Рішення № 137384044, 15.06.2026, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 червня 2026 р. справа № 400/5469/26 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мороза А.О., в письмовому провадженні, розглянув адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,

до відповідачаІнгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, просп. Миру, 54В, корп. 4, м. Миколаїв, 54056,

прозобов`язання вчинити певні дії

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулась з позовом до Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - відповідач), в якому просить суд зобов`язати відповідача закінчити виконавче провадження № 80391177 зі стягнення виконавчого збору з позивача.

В обґрунтування своїх вимог позивачка вказує, що відповідачем було відкрито виконавче провадження № 77082417 з примусового виконання виконавчого листа № 2/1416/1424, виданого 27.08.2012 р. Ленінським районним судом м. Миколаєва. В межах зазначеного провадження винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою, згідно п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону № 1404. При цьому, 04.03.2026 р. державним виконавцем було винесено постанову про стягнення з позивачки виконавчого збору в розмірі 34 974,69 грн. 06.05.2026 р. позивачка звернулась до відповідача з заявою про закінчення цього виконавчого провадження, оскільки станом на 06.05.2026 р. з неї стягується одночасно і виконавчий збір і основна винагорода приватного виконавця за виконання вказаного вище виконавчого документу № 2/1416/1424, виданого 27.08.2012 р. Ленінським районним судом м. Миколаєва, що є безпідставним. Відтак, на думку позивачки з посиланням на постанову Верховного Суду від 21.07.2022 р. у справі № 320/6215/19, через передачу виконавчого провадження від органу державної виконавчої служби до приватного виконавця, відповідач мав задовольнити її заяву та винести відповідну постанову. Через відмову відповідача у винесенні постанови про закінчення виконавчого провадження з виконання вказаної постанови про стягнення виконавчого збору, позивачка звернулсь до суду з даним позовом.

Від відповідача надійшов відзив, в якому він просить суд відмовити у задоволенні позову та зазначає, що оскільки виконавчий документ повернуто стягувачу згідно з п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», в силу спеціальних імперативних положень ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження», яка регулює окремі випадки стягнення виконавчого збору, державний виконавець був зобов`язаний винести постанову про стягнення виконавчого збору. Крім того, відповідач зазначив, що основна винагорода приватного виконавця і виконавчий збір у виконавчому провадженні, що здійснює державний виконавець, хоча й виступають формами винагороди виконавців, проте не є однаковими поняттями. Постанова про стягнення виконавчого збору та про стягнення основної винагороди поняття не тотожні та регулюються різними правовими нормами. Таким чином, ствердження боржника, про подвійне стягнення з нього виконавчого збору водночас з винагородою приватного виконавця є передчасним та спростовується матеріалами справи.

Від позивачки надійшла відповідь на відзив, в якій заперечує проти обґрунтувань відповідача та повністю підтримує позовні вимоги.

Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.

На виконанні відповідача перебувало виконавче провадження № 77082417 з примусового виконання виконавчого листа № 2/1416/1424, виданого 27.08.2012 р. Ленінський районний суд міста Миколаєва стягнути з солідарно з ФОП ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ "МетаБанк" заборгованість за кредитним договором № 32-53-08/0020-К від 10.07.2008 р. заборгованість за кредитом 167 038,48 грн., за відсотками 99 413,46 грн., комісії 118 грн., пені 83 519,24 грн., всього 350 089 грн. 18 коп.

02.03.2026 р. відповідно до п.1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.

02.03.2026 р. державним виконавцем винесено постанову про стягнення виконавчого збору в розмірі 34 974,69 грн.

04.03.2026 р. державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 80391177 з примусового виконання постанови № 77082417 виданої 02.03.2026 р. Інгульський відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про стягнення з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 34 974,69 грн.

При цьому, позивачка, через свого представника, отримала від приватного виконавця копію постанови про відкриття виконавчого провадження № 80906023 та копію постанови № 80906023 про стягнення з неї основної винагороди приватного виконавця у розмірі 34 974,69 грн.

06.05.2026 р. через свого представника, позивачка звернулася із заявою до відповідача про закінчення виконавчого провадження, яку відповідач отримав того ж дня та розмістив її в матеріалах ВП № 80391177 в АСВП. Однак, відповідач не виніс постанову про закінчення виконавчого провадження № 80391177.

Частиною першою статті 1 Закону України від 2 червня 2016 р. № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Стаття 11 Закону визначає, що державний виконавець зобов`язаний здійснювати необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб і порядок, визначені виконавчим документом.

Частиною першою статті 18 Закону передбачено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (пункт 1 частини другої статті 18 Закону).

За змістом частини третьої статті 18 Закону виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.

Згідно із частинами першою-четвертою статті 27 Закону виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

За примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.

Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

Відповідно до частин другої, третьої статті 42 Закону витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.

Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті.

Витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача, стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження можуть здійснюватися приватним виконавцем за рахунок власних коштів.

Згідно із частиною дев`ятою статті 27 Закону виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, та у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 17 частини першої статті 39 цього Закону. Виконавчий збір не стягується із сум податкового боргу (у тому числі штрафних санкцій та пені) та недоїмки зі сплати єдиного соціального внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у разі їх списання згідно з пунктами 2-3, 2-4 та підпункту 26.2 пункту 26 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України та пунктом 9-15 розділу VIII Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Відповідно до частини третьої статті 40 Закону у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Спірні правовідносини, які склались у цій справі, зводяться до питання правомірності дій (бездіяльності) державного виконавця щодо невинесення постанови про закінчення виконавчого провадження щодо стягнення виконавчого збору, з підстав подальшого відкриття іншого виконавчого провадження приватним виконавцем та одночасного стягнення основної винагороди приватного виконавця щодо примусового виконання одного виконавчого документа.

Так, 06.05.2026 року позивачка звернулась до відповідача із заявою про закінчення цього виконавчого провадження, оскільки щодо неї одночасно здійснюється стягнення виконавчого збору державним виконавцем та основної винагороди приватним виконавцем за одним виконавчим документом виконавчим листом № 2/1416/1424, виданим 27.08.2012 року Ленінським районним судом м. Миколаєва.

Зазначене питання виникло, оскільки після винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу згідно п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» та винесення державним виконавцем постанови по відкриття виконавчого провадження за постановою про стягнення з позивача (боржника) виконавчого збору, приватним виконавцем було відкрито виконавче провадження щодо примусового виконання того ж виконавчого листа та стягнення з позивача (боржника) основної винагороди приватним виконавцем.

Відповідач не здійснив дії щодо закінчення виконавчого провадження про стягнення виконавчого збору. У відзиві відповідач наполягає, що підстави для закінчення виконавчого провадження відсутні.

Згідно із частиною першою статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі: 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання судового рішення; 2) затвердження (визнання) судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення; 3) припинення юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання її обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва, смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача чи боржника; 4) прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 5) скасування рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 6) письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі або оплатно вилучена; 7) закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення, крім випадку, якщо існує заборгованість із стягнення відповідних платежів; 8) визнання боржника банкрутом; 9) фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; 10) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ; 11) надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону; 12) якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини; 13) непред`явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону; 14) якщо стягнені з боржника в повному обсязі кошти не витребувані стягувачем протягом року та у зв`язку з цим перераховані до Державного бюджету України; 15) якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна (за виконавчим документом про звернення стягнення на заставлене майно), недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя, а також якщо майно, яке є предметом іпотеки, передано іпотекодержателю або придбано ним відповідно до вимог Закону України "Про іпотеку" за виконавчим документом про звернення стягнення на майно, яке є предметом іпотеки; 16) погашення, списання згідно із Законом України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії" неустойки (штрафів, пені), інших штрафних, фінансових санкцій, а також інфляційних нарахувань і процентів річних, нарахованих на заборгованість теплопостачальних та теплогенеруючих організацій перед Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України", її дочірньою компанією "Газ України", Публічним акціонерним товариством "Укртрансгаз" за спожитий природний газ, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що надають послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, послуги з постачання холодної води та послуги з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), перед постачальниками електричної енергії за спожиту електричну енергію, що підлягали виконанню на підставі виконавчого документа за судовим рішенням.

Суд вважає за необхідне зауважити, що основна винагорода приватного виконавця і виконавчий збір у виконавчому провадженні, що здійснює державний виконавець, хоча й виступають формами винагороди виконавців, проте не є тотожними поняттями. Згідно з приписами статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» спільним для цих форм винагороди є лише порядок стягнення. Що стосується підстав виникнення у приватного виконавця права на основну винагороду та розміру цієї винагороди, такі питання регулюється окремими правовими нормами.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 р. у справі № 640/13434/19, від 26 серпня 2021 р. у справі № 380/6503/20.

Стягнення з боржника виконавчого збору й основної винагороди за виконання одного судового рішення тягне за собою додаткові витрати. Ця обставина може розглядатися як накладання непропорційного і надмірного тягаря на боржника, що зачіпає його право власності, гарантоване статтею 41 Конституції України і статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод.

Так, указана проблема за колом осіб, головним чином, стосується прав та інтересів державних виконавців, приватних виконавців і боржників. Однак з-поміж інших учасників виконавчого провадження саме боржники перебувають у найбільш уразливому становищі, позаяк у зв`язку з неповнотою законодавчого регулювання зобов`язані платити двічі за виконання одного й того ж виконавчого документа.

Суд зазначає, що виконавче законодавство не ставить право приватного виконавця на отримання основної винагороди у залежність від тієї обставини, що на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби перебуває постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору. Зрештою, як уже зазначалося, це право залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця.

На противагу цьому, виконавче законодавство містить норму, у якій обумовлений випадок, коли виконавчий збір не стягується або припиняється стягуватися у зв`язку із участю приватного виконавця у процедурі виконання того ж самого виконавчого документа.

Так, частиною восьмою статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі.

У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає.

Тобто, у вказаному випадку приписи ч. 8 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» мають імперативний характер і встановлюють пряму заборону стягувати (перший абзац) або продовжувати стягнення виконавчого збору (другий абзац).

Указана норма спрямована на те, щоб не допустити одночасного стягнення з боржника виконавчого збору і основної винагород. Ця норма покликана уникнути подвійної плати боржником зазначених коштів. Тож її застосування дозволяє розв`язати спір стосовно справедливості подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа.

Так, у постанові від 21 липня 2022 р. у справі № 320/6215/19 Верховний Суд сформулював правовий висновок, що у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред`явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується.

У разі стягнення частини виконавчого збору на момент відкриття приватним виконавцем провадження з виконання того ж самого виконавчого документа стягнута частина виконавчого збору не повертається.

Положення пункту 1 частини першої статті 37 вказаного Закону передбачає процедуру повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою з подальшим самостійним пред`явлення стягувачем такого виконавчого документа до виконання приватному виконавцю.

При цьому боржник позбавлений можливості впливати на волевиявлення стягувача щодо форми передачі виконавчого документа на виконання приватному виконавцю: за частиною п`ятою статті 5 Закону чи за пунктом 1 частини першої статті 37 вказаного Закону.

Буквальне тлумачення положень частини восьмої статті 27 Закону в частині неможливості стягнення виконавчого збору лише у разі передачі виконавчого листа за процедурою, що передбачена частиною п`ятою статті 5 Закону очевидно є диспропорційним втручанням у майнові права боржника.

Суд за наведеного обґрунтування вважає, що позов підлягає задоволенню шляхом зобов`язання відповідача закінчити виконавче провадження № 80391177 з виконання постанови № 77082417 від 02.03.2026 р. про стягнення з позивачки виконавчого збору у розмірі 34 974,69 грн.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 березня 2025 р. у справі № 580/245/24.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачкою сплачено судовий збір в сумі 1 064,96 грн., який підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст. ст. 2, 19, 242-246, 257-262, 287 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (пр. Миру, 54В, корпус 4, м. Миколаїв, 54056, ЄДРПОУ 34993225), задовольнити.

2. Зобов`язати Інгульський відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (пр. Миру, 54В, корпус 4, м. Миколаїв, 54056, ЄДРПОУ 34993225) закінчити виконавче провадження № 80391177 з виконання постанови № 77082417 від 02.03.2026 р. про стягнення з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) виконавчого збору у розмірі 34 974,69 грн.

3. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (пр. Миру, 54В, корпус 4, м. Миколаїв, 54056, ЄДРПОУ 34993225) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 1 064,96 грн. (одна тисяча шістдесят чотири гривні дев`яносто шість копійок).

4. Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя А. О. Мороз