Рішення № 137504389, 18.06.2026, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 204/4671/26

Провадження № 2/204/3566/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2026 року м. Дніпро

Чечелівський районний суд міста Дніпра, в особі судді Приваліхіної А.І., розглянувши у приміщенні суду у м. Дніпрі у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державного підприємства «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова» про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку,

У С Т А Н О В И В:

23 квітня 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою до ДП «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова» із вимогою про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку (а. с. 1-10).

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивачка перебувала у трудових відносинах з Державним підприємством «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова», 01 листопада 2024 року її звільнено за власним бажанням у зв`язку із виходом на пенсію. Із повідомлення про суми, що нараховані та виплачені при звільнені, убачається, що заборгованість по заробітній платі становить 49622 гривні. Зазначає, що позивачка має право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Пояснюючи, що згідно повідомлення відповідача середньомісячна заробітна плата позивачки за 2 місяці складає 12885 гривень (12885,00: 61 = 211 гривень 23 копійки). Загальний час затримки за 15 місяців склав 96109 гривень 65 копійок (455 днів х 211 гривень 23 копійки). Тому, прохає суд, стягнути з відповідача на користь позивачки заборгованість по заробітній платі у сумі 49622 гривні та середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку у сумі 96109 гривень 65 копійок.

Ухвалою суду від 28 квітня 2026 року позовну заяву залишено без руху, позивачці надано термін на усунення недоліків (а. с. 32), які 06 травня 2026 року позивачкою були усунуті.

Ухвалою суду від 07 травня 2026 року у справі відкрито спрощене позовне провадження, без виклику сторін (а. с. 38), копія якої надіслана учасникам супровідним листом від 07 травня 2026 року (а. с. 39).

Станом на дату розгляду справи відзив на позовну заяву до суду не надходив.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 279 ЦПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Приписами ч. 8 ст. 279 ЦПК України визначено, що при розгляді справи у порядку спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши фактичні обставини справи письмовими доказами, суд доходить висновку про часткове задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що з 31 грудня 1991 року позивачка перебувала у трудових відносинах з відповідачем, а наказом № 970-вк від 01 листопада 2024 року її звільнено за власним бажанням у зв`язку із виходом на пенсію на підставі ст. 38 КЗпП, підтвердженням чого є запис в трудовій книжці (а. с. 18-23).

Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з вимогами ч. ч. 1-3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Приписами ч. ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Приписами ч. 1 ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися не припущеннях.

Звернувшись до суду, позивачка прохає, зокрема, стягнути з відповідача заборгованість по невиплаченій заробітній платі у розмірі 49622 гривні.

Відповідно до вимог ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно з вимогами ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили.

Отже, за змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно.

Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Таким чином, обов`язок щодо проведення повного розрахунку чинним законодавством України покладено виключно на роботодавця, більш того, даний обов`язок у останнього виникає автоматично з його прийняттям заяви працівника про звільнення та винесення відповідного наказу.

За положеннями ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Рішенням Конституційного суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 у справі № 1-7/2024(337/24) було визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, а також в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Разом з цим, слід звернути особливу увагу на рішення Конституційного суду України № 9-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року у справі № 1-18/2013, в якому Конституційний Суд України зазначив, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Відповідно до вимог ч. ч. 1 та 2 ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Згідно з вимогами ч. ч. 1, 4, 5 ст. 24 ЗУ «Про оплату праці», заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам. За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов`язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця.

У частині 1 статті 116 КЗпП України, в редакції, що діяла на момент звільнення ОСОБА_1 з ДП «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова», тобто станом на 01 листопада 2024 року, закріплено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, сума остаточного розрахунку, тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Разом з тим, відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена ст. 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Однак відповідач при звільненні так і не виплатив позивачці заборгованість по заробітній платі.

Так, з наданого позивачкою повідомлення (а. с. 17), убачається, що ОСОБА_1 при звільненні з підприємства відповідача належить не виплачена заробітна у сумі 58931 гривня, у тому числі: заробітна плата за січень 2024 року 7975 гривень; заробітна плата за лютий 2024 року 7939 гривень; заробітна плата за березень 2024 року 8115 гривень; заробітна плата за квітень 2024 року 6715 гривень; заробітна плата за травень 2024 року 6553 гривні; заробітна плата за червень 2024 року 6332 гривні; заробітна плата за липень 2024 року 5715 гривень; заробітна плата за серпень 2024 року 278 гривень; заробітна плата та остаточний розрахунок в місяці звільнення 9309 гривень.

Водночас, із позовної заяви убачається, що позивачка прохає стягнути з відповідача заборгованість по заробітній платі у сумі 49622 гривні, у зв`язку із чим суд не може вийти за межі позовних вимог, тому доходить висновку, що заборгованість відповідача перед позивачкою по заробітній платі становить 49622 гривні, тобто є сумою, яка належить позивачці до виплати.

Таким чином, з урахуванням того, що відповідач не спростував позовні вимоги позивачки та правом на надання відзиву на позовну заяву не скористався, суд доходить висновку, що з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню заборгованість по не виплаченій заробітній платі у сумі 49622 гривні, а отже позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині підлягають задоволенню.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ДП «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова» середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд зазначає наступне.

Структура заробітної плати визначена ст. 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Водночас, середній заробіток за час затримки розрахунків при звільнення це відновлення роботодавцем за порушення норм трудового законодавства, яка розраховується у відповідності до пункту першого розділу першого Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати».

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19).

Так, приписами ч. ч. 1, 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України визначено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Конституційний суду України у своєму рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень КЗпП України зазначив, що положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст. ст. 116, 117, 2371 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Разом з цим, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ внесені зміни, зокрема, у частину першу статті 117 КЗпП України, яку викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.».

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування (п. 1 Прикінцевих та перехідних положень), опубліковано 18 липня 2022 року в газеті «Голос України» № 147.

Тобто, починаючи з 19 липня 2022 року у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Таким чином, обов`язок роботодавця виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», а починаючи з 19 липня 2022 року період, за який з роботодавця може бути стягнутий середній заробіток за час затримки розрахунку, обмежений строком у шість місяців.

У Рішенні Конституційного Суду України (Перший сенат) у справі за конституційними скаргами ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пунктів 2, 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури» від 28 січня 2016 року № 955-VIII зі змінами, від 12 липня 2019 року № 5-р(I)/2019 зазначено, що Конституційний Суд України вважає, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування. Закон не має зворотної дії в часі, оскільки не поширюється на безстрокові трудові договори, укладені до його прийняття, а передбачає припинення цих договорів з моменту набрання ним чинності та можливість продовження трудових правовідносин на умовах контракту між професійними творчими працівниками (художнім та артистичним персоналом) і державними та комунальними закладами культури. Таким чином, Закон спрямований на регулювання тих правовідносин, які виникнуть після набрання ним чинності, а трудові правовідносини, що виникли раніше, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням.

У справі № 6-уп/98 Конституційний Суд України зазначає, що з прийняттям нормативно-правового акту в новій редакції втрачають чинність норми акту в попередній редакції.

На теперішній час Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ є чинним та обов`язковим до виконання.

Враховуючи вищевикладене, оскільки позивачка звернулась до суду з даним позовом 23 квітня 2026 року, тобто вже після набрання законної сили Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, суд доходить висновку, що позивачка має право на стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02 листопада 2024 року, тобто з дня, наступного за днем звільнення, по 02 листопада 2025 року включно, тобто за шість місяців.

Відповідно до пункту 8 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Позивачкою був здійснений у позовній заяві власний розрахунок середньоденної заробітної плати та середньої заробітної плати, відповідно до якого вказує, що середньомісячна заробітна плата позивачки за 2 місяці складає 12885 гривень (12885,00: 61 = 211 гривень 23 копійки), у зв`язку із чим загальний час затримки за 15 місяців склав 96109 гривень 65 копійок (455 днів х 211 гривень 23 копійки).

Водночас, суд не приймає до уваги розрахунок позивачки, оскільки він здійснений арифметично не вірно.

Крім того, підтвердження розміру заробітної плати за останні два місяці, що передають звільненню, тобто за вересень 2024 року та за жовтень 2024 року, позивачкою суду не надано, як і не надано доказу кількості відпрацьованих робочих днів у відповідних місяцях.

У зв`язку із викладеним, суд вважає за можливе здійснити власний розрахунок середньої заробітної плати.

Згідно з наданого позивачкою повідомлення відповідача (а. с. 17), заробітна плата позивачки за останні два місяці, що передують місяцю звільнення, складає 5993 гривні (за липень 2024 року 5715 гривень та за серпень 2024 року 278 гривень), відпрацьованих робочих днів за два місяці складають 45 днів (за липень 2024 року 23 дні та за серпень 2024 року 22 дні), тому середньоденна заробітна плата позивачки складає 133 гривні 18 копійок, виходячи з розрахунку 5993 гривні/45 днів.

Отже, середньоденна заробітна плата позивачки становить 133 гривні 18 копійок.

Середня заробітна плата розраховується наступним чином: 133 гривні 18 копійок (середньоденна заробітна плата позивачки) * на 109 днів (листопад 2024 року 21 день; грудень 2024 року 22 дні; січень 2025 року 23 дні; лютий 2025 року 20 днів; березень 2025 року 21 день; квітень 2025 року 2 дні (за шість місяців, тобто по 02 листопада 2025 року) = 14516 гривень 62 копійки. Отже, саме ця сума підлягає стягненню на користь позивачки з відповідача, як середній заробіток на час затримки розрахунку.

З огляду на викладене, суд дійшов переконливого висновку, що з відповідача на користь позивачки слід стягнути суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 14516 гривень 62 копійки, а відтак позовні вимоги позивачки в цій частині підлягають частковому задоволенню.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до вимог п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Приписами ч. 2 ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, у разі відмови в позові, інші судові витрати, пов`язані із розглядом справи, покладаються на позивача.

Відповідно до роз`яснень, наведених у п. 48 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17 жовтня 2014 року № 10, підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді регламентовано ЦПК України. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені.

Верховний Суд у постанові від 21 січня 2021 року у справі № 280/2635/20 висловив свою позицію про те, що для цілей відшкодування витрат на правову допомогу заявник може використовувати будь-який документ, який свідчить про фактичне понесення таких витрат.

Як убачається з матеріалів справи, правову допомогу ОСОБА_1 у даній справі на підставі договору про надання правової допомоги/юридичних послуг № 14042602Б від 14 квітня 2026 року надавав ФОП ОСОБА_9 (а. с. 24 та на звороті).

Верховний суду у складі Касаційного адміністративного суду у своїй постанові від 16 квітня 2020 року у справі № 727/4597/19 зазначив про те, що аналіз спеціального законодавства щодо діяльності адвоката дає право зробити висновок про те, що законодавством України не встановлено відповідних вимог до розрахункового документа, який повинен надати адвокат при оплаті клієнтом послуг, а також не встановлено форми такого документа. Урахувавши наведене та той факт, що відкриття власного рахунку не є обов`язком адвоката, ВС дійшов висновку, що адвокат може видати клієнту на його вимогу складений у довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо), який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта.

Також судом враховано правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19, відповідно до якої витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).

Верховний суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 16 травня 2019 року у справі № 823/2638/18 та від 13 грудня 2018 року у справі № 816/2096/17 вказав на те, що від учасника справи вимагаються докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, а не докази обґрунтування часу, витраченого фахівцем у галузі права, тому достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, що саме така кількість часу витрачена на відповідні дії.

Так, на підтвердження наданих послуг позивачкою надано Акт приймання-передачі наданих послуг до договору про надання правової допомоги/юридичних послуг № 14042602Б від 14 квітня 2026 року (а. с. 28), відповідно до якого виконавцем ФОП Гріцаєм І.О. надано позивачці вид та обсяг правничої допомоги: запит представника та проект позовної заяви до суду, вартість якої складає 18000 гривень.

Разом з цим, позивачкою надано платіжну інструкцію № 1.619405063.1 від 15 квітня 2026 року про перерахування 6000 гривень на рахунок ФОП ОСОБА_9 за юридичні послуги за договором (а. с. 25), а також платіжну інструкцію № 2.619406155.1 на суму 4000 гривень (а. с. 26) та фіскальний чек на суму 8000 гривень (а. с. 27).

Крім того, слід зазначити, що відповідно до закріпленого на законодавчому рівні принципу співмірності, розмір витрат на послуги адвоката при їхньому розподілі визначається з урахуванням складності справи, часу, витраченого адвокатом на надання правничої допомоги, обсягу наданих послуг та виконаних робіт, ціни позову, а також значення справи для сторони.

Ґрунтуючись на вказаному принципі, при здійсненні дослідження та оцінки наданих сторонами доказів суд враховує, зокрема, пов`язаність витрат на правову допомогу з розглядом справи, обґрунтованість витрат та їхню пропорційність до предмета спору.

Крім того, при визначенні розміру витрат на правничу допомогу на підставі поданих сторонами доказів, суд має виходити з критеріїв: їхньої реальності (тобто встановлення їхньої дійсності та необхідності); розумності їхнього розміру (виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін).

Чинне процесуальне законодавство не обмежує сторін спору жодними нормативними рамками у контексті очікуваного розміру компенсації їхніх витрат, пов`язаних із правничою допомогою адвоката. Отже, за умови дотримання визначеної законом процедури попереднього визначення суми судових витрат, а також порядку подання необхідного об`єму доказів на підтвердження понесених витрат, сторона може розраховувати на відшкодування витрат на правничу допомогу в повному розмірі.

Верховний Суд у своїй постанові від 01 вересня 2020 року у справі № 640/6209/19 зазначив, що розмір відшкодування судових витрат повинен бути спів розмірним із ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також суд має враховувати критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Таким чином, беручи до уваги принцип співмірності, слід пам`ятати, що свобода сторін у визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу не є абсолютною та безумовною навіть у разі їхньої повної документальної доведеності.

З огляду на викладене, з урахуванням складності справи, співмірності та пропорційності понесених витрат щодо предмета спору, значення справи для сторін, враховуючи обсяг наданих юридичних послуг, суд дійшов обґрунтованого висновку, що позивачкою документально доведений факт понесення витрат на правову допомогу у заявленому розмірі, тому суд доходить висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки витрат на правничу допомогу у сумі 3000 гривень.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.

Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому, виходячи із вищевикладеного, з урахуванням того, що відповідач не скористався правом на надання відзиву на позовну заяву, суд доходить висновку, що позовні ОСОБА_1 до Державного підприємства «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова» підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно п. 2 ст. 141 ЦПК України у разі задоволення позову судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на відповідача.

З урахуванням того, що позивачка при подачі позову була звільнена від сплати судового збору за позовними вимогами про стягнення заборгованості по заробітній платі, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача в дохід Держави судовий збір у розмірі 1331 гривня 20 копійок.

Разом з цим, з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1331 гривня 20 копійок за вимогу стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 279, 352-355 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державного підприємства «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова» (49000, м. Дніпро, вул. Криворізька, буд. 1; ЄДРПОУ 14308368) про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку задовольнити частково.

Стягнути з Державного підприємства «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод імені О.М. Макарова» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі у сумі 49622 (сорок дев`ять тисяч шістсот двадцять дві) гривні.

Стягнути з Державного підприємства «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод імені О.М. Макарова» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 14516 (чотирнадцять тисяч п`ятсот шістнадцять) гривень 62 (шістдесят дві) копійки.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути із Державного підприємства «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод імені О.М. Макарова» на користь Держави судовий збір у сумі 1331 (одна тисяча триста тридцять одна) гривня 20 (двадцять) копійок.

Стягнути із Державного підприємства «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод імені О.М. Макарова» на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1331 (одна тисяча триста тридцять одна) гривня 20 (двадцять) копійок.

Стягнути із Державного підприємства «Виробниче об`єднання Південний машинобудівний завод імені О.М. Макарова» на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у сумі 3000 (три тисячі) гривень.

Допустити негайне виконання рішення суду в межах стягнення заробітної плати за один місяць.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи.

Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому порядку.

Суддя А.І. Приваліхіна