Рішення № 137767758, 29.06.2026, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2026 року ЛуцькСправа № 140/4266/26

Волинський окружний адміністративний суд у складі судді Шепелюка В.Л., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Волинській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки),

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі ОСОБА_2 , позивач) звернувся з позовом до Головного управління ДПС у Волинській області (далі ГУ ДПС у Волинській області, відповідач) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 21.05.2019 №Ф-4728-55У.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 25.03.2026 позивачу в застосунку єдиного порталу державних послуг «Дія» надійшло сповіщення про відкриття Луцьким відділом державної виконавчої служби у Луцькому районі Волинської області Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України виконавчого провадження №80505906 про стягнення з нього заборгованості зі сплати єдиного внеску у розмірі 21030,90 грн на підставі винесеної ГУ ДПС у Волинській області вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 21.05.2019 №Ф-4728-55-У.

Позивач вважає, що зазначена вимога є протиправною та підлягає скасуванню оскільки в період за який нарахована заборгованість, у нього, як у фізичної особи- підприємця, був відсутній обов`язок щодо сплати єдиного соціального внеску, з наступних підстав.

У відповідь на адвокатський запит ГУ ДПС у Волинській області повідомило, що згідно даних ІКС «Податковий блок» ФОП ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа підприємець з 21.03.1994 по 20.05.2019 на загальній системі оподаткування. Станом на 31.03.2026 в ІКС «Податковий блок» заборгованість з єдиного внеску становить 21030,90 грн, яка виникла внаслідок щоквартальних автоматичних нарахувань за період: 09.02.2018 - за 2017 рік в сумі 8448,00 грн, 19.04.2018 - за І квартал 2018 року в сумі 2457,18 грн, 19.07.2018 - за ІІ квартал 2018 року в сумі 2457,18 грн; 19.10.2018 - за ІІІ квартал 2018 року в сумі 2457,18 грн; 20.01.2019 - за IV квартал 2018 року в сумі 2457,18 грн;19.04.2019 - за І квартал 2019 року в сумі 2754,18 грн.

Позивач вказує, що 01.07.2004 набрав чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» від 15.05.2003 №755-IV (далі Закон №755-IV), яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб фізичних осіб - підприємців.

Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01.07.2004 були зобов`язані у встановлений строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01.07.2004, після настання встановленого строку вважаються недійсними.

Згідно із витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних підприємців та громадських формувань відомості про фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 включені з відміткою про те, що свідоцтво про його державну реєстрацію, вважається недійсним, дата внесення запису - 17.01.2014, 09:25:28, номер 21871750000005088, державний реєстратор Горбач Н.П., Луцька районна державна адміністрація Волинської області.

Таким чином відсутність у позивача офіційного підтвердження статусу фізичної особи-підприємця шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом №755-IV та наявність запису у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про те, що свідоцтво про державну реєстрацію є недійсним, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.

Окрім того позивач вказує, що в період, за який нарахована заборгованість зі сплати ЄСВ, він працював найманим працівником, і страхові внески за нього сплачували роботодавці, що підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування Пенсійного фонду України форма ОК-5. При цьому, підприємницьку діяльність в цей період позивач не здійснював та не проходив необхідні реєстраційні дії щодо належного оформлення підприємницької діяльності.

З наведених підставі позивач просить позов задовольнити.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 10.04.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, судовий розгляд справи ухвалено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (а.с.27).

В поданому до суду відзиві на позовну заяву (а.с.25-28) представник відповідача позовних вимог не визнав та в обґрунтування такої позиції вказав, що згідно даних ІКС «Податковий блок» ФОП ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа підприємець з 21.03.1994 номер запису №21871750000005088, припинено 20.05.2019 за власним рішенням.

Станом на 31.03.2026 в ІКС «Податковий блок» заборгованість з єдиного внеску становить 21030,90 грн, яка виникла внаслідок щоквартальних автоматичних нарахувань за період: 09.02.2018 - за 2017 рік в сумі 8448,00 грн, 19.04.2018 - за І квартал 2018 року в сумі 2457,18 грн 19.07.2018 - за ІІ квартал 2018 року в сумі 2457,18 грн - сплата відсутня; 19.10.2018 - за ІІІ квартал 2018 року в сумі 2457,18 грн - сплата відсутня; 20.01.2019 - за IV квартал 2018 року в сумі 2457,18 грн - сплата відсутня; 19.04.2019 - за І квартал 2019 року в сумі 2754,18 грн - сплата відсутня;

З 2000 року позивач жодної діяльності не здійснював та звітів не подавав. Даних в ДПС про те що за нього сплачував ЄС роботодавець немає.

Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань містить відмітку про те, що свідоцтво про державну реєстрацію позивача вважається недійсним.

ГУ ДПС у Волинській області сформувало позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-4728-55-У від 21.05.2019 на суму заборгованості з ЄСВ 21030,90 грн

Представник відповідача вказує, що приписи Закону №755-IV не передбачають в якості підстави для припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця визнання недійсним свідоцтва про її державну реєстрацію.

Натомість внаслідок внесення до Закону №755-IV змін та початком функціонування ЄДР державними реєстраторами юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців забезпечено процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01.07.2004.

Інформація про тих осіб, які самостійно не звернулися до державних реєстраторів для включення інформації про них до ЄДР та заміни свідоцтва, була включена до ЄДР самостійно державними реєстраторами на підставі інформації, наданої спеціально створеними міжвідомчими комісіями. При цьому, державні реєстратори, вносячи інформацію про таких осіб, були зобов`язані зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.

Станом на 01.01.2026 згідно даних ІТС «Податковий блок» по ФОП ОСОБА_1 обліковується заборгованість з єдиного внеску за кодом бюджетної класифікації 7104000 - єдиний соціальний внесок для фізичних осіб підприємців, у т. ч. які обрали спрощену систему оподаткування та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність на суму 21030,90 грн. Період нарахувань 2017-2019 роки.

На підставі даних інформаційної системи «Податковий блок» ФОП ОСОБА_1 ГУ ДПС у Волинській області сформовано та надіслано вимогу про сплату боргу (недоїмки) на суму 21030,90 грн, видана ГУ ДПС у Волинській області, яка повернулась на адресу відповідача за закінченням встановленого терміну зберігання.

Керуючись пунктом 4 статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI), по ФОП ОСОБА_1 сформовано та направлено до відділу державної виконавчої служби міста Луцька Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) узгоджену вимогу про сплату боргу (недоїмки) для подальшого вжиття заходів згідно чинного законодавства.

Представник відповідача зазначає, що починаючи з 01.01.2017 фізичні особи - підприємці на загальній системі оподаткування, які не отримали дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці року, зобов`язані сплачувати єдиний внесок за себе не менше мінімального страхового внеску за місяць: у 2017 році не менше 704 грн за місяць, у 2018 - не менше 819,06 грн за місяць. Граничний термін перерахування єдиного внеску за 2017 рік 09.02.2018 та від цього року внесок сплачується щокварталу по строку 19.04.2018, 19.07.2018, 19.10.2018, 19.01.2019 та за поданим звітом за 2018 рік (по строку 09.02.2019) - в день подання такого звіту. Звільнення від сплати єдиного внеску за себе передбачено: у 2017 році для ФОП, якщо вони є пенсіонерами за віком або особами з інвалідністю та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу; у 2018 році для ФОП, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу.

З 2017 року у разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такі платники зобов`язані визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Представник відповідача наголошує, що при надісланні податкової вимоги керувався офіційною інформацією з ЄДР, оскільки скаржник був фізичною особою - підприємцем.

Враховуючи вищезазначене, представник відповідача вважає, що ГУ ДПС у Волинській області діяло виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Просить в задоволенні позову відмовити.

Інші заяви по суті справи не надходили.

Враховуючи вимоги статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) судом розглянуто дану справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Перевіривши письмовими доказами доводи сторін, викладені у заявах по суті справи, суд встановив такі обставини.

Судом встановлено, що 21.03.1994 проведено державну реєстрацію фізичної особи підприємця ОСОБА_1 ; 17.01.2014 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань було включено відомості про фізичну особу-підприємця із відміткою про те, що свідоцтво про його державну реєстрацію вважається недійсним; 20.05.2019 проведено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця за його рішенням (а.с.13-14).

Відповідно до статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та даних інформаційно-телекомунікаційних систем ДПС ГУ ДПС у Волинській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 21.05.2019 №Ф-4728-55У, згідно з якою сума боргу позивача по єдиному соціальному внеску станом на 16.03.2026 становить 21 030,90 грн (а.с.10).

Постановою заступника начальника Луцького відділу державної виконавчої служби у Луцькому районі Волинської області Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 25.03.2026 ВП №80595906 відкрито виконавче провадження про стягнення з позивача заборгованості згідно із вказаною вимогою (а.с.11).

Позивач, вважаючи вищезазначену вимогу протиправною, звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статтею 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначаються Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 №2464-VI (далі Закон №2464-VI, в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваної вимоги).

Відповідно до частини другої статті 2 Закону №2464-VI виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

У статті 1 Закону №2464-VI закріплено, що у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування;

недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 6 Закону №2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок до податкового органу за основним місцем обліку платника єдиного внеску.

01.01.2017 набрав чинності Закон України від 06.12.2016 №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі Закон №1774-VIII), яким було внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VІ щодо нарахування єдиного внеску його платниками.

Так, відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VІ (у редакції Закону №1774-VIII, зі змінами, внесеними Законом України від 03.10.2017 №2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій») єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за місяць, у якому отримано дохід (прибуток). У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному періоді або окремому місяці звітного періоду, такий платник має право самостійно визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Таким чином, у зв`язку із внесеними до Закону №2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб-підприємців з 01.01.2017 виник обов`язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.

Згідно з абзацами першим, третім, п`ятим, шостим частини четвертої статті 25 Закону №2464-VІ податковий орган у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, надсилає в паперовій та/або електронній формі платникам єдиного внеску вимогу про сплату недоїмки з єдиного внеску. Вимога про сплату недоїмки з єдиного внеску, винесена з метою стягнення недоїмки з єдиного внеску у разі його несплати платником у визначені цим Законом строки, надсилається податковим органом платнику в паперовій та/або електронній формі у порядку, визначеному статтею 42 Податкового кодексу України. Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом. Платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.

Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску страхувальниками, визначеними Законом №2464-VІ, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів визначає Інструкція про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затверджена наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 №449, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 07.05.2015 за №508/26953 (далі - Інструкція №449 в редакції, чинній на момент винесення спірної вимоги).

Так, положеннями пункту 1 Розділу VI Інструкції №449 визначено, що до платників, які не виконали визначені Законом обов`язки щодо нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, застосовуються заходи впливу та стягнення.

Згідно з пунктом 2 розділу VI Інструкції №449 у разі виявлення платником своєчасно не нарахованих сум єдиного внеску такі платники зобов`язані самостійно обчислити ці внески, відобразити у звітності, що подається платником до органів доходів і зборів, та сплатити їх. До такого платника застосовуються штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції.

У разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції.

Сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена в строки, встановлені Законом, обчислена органами доходів і зборів у випадках, передбачених Законом, є недоїмкою.

Суми недоїмки стягуються з нарахуванням пені та застосуванням штрафів..

За правилами пункту 3 розділу VI Інструкції №449 вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів на суму боргу, що перевищує 10 гривень.

Вимога про сплату боргу (недоїмки), крім загальних реквізитів, має містити відомості про розмір боргу, в тому числі суми недоїмки, штрафів та пені, обов`язок погасити борг та можливі наслідки його непогашення в установлений строк.

Вимога про сплату боргу (недоїмки) є виконавчим документом..

Відповідно до пункту 5 розділу VI Інструкції №449 у разі якщо платник єдиного внеску протягом 10 календарних днів з дня надходження (отримання) вимоги про сплату боргу (недоїмки) не сплатив зазначені у вимозі суми недоїмки та штрафів з нарахованою пенею, не узгодив вимогу з податковим органом шляхом оскарження в адміністративному чи судовому порядку або не сплатив узгоджену суму боргу (недоїмки) (з дня отримання відповідного рішення податкового органу або суду), після спливу останнього дня відповідного строку така вимога вважається узгодженою (набирає чинності). Податковий орган протягом 10 робочих днів з дня узгодження вимоги (набрання нею чинності): пред`являє її до виконання органу державної виконавчої служби в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Як вбачається із листа ГУ ДПС у Волинській області від 31.03.2026 №6883/6/03-20-24-06-06 станом на 31.03.2026 в ІКС «Податковий блок» заборгованість з єдиного внеску становить 21030,90 грн, яка виникла внаслідок щоквартальних автоматичних нарахувань за період: 09.02.2018 - за 2017 рік в сумі 8448,00 грн; 19.04.2018 - за І квартал 2018 в сумі 2457,18 грн; 19.07.2018 - за ІІ квартал 2018 в сумі 2457,18 грн; 19.10.2018 - за ІІІ квартал 2018 року в сумі 2457,18 грн; 20.01.2019 - за IV квартал 2018 року в сумі 2457,18 грн; 19.04.2019 - за І квартал 2019 року в сумі 2754,18 грн (а.с.12).

Вказані обставини також підтверджуються даними інтегрованої картки платника податків ОСОБА_1 (а.с.32).

Разом з тим, у справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VІ і, як наслідок наявності обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період 2017-2019 роках.

Як встановлено судом, державну реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 проведено 21.03.1994, відтак позивач набув статусу суб`єкта підприємницької діяльності та отримав відповідне свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи до 01.07.2004, тобто до набрання чинності Законом №755-IV.

При цьому відповідачем не доведено та матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивач звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог цього Закону.

Як вбачається із матеріалів справи, відомості про позивача як ФОП були включені державним реєстратором з відміткою про те, що свідоцтво про його державну реєстрацію вважається недійсне (а.с.13-14).

Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність можливості в особи, яка набула статусу суб`єкта підприємницької діяльності до набрання чинності Законом №755-IV, здійснювати конституційне право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ним реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону.

При вирішенні даної справи суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.07.2020 у справі №260/81/19, які полягають у такому.

Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

01.07.2004 набрав чинності Закон №755-ІV, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).

Відповідно до частини першої статті 42 Закону №755-ІV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.

Згідно з пунктом 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.

Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом №755-ІV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01.07.2004) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону №755-ІV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону №755-ІV).

03.03.2011 набрав чинності Закон України від 01.07.2010 №2390-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання» (далі - Закон № 2390-VI), яким було внесено зміни до Закону №755-ІV.

Пунктами 2-4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.

Водночас, пунктом 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.

Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01.07.2004, визначений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI, закінчився 03.03.2012. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01.07.2004, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.

Натомість відомості про фізичних осіб-підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.

25.04.2014 набрав чинності Закон України від 25.03.2014 №1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру» (далі - Закон №1155-VII).

Цим Законом пункт 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону №755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01.07.2004, відомості про яких не включені до Єдиного державного реєстру, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру. До того ж Законом №1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01.07.2020 у справі №260/81/19 вказала, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01.07.2004 ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.

Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені Законами №2390-VI та №1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01.07.2004, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01.07.2004, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності. Велика Палата Верховного Суду також підкреслила, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що 03.06.2020 набрав чинності пункт 5 розділу І Закону України від 13.05.2020 №592-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» щодо усунення дискримінації за колом платників» (далі - Закон №592-ІХ), відповідно до положень якого розділ VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2464-VI доповнено пунктом 9-15.

Так, згідно з абзацами першим та другим пункту 9-15 Закону №2464-VІ (у редакції Закону №592-ІХ) підлягають списанню за заявою платника та у порядку, визначеному цим Законом, несплачені станом на день набрання чинності Законом №592-ІХ з урахуванням особливостей, визначених цим пунктом, суми недоїмки, нараховані платникам єдиного внеску, зазначеним у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом №592-ІХ, а також штрафи та пеня, нараховані на ці суми недоїмки, у разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та за умови подання протягом 90 календарних днів з дня набрання чинності Законом №592-ІХ, зокрема платниками, зазначеними у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), - державному реєстратору за місцем знаходження реєстраційної справи фізичної особи - підприємця заяви про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності та до податкового органу - звітності відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом №592-ІХ. Зазначена звітність подається платником виключно у випадку, якщо вона не була подана раніше. З пояснювальної записки до проекту Закону №592-ІХ убачається, що його прийняття було обумовлено, зокрема, тим, що встановлення обов`язку сплати єдиного соціального внеску без отримання доходу не відповідає легальній меті державного регулювання цього виду відносин та є непослідовним у контексті самого Закону, який визначає об`єктом нарахування єдиного соціального внеску саме отриманий дохід.

Таким чином, у справі №260/81/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в позивача статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом №755-ІV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач також вказує, що є застрахованою особою і єдиний внесок за нього у спірний період з 01.01.2017, за який винесена спірна вимога, нараховував та сплачував роботодавець як страхувальник в розмірі не меншому мінімального внеску.

Надаючи оцінку таким доводам позивач суд зазначає наступне.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 01.01.2017) єдиний внесок нараховується:

для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України Про оплату праці , та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Водночас, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом №2464-VI у вказаній редакції врегульовано не було.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Разом з тим, особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27.11.2019 у справі №160/3114/19 та в подальшому підтримана у постановах від 04.12.2019 у справі №440/2149/19 та від 23.01.2020 у справі №480/4656/18, від 04.11.2021 у справі №140/3209/19 від 18.02.2022 у справі №420/4911/20, від 06.02.2025 у справі №160/5434/19.

З 01.01.2021 набули чинності зміни, внесені Законом України від 13.05.2020 №592-IX щодо усунення дискримінації за колом платників, зокрема, статтю 4 Закону №2464-VI доповнено частиною шостою, згідно якою (в редакції Закону України «Про внесення змін до ПК України та інших законів України щодо стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні» від 14 грудня 2021 року №1946-IX) особи, зазначені у пунктах 4 і 5 частини першої цієї статті, які мають основне місце роботи або уклали гіг-контракт з резидентом Дія Сіті в порядку та на умовах, передбачених Законом України «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні», звільняються від сплати за себе єдиного внеску за місяці звітного періоду, за які роботодавцем (резидентом Дія Сіті) сплачено страховий внесок за таких осіб у розмірі не менше мінімального страхового внеску. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску за умови самостійного визначення ними бази нарахування за місяці звітного періоду, за які роботодавцем (резидентом Дія Сіті) сплачено страховий внесок за таких осіб у розмірі менше мінімального страхового внеску. Самостійно визначена такими особами база нарахування не може перевищувати максимальну величину бази нарахування єдиного внеску, встановлену цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Таким чином, чинною редакцією Закону №2464-VI уже чітко визначено, що фізичні особи-підприємці звільняються від сплати за себе єдиного внеску за місяці звітного періоду, за які роботодавцем сплачено страховий внесок за таких осіб у розмірі не менше мінімального страхового внеску.

Як вбачається із відомостей з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування Пенсійного фонду України (Форма ОК-5) за позивача, як за застраховану особу, єдиний внесок, нараховувався та сплачувався за період квітень, травень, липень, вересень 2017 року ФОП ОСОБА_3 ; за період жовтень грудень 2017 року та січень березень 2018 року ТОВ «АРТ БУД ПРОЕКТ», а також за період жовтень грудень 2017 року та січень грудень 2018 року, січень червень 2019 року ТОВ «ЕЛІТ БІЛДІНГ КОМПАНІ» (а.с.15-16).

Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження підприємницької діяльності судом не встановлено.

Відтак, суд вважає, що оскільки позивач у вказаний період був найманим працівником та застрахованою особою у розумінні Закону №2464-VI і єдиний внесок за нього в період його працевлаштування щомісяця нараховував та сплачував роботодавець у розмірі не менше мінімального, тому за відсутності доказів здійснення ним підприємницької діяльності з отриманням відповідного доходу від такої діяльності у ці періоди, він не має обов`язку по сплаті єдиного внеску ще і як фізична особа-підприємець у розмірі мінімального страхового внеску.

Отже, вказане свідчить про відсутність у контролюючого органу правових підстав для нарахування позивачу єдиного внеску за вищезазначені періоди.

З урахуванням встановлених обставин справи, наведених норм чинного законодавства України та висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.07.2020 у справі №260/81/19, суд дійшов висновку про те, що оскільки позивач не підтвердив статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом №755-ІV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, беручи до уваги, що відповідач не подав доказів здійснення позивачем підприємницької діяльності протягом 2017-2019 років та отримання ним доходів, а також враховуючи, що в окремі періоди єдиний внесок за позивача, як за застраховану особу сплачувався роботодавцем, тому правові підстави для формування оскаржуваної вимоги у контролюючого органу були відсутні.

Відповідно до частини першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Аналізуючи матеріали справи, суд дійшов висновку, що відповідач як суб`єкт владних повноважень не надав суду достатніх та допустимих доказів в підтвердження обґрунтованості та правомірності вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 23.05.2019 №Ф-4036-55 У, а тому позов слід задовольнити повністю.

Відповідно до статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Згідно із частинами першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відтак, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір в сумі 1331,20 грн, сплачений відповідно до квитанції від 07.04.2026 (а.с.7).

Щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 5000,00 грн, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами першою, другою статті 134 КАС України обумовлено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно із частинами третьою - п`ятою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Як передбачено частинами шостою, сьомою статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм, слід дійти висновку про те, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором.

На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу до матеріалів справи долучено договір про надання професійної правничої допомоги від 26.0.2026 №10-2026 (а.с.17), додаткову угоду №1 від 06.04.2026 до вказаного договору (а.с.18), акт прийому передачі наданих професійних правничих послуг №10-2026/1 від 06.04.2026 (а.с.19).

Відповідно до пункту 1.1 договору про надання професійної правничої допомоги від 26.0.2026 №10-2026 адвокат приймає доручення клієнта та бере на себе зобов`язання надати Клієнту професійну правничу допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним Договором, а клієнт зобов`язується сплатити гонорар та фактичні витрати адвоката, понесені ним у зв`язку із виконанням даного договору.

Пунктом 3.2. вказаного договору визначено, що гонорар складається з суми вартості наданої правничої допомоги, вартість якої узгоджена в додатковій угоді до цього договору.

Згідно із пунктами 2, 3 додаткової угоди №1 від 06.04.2026 сторони погодили, що вартість виконаних робіт та наданих послуг (гонорар) адвоката в даній додатковій угоді становить 5000,00 грн.

Порядок оплати гонорару: оплата послуг здійснюється по факту виконаних послуг; оплата узгодженої сторонами суми гонорару (послуг) здійснюється Клієнтом в готівковій або безготівковій формі; сторони погодили, що при достроковому припиненні цього Договору та вирішення можливого питання про часткове повернення сплаченого Клієнтом Адвокату гонорару, обов`язковому відшкодуванню підлягають витрати Адвоката, пов`язані з виконанням Договору про надання правничої допомоги, а також гонорар за фактично надану правничу допомогу; інші питання щодо взаєморозрахунків Сторін, вирішуються останніми у відповідності до чинного законодавства.

Відповідно до пункту 4 додаткової угоди правнича допомога вважається наданою після підписання сторонами акту приймання передачі наданих правничих послуг.

Актом прийому передачі наданих професійних правничих послуг №10-2026/1 від 06.04.2026 засвідчено факт прийому замовником роботи, виконаної виконавцем згідно додаткової угоди №l від 06.04.2026 до договору про надання професійної правничої допомоги №10-2026 від 26.03.2026.

Згідно із вказаним актом виконавець надав, а замовник прийняв наступні правові послуги: консультація Клієнта з приводу обставин справи, зазначеної в пункті 1 даної додаткової угоди; підготування, складання та подання адвокатського запиту про витребування документів та надання інформації, що стосується справи; складання, оформлення та подання позовної заяви до суду першої інстанції. Вартість послуг виконавця за цим актом складає 5000,00 грн.

Суд зазначає, що позивачем не подано доказів фактичної оплати правничої допомоги, проте суд з урахуванням правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 29.10.2020 у справі №686/5064/20), від 05.03.2021 у справі №200/10801/19-а, від 16.03.2021 у справі №520/12065/19, від 23.12.2021 у справі №280/1361/21 та ін., виходить з того, що відшкодуванню підлягають витрати незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.

Відповідно до позиції Верховного Суду у постанові від 28.12.2020 у справі №640/18402/19, якщо договором встановлено фіксований гонорар адвоката, він не залежить від фактичного обсягу послуг чи часу, тому подання детального опису робіт (актів виконаних робіт) для стягнення витрат не є обов`язковим.

Також у постанові Верховного Суду від 13.02.2024 у справі №910/12155/22 зазначено, що у випадку встановлення фіксованого розміру гонорару фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, не обчислюється. Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини.

У постанові від 20.06.2023 у справі №280/5922/21 Верховний Суд вказав, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України).

Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

У постанові Верховного Суду від 09.04.2019 у справі №826/2689/15 також міститься правова позиція щодо застосування частини третьої статті 134 КАС України, відповідно до якої чинним процесуальним законодавством не передбачено обов`язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Натомість саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов`язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів, що відповідачем не здійснено.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц вказала про виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу застосувала відповідний підхід надавши оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона мала заперечення. Отже, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 КАС України за наявності клопотання іншої сторони.

Зазначений підхід до вирішення питання зменшення витрат на правничу допомогу знайшов своє відображення в постановах Верховного Суду від 02.10.2019 у справі №815/1479/18, від 15.07.2020 у справі №640/10548/19, від 21.01.2021 у справі №280/2635/20, від 03.08.2022 у справі №280/4264/21.

Оскільки відповідач не висловив заперечень щодо суми витрат на правову допомогу, тому за рахунок бюджетних асигнувань відповідача необхідно стягнути на користь позивача судові витрати в загальній сумі 6331,20 грн, що складаються з витрат по сплаті судового збору у розмірі 1331,20 грн та витрат на правову допомогу у розмірі 5000,00 грн.

Керуючись статтями 243 - 246, 262 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Волинській області (43027, Волинська область, місто Луцьк, Київський майдан, 4, код ЄДРПОУ 44106679) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Волинській області про сплату боргу (недоїмки) від 21.05.2019 №Ф-4728-55У.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Волинській області на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 6331,20 грн (шість тисяч триста тридцять одна гривня 20 копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя В. Л. Шепелюк