Рішення № 137390176, 03.06.2026, Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області

Справа №345/5948/25

Провадження № 2/345/164/2026

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03.06.2026 м. Калуш

Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області в складі

головуючого судді Сирка Й.Й.,

з участю секретаря судового засідання Слободян Т.Я.,

представників відповідачів Сандуляк С.А. та Коробкової Г.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк», ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих коштів, інфляційних втрат та процентів річних,

в с т а н о в и в:

21.10.2025 ОСОБА_1 звернувся до суду з вищенаведеним позовом, у якому з врахуванням уточнень та збільшення вимог (Том 2 а.с.139-145) просив суд ухвалити рішення про стягнення з відповідачів АТ «Райффайзен Банк», ОСОБА_2 як солідарних боржників на свою користь безпідставно збережені та отримані грошові коштів у сумі 744 000,00 грн, 2 840 347,18 грн інфляційних втрат та 289 355,75 грн процентів річних. В обґрунтування вимог зазначає, що рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 23.03.2011 (справа № 2-64/11) з ОСОБА_2 та поручителів за зобов`язаннями останнього перед АТ «Райффайзен Банк Аваль» (далі Банк, найменування якого декілька разів змінювалося) стягнуто 2 903 153,52 грн кредитної заборгованості. Зобов`язання боржника ОСОБА_2 крім поруки були також забезпечені іпотекою, предметом якої виступають будівлі та споруди майнового комплексу, розташованого у АДРЕСА_1 (далі майновий комплекс). Кредитор намагався після ухваленого рішення суду про стягнення боргу реалізувати предмет іпотеки на прилюдних торгах, але відповідні торги визнано такими, що не відбулися. Державний виконавець пропонував Банку залишити за собою іпотечне майно, проте отримав відмову, внаслідок чого виконавче провадження закінчене.

Позивач у цій справі на підставі довіреності здійснював представницькі функції від імені боржника ОСОБА_2 , тому його керівництво Банку на рівні відокремленого структурного підрозділу в Івано-Франківській області добре знало.

Банк нібито й володів інформацією, що ОСОБА_1 орендує вищенаведений майновий комплекс безпосередньо у ОСОБА_2 . Як стверджує позивача, Банк запропонував йому погасити кредитну заборгованість боржника у спосіб перерахування грошових коштів у сумі 750 000,00 грн відповідно до погодженого між ними графіка з подальшим переходом повноважень кредитора у зобов`язанні з боржником до ОСОБА_1 згідно з вимогами ст.512 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).

У листі Банку № 97-2-7-00/855 від 01.03.2013 ОСОБА_1 поінформовано, що рішенням малого кредитного комітету від 17.01.2013 йому, як потенційному покупцю майнового комплексу, надано дозвіл на продаж іпотечного майна, проте доступу до цього рішення позивач не має.

18.02.2013 в листі Банку № 140-13-02-00/74 позивач отримав пропозицію щодо погашення кредитної заборгованості ОСОБА_2 шляхом внесення грошових коштів на рахунок установи банку. В цьому ж листі обумовлено вартість предмета іпотеки в сумі 750 000,00 грн із можливістю внесення коштів двома платежами до 18.02.2013 та 05.03.2013 відповідно. Позивач наголошує, цитуючи зміст відповідного листа Банку, про зазначення у ньому, що після повної оплати потенційним покупцем вартості заставного майна в погодженій сумі з направленням грошових коштів на погашення заборгованості за кредитним договором №014/14-10/427G від 19.08.2008 та № 014/14-20/631-1 від 12.07.2006 Івано-Франківська обласна дирекція Банку гарантує вивільнення заставного майна з Державних обтяжуючих реєстрів та не виставлятиме вимог до ОСОБА_1 щодо будь-яких інших платежів про погашення кредитної заборгованості позичальника ОСОБА_2 .

Першу частину коштів в сумі 500 000,00 грн позивач сплатив повністю та в раніше обумовлений строк, однак решту суми не зміг внести через недостатність коштів, тому гроші перераховувалися ним на користь Банку різними платежами в період з 04.03.2013 до 05.08.2014.

Надалі позивач чомусь стверджує, що Банк не виконав взяті на себе зобов`язання щодо закриття кредитної заборгованості боржника ОСОБА_2 та не вжив заходів щодо видачі ОСОБА_1 довідки чи іншого документа про погашення цієї заборгованості, що нібито унеможливлювало набуття позивачем статусу нового кредитора в зобов`язанні.

Між позивачем і Банком неодноразово розглядалися спори різними судами за ініціативою ОСОБА_1 , під час яких відповідач заявляв про помилкове розуміння протилежною стороною поняття оферти щодо викупу майна та припинення обтяжень такого майна.

08.12.2016 Банк на підставі договору факторингу відчужив за плату на користь іншої особи права вимоги за вищенаведеними кредитними договорами. Зміна кредитора у зобов`язанні з ОСОБА_2 відбувалася й надалі (останнім відомим кредитором виступало ТОВ «Фінансова компанія «ФОРІНТ»).

Позивач стверджує, що між ним і відповідачем ОСОБА_2 не існувало жодних формальних домовленості про сплату грошових коштів для погашення кредитної заборгованості останнього, тому і вимагати від нього повернення сплачених на користь Банку коштів немає підстав. Подібні дії взагалі могли б отримати кримінально-правову кваліфікацію правоохоронних органів як вимагання.

У липні 2025 року позивач звернувся до Банку з проханням повідомити в письмовій формі, чи перебуває він у будь-яких договірних відносинах з Банком щодо перерахування 750 000,00 грн для погашення кредитного боргу ОСОБА_2 , проте отримав відповідь, зі змісту якої нічого не зрозумів.

Позивач повторно наголошує, що отриманий від Банку лист є звичайним повідомленням про можливість погасити заборгованість ОСОБА_2 із придбанням майнового комплексу як предмета іпотеки.

Після цього ОСОБА_1 надіслав до Банку 09.09.2025 досудову вимогу про повернення безпідставно отриманих і збережених грошових коштів в сумі 750 000,00 грн, а також сплату інфляційних втрат від їх знецінення і обчислених за ставкою 3 процентів річних процентів, однак відповіді не отримав.

Звертає увагу суду, що між Банком і ним не існує укладеного договору з погодженими істотними умовами, на підставі якого ОСОБА_1 перерахував на користь цього відповідача грошові кошти в 2013-2014 роках, що й зумовлює пред`явлення позову про стягнення безпідставно отриманих та збережених коштів, а також одночасне стягнення інфляційних втрат та процентів річних.

Після викладу зазначених обставин, позивач вкотре зауважив, що перераховував грошові кошти не бездумно, а відповідно до взятих на себе зобов`язань згідно з листом Банку від 18.02.2013 та рішенням малого кредитного комітету Банку від 17.01.2013.

Ухвалою Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 24.10.2025 позов ОСОБА_1 залишено без руху. Постановляючи відповідну ухвалу суд керувався тим, що в позовній заяві відсутнє будь-яке правове обґрунтування зазначення відповідачами у справі крім Банку фізичних осіб ОСОБА_2 та його дружини ОСОБА_3 , адже перерахування коштів у повному обсязі здійснено саме на користь Банку. Крім того, позивач не сплатив судовий збір встановленого розміру (Том 1 а.с.23-25).

У надісланій через систему «Електронний суд» новій редакції позовної заяви від 03.11.2025 (Том 1 а.с.29-37), яка по суті не відрізнялася від попередньої, ОСОБА_1 відмовився від своїх вимог до ОСОБА_3 . Натомість зазначив, що частину перерахованих грошових коштів з всієї суми (750 000,00 грн) отримав безпосередньо ОСОБА_2 , що підтверджується копіями наданих до матеріалів справи квитанцій. Крім того, досудову вимогу про повернення безпідставно отриманих та збережених коштів зі сплатою інфляційних втрат і процентів річних 11.09.2025 ОСОБА_1 надсилав також відповідачу в цій справі ОСОБА_2 . Зазначені особи є солідарними боржниками та належними відповідачами у справі.

У відзиві на позовну заяву (Том 1 а.с.98-105) Банк позов заперечив у повному обсязі. Суть відповідних заперечень зводиться до того, що при вирішенні цього спору необхідно враховувати, що чимала кількість фактів з участю тих самих сторін встановлена рішеннями судів, які набрали законної сили, а, отже, їх не потрібно знову доводити. Дійсно, ОСОБА_2 як позичальник з метою виконання своїх зобов`язань за укладеними з Банком кредитними договорами передав 14.07.2006 в іпотеку майновий комплекс в цілому.

Між Банком і позивачем була досягнута в 2013 році домовленість щодо вивільнення кредитодавцем з-під іпотеки та зняття заборони з предмета іпотеки за умови сплати як третьою особою ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 750 000,00 грн до 15.08.2013 в рахунок погашення кредитної заборгованості. На той час позивач не лише представляв інтереси боржника за кредитними договорами, але й зі слів останнього (без згоди Банку як іпотекодержателя) орендував відповідний майновий комплекс.

Банк прямо та неоднозначно повідомляє суд, що правовою підставою для отримання від ОСОБА_1 грошових коштів у вищенаведеній сумі є ч.3 ст. 528 ЦК України.

Банк гарантував позивачу лише вивільнення майна з публічних обтяжуючих реєстрів та не виставлення додаткових платежів за укладеними кредитними договорами. Досягнута з позивачем домовленість мала бути виконана останнім до 15.08.2013, але ОСОБА_1 її порушив. Усі грошові кошти, отримані від позивача, спрямовані Банком на погашення кредитної заборгованості ОСОБА_2 , яка існувала ще тоді в значному більшому розмірі.

Позивач звертався з різними позовами до судів, вимагаючи зобов`язання Банку вчинити певні дії, визнати ОСОБА_1 новим кредитором у зобов`язанні, визнати недійсним укладений між Банком та іншою особою договір факторингу від 08.12.2026 про відступлення своїх прав новому кредитору тощо. Проте у всіх справах судами ухвалено негативні для позивача рішення, що набрали законної сили.

Наголошує, що судами вже установлений факт наявності між Банком і позивачем правовідносин, які підпадають під дію ч.3 ст.528 ЦК України. Також встановлено, що власне ОСОБА_1 не виконав у погоджений строк взятих на себе зобов`язань з перерахування коштів. Позивач погасив лише частину кредитної заборгованості ОСОБА_2 , що знову ж таки установлено рішеннями судів. Наявність цих обставин підтверджує помилковість тверджень позивача про отримання Банком грошових коштів за відсутності достатніх правових підстав.

Банк до сьогоднішнього дня є іпотекодержателем майнового комплексу, не відмовляється від раніше взятих на себе зобов`язань, тобто не заперечуватиме вивільнення нерухомого майна з-під іпотечних зобов`язань в разі ухвалення відповідачем ОСОБА_2 рішення про продаж цього майна ОСОБА_1 . Так само Банк не виставляв додаткових вимог про сплату коштів за кредитними договорами ані до ОСОБА_2 , ані до ОСОБА_1 чи інших осіб.

На думку відповідача, Банк є неналежним відповідачем у справі, оскільки не порушував прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Після відступлення 08.12.2006 своїх прав новому кредитору ПАТ «ВЕКТОР БАНК» стороною у зобов`язаннях щодо невиконаних боржником умов кредитних договорів став змінений кредитор.

Позовні вимоги ОСОБА_1 пред`явлені до суду з пропуском визначеного ст.257 ЦК України трирічного строку позовної давності. Стосовно останнього із здійснених платежів ОСОБА_1 на користь Банку відповідний строк давності сплив 02.02.2017. При цьому ніщо не перешкоджало позивачу вимагати в судовому порядку стягнення з Банку та ОСОБА_2 нібито безпідставно отримані грошові кошти в сумі 750 000,00 грн в межах строку позовної давності, що також є окремою підставою для відмови судом у задоволенні позовних вимог.

24.11.2025 Банком подано до суду клопотання про передачу справи за підсудністю до Печерського районного суду міста Києва. Вказане клопотання мотивоване тим, що сплачені ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 750 000,00 грн отримані винятково Банком. Позивач свідомо умовчав, що з вимогою про повернення безпідставно набутих грошових коштів, інфляційних втрат та процентів річних він звертався до Банку значно раніше, а саме 04.01.2019. Позивач діє очевидно недобросовісно, бо добре знає куди, коли та за яких обставин він перераховував грошові кошти Банку; він маніпулює фактами та свідомо визначив співвідповідачем у справі ОСОБА_2 , який за жодних обставин не може вважатися солідарним боржником, з метою штучного віднесення справи до територіальної юрисдикції Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області (Том 1 а.с. 185-188).

В письмових запереченнях на клопотання Банку (Том 1 а.с.195-198) позивач наполіг, що вважає ОСОБА_2 одним із належних відповідачів у справі.

ОСОБА_1 вкотре наголосив, що отримувачем грошових коштів за реквізитами банківського рахунка (загальна сума за підрахунками суду - 240 000,00 грн) згідно з копіями наданих ним квитанцій є відповідач ОСОБА_2 . Позивач не має інформації, чи розпоряджався цими коштами ОСОБА_2 , хоча останній є володільцем цього рахунка. До того ж, у матеріалах справи немає доказів зарахування цих коштів в рахунок погашення кредитної заборгованості ОСОБА_2 , натомість у Калуському ВДВС у Калуському районі Івано-Франківської області досі перебуває виконавчий лист № 2-64/2011 про стягнення в тому числі з ОСОБА_2 2 903 153,52 грн кредитної заборгованості, яка нібито й не зменшилася на суму часткового погашення розміром 750 000,00 грн.

У відповіді на відзиві (Том 1 а.с. 203-208) ОСОБА_1 зазначив, що предмет і підстави позову в цій справі є відмінним від розглянутих судами інших справ. Звертає увагу, що відповідно до вимог п.4 ч.1 ст.512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов`язку боржника третьою особою. Згідно з приписами ст.513-514 цього Кодексу правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому між ним і Банком правочинів щодо зміни кредитора не укладено, а сплативши грошові кошти позивач нічого не отримав. У травні 2019 року Банк вимагав від ОСОБА_1 сплатити одну гривню, якої не вистачало до обумовленої між ними у 2013 році суми 750 000,00 грн, тому й строки позовної давності ним не пропущені. На думку позивача, тривалим листуванням з Банком строки позовної давності переривалися.

09.12.2025 відповідачем ОСОБА_2 , від імені якого діє його представник, адвокат Коробкова Г.О., подано відзив на позовну заяву. Позов вважає необґрунтованим та юридично хибним. Усі без винятку грошові кошти розміром 750 000,00 грн сплачені раніше ОСОБА_1 , проте отримані не ОСОБА_2 , а Банком. У рішенні суду від 21.02.2024 (справа № 757/26242/23-ц) встановлено, що відповідні кошти спрямовані на часткове погашення боргу ОСОБА_2 перед Банком. Звертаючись у 2013 році до Банку позивач у цій справі діяв у власних інтересах, ініціювавши певні домовленості між ними.

Ризикуючи, позивач не виконав взятих на себе зобов`язань про внесення повної суми коштів до 15.08.2013, не набув статусу кредитора, не укладав жодних договорів з ОСОБА_2 , який є неналежним відповідачем у справі. Просить суд відмовити у задоволенні позову, поновивши пропущений з поважних причин процесуальний строк на подання відзиву (перебування на стаціонарному лікуванні представника, що підтверджується копією виписки від 28.11.2025).

У відповіді на відзив ОСОБА_2 (Том 1 а.с.222-225) позивач ОСОБА_1 зазначив у спосіб висловлення припущень щодо наявності у останнього сумнівів з приводу того, чи не знімалися цим відповідачем перераховані на його рахунок грошові кошти згідно з наданими до матеріалів справи копіями квитанцій. До відповіді додав клопотання про витребування від АТ «Райффайзен Банк» інформації щодо руху коштів за період з 01.02.2013 до 01.12.2025 за відкритими у Банку рахунками на ім`я ОСОБА_2 із зазначенням реквізитів відповідних рахунків.

Ухвалою суду від 03.11.2025 справу прийнято до розгляду, відкрито провадження у цій справі, розгляд якої постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження.

В підготовчому судовому засіданні 16.12.2025 протокольною ухвалою суду поновлено пропущений з поважних причин строк для подання відзиву на позовну заяву. Запропоновано позивачу визначитись із остаточним змістом предмета і підстав заявленого ним позову.

22.01.2026 представником Банку, адвокатом Сандуляк С.А., подано до суду додаткові письмові пояснення із викладом у хронологічному порядку обставин виникнення, існування та відступлення Банком прав кредитора стосовно боржника ОСОБА_2 . До пояснень надано належним чином засвідчені копії первинних документів про надходження, акумулювання та зарахування сплачених ОСОБА_1 грошових коштів сумі 750 000,00 грн в рахунок часткового погашення кредитного боргу (Том 2 а.с. 11-14).

У додаткових запереченнях на пояснення Банку (Том 2 а.с.113-116) позивач в черговий раз наголосив, що згідно з наданими Банком копіями платіжних інструкцій (доручень) частину грошових коштів ним нібито перераховано на рахунок ОСОБА_2 , а інша Банку (не уточнюючи про які конкретно суми йдеться). Позивач наголосив, що на даній стадії процесу цього достатньо, на йому думку, для правильного висновку про належних відповідачів у справі.

Після цього розгляд справи неодноразово відкладався за клопотання сторін та їх представників.

Протокольними ухвалами суду від 10.02.2025 долучено до матеріалів справи надані сторонами доказами, відмовлено у задоволенні клопотання Банку про направлення справи за підсудністю до іншого суду (а.с. Том 2 а.с. 135-137).

07.04.2026 від Банку надійшла окремо оформлена заява про застосування строків позовної давності у справі (Том 2 а.с. 158-161).

Протокольною ухвалою суду від 07.04.2026 відмовлено у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про витребування доказів. Після оголошеної перерви судом постановлено ухвалу про закінчення підготовчого провадження у справі з призначенням її до розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач та представники відповідачів надали суду пояснення, які відповідають змісту висловлених у заявах по суті справи доводів за заперечень.

Позивач додатково повідомив, що грошові кошти у 2023-2014 роках перераховував на користь Банку та ОСОБА_4 . Сума перерахованих фізичній особі-відповідачу грошових коштів становила орієнтовно 250 000,00 грн. Не зміг пояснити на запитання суду, чому в такому разі обидва відповідачі ним зазначені як солідарні боржники, а до кожного з них ним заявлено вимогу про стягнення всієї суми коштів.

У останнє судове засідання позивач не прибув та не повідомив суд про причини своєї неявки.

03.06.2026 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення з відкладенням виготовлення його повного тексту на строк не більше десяти днів.

Заслухавши учасників справи та їх представників, безпосередньо дослідивши надані письмові докази окремо та в сукупності, суд дійшов до висновку про необхідність відмови у задоволенні позову.

Встановлено, що в період часу з 18.02.2023 до 02.02.2014 ОСОБА_1 перерахував на рахунок Івано-Франківської обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль» різними платежами 744 000,00 грн, що підтверджується оригіналами наданих до справи квитанцій. Зазначаючи у цих документах призначення здійснених платежів ОСОБА_1 вказував, що це надходження від добровільної реалізації майнового комплексу власника ОСОБА_2 , надходження готівкових коштів для погашення кредиту (тіла кредиту) за рахунок коштів від продажу нерухомості. Частина наданих квитанцій в кількості 7-ми одиниць підтверджують, що грошові кошти вносилися у відділенні чи іншому відокремленому підрозділі Банку (634 000,00 грн), інші сплачені ОСОБА_1 в касі АТ «КБ «Приватбанк» (сума внесених таким чином коштів склала 110 000,00 грн). Практично у всіх цих документах одержувачем коштів вказано ОСОБА_2 (Том 1 а.с.237-242).

Сторони не заперечують той факт, що 18.02.2013 Банком за підписом виконавчого директора Івано-Франківської обласної дирекції надіслано позивачу в цій справі лист №140-13-12-00/16-74, відповідно до якого зазначений вище відокремлений підрозділ Банк висловив згоду щодо проведення потенційним покупцем ОСОБА_1 оплати коштів сумі 750 000,00 грн за придбання майна ОСОБА_2 , тобто майнового комплексу, відповідно до таких строків: 500 000,00 грн до 18.02.2013; 250 000,00 грн до 05.03.2013.

Далі в листі вказано, що після повної оплати потенційним покупцем вартості заставного майна в сумі 750 000,00 грн з направленням грошових коштів в цій сумі на погашення заборгованості за кредитними договорами № 014/14-10/427G від 19.08.2008 та № 014/14-20/631-1 від 12.07.2006, Івано-Франківська ОД АТ «Райффайзен Банк Аваль» гарантує вивільнення заставного майна з Державних обтяжуючих реєстрів та не вставлятиме інших вимог до ОСОБА_1 щодо будь-яких інших оплат за кредитною заборгованістю перед Банком ОСОБА_2 (Том 1 а.с.46).

У листі начальника відділу якості, контролю та обробки скарг департаменту каналів продажу та дистрибуції головного офісу Банку від 01.03.2023 № 97-27-00/855 на звернення ОСОБА_1 , його як потенційного покупця інформовано, що рішенням малого кредитного комітету Банку надано дозвіл на продаж майнового комплексу, як іпотечного майна, що належить на праві власності ОСОБА_2 . Банк підтвердив намір здійснення угоди купівлі-продажу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з орієнтовним завершенням процесу оформлення документів та договорів на початку березня 2013 року.

Водночас, у листі департаменту проблемних активів Банку від 16.11.2023 № 188/2/800 повідомлено на звернення позивача у цій справі, що всі питання розрахунків за майновий комплекс ОСОБА_1 необхідно вирішувати безпосередньо із власником цього нерухомого майна, тобто ОСОБА_2 (Том 1 а.с.39-40).

Знову ж таки, в листах Банку від 15.08.2025 № 188/2/626, від 10.10.2025 № 188/2/730 позивача ОСОБА_1 повідомлено, що ним як третьою особою впродовж 2013-2014 років здійснено добровільне погашення кредитної заборгованості ОСОБА_2 задля уникнення небезпеки втрати прав на майновий комплекс. Отримані Банком грошові кошти спрямовані на часткове погашення кредитного боргу іпотекодавця. Набуття Банком грошових коштів ґрунтується на положеннях ч.3 ст.528 ЦК України (Том 1 а.с.41-43).

У листі Банку від 27.07.2023 № 188/2/526 викладені аналогічні до вищенаведених міркування Банку щодо підстав отримання сплачених ОСОБА_1 грошових коштів, проте додатково зазначено, що питання продажу майнового комплексу мають вирішуватися між титульним власником цього майна і позивачем, попри те що Банк й надалі готовий після заяви позивача вилучити з публічного реєстру запис про обтяження предмета іпотеки для подальшого його придбання позивачем (Том 1 а.с.65).

Банк зазначає у письмових поясненнях до суду від 22.01.2026, що 23.03.2011 Калуським міськрайонним судом Івано-Франківської області ухвалено рішення в справі № 2-64/2011 про стягнення в тому числі з ОСОБА_2 як солідарного боржника заборгованості за невиконаними кредитними договорами на підставі виконавчого листа з номером судової справи від 27.04.2011. Проте навіть після ухваленого судового рішення про стягнення боргу проценти продовжували нараховуватися. Під час видачі кредиту позичальнику для обліку наданих коштів використовувався рахунок № НОМЕР_1 . Після рішення суду кредит отримав статус простроченого, а для обліку заборгованості Банк згідно з внутрішніми правилами та нормативними актами переніс зазначений кредит на рахунок № НОМЕР_2 . Станом на 18.09.2012 лише за тілом кредиту позичальник ОСОБА_2 заборгував перед Банком суму коштів розміром 1 771 169,49 грн, що повністю відповідає копії платіжної інструкції № 1 про здійснену проводку щодо винесення платежу на рахунок простроченого кредиту (Том 2 а.с. 82).

Однак суд рішенням від 23.03.2011 стягнув з ОСОБА_2 та інших осіб борг в загальному розмірі 2 903 153,52 грн, який включав не лише тіло кредиту, але й несплачені проценти та штрафні санкції. Вказане підтверджується копією постанови про відкриття державним виконавцем Калуського міськрайонного відділу ДВС виконавчого провадження № ВП61122627 від 03.02.2020 (Том 1 а.с. 199).

При цьому усі без виключення грошові кошти сплачені ОСОБА_1 надходили на рахунок № НОМЕР_2 , в тому числі сплачені позивачем в цій справі через касу АТ «КБ «Приватбанк» (Том 2 а.с.83-92).

Покликання ОСОБА_1 на те, що отримувачем перерахованих ним грошових коштів зазначений у первинних документах ОСОБА_2 не спростовує того факту, що суми цих коштів використані Банком в повному обсязі для розрахунків боржника за неповернутим кредитом. Крім того, суд зазначав раніше, що в досліджених квитанціях йшлося про надходження готівки від ОСОБА_1 в рахунок погашення заборгованості за тілом кредиту (щоправда містилися й додаткові формулювання щодо їх походження від продажу нерухомості).

Із копії договору факторингу від 08.12.2016 вбачається, що Банк з умовою фінансування відступив факторові, яким витупало ПАТ «ВЕКТОР БАНК», права вимоги за кредитними договорами. За кредитами, які забезпечені іпотекою, сторони погодилися здійснити відступлення прав факторові окремо на підставі договору відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, форма якого наведена у Додатку № 9 (п.2.9. договору). В реєстрі іпотечних договорів до Договору факторингу від 08.12.2016 відомості щодо іпотекодавця ОСОБА_2 відсутні (Том 2 а.с.27,36).

Із копії Реєстру відступлених прав вимоги (Том 2 а.с.98) вбачається, що вимоги Банку за кредитними договорами від 12.07.2006 та від 19.08.2008 відступлені на користь ПАТ «ВЕКТОР БАНК».

Станом на 08.12.2016 заборгованість боржника ОСОБА_2 тільки за кредитним договором від 19.08.2008 № 014/14-10/427G складала загалом 2 590 629,16 грн, що підтверджується довідкою відділу супроводження кредитів малого та корпоративного бізнесу Банку (Том 2 а.с.105-106). При цьому за тілом кредиту борг позичальника складав 1 021 170,49 грн.

Банк чітко вказує, що облікований станом на 18.09.2012 розмір боргу за основною сумою (тілом) неповернутого ОСОБА_2 кредиту за договором № 014/14-10/427G від 19.08.2008 становив 1 771 169,49 грн. Після надходження від ОСОБА_1 у 2013-2014 роках грошових коштів в сумі 749 999,00 грн, розмір боргу позичальника за тілом кредиту зменшився до 1 021 170,49 грн, що відповідає змісту проаналізованого судом вище у цьому рішенні Реєстру відступлених прав вимоги, який підписаний та засвідчений печатками Банку і фактора (1 771 169,49-744 999,00).

Згідно з копією Додаткової угоди від 19.08.2008 до Генеральної кредитної угоди №010/14-20/631 від 12.08.2006 з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника ОСОБА_2 перед Банком в іпотеку передано в тому нежитлові будівлі на споруди майнового комплексу за адресою: АДРЕСА_1 , що належать позичальнику (Том 2 а.с.76).

Необхідно також зазначити, що рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 10.11.2025 (справа № 345/4331/25) відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Банку про визнання факту виконання позивачем кредитних зобов`язань боржника ОСОБА_2 в порядку ч.3 ст.528 ЦК України. Проте мотивом цієї відмови виступили ухвалені в інших справах судами рішення, якими досліджувалися питання відсутності в позивача прав вимоги за всіма кредитними зобов`язаннями, а також відмова у визнанні ОСОБА_1 новим кредитором у цих зобов`язаннях. Суд виходив із того, що за допомогою позову ОСОБА_1 намагається у такий спосіб домогтися перегляду інших рішень судів, з якими не погодився. Ні позивач, ні Банк не оскаржували вищенаведене судове рішення у встановленому законом порядку та строки (Том 1 а.с. 131-136).

Із мотивувальної частини постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 05.06.2025 (справа № 757/56692/23-ц) за позовом ОСОБА_1 до Банку вбачається, що власником майнового комплексу є ОСОБА_2 , Банк не має повноважень на укладення правочину з відчуження іпотечного майна. При цьому заборгованість іпотекодавця залишається непогашеною (Том 1 а.с. 121).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.07.2023 (справа № 910/3548/23) за позовом ОСОБА_1 АТ «Райффайзен Банк» та ПАТ «ВЕКТОР БАНК» встановлено, що між позивачем у цій справі та Банком всупереч вимогам ст.513-514,638 ЦК України не укладено письмового правочину щодо заміни кредитора у зобов`язанні з участю ОСОБА_2 , а з дослідженого судом листування між сторонами не вбачається досягнення між ними згоди щодо істотних умов такого правочину (Том 1 а.с. 125).

У постанові Київського апеляційного суду від 20.01.2022 (справа № 345/4670/18-ц) зазначено, що ОСОБА_1 звернувся до суду, вимагаючи визнання себе новим кредитором щодо усіх зобов`язань ОСОБА_2 , визначених генеральною кредитною угодою від 12.07.2006, на підставі якої між Банком та іншим відповідачем в цій справі укладено кредитні договори від 12.07.2006 та 19.08.2008, хоча ОСОБА_1 сплачено на користь Банку лише частину кредитного боргу в сумі 749 999,00 грн (Том 1 а.с.111-112).

Судами ухвалювались також інші рішення з участю Банку та позивача в цій справі.

Суд нагадує, що впродовж усього розгляду цієї справи Банк постійно зазначав, що отримав грошові кошти від ОСОБА_1 в сумі 749 999,00 грн до часу відступлення своїх вимог новому кредитору 08.12.2026 на підставі ч.3 ст.528 ЦК України, а цій обставині судами в інших справах надано належної правової оцінки.

Однак вищенаведені твердження Банку не відповідають дійсності. Дійсно, існує чимала кількість ухвалених судових рішень, проте розглянуті спори між Банком та позивачем у цій справі мали інший предмет та підстави позову. Лише в рішенні Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 10.11.2025 розглянуто питання щодо встановлення факту виконання ОСОБА_1 кредитних зобов`язань боржника ОСОБА_2 у 2013-2014 роках в порядку ч.3 ст.528 ЦК України, але позивачу відмовлено у задоволенні й цього позову (з рішення суду так і не зрозуміло, чи виконував ОСОБА_1 кредитні зобов`язання боржника ОСОБА_2 як третя особа відповідно до цієї норми матеріального закону).

По суті спір у цій справі полягає в тому, чи існували достатні правові підстави для отримання Банком від позивача різними частинами грошових коштів в сумі, яка ніким не оспорюється. Наступне питання, вирішити яке належить суду - у разі встановлення судом факту отримання Банком грошових коштів без достатньої підстави, хто саме повинен повернути такі кошти ОСОБА_1 і чи можуть бути солідарними боржниками за відповідними вимогами позивача Банк та ОСОБА_2 . Нарешті, суд повинен дати правову оцінку аргументів обидвох відповідачів у цій справі щодо пропуску позивачем визначеного законом строку позовної давності. При цьому єдиним доводом Банку щодо підстав отримання ним грошових коштів від ОСОБА_1 є положення ч.3 ст.528 ЦК України.

Ухвалюючи рішення в цій справі суд керується тим, що відповідно до ч.3 ст.528 ЦК України інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов`язанні і застосовуються положення статей 512-519 цього Кодексу.

Таким чином, на відміну від загального правила, визначеного ч.1 ст.528 ЦК України, коли виконання свого обов`язку лише боржник може покласти на іншу особу (за винятком особистих зобов`язань), ч.3 цієї статті Кодексу дозволяє (а не зобов`язує) саме цій іншій особі фактично за наявності у неї власного інтересу задовольнити вимогу кредитора без врахування позиції боржника. Відповідна норма закону вказує про задоволення вимоги кредитора, не передбачаючи можливості часткового задоволення цієї вимоги.

Відповідно до п.3 ст.512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов`язку боржника третьою особою.

Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст.513, ст.514 ЦК України).

Спеціальними нормами ст.42 Закону України «Про іпотеку» від 06.06.2003 № 898-IV визначено, що боржник має право до дня продажу предмета іпотеки на електронному аукціоні виконати вимогу за основним зобов`язанням чи ту її частину, виконання якої прострочено, разом з відшкодуванням будь-яких витрат та збитків, завданих іпотекодержателю, включаючи судові витрати, витрати на оплату винагороди залученим експертам (оцінювачам, юристам), витрати на підготовку до проведення електронного аукціону тощо. Таке виконання є підставою для припинення реалізації предмета іпотеки на електронному аукціоні. Умови договорів, що обмежують це право боржника, є недійсними.

Якщо інше не встановлено іпотечним договором, у разі коли основне зобов`язання підлягає виконанню частинами, боржник може скористатися правом, встановленим частиною першою цієї статті, один раз на рік або двічі протягом строку дії основного зобов`язання. В разі перевищення цих показників боржник має право припинити реалізацію предмета іпотеки лише шляхом повної сплати решти суми за основним зобов`язанням.

Майновий поручитель чи наступний іпотекодержатель може виконати основне зобов`язання за боржника з наслідками, аналогічними вищенаведеним, і попередній іпотекодержатель зобов`язаний прийняти таке виконання. Наступний іпотекодержатель, який сплачує повну суму основного зобов`язання попередньому іпотекодержателю, вважається особою, на користь якої здійснене відступлення прав попереднього іпотекодержателя за іпотечним договором. Майновий поручитель, який виконав основне зобов`язання повністю або в частині, має право вимагати від боржника відшкодування сплаченої майновим поручителем суми.

Відповідно до ч.1 ст. 546 ЦК України застава виступає одним із видів забезпечення виконання зобов`язання. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ч. 1 ст.575 цього Кодексу).

Отже, нормою ч.3 ст.528 ЦК України визначено підстави та умови можливого виконання третьою особою вимоги кредитора (у заявленому ним розмірі) без згоди боржника під загрозою втрати цією особою права на відповідне майно, що, однак, не призведе автоматично до відступлення прав іпотекодержателя, яким виступає кредитор у зобов`язанні (для цього існують спеціальні норми закону).

До матеріалів справи її учасниками не надано суду жодного належного, допустимого і достовірного доказу, який підтверджує існування в ОСОБА_1 у 2013-2014 роках будь-яких прав на будівлі та споруди майнового комплексу, які виступають предметом іпотеки, що виключало існування загрози для останнього втратити неіснуюче право на відповідне майно внаслідок звернення Банком стягнення на нього. Більше того, у відзиві на позовну заяву Банк самостійно зазначає, що винятково зі слів ОСОБА_1 останній буцімто лише орендував будівлі та споруди майнового комплексу, що були передані в іпотеку ОСОБА_2 як іпотекодавцем.

Банк прямо зазначає, що не давав згоди як іпотекодержатель на передачу в оренду іпотечного майна, як і не мав у своєму розпорядженні копії договору оренди.

Відповідно до приписів ст.1212 глави 83 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна була результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Суд зауважував, що заміна кредитора у зобов`язанні має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (ч.1 ст.513 ЦК України).

Однак в рішенні Господарського суду міста Києва від 20.07.2023 (справа №910/3548/23) встановлено, що між позивачем у цій справі та Банком всупереч вимогам ст.513-514,638 ЦК України не укладено письмового правочину щодо заміни кредитора у зобов`язанні з участю ОСОБА_2 , а з дослідженого судом листування між сторонами не вбачається досягнення між ними згоди щодо істотних умов такого правочину.

Ураховуючи наведене суд висновує, що Банком отримано від позивача різними платежами впродовж 2013-2014 років грошові кошти в загальній сумі 744 999,00 грн без достатньої правової підстави.

Продовжуючи виклад мотивів ухвалення цього рішення суд зазначає, що відповідно до чітких приписів ст.541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають лише у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.

Суд не має сумнів у тому, що ОСОБА_1 перерахував грошові кошти у вищенаведеному розмірі на рахунок Банку, який розпорядився отриманими грішми, частково погасивши кредитну заборгованість ОСОБА_2 за неповернутою основною сумою (тілом) кредиту, отриманого боржником на підставі договору № 014/14-10/427G від 19.08.2008.

Відповідно до ст.12-13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі (ч.3 ст.49 ЦПК України).

Частиною 2 ст.51 ЦПК України передбачено, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Суд погоджується із аргументами відповідача ОСОБА_2 , що висловлені його представником у відзиві на позовну заяву, адже належним відповідачем у цій справі може бути винятково Банк. Більше того, позивач самостійно зазначає у своєму позові, що не існує підстав для заявлення ним вимоги до ОСОБА_2 про повернення безпідставно набутих грошових коштів Банком.

Позивачем не доведено, на підставі якого закону або договору Банку та ОСОБА_2 є солідарними боржниками за вимогами про стягнення безпідставно набутих грошових коштів. Клопотань про виключення ОСОБА_2 з числа відповідачів у справі позивач не подавав, намагаючись фактично в штучний спосіб домогтися віднесення цієї справи до територіальної юрисдикції Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області.

Одним із доводів відповідачів у справі були твердження щодо пропуску ОСОБА_1 визначеного законом загального строку позовної давності.

Згідно з ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (ст.257,ч.1 ст.258 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 Кодексу).

Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Відповідний правовий висновок щодо порядку застосування позовної давності є усталеними в судовій практиці (постанови Великої Палати Верховного Суду в справах №№ 712/8916/17, 369/6892/15-ц, 367/6105/16-ц, 575/476/16-ц. 183/1617/16, 504/2864/13, 522/2202/15-ц, 522/2201/15-ц, 522/2110/15-ц, 2004/1979/12, 522/1029/18, 372/266/15-ц та інші).

Крім того, зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми ст. 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Виконати таке зобов`язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала.

Із цього моменту виникає передбачений ч. 2 ст. 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми.

До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду, сформульованого постановою від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22.

З наданих позивачем оригіналів 15-ти квитанцій про перерахування грошових коштів вбачається, що останній платіж на користь Банку позивачем ОСОБА_1 внесено 02.02.2014 в сумі 10 000,00 грн. Решту платежів вносилися до цієї дати різними сумами починаючи з 18.02.2013.

В наданих до суду письмових запереченнях ОСОБА_1 щодо пропуску визначеного законом загального строку позовної давності (Том 1 а.с. 209-210) позивач зазначає, що починаючи з 2018 року ним ініційовано розгляд судами ряду спорів з Банком, а 02.05.2019 позивач здійснив платіж в сумі 1,00 грн на рахунок Банку, чим перервав визначений законом строк позовної давності.

Проте суд зазначає, що відповідно до приписів ст.263-264 ЦК України зупинення і (або) переривання позовної давності стосується лише перебігу існуючого строку цієї давності. До того ж, зупиняється або переривається не строк позовної давності, а його перебіг.

Проте строки позовної давності за вимогами ОСОБА_1 до Банку та ОСОБА_2 закінчувалися стосовно кожного індивідуально внесеного платежу в період часу з 18.02.2016 до 02.02.2017, тому й не могли зупинятися і (або) перериватися пред`явленням першого з численних позовів до Банку в 2018 році, а тим більше 02.05.2019.

Отже, ОСОБА_1 пропустив визначений законом строк позовної давності за всіма вимогами, проте суд у цій справі дійшов до висновку про необхідність відмови у задоволенні позову по суті.

Питання розподілу судових витрат за результатами розгляду справи суд вирішує на підставі ст.141 ЦПК України, покладаючи їх в повному обсязі на позивача у справі.

Керуючись ст.263-265, 268,354 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

у задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк», ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих коштів, інфляційних втрат та процентів річних відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Івано-Франківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення.

Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Повний текст рішення суду складено та підписано 12.06.2026.

Суддя