Рішення № 137457179, 11.06.2026, Господарський суд Чернівецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2026 року м. ЧернівціСправа № 926/861/26

Суддя Господарського суду Чернівецької області Миронюк Сергій Олександрович, за участю помічника судді Боднарчука В.В., який за дорученням судді здійснює повноваження секретаря судового засідання, розглянувши матеріали справи

за позовом Чернівецької міської ради, м. Чернівці

до Житлово-будівельного кооперативу Рейк`явік, м. Чернівці

про стягнення заборгованості в сумі 356478,43 грн.

представники сторін:

від позивача Гулевич М.М., довіреність від 26.08.2025

від відповідача не з`явився

ВСТАНОВИВ:

Чернівецька міська рада звернулася до Господарського суду Чернівецької області з позовом до Житлово-будівельного кооперативу Рейк`явік про стягнення заборгованості в сумі 356478,43 грн., з яких: 247258,00 грн кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, 84772,37 грн інфляційні втрати, 24448,06 грн 3% річних.

В обгрунтування позовних вимог зазначено, що відповідач, як замовник будівництва на об`єкті Будівництво багатоквартирного житлового будинку з паркінгом на проспекті Незалежності, 121-Б в м. Чернівці не сплатив до місцевого бюджету кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, шо порушує інтереси територіальної громади.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.03.2026 справу №926/861/26 передано на розгляд судді Миронюку С.О.

Ухвалою від 05.03.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 02.04.2026.

02.04.2026 до суду від відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі.

Ухвалою від 02.04.2026 відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі від 01.04.2026, відкладено підготовче засідання на 23.04.2026.

Ухвалою від 23.04.2026 закрито підготовче провадження, призначено справу до розгляду по суті на 21.05.2026.

Ухвалою від 21.05.2026 відкладено розгляд справи по суті на 11.06.2026.

В судовому засіданні 11.06.2026 представник позивача просив задовольнити позовні вимоги, представник відповідача у судове засідання не з`явився.

В силу приписів ч. 3 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Відповідно до ч. 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами.

Днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи (п. 2 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно довідки про доставку електронного листа ухвала від 21.05.2026 з повідомленням про дату, час і місце судового засідання 21.05.2026 доставлена до електронного кабінету відповідача.

Довідка про доставку документа в електронному вигляді до Електронного кабінету є достовірним доказом отримання адресатом судового рішення (правова позиція, викладена в постановах Верховного Суду від 30.08.2022 по справі № 459/3660/21, від 23.08.2023 по справі № 380/24487/21).

Оскільки скаржник має зареєстрований "Електронний кабінет" у підсистемі "Електронний суд" ЄСІТС і судом апеляційної інстанції копію ухвали про залишення апеляційної скарги без руху було направлено саме до такого "Електронного кабінету", колегія суддів Верховного Суду вважає, що порушень норм процесуального права, якими регулюється питання вручення судового рішення при такому направленні не відбулося (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29.02.2024 у справі №904/4199/20).

Відповідно до ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Пунктом 1, 2 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Крім того, за змістом статті 2 Закону України Про доступ до судових рішень, кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.

Ухвали суду у даній справі оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відтак, відповідач мав можливість ознайомитися з текстом цих ухвал.

Відповідно до частини другої статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Окрім того, як вбачається з матеріалів справи, 02.04.2026 до суду від відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі, що свідчить про те, що відповідачу відомо про наявність на розгляді в суді справи №926/861/26.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі Юніон Аліментаріа проти Іспанії зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Крім того, як наголошує в своїх рішеннях Європейський суд, відповідач як сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини, сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (рішення від 26.04.2007 у справі "Олександр Шевченко проти України" та від 14.10.2007 у справі "Трух проти України").

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі "Смірнова проти України").

На зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись з подіями процесу (постанова Верховного Суду від 19.08.2019 у справі № 922/3016/17).

Добросовісність учасників судового процесу зокрема полягає у тому щоб при обізнаності з судовими процедурами, правами та обов`язками, правилами поведінки виконувати усі правила та приймати заходи до обізнаності про хід судового процесу. Право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур) та добросовісністю поведінки, яка не може бути пов`язана із зловживанням процесуальними правами.

Відтак, враховуючи належне повідомлення сторін про дату, час і місце проведення судового засідання, з метою дотримання балансу прав та інтересів сторін у справі, дотримання розумності строку розгляду справи та за умови достатності наявних у справі матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, суд дійшов висновку про те, що неявка в судове засідання представника відповідача не перешкоджає розгляду справи по суті.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши думку представника позивача щодо суті позовних вимог, суд зазначає наступне.

Департаментом містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради 11.03.2019 видано містобудівні умови і обмеження №393-МУО на об`єкт будівництва «Будівництво багатоквартирного житлового будинку з паркінгом на проспекті Незалежності, 121-Б в м. Чернівці», який знаходиться на земельній ділянці кадастровий номер 7310136300:11:002:0091.

Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Чернівецької міської ради 10.06.2019 на об`єкт будівництва видано дозвіл на виконання будівельних робіт № ЧВ 112191612013.

Код об`єкта, відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000:1122.1 «Будинки багатоквартирні підвищеної комфортності, індивідуальні».

Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Чернівецької міської ради 13.09.2022 зареєстровано сертифікат №ЧВ 122220831394, яким засвідчено відповідність вказаного закінченого будівництвом об`єкта проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації.

Згідно інформації, яка міститься в акті готовності об`єкта до експлуатації (реєстраційний номер в ЄДЕССБ АСО1:5957-5017-0486-4790), пайова участь відповідачем до місцевого бюджету не сплачувалася на підставі пункт 13 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 №132-IX.

Відповідно до листа Департаменту урбаністики та архітектури Чернівецької міської ради від 30.12.2025 заява від відповідача щодо визначення розміру пайової участі по Об`єкту будівництва до Чернівецької міської ради не надходила.

З матеріалів справи вбачається, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Чернівці між Чернівецькою міською радою і відповідачем по даному об`єкту будівництва не укладався.

На адресу відповідача надсилався лист-претензія від 30.12.2025 №24/01-08/3-07/2166 про необхідність сплати заборгованості, однак, станом на день подання позовної заяви кошти не сплачені, у зв`язку з чим позивач звернувся за захистом своїх прав та інтересів до суду.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України Про регулювання містобудівної діяльності № 3038-VI від 17.02.2011.

Відповідно до статті 1, частини 1 статті 2 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, замовником будівництва є фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об`єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.

До 01.01.2020 відносини щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту врегульовувалися приписами статті 40 вказаного Закону.

Відповідно до частини другої статті 40 Закону №3038-VI замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно- транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 Закону № 3038-VI полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.

Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію (частини п`ята та дев`ята статті 40 Закону № 3038-VI, чинної на момент виникнення спірних правовідносин).

Зі змісту статті 40 Закону № 3038-VI випливає, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов`язковим на підставі закону.

Аналогічні за змістом висновки були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі №911/594/18, від 22.08.2018 у справі №339/388/16-ц, від 22.09.2021 у справі №904/2258/20.

За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов`язання повинно бути виконане до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

01 січня 2020 року набув чинності Закон України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні № 132-IX від 20 вересня 2019 року (далі Закон № 132-IX), яким з 01.01.2020 виключено статтю 40 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності, що регулювала пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Відповідно до абзацу 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Згідно Закону № 132-ІХ та прикінцевих і перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.

Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.

Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.

У певних випадках після скасування нормативного акту має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.

Стаття 40 Закону № 3038-VI визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання.

Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 Цивільного кодексу України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.

Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону № 3038-VI після втрати нею чинності.

Крім того, пунктом 2 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №132-ІХ визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.

Наведені вище правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19.

Відповідно до Закону № 132-ІХ статтю 40 Закону № 3038-УІ виключено з 1 січня 2020 року.

Таким чином, починаючи з 01.01.2020 передбачений до цього статтею 40 Закону № 3038-УІ обов`язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту перестав існувати.

Згідно з абзацами 2, 3, 5 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного Закону установлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі пайова участь) у такому розмірі та порядку: розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):

- для житлових будинків 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;

- для нежитлових будівель та споруд 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта.

Підпунктами 3, 4, 5, 6 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень № 132-IX унормовано, що замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва. Пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію. Кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту. Інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації.

Отже, наведеними положеннями Закону № 132-IX визначено обов`язок замовника будівництва сплатити пайову участь до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію, а також розмір пайової участі і порядок її сплати для:

1) об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;

2) об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

Таким чином, у вказаних випадках в силу імперативної норми закону замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об`єкта в експлуатацію.

Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов`язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає:

- для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;

- для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.

Отже, для об`єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абзацом 2 пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №132-ІХ визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію.

При цьому, обов`язок сплатити пайову участь, у разі його невиконання замовником будівництва у 2020 році, зберігається до прийняття об`єкта в експлуатацію, навіть у наступних після 2020 року.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 20.07.2025 у справі № 910/9548/21, від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, від 16.10.2023 у справі №140/5484/21, від 20.02.2024 у справі № 910/20216/21, від 23.05.2024 у справі №915/149/23.

Такі висновки Верховного Суду відповідають загальним принципам рівності та справедливості, є націленими на те, щоб замовник будівництва, який розпочав його до 01.01.2020 та в 2020 році та добросовісно виконав встановлений законом (статтею 40 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності) обов`язок щодо пайової участі, був у однакових ринкових умовах із забудовником, який аналогічно розпочав будівництво у попередні роки до 01.01.2020, але до цієї дати такого обов`язку не виконав, можливо навіть свідомо затягуючи процес здачі об`єкта будівництва в експлуатацію до 01.01.2020 з метою уникнення сплати пайової участі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19, постановах Верховного Суду від 20.02.2024 у справі № 910/20216/21, від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21 та від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22 викладено висновки, що у випадку, якщо замовниками об`єктів будівництва не буде дотримано передбаченого Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні обов`язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об`єктів в експлуатацію, то належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.

Відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачу дозвіл на виконання будівельних робіт на об`єкті «Будівництво багатоквартирного житлового будинку з паркінгом на проспекті Незалежності, 121-Б в м. Чернівці» видано 10.06.2019 за № ЧВ 112191612013, 26.08.2022 складено акт про готовність зазначеного об`єкта до експлуатації, 13.09.2022 видано сертифікат про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта № ЧВ 122220831394.

Отже, враховуючи, що у цій справі будівництво об`єкту розпочате до 2020 року, абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію.

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21 в подібних правовідносинах.

Відтак, з огляду на наведені вище законодавчі положення відповідач, як замовник будівництва, зобов`язаний взяти участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та сплатити кошти пайової участі до прийняття Об`єкта будівництва в експлуатацію.

Однак, з матеріалів справи слідує, що в указаний термін відповідач не сплатив кошти пайової участі, що є порушенням вимог підпункту 4 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX.

Відповідно до підпункту 1 частини другої розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-ІХ розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):

- для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта;

- для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.

Критерієм диференціації є, зокрема, розмежування нежитлових будівель і споруд та житлових будинків, у зв`язку із чим саме фактор будівництва нежитлового приміщення, має місце й у даному конкретному випадку і є визначальною кваліфікуючою ознакою при визначенні розміру розрахунку величини пайової участі.

При цьому, конструкція норм підпункту 1 частини 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-ІХ чітко визначає те, що при розрахунку розміру пайової участі при будівництві житлових будинків береться до уваги вартість будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.

Водночас, відсоток від вартості будівництва житлового будинку може бути меншим від 2% у випадку встановлення меншого відсотку відповідним рішенням органу місцевого самоврядування, чинного на день набрання чинності Законом №132-ІХ.

Рішенням Чернівецької міської ради від 24.12.2015 №54 затверджено Положення про порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Чернівців.

Відповідно до пункту 2.1 Положення розмір пайової участі замовника у розвитку інфраструктури міста з урахуванням не заборонених законом інших відрахувань, встановлених міською радою становить:

- 10 відсотків загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта містобудування для нежитлових будівель та /або споруд;

- 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта для житлових будинків.

Отже, відсоток встановлений органом місцевого самоврядування є більшим, ніж встановлено Законом, а тому в даному випадку необхідно застосовувати розміри встановлені Законом.

Згідно даних сертифіката від 13.09.2022 № ЧВ 122220831394, загальна площа квартир об`єкта будівництва становить 834,6 квадратних метрів.

На дату прийняття об`єкта в експлуатацію 13.09.2022 (дата видачі сертифіката № ЧВ 122220831394) діяли показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджені наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 10.09.2021 № 230.

Зокрема, вартість одного квадратного метра загальної площі квартир будинку (з урахуванням податку на додану вартість) на території Чернівецької області становила 14813,00 гривень.

Враховуючи наведене та зважаючи на норми абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX, розмір пайової участі, який на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України підлягає стягненню із відповідача до бюджету, згідно розрахунку позивача складає 247258,00 грн (834,6 кв.м. х 14813,00 грн = 12362929,00 грн х 2% = 247258,00 грн.).

Дослідивши зазначений розрахунок, суд дійшов до висновку, що він є обгрунтованим та здійсненим на законних підставах та з урахуванням приписів пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX та Положення про порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Чернівців.

При цьому, за матеріалами справи суд не встановив обставин, які б свідчили, що відповідач звільняється від сплати пайової участі на підставі підпункту 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX чи на підставі Положення про порядок пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Чернівців.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд приходить до висновку про наявність у відповідача заборгованості зі сплати коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту в сумі 247258,00 грн., у зв`язку з чим позовні вимоги в цій частині є обгрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо вимоги про стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат, суд зазначає наступне.

У зв`язку із простроченням відповідачем грошового зобов`язання зі сплати коштів пайової участі позивач просить стягнути з відповідача нараховані на підставі статті 625 Цивільного кодексу України з 13.09.2022 по 29.12.2025 інфляційні втрати в сумі 84772,37 грн та 3% річних в сумі 24448,06 грн.

Відповідно до статей 610, 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконати ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 виклав правову позицію щодо застосуванням механізму розрахунку інфляційних втрат у порядку частини 2 статті 625 ЦК України у разі, якщо прострочення виконання грошового зобов`язання становить неповний місяць.

В наведеній постанові об`єднана палата Касаційного господарського суду роз`яснила, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та відсотків річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц, № 646/14523/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18.

Вимагати сплати суми боргу з врахуванням 3% річних та індексу інфляції є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18). Визначені ч. 2 ст. 625 ЦК право стягнення 3% річних та інфляційних втрат є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг).

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19) зобов`язання зі сплати 3 % річних та інфляційних втрат є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 по справі №918/631/19 зазначено, що за змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

Отже, у даній справі слід констатувати, що відповідач, як замовник будівництва, без достатньої правової підстави за рахунок позивача зберіг у себе кошти пайової участі, у результаті чого відповідно до статті 1212 ЦК України у нього виникло позадоговірне грошове зобов`язання з повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, яке відповідач не виконав. Відтак, за прострочення виконання зобов`язання щодо повернення коштів нараховуються інфляційні втрати і 3% річних від простроченої суми за період прострочення відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України.

За результатами здійсненої перевірки нарахування 3% річних в сумі 24448,06 грн та інфляційних втрат в сумі 84772,37 грн., суд зазначає, що розрахунок позивача є арифметично вірним та таким, що відповідає чинному законодавству, а відтак, позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Як визначено ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно із статтею 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Приписами статті 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд вважає за необхідне вказати, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі Руїз Торіха проти Іспанії вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Стандарт доказування вірогідності доказів, який на відміну від достатності доказів, підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. На суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Вказаної позиції дотримується Верховний Суд, зокрема у постанові від 21 серпня 2020 року у справі № 904/2357/20.

На підставі викладеного, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про задоволення позову, стягнення з відповідача заборгованості в сумі 356478,43 грн., з яких: 247258,00 грн кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, 84772,37 грн інфляційні втрати, 24448,06 грн 3% річних.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 1 статті 129 ГПК України покладаються судом на відповідача.

Керуючись ст. 2, 3, 4, 20, 46, 129, 236-238 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Стягнути з Житлово-будівельного кооперативу Рейк`явік (58022, м. Чернівці, провулок Щербанюка Олександра, 7, кв. 3, код ЄДРПОУ 41394279) на користь Чернівецької міської ради (58000, м. Чернівці, Площа Центральна, 1, код ЄДРПОУ 36068147) заборгованість у сумі 356478,43 грн (з яких: 247258,00 грн сума пайової участі, 84772,37 грн інфляційні втрати, 24448,06 грн 3% річних) на р/р у форматі IBAN UA148999980314111921000024405 в ДКСУ м. Київ, код платежу 24170000, одержувач Чернів.ГУК / Чернівецька ТГ / 24170000.

3. Стягнути з Житлово-будівельного кооперативу Рейк`явік (58022, м. Чернівці, провулок Щербанюка Олександра, 7, кв. 3, код ЄДРПОУ 41394279) на користь Чернівецької міської ради (58000, м. Чернівці, Площа Центральна, 1, код ЄДРПОУ 36068147) судовий збір в сумі 5347,18 грн на розрахунковий рахунок: Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, рахунок UA708201720344220102000042806 ДКСУ м. Києва, код 04062216.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Західного апеляційного господарського суду.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 17.06.2026.

Суддя С.О.Миронюк