Рішення № 137510657, 18.06.2026, Хмельницький окружний адміністративний суд

Справа № 640/865/21

РІШЕННЯ

іменем України

18 червня 2026 рокум. Хмельницький

Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Шевчука О.П. розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України , Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась з позовом до Національного банку України , Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (відповідача Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг згідно ухвали суду від 25.11.2025 змінено на процесуальних правонаступників), в якому просить : визнати незаконним та скасувати наказ Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 10 листопада 2020 року № 661-К від 10.11.2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 »; зобов`язати Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, поновити мене, ОСОБА_1 , на займаній до звільнення посаді; стягнути з Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, на користь мене, ОСОБА_1 , середній заробіток за-час вимушеного прогулу з дати звільнення до винесення судом рішення; Стягнути з Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, на користь мене, ОСОБА_1 , витрати на правову допомогу в сумі 4500 грн. (чотири тисячі п`ятьсот грн.).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачку було звільнено із займаної посади 19.11.2020 року у зв`язку з припиненням Нацкомфінпослуг шляхом ліквідації відповідно до п.1-1 ч.1 ст.87 Закону України "Про державну службу".

Разом із тим, наказу Нацкомфінпослуг, яким би позивачку попередили про наступне вивільнення із займаної посади з пропозицією іншої рівнозначної посади державної служби або нижчої посади в державному органі, вона не отримувала. На думку позивачки Нацкомфінпослуг також не було вжито заходів з мого працевлаштування, обов`язковість якого передбачено чинним законодавством України.

Позивачка вказує на порушення роботодавця під час її звільнення положень ч.3 ст.184 КЗпП України, оскільки вона маючи дитину віком до трьох років ( дочку ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та перебуваючи в декретній відпустці не здійснив її обов`язкове працевлаштування згідно вказаної норми КЗпП України в іншого роботодавця, в тому числі у правонаступників : Національного банку України або Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Процесуальний правонаступник відповідача, Національний банк України, у своїх поясненнях, вказує на те, що не є процесуальним правонаступником Нацкомфінпослуг у трудових відносинах.

Поцесуальний правонаступник відповідача, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, у своїх поясненнях зазначає про те, що оскільки Комісія ніколи не виступала і не виступає стороною у трудових правовідносинах з позивачкою, на даний час, вона не має законних підстав розглядати її в якості свого працівника.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Суд встановив, що Указом Президента України № 259/2020 від 30.06.2020 року припинено Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі - Нацкомфінпослуг) шляхом ліквідації.

Пунктом 3 вказаного Указу зобов`язано Голову комісії з ліквідації забезпечити здійснення у встановленому порядку заходів, пов`язаних з ліквідацією Нацкомфінпослуг, у тому числі з додержанням вимог законодавства України про державну службу, про працю.

Наказом Нацкомфінпослуг N 661-К від 10.11.2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 », підписаним головою комісії з ліквідації Нацкомфінпослуг, керівником апарату-Т.Галабудською, позивачку звільнено із займаної посади, головного спеціаліста відділу стандартів оцінки ризиків, методології інспекційних перевірок та заходів пруденційного реагування управління методології державного нагляду на ринках фінансових послуг департаменту державного регулювання та методології нагляду на ринках фінансових послуг, 19.11.2020 року, в зв`язку з припиненням Нацкомфінпослуг шляхом ліквідації відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».

Разом із тим, наказу Нацкомфінпослуг, яким би позивачку попередили про наступне вивільнення із займаної посади з пропозицією іншої рівнозначної посади державної служби або нижчої посади в державному органі, вона не отримувала. Роботодавцем також не було вжито заходів з її працевлаштування, обов`язковість якого передбачено чинним законодавством України, зокрема ч.3 ст.184 КЗпП України, оскільки на дату звільнення вона мала дитину віком до трьох років ( дочку ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та перебувала в декретній відпустці .

Вважаючи, що таке звільнення є незаконним та порушує законні права та інтереси позивачки змусили її на звернення до суду із даним позовом.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до ч. 1ст. 1 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VІІІ (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон №889-VІІІ) державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Згідно з правилами ч. 3 ст. 5 Закону N 889-VIІІ дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Частинами 1, 2 ст. 21 Закону № 889VІІІ визначено, що вступ на державну службу здійснюється шляхом призначення громадянина України на посаду державної служби за результатами конкурсу. Прийняття громадян України на посади державної служби без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом.

Частиною 5 ст. 22 Закону № 889 VІІІ передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Відповідно до п. 4 ч. 1ст. 83 Закону № 889VIІІ державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення.

Підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема: скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; ліквідація державного органу (пункти 1 і 1-1 частини 1 статті 87 Закону № 889VІІІ).

Згідно з правилами ч. 3 ст. 87 Закону N2 889-VІІІ суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь- яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення. Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини 1 цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

Наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки. У такому випадку оформлення і видача трудової книжки, а також розрахунок при звільненні проводяться протягом семи днів з дня звільнення (частина 5 статті 87 Закону № 889Л/ІІІ).

Таким чином, правовідносини у сфері державної служби регулюються Законом № 889-VІІІ, який є спеціальним актом вищої юридичної сили в системі законодавства про державну службу та визначає особливості правового регулювання у цій сфері, а тому його положенням у процесі правозастосування надається перевага над положеннями Кодексу законів про працю України. При цьому, положення Кодексу законів про працю України застосовується лише у випадку неурегульованості або неповної урегульованості трудових правовідносин осіб, які мають статус державного службовця.

Відповідно до ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (в редакції чинній станом на дату попередження про наступне вивільнення із займаної посади, далі - КЗпП України) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, у разі зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частинами 1, 2, 3 ст. 49 КЗпП України визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення-на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням прр звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу, роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті: 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Із лютого 2020 року діє нова процедура скорочення державних службовців.

Так, згідно з ч. 6 ст. 49-2 КЗпП України, зміни до якої набрали чинності з 02.02.2020року, вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України; "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: і про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості, до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Разом із тим, відповідно до ч. 3 ст. 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - ч. 6 ст. 179 КЗпП України) одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Під час ліквідації підприємства з правонаступництвом звільнення жінок, зазначених у ч. 3 ст. 184 КЗпП України, можливе лише за п. 5 ст. 36 КЗпП України шляхом переведення на інше підприємство, в установу чи організацію, які є правонаступниками. При цьому, правонаступник зобов`язаний прийняти таких жінок на роботу в порядку переведення.

У разі ліквідації підприємства, установи, організації звільненню підлягають всі працівники, у тому числі вагітні жінки-та жінки, які мають дітей віком до трьох років, одинокі матері при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда, які зазначені у ст. 184 КЗпП України. Звільнення таких жінок згідно зі ст. 184 КЗпП України має відбуватися з обов`язковим їх працевлаштуванням. Власник або уповноважений ним орган здійснює їх працевлаштування самостійно або через державну службу зайнятості.

Таким чином, не зважаючи на звуження прав і гарантій державних службовців, як і у випадку ліквідації, так і випадку реорганізації юридичної особи (державного органу) звільнення жінок, які є державними службовцями і мають дитину до трьох років, можливе лише за умови обов`язкового їх працевлаштування.

Оскільки, позивачка, ОСОБА_1 , на дату звільнення мала дитину віком до трьох років та перебувала в декретній відпустці, про що Нацкомфінпослуг, як роботодавцю, достеменно було відомо, тому на думку суду, звільнення у зв`язку з ліквідацією Нацкомфінпослуг без обов`язкового працевлаштування суперечить ч. 3 ст. 184 КЗпП України.

Таким чином, суд дійшов висновку, що Нацкомфінпослуг, повинен був запропонувати позивачці працевлаштування в іншого роботодавця, в тому числі у правонаступників, з урахуванням її освіти, професії, стажу та інших якостей, які визначають придатність до певної роботи. Такий обов`язок із працевлаштування вважається виконаним роботодавцем, якщо він запропонував роботу, відповідну якостям працівника, навіть у разі відмови працівника від такої роботи.

Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постановах від 04.03.2014 року (справа № 21-8а14), від 27.05.2014 року (справа № 21-108а14), від 28.10.2014 року (справа № 21-484а14), згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такого органу. У разі ж покладення виконання - завдань і функцій ліквідованого органу на інші органи мова йде фактично про реорганізацію.

Реорганізація з правонаступництвом не дає власникові, уповноваженому ним органу права звільнити одиноку матір зі своєї ініціативи, відтак моє звільнення є протиправним, оскільки відбулося всупереч вимог ч. 3 ст. 184 КЗпП України

Обов`язок працевлаштування зазначеної у ст. 184 КЗпП України категорії жінок може бути покладено на власника підприємства, установи, організації лише у випадку реорганізації юридичної особи, коли права та обов`язки юридичної особи переходять до іншої особи внаслідок правонаступництва (постанова Верховного Суду від 03.10.2019 року у справі № 351/649/18).

Встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Суд встановив, що Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (код ЄДРПОУ 38062828) згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань припинена.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функцій із державного регулювання ринків фінансових послуг" від 12.09.2019 № 79-IX встановлено, що з 1 липня 2020 року процедури реєстрації, внесення відомостей до реєстрів та баз даних і виключення відомостей з реєстрів, ліцензування діяльності фінансових установ здійснюються Національним банком України, Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку у межах повноважень, встановлених Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Установити, що з 1 липня 2020 року Національний банк України, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку є процесуальними правонаступниками Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у судах у межах повноважень, встановлених Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Згідно ст. 21 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції закону, яка була чинною до 01.07.2020р ) Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснювалося:

щодо ринку банківських послуг та діяльності з переказу коштів - Національним банком України:

щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів (деривативів) - Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

щодо інших ринків фінансових послуг - національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Відповідно ж до норм ст. 21 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції закону, яка є чинною з 01.07.2020 р.),

державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється: щодо ринків цінних паперів та похідних (деривативів), професійної діяльності на ринку цінних паперів та діяльності у системі накопичувального пенсійного забезпечення - Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

щодо ринку банківських послуг та інших. ніж зазначені в абзаці другому цієї частини, ринків небанківських фінансових послуг - Національним банком України.

Отже, до компетенції первинного відповідача ніколи не належали повноваження стосовно регулювання щодо ринків цінних паперів та похідних (деривативів), професійної діяльності на ринку цінних паперів.

Відповідно, позивачка не здійснювала посадових обов`язків в зазначеній сфері, і не має в ній професійного досвіду.

Разом з тим, інші, повноваження в галузі регулювання фінансових послуг (всі, за винятком тих, які віднесені до по повноважень Комісії) відносяться до повноважень Національного Банку.

Відповідно, повноваження в сфері регулювання ринків фінансових послуг, поділяються на повноваження контролю, які здійснює Комісія, та на повноваження контролю на всіх інших фінансових ринках (які здійснює Національний Банк України).

Таким чином, під час здійснення своїх трудових відносин з Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, позивач виконувала роботу, яка на даний час відноситься до сфери повноважень Національного Банку України.

Отже, саме Національний Банк України є належним процесуальним правонаступником припиненої Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг стосовно даного трудового спору.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 КАС України та частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно з частинами першою та другою ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" № 1906-IV від 29.06.2004 р. (із змінами та доповненнями) чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно з частиною другою статті 21 та частиною першою статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до частин першою та другої статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.73 р., держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, статтею 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006р., з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Згідно зі статтею 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" № 3477-IV від 23.02.2006р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції № 11 від 25.06.58 р. "Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості" (ратифікована Україною 04.08.61 р.) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Нормами частини другої статті 5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02).

Також, у пункті 70 рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" Суд зазначив, що принцип "належного урядування", зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків.

З урахуванням встановлених судом обставин, суд може впевнено констатувати, що видання наказу первиним відповідачем не відповідає принципу "належного урядування", тому спірний наказ Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 10 листопада 2020 року №661-к «Про звільнення ОСОБА_3 » є протиправним та підлягає скасуванню.

Згідно з ч.1 ст.235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та статті 240 - 1 Кодексу законів про працю України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Отже, позивачка підлягає поновленню на посаді головного спеціаліста відділу стандартів оцінки ризиків, методології інспекційних перевірок та заходів пруденційного реагування управління методології державного нагляду на ринках фінансових послуг департаменту державного регулювання та методології нагляду на ринках фінансових послуг , з якої її було звільнено.

Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Згідно з ст.235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Єдиним нормативним актом, який визначає порядок обчислення середньої заробітної плати в усіх випадках її збереження, чинність якого поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності є Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Із пункту 5 Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом 1 пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку).

Отже, за приписами наведених норм, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Зміст наведених правових актів дає підстави для висновку про те, що у випадках стягнення середньої заробітної плати (грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу, судом має бути визначений період вимушеного прогулу, останнім днем якого завжди є день ухвалення постанови суду як акту правосуддя, з яким відбулося врегулювання публічно-правового спору, про який зазначено в адміністративному позові, і вирішено завдання адміністративного судочинства.

Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 19.11.2020 року №504 ОСОБА_1 нарахований позивачці сукупний дохід за період з 01.01.2020 по 19.11.2020 року становить 20447,84 грн.

Середньоденний заробіток становить 92 грн.11 коп.

Період вимушеного прогулу позивачки становить 1394 робочих днів (з 20.11.2020 року по 18 червня 2026 року).

Отже, середній заробіток позивачки за час вимушеного прогулу з 20 листопада 2020 року по 18 червня 2026 року становить 128401 грн. 34 коп.(92 грн.34 коп. x 1394 робочих днів вимушеного прогулу).

Таким чином, враховуючи вказане, суд вважає, що з відповідача - Національного Банку Україна (процесуального правонаступника - Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг) на користь позивача необхідно стягнути середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу за період з 20 листопада 2020 року по 18 червня 2026 року включно, в сумі 128401 грн. 34 коп.

Стосовно стягнення на користь позивача з відповідача витрат на правничу допомогу в сумі 4500 грн., суд зазначає наступне.

Згідно ч.1ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу;2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду;3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Згідно ст.134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивачем надано суду : договір на правничу допомогу від 25.12.2020 року, додаткову угоду №1 від 25.12.2020 року, акт виконаних робіт №1 від 11.01.2021 року, квитанцію від 25.12.2020 року на суму 4500 грн.

Суд вважає, що розмір понесених позивачкою витрат на правничу допомогу по даній справі в сумі 4500,00 грн. є співмірним та обґрунтованим враховуючи складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частинами 1 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Отже, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивачки є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Відповідно до пунктів 2 і 3 частини 1 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 371, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 10 листопада 2020 року №661-К від 10.11.2020 року "Про звільнення ОСОБА_1 ".

Поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу стандартів оцінки ризиків, методології інспекційних перевірок та заходів пруденційного реагування управління методології державного нагляду на ринках фінансових послуг департаменту державного регулювання та методології нагляду на ринках фінансових послуг Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу за період з 20 листопада 2020 року по 18 червня 2026 року включно в сумі 128401 грн. 34 коп. ( сто двадцять вісім тисяч чотириста одну) грн. 34 коп.

Стягнути на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в сумі 4500 (чотири тисячі п`ятсот) грн. за рахунок бюджетних асигнувань Національного банку України.

Постанова в частині поновлення на посаді та стягнення середньомісячного заробітку у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 1934 грн. 31 коп., підлягає негайному виконанню.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач:ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 НОМЕР_1 ) Відповідач:Національний банк України (вул. Інститутська, 9,м. Київ,01601 00032106) Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку (вул. Хороброго Святослава, 8, корп.30,м. Київ,03151 37956207)

Головуючий суддя О.П. Шевчук