Рішення № 137530061, 19.06.2026, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/11938/24

Провадження № 2/369/1603/26

РІШЕННЯ

Іменем України

19.06.2026 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Пінкевич Н.С.

секретаря Худинець Д.С.

за участю

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача Колесніков В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві у порядку загального позовного провадження цивільну справу з позовом керівника Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної адміністрації до ОСОБА_2 , третя особа Державне підприємство «Клавдієвська лісова наукова-дослідна станція» про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2024 року на адресу суду надійшов позов керівника Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної адміністрації.

Вимоги мотивовані тим, що на підставі наказу Головного управління Держземагенства у Київській області № КИ/3222482400:03:006/00012424 від 17.01.2014 року ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку із кадастровим номером 3222482400:03:006:5061 площею 0,1050 га для ведення індивідуального садівництва на території Горенської сільської ради. В подальшому на підставі договору купівлі-продажу № 2820 від 16.12.2015 року земельну ділянку придбала відповідач ОСОБА_2 .

Прокурор стверджує, що факт віднесення земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування, ДП «Клавдієвська лісова наукова-дослідна станція» (правонаступник ДП «Київська лісова науково-дослідна станція») не надавало погодження на вилучення земельної ділянки з постійного користування, Кабінет Міністрів України не приймав рішення про погодження зміни цільового призначення, порушення порядку зміни цільового призначення земель відповідно до статті 21 Земельного кодексу України є підставою визнання недійсними рішень органів влади, а тому наказ Головного управління Держземагенства у Київській області № КИ/3222482400:03:006/00012424 від 17.01.2014 року про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у приватну власність прийнято з порушенням вимог законодавства.

Прокурор просив суд витребувати на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку із кадастровим номером 3222482400:03:006:5061, площею 0,1050 га в категорію земель лісогосподарського призначення, а також стягнути на користь Київської обласної прокуратури судовий збір за подання позову; судові витрати стягнути з відповідача.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22.07.2024 року відкрито провадження у справі.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 листопада 2024 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до розгляду в судовому засіданні.

01.10.2025 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив. Не погоджуючись з доводами позову представник відповідача вказав, що спливла позовна давність на оскарження неправомірності віднесення земельної ділянки до земель сільськогосподарського призначення та витребування ділянки. ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, земельна ділянка вибула із володіння держави за її волевиявленням, вимога прокурора витребувати ділянку в категорію земель лісогосподарського призначення суперечить закону, оскільки віндикація є способом зміни власника, але суд не наділений правом встановлювати категорію земель, яку держава не встановила на підставі рішення органу влади про затвердження проекту землеустрою.

Представник відповідача вважає, що втручання у право на мирне володіння майном, передбачене статтею 1 Першого протоколу Конвенції з прав людини і основоположних свобод, є незаконним та непропорційним.

29.04.2025 року на адресу суду надійшла заява, якою представник відповідача повідомив про зміст Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», який набрав чинності 09.04.2025 року, і просив повернутись на стадію підготовчого провадження для виконання обов`язків із надання суду експертно-грошової оцінки та внесення грошових коштів на депозит суду.

24.11.2025 року прокурор подав заяву та просив відмовити у задоволенні клопотання відповідача, оскільки позовна заява відповідала вимогам ЦПК України на момент її подання.

У судовому засіданні представник відповідача просив залишити без розгляду клопотання про повернення на стадію підготовчого провадження, яке задоволено судом та продовжено судовий розгляд по суті.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити. Представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні позову.

У судове засідання не з`явилися представники Київської обласної адміністрації та третьої особи, які повідомлені судом належним чином. Клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило.

Дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

При розгляді справи судом встановлено, що на підставі наказу Головного управління Держземагенства у Київській області № КИ/3222482400:03:006/00011541 від 25.12.2013 року надано дозвіл ОСОБА_3 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовним розміром 0,1100 га, з цільовим призначенням для ведення садівництва, із земель сільськогосподарського призначення державної власності.

На підставі наказу Головного управління Держземагенства у Київській області № КИ/3222482400:03:006/00012424 від 17.01.2014 року ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку із кадастровим номером 3222482400:03:006:5061 площею 0,1050 га для ведення індивідуального садівництва на території Горенської сільської ради.

В подальшому на підставі договору купівлі-продажу № 2820 від 16.12.2015 року спірну земельну ділянку придбала відповідач ОСОБА_2 .

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 17279482 від 03.02.2014 року 24.01.2014 року зареєстровано право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку із кадастровим номером 3222482400:03:006:5061, про що видано свідоцтво про право власності серія НОМЕР_1 від 03.02.2014 року.

На момент відчуження були наявні наступні відомості про земельну ділянку:

- згідно з витягом з Державного земельного кадастру на земельну ділянку від 14.12.2015 року: цільове призначення земельної ділянки «01.05. Для індивідуального садівництва»; категорія земель «землі сільськогосподарського призначення»; документація із землеустрою, на підставі якої здійснена державна реєстрація земельної ділянки проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок, 09.01.2014 року, ТОВ «НВФ «ГЕОПОЛІС», ОСОБА_4 ; орган та дата реєстрації Управління Держземагенства у Києво-Святошинському району, 11.01.2014 року;

- за висновком Управління Держземагенства у Києво-Святошинському районі Київської області від 29.05.2015 року № 3280/2 із терміном дії до 31.12.2015 року земельна ділянка зареєстрована за №284570632224 згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно та надана для ведення індивідуального садівництва на території Горенської сільської ради.

Разом із тим, за інформацією ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» від 12.07.2024 року №385/04, ВО «Укрдержліспроект» від 20.10.2021 року №890 та доданими фрагментами з Публічної кадастрової карти України із внесеними межами кварталу №53 і його таксаційних виділів Першотравневого лісництва Київська ЛНДС спірна земельна ділянка розташована на землях лісогосподарського призначення в кварталі 53, виділ 16 за матеріалами лісовпорядкування 2014 року, виділ 14 за матеріалами лісовпорядкування 2003 року.

За інформацією ДП «Клавдієвське лісова науково дослідна станція» №385/04 від 12.07.2024 року державне підприємство погодження на вилучення з постійного користування вказаної лісової ділянки не надавало.

Згідно листа Кабінету Міністрів України від 06.05.2021 № 14698/0/2-21 вбачається, що рішень про погодження зміни цільового призначення, вилучення з державної власності та передачі у приватну власність земельної ділянки не приймалися.

Суд враховує, що в матеріалах відсутні рішення органів влади, які були прийняті до державної реєстрації земельної ділянки, про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для лісогосподарського призначення, затвердження такого проекту, а також докази внесення відомостей про таке цільове призначення до Державного земельного кадастру.

Суд встановив, що на момент приватизації та придбання відповідачем земельна ділянка не мала видимих природних ознак лісової ділянки.

Згідно відомостей проекту організації та розвитку лісового господарства Київської лісової науково-дослідної інстанції (Ірпінь 2004), Том ІІ, Книга І, Частина І «Таксаційний опис, поквартальні суми площ та загальних земельних насаджень» щодо кварталу 53, виділу 14 (аркуші 119-120) визначена характеристика виділу: «2,8 га рілля середньої якості, наділ працівників лісового господарства. Рекреаційна характеристика: відкриті простори без дерев, 4 клас естетичної оцінки».

Із схеми розташування земельних ділянок М 1:10000, яка є додатком проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власністю 3-ом громадянам України для індивідуального садівництва в адміністративних межах Горенської сільської ради Києво-Святошинського району (2013 рік), вбачається, що земельні ділянки були розташовані за межами залісненої території та не були вкриті характерною рослинністю.

Відповідно до проекту організації та розвитку лісового господарства ДП «Київська ЛНДС» УкрНДЛІГА (Львів - 2015), а саме Том І (кв. 1-84) «Таксаційний опис. Відомості поквартальних підсумків» щодо кварталу 53, виділу 16 (аркуш 142) зазначена наступна характеристика виділу: «2,8 га сіножать.. наділ працівників лісового господарства. Рекреаційна характеристика: відкриті простори без дерев, 4 клас естетичної оцінки, 1 клас пішохідної доступності…».

Фрагменти з Публічної кадастрової карти України з нанесеними межами кварталі № 53 Першотравневого лісництва Київська ЛНДС за даними лісовпорядкування 2003 та 2014 року також свідчать, що земельна ділянка не мала видимих природних ознак лісової ділянки.

Суд погоджується із прокурором, що земельна ділянка вибула із володіння держави у 2014 році, а належним способом захисту порушеного права на земельну ділянку лісогосподарського призначення є віндикаційний позов.

Згідно пунктів 5.5, 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі №925/1265/16 під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в частині третій статті 152 ЗК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою статті 152 ЗК України, або ж іншим способом, який передбачено законом.

Відповідно до висновку, викладеного у пункті 56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 року у справі № 359/3378/16-ц «… Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), на яку посилається Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанов Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4)».

Статтею 387 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Суд встановив, що ОСОБА_2 придбала земельну ділянку за відплатним договором купівлі-продажу, зі змісту якого вбачається, що нотаріус посвідчила його після перевірки наявності у продавця права власності, а в державних реєстрах відсутні заборони або обмеження, які могли заважати вчиненню такого правочину.

Велика палата Верховного Суду зазначала, що «в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки …» (пункт 55 постанови Великої палати Верховного суду від 23.11.2021 року у справі № 359/3378/16-ц)».

В обставинах цієї справи суд не знаходить підстав для висновку, що земельна ділянка мала природні ознаки лісової земельної ділянки. Графічні матеріали проекту землеустрою, Публічної кадастрової карти свідчать, що земельна ділянка не була (не є) залісненою. Згідно проектів організації та розвитку лісового господарства виділ в кварталі характеризується очевидною відсутністю природніх ознак лісу: «відкриті простори без дерев», та має ознаки земельної ділянки сільськогосподарського призначення: «2,8 га рілля середньої якості, наділ працівників лісового господарства», «2,8 га сіножать …».

З огляду на відсутність інших доказів, які вказують на те, що відповідач знав або міг знати про цільове призначення земельної ділянки, відмінне від встановленого наказом Головного управління Держземагенства у Київській області № КИ/3222482400:03:006/00012424 від 17.01.2014 року, презумпція добросовісності набувача ОСОБА_2 не була спростована.

Відповідно до пункту першого частини 3 статті 388 ЦК України (в редакції Закону № 4292-IX від 12.03.2025 року) держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років.

Згідно абзацу другого частини 5 статті 390 ЦК України (в редакції Закону № 4292-IX від 12.03.2025 року) суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» передбачено, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо:

нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом;

нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

Суд встановив, що право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за першим набувачем 24.01.2014 року. Прокурор звернувся із позовом у липні 2024 року. Оскільки з моменту державної реєстрації права власності за першим набувачем минуло більше 10 років, держава не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь відповідно до пункту першого частини 3 статті 388 ЦК України (в редакції Закону № 4292-IX від 12.03.2025 року) .

При застосуванні абзацу другого частини 5 статті 390 ЦК України (в редакції Закону № 4292-IX від 12.03.2025 року) суд враховує правовий висновок Верховного суду (Касаційного цивільного суду), викладений у пункті 42 постанови від 14.01.2026 року у справі № 354/160/25:

«У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов на підставі статті 387 ЦК України без застосування приписів частини п`ятої статті 390 ЦК України, яка визначає порядок компенсації вартості майна добросовісному набувачеві (коли земельна ділянка належала державі (чи територіальній громаді), а останній набувач є добросовісним). Натомість у разі недоведення позивачем недобросовісності набувача і встановлення, що набувач є добросовісним, суд відмовляє у задоволенні позову, зокрема на підставі частини п`ятої статті 390 ЦК України, якщо позивачем попередньо не внесено вартість майна на депозитний рахунок суду».

Київська обласна адміністрація або прокурор не долучали до матеріалів справи експертно-грошову оцінку земельної ділянки та не вносили на депозитний рахунок суду вартість земельної ділянки. Окрім того, прокурор письмово заперечував проти задоволення клопотання представника відповідача про повернення на стадію підготовчого провадження для виконання таких процесуальних дій.

Суд встановив, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, а тому невнесення вартості земельної ділянки на депозитний рахунок суду є самостійною підставою для відмови у позові.

Враховуючи вимоги пункту першого частини 3 статті 388, абзацу другого частини 5 статті 390 ЦК України (в редакції Закону № 4292-IX від 12.03.2025 року) втручання у право на мирне володіння майном відповідача, передбачене статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не відповідає принципу законності, а тому не має потреби надавати детальну оцінку досягненню справедливого балансу між вимогами публічного інтересу та захистом основоположного права людини.

До спірних відносин підлягає застосування рішення Європейського суду з прав людини Дроздик та Мікула проти України, заяви № 27849/15 та №33358/15, від 24.10.2024 року:

«48. Суд повторює, що втручання у мирне володіння майном повинно забезпечити справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи (див., серед інших джерел, рішення у справі «Спорронг та Льоннрот проти Швеції» (), від 23 вересня 1982 року, пункт 69, Серія A, № 52). Умови відшкодування шкоди згідно з відповідним законодавством є суттєвими для оцінки, чи відповідав оскаржуваний захід необхідному справедливому балансу і, зокрема, чи покладав він непропорційний тягар на заявниць (див. рішення у справі «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), від 09 грудня 1994 року, Серія A № 301-A, с. 35, пункт 71). Суд уже встановлював, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ян та інші проти Німеччини» [ВП] (Jan and Others v. Germany) [GC], заява № 46720/99 та 2 інших заяви, пункт 94, ЄСПЛ 2005-VI). Крім того, у контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування», розроблений Судом, може не лише покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див., наприклад, рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine), заява № 29979/04, пункт 71, від 20 жовтня 2011 року з подальшими посиланнями).

49. У цій справі саме ДТГО «Львівська залізниця» або прокурор від його імені подавали цивільні позови про скасування рішень місцевих рад про виділення земельних ділянок заявницям і визнання їхніх прав власності недійсними, стверджуючи, що таке виділення було незаконним насамперед тому, що земельні ділянки належали до меж смуг відведення залізниці. Цю ситуацію слід розглядати у контексті згаданого «принципу належного урядування». У зв`язку з цим Суд зауважує, що на національному рівні, якби земельні ділянки були відчужені у заявниць, добровільно чи ні, в межах відчуження земельних ділянок з міркувань суспільної необхідності, то виплата відшкодування шкоди була б обов`язковою згідно з національним законодавством (див. пункти 23 і 36). І навпаки, у виді провадження, розпочатого у цих справах (провадження rei vindicatio), не було передбачено обов`язкового відшкодування шкоди за втрату земельних ділянок. Як зазначено в розділі про прийнятність (див. пункти 3133), Суду не було надано жодних переконливих аргументів, які б довели існування будь-якого чіткого національного законодавства, яке б гарантувало грошову або будь-яку іншу форму відшкодування будь-якої шкоди у ситуації заявниць. Таким чином, заявниці були позбавлені власності без будь-якого відшкодування.

50. Суд також зазначає, що після визнання недійсним права власності першої заявниці на земельну ділянку у 2014 році ДТГО «Львівська залізниця», очевидно, не вжило жодних дій щодо реєстрації свого права власності на неї чи будь-яких інших дій, пов`язаних із земельною ділянкою, наприклад, розмежування відчужених ділянок. Воно також жодним чином не обмежило використання земельної ділянки першою заявницею, що викликає питання, чи могли бути застосовані інші заходи, окрім позбавлення прав власності у цій справі (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункт 62). Водночас той факт, що жодних заходів не було вжито протягом такого тривалого проміжку часу, ставить першу заявницю в стан невизначеності, оскільки вона знає, що ДТГО «Львівська залізниця» може вжити заходи в будь-який час або, можливо, вони ніколи не будуть вжиті, але в будь-якому випадку вона не може вільно розпоряджатися ні земельною ділянкою, ні будинком.

51. Щодо другої заявниці Суд зазначає, що її право власності на всю земельну ділянку було визнано недійсним, хоча лише невелика її частина накладалася на смугу відведення залізниці, факт, який був визнаний самими національними судами (див. пункт 18).

52. Беручи до уваги наведене, Суд доходить висновку, що втручання у майнові права заявниць, окрім того, що викликало серйозні сумніви щодо його законності та відповідності загальним інтересам суспільства, наклало на них непропорційний тягар, оскільки заявницям не було запропоновано жодного відшкодування за відчужені у них земельні ділянки».

В цій справі позивач, аналогічно обставинам у справі «Дроздик та Мікула проти України», не долучив до справи доказів вжиття органами влади дій щодо розмежування земельних ділянок, а також не запропонував жодного відшкодування за земельну ділянку, що покладає на ОСОБА_2 непропорційний тягар.

Суд погоджується із відповідачем, що державна реєстрація земельної ділянки, державна реєстрація права власності на земельну ділянку за першим набувачем та відповідачем можуть свідчити про те, що держава знала або могла знати про вибуття земельної ділянки із її володіння та набуття права власності на неї відповідачем, але відхиляє вимогу застосувати наслідки пропуску позовної давності як додаткову підставу відмови у позові.

За висновком Касаційного цивільного суду Верховного Суду, викладеним у постанові від 19.05.2021 року у справі № 654/4345/19, виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.

При обґрунтуванні судового рішення суд враховує пункт 29 рішення Європейського суду з прав людини Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain), заява №18390/91, від 9 грудня 1994 року про те, що пункт 1 статті 6 (ст. 6-1) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але не може розумітись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Ступінь застосування цього обов`язку щодо обґрунтування може варіюватися залежно від характеру рішення. Саме тому питання про те, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, що випливає зі статті 6 (ст. 6) Конвенції, може бути вирішене лише з урахуванням обставин справи.

Враховуючи викладене та керуючись п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, ст.ст. 388, 390 Цивільного кодексу України, ст.ст. 259, 263, 264, 265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову керівника Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної адміністрації до ОСОБА_2 , третя особа Державне підприємство «Клавдієвська лісова наукова-дослідна станція» про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги в тридцятиденний строк з дня його складення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст судового рішення виготовлено 19 червня 2026 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ