Рішення № 137739405, 25.06.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 червня 2026 року м. Київ №320/53522/24

Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Акціонерного товариства "ВТБ Банк" до Головного управління ДПС у місті Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду через підсистему "Електронний суд" звернулось Акціонерне товариство "ВТБ Банк" з позовом до Головного управління ДПС у місті Києві, у якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати Податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної податкової служби у м.Києві від 17.07.2024 № 753790415, як таке, що суперечить чинному законодавству України.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про те, що АТ «ВТБ БАНК» перебуває у процедурі ліквідації відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а повноваження щодо здійснення ліквідації банку безпосередньо здійснює Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Позивач стверджує, що банк не є орендарем земельної ділянки у розумінні податкового законодавства, оскільки договір оренди земельної ділянки припинив свою дію у зв`язку із припиненням права власності банку на нерухоме майно, розташоване на цій земельній ділянці. Позивач вказує, що 14.06.2018 право власності на нежитлові приміщення за адресою: м. Київ, вул. Гоголівська, 22-24 було зареєстровано за ПАТ «Житомирський меблевий комбінат», що підтверджується відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. На думку позивача, після відчуження нерухомого майна у банку відсутній обов`язок подавати податкову декларацію з орендної плати за землю та сплачувати відповідний податок. Позивач зазначає, що контролюючий орган безпідставно поклав в основу висновків перевірки лише відомості Державного земельного кадастру, не врахувавши дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та фактичне припинення користування земельною ділянкою. У зв`язку із цим позивач просить визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 17.07.2024 №753790415.

Ухвалою суду відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін.

Відповідач у відзиві зазначив про те, що АТ «ВТБ БАНК» відповідно до даних Державного земельного кадастру та інформації, отриманої від Департаменту земельних ресурсів, є орендарем земельної ділянки за адресою: м. Київ, вул. Гоголівська, 22-24, кадастровий номер 8000000000:91:187:0016. Відповідач зазначив, що позивач не подав податкову декларацію з плати за землю (орендна плата) за 2024 рік, чим порушив вимоги Податкового кодексу України. Відповідач вказав, що за результатами камеральної перевірки складено акт від 11.06.2024 №64670/Ж5/26-15-04-15-03, а після розгляду заперечень прийнято податкове повідомлення-рішення від 17.07.2024 №753790415 про застосування штрафу у сумі 340 грн. Відповідач зазначив, що камеральна перевірка проведена у межах повноважень та у порядку, визначеному Податковим кодексом України. Відповідач вважає, що обов`язок щодо подання податкової декларації виникає у платника податків на підставі чинного договору оренди земельної ділянки та відомостей Державного земельного кадастру. Відповідач просить відмовити у задоволенні позову повністю.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення, суд зазначає таке.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Правління Національного банку України від 27.11.2018 №796-рш/БТ АТ «ВТБ БАНК» віднесено до категорії неплатоспроможних. На підставі цього рішення виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 27.11.2018 прийнято рішення №3180 про запровадження тимчасової адміністрації у банку.

На підставі рішення Правління Національного банку України від 18.12.2018 №849-рш виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 18.12.2018 прийнято рішення №3392 про початок процедури ліквідації АТ «ВТБ БАНК» з 19.12.2018.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24.10.2019 №2706 змінено уповноважену особу Фонду на ліквідацію банку.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 17.11.2020 №1957 повноваження ліквідатора продовжено до моменту внесення запису про припинення банку до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 29.09.2022 №759 відкликано повноваження ліквідатора, а повноваження щодо здійснення ліквідації АТ «ВТБ БАНК» Фонд здійснює безпосередньо.

24.07.2024 АТ «ВТБ БАНК» (код ЄДРПОУ 14359319) отримало податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у м. Києві від 17.07.2024 №753790415, яким до банку застосовано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 340 грн за неподання податкової декларації з плати за землю (орендна плата за землю) за 2024 рік.

Податкове повідомлення-рішення прийнято на підставі акта камеральної перевірки від 11.06.2024 №64670/Ж5/26-15-04-15-03.

Не погодившись із висновками акта перевірки, позивач 28.06.2024 подав заперечення №060-44-117/24. ГУ ДПС у м. Києві повідомило позивача про розгляд заперечень листом від 04.07.2024 №12857/І/26-15-04-15-08 та листом від 15.07.2024 №13822/Ж12/26-15-04-15-08 залишило висновки акта перевірки без змін.

30.07.2024 Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який здійснює ліквідацію АТ «ВТБ БАНК», подав до Державної податкової служби України скаргу №060-44-132/24 на податкове повідомлення-рішення від 17.07.2024 №753790415.

Позивач у скарзі зазначив про те, що земельна ділянка, щодо якої виник спір, має кадастровий номер 8000000000:91:187:0016, розташована за адресою: м. Київ, вул. Гоголівська, 22-24, її площа становить 0,7052 га, а власником земельної ділянки є Київська міська рада. Згідно з відомостями Державного земельного кадастру земельна ділянка перебуває в оренді, а серед орендарів зазначено АТ «ВТБ БАНК» та ЗАТ «Гіпроцивільпромбуд». Разом з тим позивач посилається на інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до якої право власності на нежитлові приміщення загальною площею 621,1 кв.м, розташовані за адресою: м. Київ, вул. Гоголівська, 22-24, приміщення 1а, зареєстровано 14.06.2018 за ПАТ «Житомирський меблевий комбінат» на підставі договору купівлі-продажу. Позивач вважає, що після відчуження нерухомого майна він не користувався земельною ділянкою, не був платником орендної плати за землю та не мав обов`язку подавати податкову декларацію за 2024 рік.

Рішенням Державної податкової служби України від 01.10.2024 за результатами адміністративного оскарження податкове повідомлення-рішення від 17.07.2024 №753790415 залишено без змін, а скаргу без задоволення.

При прийнятті рішення відповідач виходив із того, що згідно з інформацією Державного земельного кадастру та переліком орендарів, наданим Департаментом земельних ресурсів, АТ «ВТБ БАНК» є орендарем земельної ділянки, а тому було зобов`язане подати декларацію з плати за землю за 2024 рік. У зв`язку з її неподанням відповідач провів камеральну перевірку, склав акт від 11.06.2024 №64670/Ж5/26-15-04-15-03 та прийняв податкове повідомлення-рішення від 17.07.2024 №753790415 про застосування штрафу у розмірі 340 грн.

Не погоджуючись із рішенням контролюючого органу, АТ «ВТБ Банк» звернулося до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відтак суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядок їх адміністрування, права, обов`язки платників податків та зборів, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються Податковим кодексом України (далі - ПК України).

Відповідно до пункту 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.

При цьому відповідно до підпункту 75.1.1 пункту 75.1 статті 75 ПК України камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні контролюючого органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків та даних системи електронного адміністрування податку на додану вартість (даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, даних Єдиного реєстру податкових накладних та даних митних декларацій), а також даних Єдиного реєстру акцизних накладних та даних системи електронного адміністрування реалізації пального та спирту етилового.

Предметом камеральної перевірки також може бути своєчасність подання податкових декларацій (розрахунків) та/або своєчасність реєстрації податкових накладних та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних, акцизних накладних та/або розрахунків коригування до акцизних накладних у Єдиному реєстрі акцизних накладних, виправлення помилок у податкових накладних та/або своєчасність сплати узгодженої суми податкового (грошового) зобов`язання виключно на підставі даних, що зберігаються (опрацьовуються) у відповідних інформаційних базах.

Поряд із цим за вимогами пункту 46.1 статті 46 ПК України податкова декларація, розрахунок, звіт - документ, що подається платником податків (у тому числі відокремленим підрозділом у випадках, визначених цим Кодексом) контролюючому органу у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов`язання або відображаються обсяги операції (операцій), доходів (прибутків), щодо яких податковим та митним законодавством передбачено звільнення платника податку від обов`язку нарахування і сплати податку і збору, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку.

У пункті 49.1 та пункті 49.2 статті 49 ПК України також встановлено, що податкова декларація подається за звітний період в установлені цим Кодексом строки контролюючому органу, в якому перебуває на обліку платник податків. Платник податків зобов`язаний за кожний встановлений цим Кодексом звітний період, в якому виникають об`єкти оподаткування, або у разі наявності показників, які підлягають декларуванню, відповідно до вимог цього Кодексу подавати податкові декларації щодо кожного окремого податку, платником якого він є. Цей абзац застосовується до всіх платників податків, в тому числі платників, які перебувають на спрощеній системі оподаткування обліку та звітності.

При цьому пункт 120.1 статті 120 ПК України передбачає, що неподання (крім випадків, якщо податкова декларація не подається відповідно до пункту 49.2 статті 49 цього Кодексу) або несвоєчасне подання платником податків або іншими особами, зобов`язаними нараховувати і сплачувати податки та збори, податкових декларацій (розрахунків), а також іншої звітності, обов`язок подання якої до контролюючих органів передбачено цим Кодексом, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 170 гривень, за кожне таке неподання або несвоєчасне подання.

Разом із тим у відповідності до підпункту 14.1.147 та підпункту 14.1.136 пункту 14.1 статті14 ПК України плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності, у той час як орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Між тим згідно із підпунктом 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 ПК України земельний податок - обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

У підпункті 14.1.34 та підпункті 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України зазначається, що власники земельних ділянок - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), які відповідно до закону набули права власності на землю в Україні, а також територіальні громади та держава щодо земель комунальної та державної власності відповідно. Землекористувачами є юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Крім того, підпункт 14.1.74 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначає термін «земельна ділянка» як частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, цільовим (господарським) призначенням та з визначеними щодо неї правами.

Поряд із цим за вимогами статті 269 ПК України платниками земельного податку є: власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Стаття 285 ПК України визначає, що базовим податковим (звітним) періодом для плати за землю є календарний рік. Базовий податковий (звітний) рік починається 1 січня і закінчується 31 грудня того ж року (для новостворених підприємств та організацій, а також у зв`язку із набуттям права власності та/або користування на нові земельні ділянки може бути меншим 12 місяців).

Тим часом порядок обчислення плати за землю встановлюється у статті 286 ПК України, у пункті 286.1 якої зазначено, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Відповідно до пункту 286.2 статті 286 ПК України платники плати за землю (крім фізичних осіб) самостійно обчислюють суму податку щороку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають відповідному контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік за формою, встановленою у порядку, передбаченому ст.46 цього Кодексу, з розбивкою річної суми рівними частками за місяцями. Подання такої декларації звільняє від обов`язку подання щомісячних декларацій. При поданні першої декларації (фактичного початку діяльності як платника плати за землю) разом з нею подається довідка (витяг) про розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а надалі така довідка подається у разі затвердження нової нормативної грошової оцінки землі.

Платник плати за землю має право подавати щомісяця звітну податкову декларацію, що звільняє його від обов`язку подання податкової декларації не пізніше 20 лютого поточного року, протягом 20 календарних днів місяця, що настає за звітним (п.286.3 ст.286 ПК України).

Разом із тим згідно із пункту 286.4 статті 286 ПК України за нововідведені земельні ділянки або за новоукладеними договорами оренди землі платник плати за землю подає податкову декларацію протягом 20 календарних днів місяця, що настає за звітним. У разі зміни протягом року об`єкта та/або бази оподаткування платник плати за землю подає податкову декларацію протягом 20 календарних днів місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися такі зміни.

При цьому об`єктами оподаткування земельним податком є: земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, та земельні частки (паї), які перебувають у власності (статті 270 ПК України).

Між тим за вимогами пункту 271 статті 271 ПК України базою оподаткування земельним податком є:

нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом;

площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

В той же час у пункті 287.1 статті 287 ПК України зазначено, що власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.

Також відповідно до пункту 287.6 статті 287 ПК України при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.

Крім того, згідно із пункту 287.7 статті 287 ПК України у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

За результатом аналізу викладених вище норм можна дійти висновку, що платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права. Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 08.06.2016 р. у справі №21-804а16.

Між іншим, у статті 120 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин/надалі - ЗК України) встановлено, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки. У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди. При переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда.

Отже, зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Поряд із цим положення частини першої статті 124 ЗК України передбачають, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

При цьому відповідно до частин першої та другої статті 125 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

З огляду на вищенаведене суд зазначає, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Водночас за змістом статті 377 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній з 01.01.2004 р./надалі - ЦК України) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Слід також відмітити, що хоча ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності, враховуючи пункт 4 Прикінцевих та перехідних його положень, щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об`єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов`язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.

Матеріалами справи встановлено, що земельна ділянка, на якій розташований об`єкт нерухомого майна, має кадастровий номер 8000000000:91:187:0016.

Незважаючи на відчуження АТ «ВТБ БАНК» належного йому нерухомого майна, у Державному земельному кадастрі залишилися відомості про банк як орендаря зазначеної земельної ділянки.

Матеріалами справи підтверджено перехід права користування земельною ділянкою до третьої особи, наслідком чого є припинення цього права у позивача в силу закону, що не залежить від подання заяв або клопотань про відмову від права користування або припинення користування.

Також, матеріалами справи підтверджується, що 14.06.2018 право власності на нежитлові приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ПАТ «Житомирський меблевий комбінат», у зв`язку з чим до нового власника нерухомого майна в силу закону перейшло право користування земельною ділянкою, необхідною для його обслуговування.

Суд зазначає, що перехід права користування земельною ділянкою відбувся автоматично на підставі вимог статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України і не ставиться у залежність від внесення відповідних відомостей до Державного земельного кадастру чи подання будь-яких заяв або клопотань попереднім землекористувачем.

Відчуживши належне йому нерухоме майно, АТ «ВТБ БАНК» фактично припинив користування земельною ділянкою, яка була надана саме для обслуговування цього майна, а тому припинився і його обов`язок зі сплати орендної плати за землю та подання податкової декларації з плати за землю.

У зв`язку з чим, суд погоджується із позивачем, що він не зобов`язаний сплачувати орендну плату та справляти земельний податок за ту частину земельної ділянки, якою він припинив користуватися та звільняє його як землекористувача від обов`язку щороку справляти земельний податок, самостійно обчислювати суму земельного податку і не пізніше 20 лютого поточного року подавати контролюючому органу декларацію на поточний рік, а тому доводи відповідача про наявність у Товариства обов`язку подавати податкову декларацію з плати за землю за 2024 рік, є помилковими.

Наявність у Державному земельному кадастрі відомостей про позивача як орендаря земельної ділянки не є достатнім доказом існування у нього обов`язку зі сплати орендної плати та подання податкової декларації після переходу права власності на об`єкт нерухомого майна до іншої особи.

Відповідач не спростував наданих позивачем доказів переходу права власності на нерухоме майно, не довів факту користування позивачем земельною ділянкою у спірному періоді та не надав належних доказів існування у позивача обов`язку подавати податкову декларацію з плати за землю за 2024 рік.

За таких обставин висновки акта камеральної перевірки від 11.06.2024 №64670/Ж5/26-15-04-15-03 про порушення позивачем вимог пункту 286.2 статті 286 Податкового кодексу України є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи, у зв`язку з чим податкове повідомлення-рішення від 17.07.2024 №753790415 про застосування штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 340 грн є протиправним та підлягає скасуванню.

Інші доводи сторін не спростовують викладеного та не доводять протилежного.

Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Відповідно до частин п`ятої та восьмої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Згідно із статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

За вимогами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Підсумовуючи вищевикладене, наведені у сукупності обставини та досліджені документальні докази, суд вважає достатніми для висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі, оскільки відповідач як суб`єкт владних повноважень не довів правомірність прийняття ним податкового повідомлення-рішення.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З матеріалів справи вбачається, при звернення з даним позовом до суду позивачем сплачений судовий збір в розмірі 2422,40 грн згідно платіжної інструкції від 29.10.2024.

Отже, в силу приписів статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України сплачений судовий збір в розмірі 2422,40 грн підлягає відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної податкової служби у м.Києві від 17.07.2024 № 753790415.

Стягнути на користь Акціонерного товариства «ВТБ Банк» (код 14359319, вул.Січових Стрільців, буд.17,м.АКиїв, 04053) судовий збір у розмірі 2422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн 40 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у м. Києві (ЄДРПОУ: 44116011; місцезнаходження: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка, буд. 33/19).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Лисенко В.І.