».

Відповідно до витягу з Реєстру територіальної громади № 2023/008390544, сформованого 17.10.2023, встановлено, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до витягу з Реєстру територіальної громади №2023/008402880 від 17.10.2023 встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до витягу з Реєстру територіальної громади № 2023/008390527, сформованого 17.10.2023, встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до витягу з Реєстру територіальної громади №2023/001186878 від 08.02.2023 встановлено, що позивач також зазначений за адресою: АДРЕСА_1 .

Таким чином, наданими доказами підтверджується, що позивач перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України ОСОБА_2 , має двох малолітніх дітей - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , які є громадянами України та зареєстровані за однією адресою.

Відповідно до виписки з медичної карти стаціонарного хворого щодо ОСОБА_4 встановлено, що дитина перебувала на стаціонарному лікуванні у грудні 2024 року.

Відповідно до протоколу опису КТ-обстеження медичного центру щодо ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , обстеження проведено 14.04.2026. За результатами обстеження зазначено висновок про наявність патології ЛОР-органів, зокрема ознак правобічного гаймориту, сфеноїдиту, викривлення носової перетинки та інших змін, з рекомендацією консультації направляючого лікаря.

Відповідно до медичного документа ТОВ «Імеда» щодо ОСОБА_4 встановлено, що 11.06.2026 дитина зверталася за медичною допомогою зі скаргами на утруднення носового дихання, дихання з відкритим ротом, хропіння та симптоми гострого респіраторного захворювання, за результатами огляду лікарем надано рекомендації щодо лікування.

Відповідно до рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства № 0517130100021084 від 21.04.2026, прийнятого головним спеціалістом Гайсинського відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області Алімовою Т.М., встановлено, що щодо громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , прийнято рішення про його примусове повернення до країни походження або третьої країни.

Зі змісту вказаного рішення встановлено, що під час проведення заходів з виконання законодавства у міграційній сфері у м. Гайсині було виявлено громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 . У рішенні зазначено, що позивач здійснив перетин державного кордону України у напрямку «в`їзд» через пункт пропуску «Бачівськ» з метою возз`єднання сім`ї, перебував на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_1 , строк дії якої закінчився 21.01.2026.

Відповідно до вказаного рішення відповідач виходив з того, що після закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання позивач територію України не залишив, із заявою про продовження строку перебування або оформлення документів для подальшого законного перебування в Україні до територіальних органів чи підрозділів ДМС України не звертався. Також у рішенні зазначено, що за порушення встановлених правил перебування в Україні щодо позивача складено адміністративний протокол за ч. 2 ст. 203 КУпАП та винесено постанову про накладення адміністративного стягнення у виді штрафу.

Із резолютивної частини рішення про примусове повернення встановлено, що ОСОБА_1 зобов`язано залишити територію України у строк до 19.05.2026. На примірнику рішення міститься підпис позивача про ознайомлення з рішенням 21.04.2026, а також зазначено, що українську мову він розуміє без перекладача.

Відповідно до рішення про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства від 03.06.2026, прийнятого Управлінням Державної міграційної служби України у Вінницькій області щодо громадянина Російської Федерації ОСОБА_8 / ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлено, що за результатами розгляду матеріалів щодо вказаної особи вирішено примусово видворити його з України.

Зі змісту вказаного рішення встановлено, що під час здійснення заходів щодо нагляду та контролю за виконанням законодавства в міграційній сфері працівниками Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області та працівниками Гайсинського районного управління поліції ГУНП у Вінницькій області 03.06.2026 у м. Вінниці було виявлено громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який тимчасово проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

У рішенні зазначено, що ОСОБА_1 прибув на територію України 21.06.2021 з метою возз`єднання сім`ї та у зв`язку із шлюбом з громадянкою України. 22.01.2025 його було документовано посвідкою на тимчасове проживання № НОМЕР_1 , виданою органом 0503, зі строком дії до 21.01.2026.

Відповідно до вказаного рішення встановлено, що після закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання ОСОБА_1 не звернувся для її продовження, у семиденний строк не знявся з реєстрації місця проживання та не виїхав за межі України, територію України не покидав з 21.06.2021.

Також зі змісту рішення встановлено, що рішенням Гайсинського відділу УДМС у Вінницькій області від 21.04.2026 ОСОБА_1 було зобов`язано покинути територію України до 19.05.2026, однак зазначене рішення про примусове повернення ним не виконано та не оскаржено.

У рішенні про примусове видворення зазначено, що у ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не виявлено обставин, за наявності яких відповідно до ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» він не може бути примусово видворений з України, а також не встановлено обставин, за яких його виїзд з України обмежується або відкладається.

Відповідно до рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05.06.2026 у справі № 127/19464/26 встановлено, що позов Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області до ОСОБА_1 про затримання з метою забезпечення процедури примусового видворення за межі території України задоволено. ОСОБА_1 затримано з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства строком на шість місяців.

Зі змісту вказаного судового рішення також встановлено, що суд у справі про затримання виходив з того, що позивач є громадянином Російської Федерації, строк дії його посвідки на тимчасове проживання закінчився 21.01.2026, рішенням органу ДМС від 21.04.2026 його було зобов`язано залишити територію України до 19.05.2026, однак це рішення виконано не було.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно зі ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно зі ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відповідно до ст. 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї. Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно зі ст. 52 Конституції України діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ст. 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч. 1 ст. 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Відповідно до ч. 1 ст. 288 КАС України позовні заяви іноземців та осіб без громадянства щодо оскарження рішень про їх примусове повернення в країну походження або третю країну чи їх примусове видворення за межі України подаються до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням відповідного органу Державної міграційної служби України, органу охорони державного кордону, органу Служби безпеки України або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Згідно з ч. 2 ст. 288 КАС України адміністративні справи, визначені цією статтею, розглядаються судом за обов`язкової участі сторін у десятиденний строк з дня подання позовної заяви.

Відповідно до ч. 5 ст. 288 КАС України за подання до адміністративного суду позовних заяв та апеляційних скарг у справах, визначених цією статтею, судовий збір не сплачується.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України, а також підстави і порядок прийняття рішень про примусове повернення та примусове видворення визначаються Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно з ч. 2 ст. 3 цього Закону іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз`єднання сім`ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у частинах третій - тринадцятій цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, зазначені у ст. 4 цього Закону, отримують посвідку на тимчасове проживання або посвідку на постійне проживання в Україні у порядку, визначеному законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України, за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону.

У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Згідно з ч. 3 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» один із примірників рішення про примусове повернення видається іноземцю або особі без громадянства, стосовно яких воно прийнято. У рішенні зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання.

Відповідно до ч. 4 ст. 26 цього Закону рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду.

Згідно з ч. 5 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.

Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.

Рішення про примусове видворення не приймається стосовно іноземців та осіб без громадянства, підстави для примусового видворення яких виявлені в пунктах пропуску (пунктах контролю) через державний кордон під час їх виїзду з України.

Іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у цій статті, забороняється подальший в`їзд в Україну строком на п`ять років. Строк заборони щодо подальшого в`їзду в Україну обчислюється з дня прийняття такого рішення та додається до строку заборони в`їзду в Україну, який особа мала до цього.

Згідно з ч. 2 ст. 30 цього Закону рішення про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства може бути оскаржено в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн, де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

Крім того, ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» забороняє колективне примусове видворення іноземців та осіб без громадянства.

Суд зазначає, що наведені положення ст. 26 та ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачають повноваження компетентного органу реагувати на порушення іноземцем міграційного законодавства. Разом з тим наявність такого повноваження не звільняє суб`єкта владних повноважень від обов`язку діяти відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 КАС України, тобто обґрунтовано, добросовісно, розсудливо та пропорційно, з урахуванням усіх обставин, які мають значення для прийняття рішення.

Закон України «Про імміграцію» визначає умови і порядок надання права на постійне проживання в Україні іноземцям та особам без громадянства, підстави і порядок отримання дозволу на імміграцію в Україну та його скасування.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про імміграцію» імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Дозвіл на імміграцію - це рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про імміграцію» питання імміграції регулюються Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, що не повинні їм суперечити. Якщо міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила міжнародного договору України.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається іммігрантам, категорії яких визначені законом. Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається, зокрема, одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, а також дітям і батькам громадян України.

Наведена норма не означає автоматичного виникнення у позивача права на проживання в Україні без дотримання встановленої законом процедури, однак підтверджує, що сімейний зв`язок позивача з громадянкою України та дітьми-громадянами України є юридично значущою обставиною, яку відповідач мав оцінити при прийнятті рішення про застосування до позивача такого суворого заходу, як примусове видворення з України із забороною подальшого в`їзду строком на п`ять років.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, втручання держави у право особи на повагу до сімейного життя може вважатися правомірним лише за одночасної наявності трьох умов: таке втручання має здійснюватися згідно із законом; переслідувати одну або декілька легітимних цілей, визначених ч. 2 ст. 8 Конвенції; бути необхідним у демократичному суспільстві, тобто відповідати нагальній суспільній потребі та бути пропорційним поставленій меті.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд застосовує при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 21.06.1988 у справі «Боррехаб проти Нідерландів» висвітлив правову позицію щодо захисту права на сімейне життя у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. У наведеній справі позиція Суду ґрунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зв`язків між батьком та його неповнолітньою донькою. За таких обставин Європейський суд з прав людини дійшов висновку про порушення ст. 8 Конвенції.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Боррехаб проти Нідерландів» від 21.06.1988 та «Каплан та інші проти Норвегії» від 24.07.2014 сформовано підхід, відповідно до якого роз`єднання сім`ї без доведення, що таким втручанням досягається легітимна мета - захист національної чи громадської безпеки, запобігання правопорушенням чи злочинам, захист здоров`я чи моралі або захист прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимог національного законодавства, не відповідає вимогам ч. 2 ст. 8 Конвенції.

У контексті практики Європейського суду з прав людини за ст. 8 Конвенції видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить втручання у право на повагу до сімейного життя. У кожному такому випадку питання має розглядатися з урахуванням пропорційності втручання меті, яку переслідує держава.

У рішенні від 18.02.1991 у справі «Мустаким проти Бельгії» Європейський суд з прав людини підкреслив, що у випадках, коли рішення про депортацію становить втручання у права, захищені ст. 8 Конвенції, держава повинна обґрунтувати суттєву суспільну необхідність такого втручання, а саме рішення має бути співмірним цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону.

Також суд враховує, що у справі «Беєлер проти Італії» Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме Конвенції лише тоді, коли забезпечено справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.

Відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше.

Згідно зі ст. 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до ст. 7 Конвенції про права дитини дитина з моменту народження має право на ім`я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

Згідно зі ст. 8 Конвенції про права дитини держави-учасниці зобов`язуються поважати право дитини на збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім`я та сімейні зв`язки, не допускаючи протизаконного втручання.

Відповідно до ст. 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить якнайкращим інтересам дитини.

Згідно зі ст. 10 Конвенції про права дитини заява дитини чи її батьків на в`їзд у державу-учасницю або виїзд із неї з метою возз`єднання сім`ї повинна розглядатися позитивним, гуманним і оперативним чином. Дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком особливих обставин.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Згідно зі ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я та безпеку, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Відповідно до ст. 3 Сімейного кодексу України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з поважними причинами не проживають спільно.

Згідно зі ст. 4 Сімейного кодексу України особа має право на проживання в сім`ї. Особа може бути примусово ізольована від сім`ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 5 Сімейного кодексу України держава охороняє сім`ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім`ї. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.

Згідно зі ст. 7 Сімейного кодексу України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Відповідно до ст. 141 Сімейного кодексу України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Згідно зі ст. 150 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, безпечні умови життя, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною освіти, готувати її до самостійного життя та поважати дитину.

Відповідно до ст. 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Верховний Суд у постанові №932/4626/23 від 25.02.2026 зауважив, що рішення ДМС України про примусове повернення іноземця або особи без громадянства до країни походження або до третьої країни має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права (не формально).

Колегія суддів зазначає, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України, а не просто констатувати, що оскаржуване рішення прийняте суб`єктом владних повноважень в межах наданих йому законом повноважень.

Навіть в умовах воєнного стану для суб`єкта владних повноважень обов`язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються.

Указані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах 25 січня 2024 року у справі № 160/1521/23, від 01 лютого 2024 року у справі №344/9604/23, від 04 квітня 2024 року у справі №380/7720/23 та від 12 червня 2025 року у справі №160/632/23, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від неї.

Також у постанові від 31 січня 2024 року у справі № 204/10229/22 Верховний Суд зазначив, що у разі застосування до особи процедури примусового повернення, видворення тощо, державні органи (ДМС) зобов`язані перевірити чи не порушуватимуть такі процедури універсального й абсолютного принципу заборони вислання. Така перевірка передбачає оцінку ризику, яка має проводитися ex nunc, тобто станом на момент прийняття рішення та повинна концентруватися на передбачуваних наслідках повернення заявника в країну походження з урахуванням загальної ситуації в цій країні та особистих обставин заявника.

І лише з`ясувавши наявність визначених статтею 26 Закону № 3773-VI підстав для примусового повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну, а також в контексті спірних правовідносин особистих обставин заявника, можна визначити співмірність та пропорційність між застосованими до позивача заходами, передбаченими частиною першою статті 26 Закону № 3773-VI, та його інтересами і правами, зокрема правом на повагу до приватного і сімейного життя подружжя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

На тлі обставин цієї справи слід урахувати, що у своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово робив визначення критерію "необхідності у демократичному суспільстві". Так, при визначенні питання "необхідності у демократичному суспільстві" держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.

ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень., а тому будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене статтею 8 Конвенції не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Надаючи оцінку доводам сторін та дослідженим доказам, суд зазначає, що у цій справі не є спірним факт того, що позивач є громадянином Російської Федерації, прибув на територію України 21.06.2021 з метою возз`єднання сім`ї у зв`язку зі шлюбом з громадянкою України, був документований посвідкою на тимчасове проживання № НОМЕР_1 зі строком дії до 21.01.2026, після закінчення строку дії посвідки не виїхав за межі України та не виконав рішення про примусове повернення від 21.04.2026, яким його було зобов`язано залишити територію України до 19.05.2026.

Суд не заперечує, що дотримання іноземцями правил перебування на території України є їхнім обов`язком, а держава має законний інтерес у здійсненні контролю за міграційними процесами, забезпеченні громадського порядку та виконанні міграційного законодавства.

Водночас предметом розгляду у цій справі є не загальне право відповідача реагувати на порушення позивачем правил перебування в Україні, а правомірність саме рішення про примусове видворення позивача з України, тобто найбільш суворого заходу міграційного реагування, який тягне не лише обов`язок залишити територію України, але й заборону подальшого в`їзду в Україну строком на п`ять років.

Саме тому суд оцінює оскаржуване рішення не лише з погляду формальної наявності у відповідача повноважень, а й з погляду того, чи було воно прийняте обґрунтовано, добросовісно, розсудливо та пропорційно, з урахуванням усіх обставин, які мають істотне значення для позивача, його дружини та малолітніх дітей.

Суд установив, що позивач перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України ОСОБА_2 з 23.10.2018. У шлюбі народилися двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Діти позивача є громадянами України, зареєстровані за однією адресою з матір`ю, а позивач також проживав разом із сім`єю за адресою: АДРЕСА_1 .

Наведені обставини підтверджують, що сімейні зв`язки позивача з Україною не є випадковими, формальними чи штучно створеними з метою уникнення наслідків міграційного законодавства. Позивач перебуває у шлюбі з громадянкою України понад сім років, має двох малолітніх дітей-громадян України, які проживають на території України, а тому рішення про його примусове видворення безпосередньо впливає не лише на його приватне та сімейне життя, але й на права його дружини та дітей.

Суд також бере до уваги, що на підтвердження стану здоров`я дитини позивачем надано медичні документи щодо ОСОБА_4 , з яких встановлено, що дитина перебувала на стаціонарному лікуванні у грудні 2024 року, проходила КТ-обстеження 14.04.2026, за результатами якого виявлено патологію ЛОР-органів, а також 11.06.2026 зверталася за медичною допомогою зі скаргами на утруднення носового дихання, дихання з відкритим ротом, хропіння та симптоми гострого респіраторного захворювання.

Суд не оцінює зазначені медичні документи як обставини, що автоматично виключають можливість застосування до позивача заходів міграційного реагування. Водночас ці документи підтверджують, що в сім`ї позивача є малолітня дитина, стан здоров`я якої потребує уваги батьків, а тому такі обставини мали бути враховані відповідачем при оцінці наслідків видворення позивача для сім`ї та дітей.

Окремої оцінки потребують доводи позивача про те, що невиконання ним рішення про примусове повернення було зумовлено не наміром ухилитися від виконання вимог міграційного законодавства, а об`єктивними обставинами, пов`язаними із закінченням строку дії його паспортного документа, неможливістю продовження чи заміни такого документа на території України у зв`язку з припиненням роботи дипломатичних установ Російської Федерації в Україні, а також неможливістю перетину державного кордону України за недійсним паспортним документом.

Відповідно до копії паспорта громадянина Російської Федерації, виданого на ім`я ОСОБА_1 / ОСОБА_5 , паспортний документ позивача виданий 02.02.2021 та був дійсний до 02.02.2026. Отже, станом на дату, до якої позивач був зобов`язаний виконати рішення про примусове повернення, тобто до 19.05.2026, строк дії його паспортного документа вже закінчився.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» однією з підстав для прийняття рішення про примусове видворення є невиконання іноземцем або особою без громадянства у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення.

Тобто для прийняття рішення про примусове видворення відповідач мав встановити не лише формальний факт невиконання позивачем рішення про примусове повернення від 21.04.2026, але й перевірити, чи було таке невиконання саме без поважних причин, а також чи свідчили дії позивача про свідоме ухилення від виконання рішення органу ДМС.

Суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 31.01.2024 у справі № 204/10229/22, відповідно до якої дії іноземців та осіб без громадянства, які порушують міграційне законодавство України, мають оцінюватися з урахуванням їх свідомого характеру, а наявність умислу на відповідне порушення може підтверджуватися, зокрема, діями, спрямованими на уникнення відповідальності або ухилення від виконання рішення про повернення, наприклад переховуванням.

У цій справі відповідач не надав суду доказів того, що позивач переховувався від органів ДМС, змінював місце проживання з метою уникнення контролю, вчиняв асоціальну поведінку, становив загрозу національній безпеці України чи громадському порядку або вчиняв інші дії, які б свідчили про свідоме ухилення від виконання міграційного законодавства.

Навпаки, з матеріалів справи вбачається, що позивач проживав за відомою відповідачу адресою, перебував у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України, має двох малолітніх дітей-громадян України, а сам відповідач у рішенні про примусове повернення зазначав, що позивач прибув в Україну з метою возз`єднання сім`ї у зв`язку зі шлюбом з громадянкою України.

Суд бере до уваги, що позивач посилався на звернення до органів ДМС з метою врегулювання свого правового статусу та на отримання усних відмов у прийнятті документів. Разом з тим належних письмових доказів неодноразових звернень до органів ДМС до прийняття оскаржуваного рішення матеріали справи не містять.

Однак сама по собі відсутність у матеріалах справи письмових доказів таких звернень не є достатньою підставою для безумовного висновку про свідоме ухилення позивача від виконання міграційного законодавства.

Верховний Суд у постанові від 31.01.2024 у справі № 204/10229/22 зазначив, що усне звернення громадян до державних органів, у тому числі до органів Державної міграційної служби України, повинно розглядатися за тією самою процедурою реєстрації та розгляду, а також у ті самі строки, що й письмове звернення. У разі якщо іноземець, який звертається з документами для продовження строку перебування в Україні, отримує усну відмову в їх прийнятті, він опиняється в ситуації правової невизначеності, адже, маючи бажання легалізувати своє становище в Україні, позбавлений можливості довести такий намір з метою уникнення примусового повернення або видворення.

Тому у цій справі відповідач, будучи суб`єктом владних повноважень, повинен був не лише послатися на відсутність у позивача письмових доказів звернення за продовженням посвідки чи врегулюванням правового статусу, а й перевірити доводи позивача щодо причин невиконання рішення про примусове повернення, можливості чи неможливості використання ним паспортного документа для виїзду з України, можливості заміни або продовження паспортного документа, а також наявності чи відсутності звернень позивача до органів ДМС, у тому числі усних.

Проте зі змісту оскаржуваного рішення не встановлено, що відповідач дослідив наведені обставини. Оскаржуване рішення не містить оцінки того, чи мав позивач реальну можливість виконати рішення про примусове повернення у визначений строк, чи перешкоджав цьому строк дії його паспортного документа, чи була в позивача фактична можливість замінити паспортний документ, а також чи свідчила його поведінка саме про свідоме ухилення від виконання рішення про примусове повернення.

Зі змісту оскаржуваного рішення про примусове видворення встановлено, що відповідач фактично обмежився зазначенням про закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання, невиконання позивачем рішення про примусове повернення, відсутність звернення за продовженням посвідки, незняття з реєстрації місця проживання та невиявлення обставин, передбачених ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Разом з тим оскаржуване рішення не містить аналізу того, що позивач перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України, має двох малолітніх дітей-громадян України, проживав разом із сім`єю на території України, а його видворення з України із забороною в`їзду строком на п`ять років фактично призведе до тривалого роз`єднання сім`ї.

У рішенні відповідача також відсутня оцінка найкращих інтересів дітей позивача. Відповідач не навів мотивів, з яких дійшов висновку, що публічний інтерес у застосуванні саме примусового видворення переважає інтереси двох малолітніх дітей-громадян України у збереженні сімейного зв`язку з батьком, а також не обґрунтував, чому саме такий захід є необхідним та співмірним.

Окреме зазначення у рішенні про те, що не виявлено обставин, передбачених ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», не свідчить про належну перевірку правомірності та пропорційності примусового видворення. Стаття 31 цього Закону встановлює заборону примусового повернення чи видворення у визначених законом випадках, зокрема у разі загрози життю, свободі, катувань, нелюдського поводження чи інших небезпек у країні повернення. Однак відсутність таких обставин сама по собі не означає, що рішення про примусове видворення автоматично відповідає вимогам ст. 8 Конвенції та ч. 2 ст. 2 КАС України.

Відповідач мав оцінити не лише наявність чи відсутність підстав, передбачених ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», але й пропорційність втручання у сімейне життя позивача, його дружини та дітей, оскільки таке втручання є самостійною юридично значущою обставиною.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 31.01.2024 у справі № 204/10229/22 звернув увагу на необхідність перевірки під час застосування до особи процедур примусового повернення або видворення принципу заборони вислання, а також на необхідність оцінки ризику станом на момент прийняття рішення з урахуванням загальної ситуації в країні походження та особистих обставин заявника.

У цій справі відповідач не навів мотивів, які б свідчили про реальну оцінку особистих обставин позивача, його сімейного стану, наявності дружини-громадянки України, двох малолітніх дітей-громадян України, строку дії паспортного документа, можливості виконання рішення про примусове повернення та наслідків примусового видворення для приватного і сімейного життя позивача.

Відповідач у відзиві зазначив, що наявність у позивача дружини та двох дітей на території України не звільняє його від обов`язку дотримуватися міграційного законодавства України та не є підставою для скасування рішення про примусове видворення.

Суд погоджується з тим, що наявність дружини та дітей не звільняє іноземця від обов`язку дотримуватися вимог міграційного законодавства. Водночас така обставина не могла бути проігнорована відповідачем при прийнятті рішення про примусове видворення, оскільки саме наявність реального сімейного життя з громадянами України зумовлювала необхідність перевірки пропорційності такого втручання.

Посилання відповідача на невиконання позивачем рішення про примусове повернення від 21.04.2026 також не є достатнім для висновку про правомірність оскаржуваного рішення. Невиконання рішення про примусове повернення може бути передумовою для вирішення питання про примусове видворення, однак за змістом ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» відповідач мав перевірити, чи було таке невиконання без поважних причин.

Суд бере до уваги, що відповідач не надав суду доказів того, що позивач становить загрозу національній безпеці України, громадському порядку, здоров`ю, моралі або правам і свободам інших осіб. Оскаржуване рішення також не містить посилань на такі обставини. Із матеріалів справи не вбачається, що рішення про примусове видворення було обґрунтоване будь-якими іншими обставинами, крім порушення правил перебування в Україні та невиконання рішення про примусове повернення.

Суд зазначає, що у справі щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень саме відповідач відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення. При цьому доведення правомірності рішення про примусове видворення не може зводитися лише до підтвердження факту порушення іноземцем правил перебування в Україні. Відповідач мав довести, що оскаржуване рішення відповідає всім критеріям, визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України, зокрема критеріям обґрунтованості, розсудливості та пропорційності.

У цій справі відповідач не довів, що при прийнятті рішення № 0501100100000810 від 03.06.2026 було забезпечено справедливий баланс між публічним інтересом держави у контролі за перебуванням іноземців на своїй території та приватним і сімейним інтересом позивача, його дружини та двох малолітніх дітей-громадян України.

Відповідач також не довів, що примусове видворення позивача із забороною подальшого в`їзду в Україну строком на п`ять років було необхідним у демократичному суспільстві та що менш обтяжливі заходи не могли забезпечити досягнення законної мети.

За таких обставин суд доходить висновку, що відповідач формально ототожнив факт закінчення строку дії посвідки та невиконання рішення про примусове повернення з достатністю підстав для прийняття рішення про примусове видворення, не перевіривши, чи було таке невиконання без поважних причин, чи мав позивач реальну можливість виконати рішення про примусове повернення, чи були в його діях ознаки свідомого ухилення, а також чи є примусове видворення із забороною подальшого в`їзду в Україну строком на п`ять років пропорційним втручанням у його право на приватне і сімейне життя.

Суд окремо наголошує, що скасування оскаржуваного рішення не означає визнання за позивачем автоматичного права на подальше проживання в Україні без дотримання встановленої законом процедури та не звільняє його від обов`язку врегулювати питання законності перебування на території України у порядку, передбаченому законодавством.

Разом з тим у межах цієї справи суд перевіряє саме правомірність індивідуального акта відповідача - рішення про примусове видворення з України. З урахуванням встановлених обставин суд доходить висновку, що це рішення не відповідає критеріям, визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України, а саме прийняте необґрунтовано, нерозсудливо та непропорційно, без дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав та інтересів позивача і членів його сім`ї та цілями, на досягнення яких воно спрямоване.

Враховуючи викладене, адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення з України підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 5 ст. 288 КАС України за подання до адміністративного суду позовних заяв та апеляційних скарг у справах, визначених цією статтею, судовий збір не сплачується.

Оскільки судовий збір за подання цього адміністративного позову не сплачувався, а доказів понесення інших судових витрат та заяв про їх стягнення учасники справи не подали, питання розподілу судових витрат судом не вирішується.

Керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72-77, 90, 241-246, 255, 288 КАС України, ст. ст. 3, 8, 9, 19, 26, 32, 51, 52 Конституції України, ст. ст. 3, 4, 5, 26, 30, 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», ст. ст. 1, 4 Закону України «Про імміграцію», ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 3, 7, 8, 9, 10 Конвенції про права дитини, суд

ПОСТАНОВИВ:

Позов ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення з України задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області за № 0501100100000810 про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства щодо громадянина російської федерації - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом десяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено 30 червня 2026 року.

ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_6 , місце проживання: АДРЕСА_1 , місце перебування: АДРЕСА_2 ;

Управління Державної міграційної служби у Вінницькій області, код ЄДРПОУ 37836770, м. Вінниця, вул. Коцюбинського, 78;

ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_7 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Суддя В. В. Горбатюк