Рішення № 137417920, 26.11.2025, Господарський суд Тернопільської області

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

26 листопада 2025 року м. ТернопільСправа № 921/236/25

Господарський суд Тернопільської області

у складі судді Боровця Я.Я.

за участю секретаря судового засідання Шевчук К.О.

Розглянув справу в порядку загального позовного провадження

за позовом ОСОБА_1 , АДРЕСА_1

до відповідачів:

1. ОСОБА_2 , АДРЕСА_2

2. ОСОБА_3 , АДРЕСА_1

про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі від 09.08.2022; скасування державної реєстрації змін відомостей про юридичну особу та її засновників; витребування з володіння ОСОБА_2 частки у розмірі 33% у статутному капіталі ТОВ "ТИРАС".

За участю учасників судового процесу:

від позивача: Гаращенко І.В. - адвокат (участь в режимі відеоконфернеції),

від відповідача 1: Кравчук П.І. - адвокат (участь в режимі відеоконфернеції).

Судові процедури.

Судом роз`яснено форму і стадії судового провадження, що здійснюється у межах справи згідно до вимог ГПК України.

Фіксування судового засідання технічними засобами здійснюється відповідно до статті 222 ГПК України.

Заяв про відвід (самовідвід) судді та секретаря судового засідання з підстав, визначених ст. ст. 35-37 ГПК України не надходило.

Суть справи.

ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Тернопільської області з позовом до відповідачів: 1. ОСОБА_2 та 2. ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі від 09.08.2022; скасування державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу та її засновників (учасників); витребування з володіння ОСОБА_2 частки у розмірі 33% у статутному капіталі ТОВ "ТИРАС".

Відкриття провадження у справі.

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судових справ між суддями від 14.04.2025, для розгляду справи №921/236/25 визначено суддю Боровця Я.Я.

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 21.04.2025 відкрито провадження у справі №921/236/25 за правилами загального позовного провадження та підготовче засідання призначено на 20.05.2025.

Розгляд справи здійснювався за правилами загального позовного провадження.

Підготовче провадження.

Підготовче засідання вперше призначено на 20.05.2025.

Протокольними ухвалами від 20.05.2025, від 05.06.2025, від 30.06.2025 та від 14.08.2025 підготовче засідання відкладено відповідно на 05.06.2025, на 30.06.2025, на 14.08.2025 та на 09.09.2025.

У підготовчому засіданні 09.09.2025 оголошено перерву до 10.09.2025, про що зазначено у протоколі судового засідання.

Ухвалою суду від 10.09.2025 позовну заяву ОСОБА_1 , залишено без руху, на підставі частини 11 статті 176 ГПК України, для надання можливості позивачу усунути недоліки позовної заяви.

15.09.2025 (документ сформований в системі "Електронний суд") на адресу Господарського суду Тернопільської області надійшла заява про усунення недоліків ( вх. №6510 від 16.09.2025), зі змісту якої вбачається, що позивачем усунуто недоліки позовної заяви, які визначено в ухвалі про залишення позовної заяви без руху від 10.09.2025.

Ухвалою суду від 29.09.2025 продовжено розгляд справи №921/236/25 за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 21.10.2025.

Протокольними ухвалами від 21.10.2025 та від 06.11.2025 підготовче засідання відкладено відповідно на 06.11.2025 та на 19.11.2025.

Ухвалою суду від 19.11.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу №921/236/25 до судового розгляду по суті на 26.11.2025.

Розгляд справи по суті.

У судовому засіданні - 26.11.2025 розпочато розгляд справи по суті.

При розгляді справи по суті, суд з`ясував обставини справи, дослідив докази у справі, заслухав обґрунтування позовних вимог представника позивача, його вступне та заключне слово; заперечення представника відповідача 1, його вступне та заключне слово.

У судовому засіданні 26.11.2025, після з`ясування обставин справи та дослідження доказів у справі, проведення судових дебатів, суд перейшов до стадії ухвалення рішення та оголосив скорочене рішення, відповідно до вимог статті 240 ГПК України.

Інші процесуальні дії.

Ухвалами суду від 05.05.2025 та від 03.06.2025 заяви представника позивача - адвоката Дехтяренко С.В. про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, задоволено.

Ухвалою суду від 20.05.2025 продовжено процесуальний строк відповідачу на подання відзиву на позов на 10 днів.

Ухвалою суду від 02.06.2025 заяву представника відповідача 1 - адвоката Кравчука П.І. про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, задоволено.

Ухвалою суду від 05.06.2025 клопотання представника відповідача 1 - адвоката Кравчука Петра Івановича про надання відповіді позивача та відповідача 2 на поставлені запитання представника відповідача 1, в порядку ст. 90 ГПК України ( вх. №3976-1 від 30.05.2025), задоволено. Зобов"язано позивача та відповідача 2 надати відповіді на поставлені запитання, в порядку ст. 90 ГПК України, до суду в строк до 29.06.2025, а саме:

1). Чи визнається факт того, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 являються родичами - троюрідними братами?

2). Чи було ініційовано ОСОБА_3 або ОСОБА_1 судовий спір про поділ майна подружжя до моменту пред`явлення даного позову?

3).Чи розірвано шлюб між ОСОБА_3 і ОСОБА_1., якщо так, то коли?.

Також, ухвалою суду від 05.06.2025 клопотання представника позивача - адвоката Дехтяренка Сергія Васильовича про витребування доказів, задоволено. Витребувано у ОСОБА_2 та у ОСОБА_3 договір купівлі - продажу частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" (код ЄДРПОУ 31422414) укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - 09.08.2022. Встановлено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 строк для подання витребуваних доказів до Господарського суду Тернопільської області до 29.06.2025, з врахуванням ухвали суду про виправлення описки від 03.10.2025.

Ухвалою суду від 07.08.2025 заяву задоволено. Внесено дані РНОКПП НОМЕР_1 Гаращенка Ігоря Володимировича до додаткових відомостей про учасника справи для доступу до електронної справи №921/236/25 в підсистемі "Електронний суд", в якості представника позивача - ОСОБА_1 . Надано представнику позивача - ОСОБА_1 - адвокату Гаращенку Ігорю Володимировичу доступ до електронної справи №921/236/25 в підсистемі "Електронний суд".

Ухвалою суду від 11.08.2025 заяву представника позивача - адвоката Гаращенка І.В. про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, задоволено.

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 03.10.2025 допущену описку в ухвалі Господарського суду Тернопільської області від 05.06.2025 у справі №921/236/25, виправлено. Пункт 2 резолютивної частини ухвали Господарського суду Тернопільської області від 05.06.2025 у справі №921/236/25 викладено в наступній редакції: "Витребувати у ОСОБА_2 та у ОСОБА_3 договір купівлі - продажу частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" (код ЄДРПОУ 31422414) укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - 09.08.2022". Дана ухвала є невід`ємною частиною ухвали Господарського суду Тернопільської області від 05.06.2025 у справі №921/236/25.

Також, ухвалою суду від 03.10.2025 зобов"язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виконати ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 05.06.2025 у справі №921/236/25 з врахуванням даної ухвали. Встановлено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 строк для подання витребуваних доказів до Господарського суду Тернопільської області до 20.10.2025.

Ухвалою суду від 21.10.2025 витребувано повторно у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі - продажу частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" (код ЄДРПОУ 31422414) укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - 09.08.2022. Встановлено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 строк для подання витребуваних доказів до Господарського суду Тернопільської області до 05.11.2025.

Ухвалою суду від 06.11.2025 витребувано у Приватного нотаріуса Тернопільського районного територіального округу Тернопільської області Мєшкової Надії Федорівни належним чином засвідчену копію Договору № 2 купівлі - продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" (код ЄДРПОУ 31422414) укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 09 серпня 2022 року, який зазначений в Акті №2 приймання - передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" від 10.08.2022 підписаний між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу Тернопільської області Мєшковою Н.Ф. за №№1613, 1614, яким ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_2 прийняв частку в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" у розмірі 33,00%, яка в грошовому еквіваленті становить 9 240,00 грн. У разі відсутності витребуваних доказів, у письмовому вигляді зазначити причини їх неподання та повідомити Господарський суд Тернопільської області. Встановлено Приватному нотаріусу Тернопільського районного територіального округу Тернопільської області Мєшкової Надії Федорівни строк для подання витребуваних доказів до Господарського суду Тернопільської області до 17.11.2025.

17.11.2025 приватний нотаріус Тернопільського районного територіального округу Тернопільської області Мєшкова Надія Федорівна надіслала до суду письмові пояснення за №1501/01-16 від 13.11.2025 щодо витребуваних судом доказів (вх. №8085).

Ухвалою суду від 19.11.2025 клопотання (вх.№4735) про виклик у судове засідання для допиту в якості свідка ОСОБА_6 залишено без розгляду.

Також, ухвалою суду від 19.11.2025 заяву (вх.№6356) оцінену як заяву про виправлення описки в частині дати оскаржуваного договору, задоволено.

Аргументи сторін.

Правова позиція позивача.

Обґрунтовуючи підстави позовних вимог, заявниця зазначає, що перебуває у шлюбі з ОСОБА_3 , останнім було створено та зареєстровано Товариство з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" (код ЄДРПОУ 31422414).

У 2022 році ОСОБА_3 відчужив належну йому частку у статутному капіталі зазначеного Товариства у розмірі 33,00% на користь ОСОБА_2 , внаслідок чого державним реєстратором було внесено зміни до Єдиного державного реєстру щодо складу учасників товариства.

Заявниця наголошує, що зазначений правочин вчинений без її згоди як дружини, тоді як корпоративні права, набуті під час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України.

На думку заявниці, зазначений договір укладено всупереч принципу добросовісності учасників цивільних відносин, оскільки набувач частки - ОСОБА_2 , знав про його сімейний стан та відсутність згоди дружини на розпорядження спільним майном.

Таким чином, ОСОБА_1 вважає, що внаслідок укладення зазначеного правочину порушені її права як дружини та співвласниці спільного сумісного майна подружжя.

Така обставина, за твердженням заявниці, є підставою для визнання спірного правочину недійсним; скасування державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу та її засновників (учасників); витребування з володіння ОСОБА_2 частки у розмірі 33% у статутному капіталі ТОВ "ТИРАС".

В якості правових підстав позову зазначено приписи Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України.

У судовому засіданні представником позивача підтримано позовні вимоги в повному обсязі, просить суд позов задоволити.

Заперечення відповідача 1 - ОСОБА_2 .

Представник відповідача 1 в судове засідання з"явився, щодо позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позов (вх. №3976 від 30.05.2025).

Зокрема зазначає, що Товариство з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" зареєстроване 28.03.2002. Станом на момент виникнення спірних правовідносин учасниками Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" були: 1) ОСОБА_4 (розмір частки статутного капіталу 9 240 гривень, що становить 33%); 2) ОСОБА_3 (розмір частки статутного капіталу 9 240 гривень, що становить 33%); 3) ОСОБА_7 (розмір частки статутного капіталу 9 520 гривень, що становить 34%). Загальний розмір статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" складав 28 000 грн. Керівником (одноосібним виконавчим органом) Товариства являвся ОСОБА_3 . Як вказує відповідач 1, що йому відомо що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 являються родичами - троюрідними братами. У 2022 році ОСОБА_4 та ОСОБА_3 спільно прийняли рішення про продаж належних їм часток у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" та про свій вихід зі складу учасників Товариства. ОСОБА_4 та ОСОБА_3 передали, а ОСОБА_2 прийняв їхні частки у статутному капіталі Товариства (кожна по 9 240 гривень, що складали окремо по 33%, а разом 66 %). ОСОБА_2 заявляє, що йому не було відомо та не могло бути відомо про те, що відчуження ОСОБА_3 належної йому частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" відбувалось без згоди на те позивачки. Між позивачкою, її чоловіком ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є різниця у віці понад 20 років. Ані ділових, ані товариських, ані будь-яких інших жодних відносин між позивачкою, відповідачем 1 та відповідачем 2 ніколи не існувало. ОСОБА_2 обґрунтовано відкидає припущення про те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 приховали від своїх дружин, в тому числі від позивачки, та не узгодили між собою купівлю-продаж належних їм часток в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС". ОСОБА_2 вважає неймовірним той факт, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , будучи троюрідними братами та вочевидь підтримуючи тісні стосунки, відчужили належні їм частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" фактично таємно від дружин, не обговорювали цього кроку, обоє не ставили до відома про це своїх дружин. Або ж іще абсурднішим є те, що дана операція була здійснена за згодою усіх ( ОСОБА_4 і його дружини, ОСОБА_3 ), окрім безпосередньо позивачки ОСОБА_1

ОСОБА_2 вважає пред`явлення даного позову нічим іншим, як спробою ОСОБА_1 та ОСОБА_3 протиправно заволодіти належним відповідачу 1 - Товариством з обмеженою відповідальністю "ТИРАС". При цьому, Відповідач 1 - ОСОБА_2 заперечує через необґрунтованість та безпідставність наданий позивачкою Звіт про оцінку майна - частки у 33 % статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС", виконаний ФОП Лемзою Р.В.

Відповідач 1 - ОСОБА_2 вказує, що задоволення у запропонований позивачем спосіб її позовних вимог являтиме собою не відновлення її становища (реституцію), а фактично означатиме набуття нею права власності на майно, яким остання ніколи не володіла.

У судовому засіданні просив суд відмовити у задоволенні позову.

Заперечення відповідача 2 - ОСОБА_3 .

Відповідач 2 явку свого представника в судове засідання не забезпечив, причин неявки суду не повідомив, вимог ухвали суду не виконав, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся, на підставі статей 120, 121 ГПК України - ухвалами суду, які надсилалися рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення поштового відправлення з позначкою "Судова повістка", про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення (містяться в матеріалах справи).

Так, ухвали суду направлені відповідачу за адресою: АДРЕСА_1 (зазначена у позовній заяві) та відповідає витягу з Єдиного державного демографічного реєстру, сформований Господарським судом Тернопільської області (відповідь № 501804 від 21.03.2024), які повернулися на адресу суду з відміткою відділення поштового зв"язку "адресат відсутній за вказаною адресою".

Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Згідно частин 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Враховуючи, положення статті 13 ГПК України, якою в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, беручи до уваги, що явка представника відповідача 2 не визнавалась судом обов`язковою, брати участь у судовому засіданні є правом сторони, передбаченим ГПК України, та те, що відповідач 2 не скористався наданими йому процесуальними правами на подання відзиву, суд дійшов висновку, що у матеріалах справи достатньо доказів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами, а неявка вказаного учасника справи не перешкоджає розгляду справи по суті.

Крім того, судом враховано, що у відповідності до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень", усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень (частина 2 статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Згідно із частиною 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.

Отже, сторони не позбавлені права та можливості ознайомитись з ухвалами суду щодо даної справи у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Відповідь на відзив.

03.06.2025 позивачем надіслано відповідь на відзив (вх. №4045) відповідно до статті 166 ГПК України, згідно якого доводи відповідача 1 вважає безпідставними.

Окрім цього, надано відповіді на поставлені питання відповідачем 1 у відзиві, зокрема:

Чи визнається факт того, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 являються родичами- троюрідними братами?

Відповідно до ст.90 ГПК України, учасник справи має право відмовитися від надання відповіді на поставлені запитання, якщо поставлене запитання не стосується обставин, що мають значення для справи.

Позивачка вважає, що дане питання підпадає під зазначений критерій, оскільки ОСОБА_1 може не знати далеких родинних зв"язків чоловіка та наявність/відсутність цього зв`язку ніяким чином не стосується предмету позову чи його обґрунтувань.

Чи було ініційовано ОСОБА_3 або ОСОБА_1 судовий спір про поділ майна подружжя до момента пред`явлення даного позову? - Ні.

Чи розірвано шлюб між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 , якщо так, то коли? - Ні.

Фактичні обставини, встановлені судом.

В обґрунтування позовних вимог, позивачка зазначає, що перебуває в шлюбі з ОСОБА_3 з 03.08.1991.

Позивачка стверджує, що за час шлюбу із ОСОБА_3 набуто у спільну сумісну власність, серед іншого, частку у розмірі 33% статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС", номінальна вартість частки складала 9 240,00 грн, відповідно до вимог ст.ст. 60, 61 Сімейного Кодексу України та ст. 368 Цивільного кодексу України.

Як вказує позивачка, що ОСОБА_3 відчужено корпоративні права - частину частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" у розмірі 33%, яка в грошовому еквіваленті становить 9 240,00 грн, долучивши при цьому Акт №2 приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" від 10.08.2022, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу Тернопільської області Мєшковою Н.Ф., зареєстрований в реєстрі за №1613, 1614.

Зі змісту даного Акту вбачається, що Акт складений та підписаний повноважними представниками сторін у зв"язку з укладенням договору № 2 купівлі - продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТИРАС" від 09.08.2022.

Вказаний правочин позивачка вважає, як такий, що укладений всупереч законодавства, оскільки відповідачу 2 - ОСОБА_3 не було надано письмової згоди на відчуження майна, що є спільною сумісною власністю, та зокрема на укладення договору купівлі - продажу частки у розмірі 33% статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС".

Відсутність згоди на розпорядження спільним майном є підставою для визнання договору купівлі - продажу частки у розмірі 33% статутного капіталу ТОВ "ТИРАС" недійсним.

На думку позивачки вказані обставини свідчать про те, що договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "ТИРАС" від 09.08.2022 має ознаки недійсності, не призводить до реальних наслідків, а саме отримання доходу.

Основним видом діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" (код ЄДРПОУ 31422414) є вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур.

Як вказує позивачка, що частка в розмірі 33% статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" є спільною сумісною власністю, тому позивачка мала з відповідачем - 2 рівні права на володіння, користування і розпоряджання часткою в тому числі право на отримання прибутку від результатів господарської діяльності.

Згідно звіту про оцінку майна від 15 березня 2025 року за №014-11/2025-7, об`єкт оцінки - частка у розмірі 33% статутного капіталу ТОВ "ТИРАС", код ЄДРПОУ 31422414, дата оцінки станом на 31.12.2021 (оскільки саме відчуження частки відбулося у 2022 році) ринкова вартість об`єктів оцінки - частки у розмірі 33% статутного капіталу ТОВ "ТИРАС" становить 3 072 804,00 грн, а за оспорюваним правочином зазначена частка була продана відповідачем 2, а куплена відповідачем 1 за 9240 грн 00 коп., що є значно нижчою за ринкову вартість.

Заявниця наголошує, що зазначений правочин вчинений без її згоди як дружини, тоді як корпоративні права, набуті під час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України.

На думку заявниці, зазначений договір укладено всупереч принципу добросовісності учасників цивільних відносин, оскільки набувач частки - ОСОБА_2 знав про його сімейний стан та відсутність згоди дружини на розпорядження спільним майном.

Таким чином, ОСОБА_1 вважає, що внаслідок укладення зазначеного правочину порушені її права як дружини та співвласниці спільного сумісного майна подружжя.

Такі обставини стали підставою для звернення позивачки до суду із відповідним позовом.

Норми права, застосовані при вирішенні спору та мотиви, з яких виходив суд при ухваленні рішення.

Всебічно та повно з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши у сукупності усі докази, суд дійшов таких висновків.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне, між собою.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.

Предметом позовних вимог у цій справі є визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТИРАС", з підстав укладення його без згоди другого з подружжя та скасування державної реєстрації змін до відомостей про Товариство з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" та витребування з володіння ОСОБА_2 частки у розмірі 33% у статутному капіталі ТОВ "ТИРАС".

Відповідно до частини першої статті 2 Сімейного кодексу України цей кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

Частиною першою статті 9 Сімейного кодексу України визначено, що подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Згідно з частинами першими статті 14 та 15 Сімейного кодексу України сімейні права є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Зазначені норми права визначають правочин у сімейних правовідносинах як домовленість, зокрема, між подружжям, батьками та дітьми про врегулювання належних їм сімейних прав та обов`язків, які тісно пов`язані з їх особами та не можуть бути передані та/або перекладені на інших осіб.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 вказала, що справи у спорах щодо правочинів незалежно від їх суб`єктного складу, які стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

У постанові Верховного Суду від 17.10.2022 у справі № 686/26335/21 зазначено, що оспорюваним позивачкою договором купівлі-продажу частки (прав на частку) у статутному фонді товариства не регулюються сімейні права та обов`язки подружжя, тобто він не є правочином у сімейних правовідносинах.

Посилання позивачки на положення статей 60, 61 Сімейного кодексу України не свідчить про укладення вказаного договору у сімейних правовідносинах. Право власності не належить до сімейних прав, а суб`єктами права власності можуть бути фізичні особи, у тому числі, які не перебувають у сімейних відносинах, юридичні особи, держави, територіальні громади.

З огляду на суб`єктний склад учасників спору, предмет і підставу позову, а також характер спірних правовідносин суд вважає, що заявлені позивачкою позовні вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки цей спір має ознаки корпоративного.

Враховуючи викладене, оскільки спір у цій справі виник щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в юридичній особі, яким не регулюються сімейні права та обов`язки між подружжям, тобто він не є правочином у сімейних правовідносинах, такий спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Справа у спорі про визнання недійсним укладеного одним із подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи має розглядатися за правилами господарського судочинства судом відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК України.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09.02.2022 у справі №761/6844/19, від 17.01.2024 та 12.06.2025 у справі №756/59/20, від 05.11.2025 у cправі №922/925/25.

Згідно частини першої статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, зокрема визнання правочину недійсним.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Підставою позову у справі, що розглядається, є укладення спірного правочину ОСОБА_3 , який є чоловіком ОСОБА_1 - позивачки, без її згоди на його укладення та на розпорядження часткою в статутному капіталі ТОВ "ТИРАС", що є їх спільною сумісною власністю як подружжя, та відповідно до ст. 369 ЦК України та ст. 65 Сімейного кодексу України підлягає визнанню недійсним.

За приписами статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої сторони чи сторін правочину; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення того, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, у чому полягає його порушення, і в залежності від цього у який ефективний спосіб порушене право може бути захищено.

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти (стаття 11 Цивільного кодексу України).

Згідно статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За приписами статей 638 і 639 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 Цивільного кодексу України).

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (стаття 509 Цивільного кодексу України).

Позивачка зазначає, що перебуває в шлюбі з ОСОБА_3 з 03.08.1991.

Також стверджує, що за час шлюбу із ОСОБА_3 набуто у спільну сумісну власність, серед іншого, частку у розмірі 33% статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС", номінальна вартість частки складала 9 240,00 грн, відповідно до вимог ст.ст. 60, 61 Сімейного Кодексу України та ст. 368 Цивільного кодексу України.

ОСОБА_3 відчужено корпоративні права - частину частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" у розмірі 33%, яка в грошовому еквіваленті становить 9 240,00 грн, про що свідчить Акт №2 приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" від 10.08.2022, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу Тернопільської області Мєшковою Н.Ф., зареєстрований в реєстрі за №1613, 1614.

Зі змісту даного Акту вбачається, що Акт складений та підписаний повноважними представниками сторін у зв"язку з укладенням договору № 2 купівлі - продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТИРАС" від 09.08.2022.

Так, ухвалою суду від 05.06.2025 клопотання представника позивача - адвоката Дехтяренка Сергія Васильовича про витребування доказів, задоволено. Витребувано у ОСОБА_2 та у ОСОБА_3 договір купівлі - продажу частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" (код ЄДРПОУ 31422414) укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - 09.08.2022. Встановлено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 строк для подання витребуваних доказів до Господарського суду Тернопільської області до 29.06.2025, з врахуванням ухвали суду про виправлення описки від 03.10.2025.

Згідно пояснень представника ОСОБА_2 , договір від 09.08.2022 укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відсутній у відповідача 1.

Ухвалою суду від 06.11.2025 витребувано у Приватного нотаріуса Тернопільського районного територіального округу Тернопільської області Мєшкової Надії Федорівни належним чином засвідчену копію Договору № 2 купівлі - продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" (код ЄДРПОУ 31422414) укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 09 серпня 2022 року, який зазначений в Акті №2 приймання - передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" від 10.08.2022 підписаний між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу Тернопільської області Мєшковою Н.Ф. за №№1613, 1614, яким ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_2 прийняв частку в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ТИРАС" у розмірі 33,00%, яка в грошовому еквіваленті становить 9 240,00 грн. У разі відсутності витребуваних доказів, у письмовому вигляді зазначити причини їх неподання та повідомити Господарський суд Тернопільської області. Встановлено Приватному нотаріусу Тернопільського районного територіального округу Тернопільської області Мєшкової Надії Федорівни строк для подання витребуваних доказів до Господарського суду Тернопільської області до 17.11.2025.

Зі змісту відповіді приватного нотаріуса Тернопільського районного територіального округу Тернопільської області Мєшкової Надії Федорівни вбачається, що остання не посвідчувала договір між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 датований - 09 серпня 2022 року. Примірник витребуваного правочину відсутній у матеріалах. Також, приватним нотаріусом Тернопільського районного територіального округу Тернопільської області Мєшковою Надією Федорівною зазначено, що Акт приймання - передачі не посвідчувався, а засвідчено тільки справжність підпису фізичних осіб, які підписали даний Акт. Відповідно до п.6.2 глави 7 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, нотаріус, засвідчуючи справжність підпису, не посвідчує факти, викладені у документі, а лише підтверджує, що підпис зроблений певною особою.

Отже, в матеріалах справах відсутній спірний договір.

В той же час суд зазначає наступне.

Статтею 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно частин першої та другої статті 202 Цивільного кодексу України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

За своєю суттю акт приймання-передачі частки у статутному капіталі залежно від обставин конкретної справи такий документ може як підтверджувати певні факти та бути документом первинного бухгалтерського обліку, так і мати ознаки правочину, тобто бути спрямованим на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Встановлення правової природи акта приймання - передачі - це питання дослідження як змісту такого акта приймання-передачі, так і інших доказів, наявних у матеріалах справи. Таким чином, суд досліджує акт в кожному конкретному випадку та надає йому оцінку в залежності від того, чи підтверджує він волевиявлення сторін, а також чи має він юридичні наслідки, в залежності від чого суд робить висновок щодо того, чи є акт правочином та щодо ефективного способу захисту.

Суд констатує, що акт приймання-передачі частки у статутному капіталі у спірних правовідносинах свідчить про погоджену дію обох сторін даного двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків.

Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 жовтня 2025 року у справі №910/18257/23.

Відповідно до статті 177 Цивільного кодексу України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Згідно зі статті 190 Цивільного кодексу України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Судова палата для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 11.12.2023 у справі № 907/922/21 зазначає, що частка у статутному капіталі товариства є особливим видом майна, тому загальні засади захисту права власності застосовуються й для захисту права власника частки у статутному капіталі, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Частиною першою статті 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (стаття 319 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною третьою статті 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 Сімейного кодексу України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно з частинами першою, другою статті 61 Сімейного кодексу України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Статтею 63 Cімейного кодексу України встановлено рівність прав дружини та чоловіка на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 65 Cімейного кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

За змістом статей 69, 70 Сімейного кодексу України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

За змістом статті 115 Цивільного кодексу України власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на майно, яке обліковується на його балансі, у тому числі на внесені до статутного капіталу вклади учасників.

Грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об`єкт - право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна приватним підприємцем для його використання у своїй підприємницькій діяльності не може бути підставою для визнання такого майна об`єктом права особистої приватної власності одного з подружжя.

Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

Верховний Суд зазначає, що власником майна, переданого товариству у власність як вклад до статутного капіталу, є саме товариство.

Правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 09 лютого 2021 року у справі № 607/6271/17.

З моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству і втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Тобто в разі передання подружжям свого майна як вкладу для участі одного з них у товаристві зазначене майно стає власністю такого товариства, а подружжя набуває право на частку в статутному капіталі цього товариства. Верховний Суд констатував, що частка в статутному капіталі товариства, яка придбана (набута) за рахунок спільних коштів подружжя, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Право з частки належить тому з подружжя, хто став учасником такого товариства. Подружжя розпоряджається майном, що перебуває в його спільній сумісній власності, зокрема часткою в статутному капіталі товариства, за взаємною згодою, наявність якої презюмується.

Правова позиція наведена у постанові КГС ВС від 16 березня 2023 року у справі № 911/2780/20.

Один з подружжя при поділі спільного сумісного майна може претендувати на виплату частки у статутному капіталі, що є відмінним від виплати половини вартості внеску засновника у статутний капітал цього товариства. У разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі.

Суд виходить з презумпції про те, що вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилась (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась).

Правова позиція наведена у постанові ВП ВС від 10 квітня 2024 року у справі № 760/20948/16-ц.

З огляду на викладене, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству і втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя.

Процесуальні дії позивачки спрямовані на захист своїх корпоративних прав і на захист прав набувача спірної частки статутного капіталу ТОВ. Отже, вона діяла в цій справі у спільних інтересах: своїх та свого чоловіка як набувачів частки в статутному капіталі ТОВ, у спорі з власниками часток.

Тож права позивачки, яка не була стороною договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі, не порушені.

Одночасно, суд зазначає, що позивачку не позбавлено права на виплату частки у вигляді дивідендів.

Згідно статті 191 Цивільного кодексу України підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності; до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом; підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю.

Конституційний Суд України у своєму рішенні №17-рп/2012 від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним поданням ПП "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення ч.1 ст. 61 СК України (справа №1-8/2012) дійшов висновку, що статутний капітал та майно підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об"єктом їх спільної сумісної власності. У зазначеному рішенні констатовано, що приватне підприємство засноване одним із подружжя, - це окремий об"єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності.

Виходячи зі змісту частин 2, 3 ст. 61 Сімейного кодексу України, якщо вклад до статутного фонду господарського товариства зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім`ї, той із подружжя, хто не є учасником товариства, має право на поділ одержаних доходів.

Положення частини другої статті 16 Цивільного кодексу України передбачає такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

При цьому необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні статті 76 ГПК України доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).

Тобто вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Позов - це звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права. Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб`єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ст. 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Відповідно до статті 2 ГПК України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Порядок захисту прав суб`єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Таким чином, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи законний інтерес. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України, ст. 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Однак, наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого вищевказаними нормами права.

У свою чергу, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права та звернення про здійснення його захисту особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.

Так, у постанові від 09.10.2018 у справі № 910/2062/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду звернув увагу на те, що згідно з положеннями статей 2,4,5 ГПК України, статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Отож задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем відповідно до вимог процесуального законодавства обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.

Варто зауважити, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, у зв`язку з чим, суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підстав позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

При цьому, особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Принцип змагальності не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду від 04 березня 2021 року у справі №908/1879/17.

Реалізуючи передбачене статтею 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Позивач, стверджуючи про існування певної обставини подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.

Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.

При аналізі доводів сторін, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, який у рішенні "Трофимчук проти України" зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не слід розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід (рішення від 28.10.2010, заява № 4241/03).

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Правова позиція, наведена у постановах Верховного суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

З огляду на викладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Висновок суду.

Згідно статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Верховенство права - це панування права в суспільстві, що вимагає від держави його втілення в правотворчу та правозастосовчу діяльність, зокрема в закони, зміст яких має відповідати критеріям соціальної справедливості, рівності тощо.

Справедливість - одна з основних засад права - є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальних вимірів права.

Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.

Верховний Суд у справі № 521/17654/15-ц (постанова від 16 січня 2019 року) при вирішенні спору застосував загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керувався однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права".

При цьому Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.

Отже, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції.

Статтею 3 Цивільного кодексу України визначено, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність.

Отже, дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю й повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Так, згідно статті 13 Цивільного кодексу України встановлено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Частиною 1 статті 2 ГПК України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно частин 2-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).

Приписами статті 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Пунктами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частиною 4 статті 236 ГПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 236 Господарського процесуального кодексу України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Суд наголошує, що призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

З огляду на викладене, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Спір повинен вирішуватись на користь тієї сторони, яка за допомогою відповідних процесуальних засобів переконала суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Відповідно до принципу змагальності сторони, інші особи, які беруть участь у справі, якщо вони бажають досягти бажаного для себе, або осіб, на захист прав яких подано позов, найбільш сприятливого рішення, зобов`язані повідомити суду усі юридичні факти, що мають значення для справи, вказати або надати докази, які підтверджують чи спростовують ці факти, а також вчинити інші передбачені законом дії, спрямовані на те, аби переконати суд у своїй правоті.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Судові витрати.

При ухваленні рішення в справі, суд, у тому числі вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами (пункт 5 частини 1 статті 237 ГПК України).

Як передбачено пунктом 2 частини 5 статті 238 ГПК України, в резолютивній частині рішення зазначається про розподіл судових витрат.

Щодо судового збору у розмірі 52 149,00 грн.

Відповідно до частини 2 статті 9 Закону України "Про судовий збір" суд перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

Факт зарахування сплаченого позивачем при зверненні до суду з позовом судового збору в сумі 52 149,00 грн до спеціального фонду державного бюджету України підтверджується Випискою про зарахування судового збору до спеціального фонду державного бюджету України, сформованою Господарським судом Тернопільської області.

В силу приписів статті 129 ГПК України, судовий збір у розмірі 52 148,06 грн покладається на позивача.

Щодо судового збору у розмірі 0,94 грн, суд зазначає таке.

Частиною 2 статті 123 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору врегульовано Законом України "Про судовий збір".

Статтею 4 Закону України "Про судовий збір" встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру - 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Позовної заяви немайнового характеру - 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Предметом судового розгляду у справі №921/236/25 на день подання позовної заяви є дві вимоги немайнового характеру - визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі від 09.08.2022 та скасування державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу та її засновників (учасників), за які належить до сплати - 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, та становить 6 056,00 грн. Також, одна вимога майнового характеру - витребування з володіння ОСОБА_2 частки у розмірі 33% у статутному капіталі ТОВ "ТИРАС", яка становить 3 072 804,00 грн, за яку належить до сплати 1,5% відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, та становить 46 092,06 грн.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачем сплачено судовий збір у розмірі 52 149,00 грн, що підтверджується платіжними інструкціями №9902387 від 02.04.2025 в сумі 9084,00 грн та №ІВ01505402 від 15.09.202 на суму 43 065,00 грн.

Таким чином, сума зайво сплаченого судового збору становить 0,94 грн.

Згідно статті 7 Закону України "Про судовий збір", сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду.

Для повернення зайво сплаченого судового збору у розмірі 0,94 грн судового збору з Державного бюджету України, сплаченого при поданні позову, позивачу необхідно звернутися до суду із відповідним клопотанням.

Щодо витрат, пов`язаних з розглядом справи - витрати, пов"язані з проведенням оцінки майна у розмірі 30 000,00 грн.

Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України, визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати в тому числі, пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно положень статті 127 Господарського процесуального кодексу України, експерт, спеціаліст чи перекладач отримують винагороду за виконану роботу, пов`язану із справою, якщо це не входить до їхніх службових обов`язків.

Розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, оплати робіт перекладача встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

Розмір витрат на оплату робіт залученого стороною експерта, спеціаліста, перекладача має бути співмірним із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт.

У разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, суд доходить висновку, що вказані витрати слід розглядати як витрати пов`язані із розглядом справи, які передбачені ст. 123 ГПК України.

Частиною 4 статті 129 ГПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача у разі відмови в позові.

Зважаючи на це, витрати, пов`язані з проведенням оцінки майна у розмірі 30 000,00 грн слід покласти на позивача.

26.11.2025 при проголошенні скороченого судового рішення судом зазначено зокрема у вступній частині дату спірного правочину "08.08.2022" замість - "09.08.2022".

Частиною 7 статті 233 ГПК України передбачено, що виправлення в судових рішеннях повинні бути застережені перед підписом судді.

Зважаючи на наведене, суд робить застереження про виправлення в цій частині судового рішення до його підписання суддею.

Керуючись статтями 7, 13, 42, 86, 129, 210, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд, -

УХВАЛИВ:

1. У задоволенні позовних вимог, відмовити.

2. Судові витрати у складі судового збору у розмірі 52 148,06 грн та у складі витрат, пов"язаних з проведенням оцінки майна у розмірі 30 000,00 грн, покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду в порядку статті 256-257 ГПК України подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів, з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Примірник рішення надіслати сторонам у справі до електронного кабінету в електронній формі із застосуванням ЄСІТС в порядку, визначеному ГПК України.

Учасники справи можуть отримати інформацію у справі на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб - адресою: https://te.court.gov.ua/sud5022.

Повне рішення складено та підписано "16" червня 2026 року.

Суддя Я.Я. Боровець