Ухвала суду № 137373600, 12.06.2026, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

______________________________

УХВАЛА

про закриття провадження у справі

"12" червня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/4090/25

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

за участю секретаря судового засідання Лінник І.А.

за участю представників сторін:

від позивача: Бризгалов С.О.,

від відповідача-1: Тимофієнко О.О.,

від відповідача-2: не з`явився,

від відповідача-3: не з`явився,

розглянувши справу № 916/4090/25

за позовом: Профспілки робітників морського транспорту морського порту Чорноморськ (вул. Праці, № 6, м. Чорноморськ, Одеська обл., 68001)

до відповідачів: 1) Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» (вул. Праці, № 6, м. Чорноморськ, Одеська обл., 68001);

2) Незалежної профспілки працівників морського торговельного порту «Чорноморськ» (вул. Праці, № 6, м. Чорноморськ, Одеська обл., 68001);

3) Професійної спілки працівників морського порту «Чорноморськ» (вул. Праці, № 6, м. Чорноморськ, Одеська обл., 68001);

про визнання угоди недійсною,

ВСТАНОВИВ:

07.10.2025 Профспілка робітників морського транспорту морського порту Чорноморськ звернулася до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ», Незалежної профспілки працівників морського торговельного порту «Чорноморськ» та Професійної спілки працівників морського порту «Чорноморськ», в якій просить суд визнати недійсною угоду про співробітництво, що випливає з окремих положень Закону України «Про профспілки, їх права та гарантії діяльності» від 21.10.2024, реєстраційний номер 4749 від 22.10.2024.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що вказана угода була укладена відповідачами всупереч чинному в ДП «МТП «Чорноморськ» колективному договору та з порушенням встановленої процедури фактично укладено новий колективний договір, що грубо суперечить чинному законодавству.

14.10.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області прийнято позовну заяву (вх.№ 4201/25 від 07.10.2025) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/4090/25. Справу № 916/4090/25 постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на "11" листопада 2025 року о 15:00 год.

12.11.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області підготовче засідання у справі № 916/4090/25 призначено на "02" грудня 2025 року об 11:20 год.

03.12.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області продовжено строк проведення підготовчого провадження у справі № 916/4090/25 за ініціативою суду на 30 днів та призначено підготовче засідання на "16" грудня 2025 року об 11:20 год.

18.12.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області підготовче засідання у справі № 916/4090/25 призначено на "08" січня 2026 року об 11:20 год.

17.02.2026 у підготовчому засіданні по справі № 916/4090/25 судом постановлено протокольну ухвалу про перерву до "05" березня 2026 року об 11:20 год.

05.03.2026 у підготовчому засіданні по справі № 916/4090/25, після вирішення всіх питань, передбачених ст. 182 ГПК України, судом постановлено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи № 916/4090/25 до судового розгляду по суті на "26" березня 2026 року о 10:40 год. Окрім того, призначено резервну дату судового засідання з розгляду справи № 916/4090/25 по суті на 21 квітня 2026 року об 11:20 год.

24.04.2026 ухвалою Господарського суду Одеської області судове засідання у справі № 916/4090/25 призначено на "14" травня 2026 року о 12:20 год.

14.05.2026 у судовому засіданні по справі № 916/4090/25 судом постановлено протокольну ухвалу про перерву до "02" червня 2026 року о 10:00 год.

У судовому засіданні 02.06.2026 судом було досліджено матеріали справи та після судових дебатів господарський суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення, зазначив, що рішення буде ухвалено та проголошено 12.06.2026 об 11:00 год.

При цьому, суд враховує, що у відповідності до статті 219 ГПК України після судових дебатів суд оголошує про перехід до стадії ухвалення судового рішення та час його проголошення в цьому судовому засіданні. У виняткових випадках залежно від складності справи суд може відкласти ухвалення та проголошення судового рішення на строк не більше десяти днів з дня переходу до стадії ухвалення судового рішення, оголосивши дату та час його проголошення.

Разом з тим, згідно з приписами частини 1 статті 232 Господарського процесуального кодексу України судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази.

Дослідивши матеріали справи та вислухавши доводи представників учасників справи, виходячи з положень чинного законодавства України, суд дійшов висновку про закриття провадження у справі, з огляду на наступне.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на будь-який правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.

Як вбачається із матеріалів позовної заяви, підставою для звернення Профспілкою робітників морського транспорту морського порту Чорноморськ до суду із даним позовом стало те, що, як вважає позивач, угода про співробітництво, що випливає з окремих положень Закону України «Про профспілки, їх права та гарантії діяльності» від 21.10.2024, реєстраційний номер 4749 від 22.10.2024, укладена між відповідачами, порушує права та законні інтереси позивача, оскільки така угода укладена всупереч чинному в ДП «МТП «Чорноморськ» колективному договору, що був укладений між позивачем та відповідачем-1 і зареєстрований в Управлінні праці та соціального захисту населення м. Іллічівськ (Чорономорськ) рег. № 50 від 21.09.2001.

Так, посилаючись на норми ЗУ «Про профспілки, їх права та гарантії діяльності», ЗУ «Про колективні договори і угоди», ЗУ «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», ЗУ «Про соціальний діалог в Україні» КЗпП України, позивач зазначає, що, колективний договір та угода є абсолютно різними документами як за своїм змістом (сферою застосування), так і сферою своєї дії і вони не можуть підміняти один одного, або дублювати їх положення.

При цьому, на переконання позивача, у даному випадку відповідачі, уклавши оскаржувану угоду, фактично продублювали в її змісті положення чинного колективного договору, що є незаконним, і при цьому, дійшли згоди наділити повноваженнями відповідача-2 та відповідача-3 діяти в інтересах всього трудового колективу ДП «МТП «Чорноморськ», тобто бути уповноваженими представниками трудового колективу підприємства всупереч встановленому законодавством порядку створення спільного представницького органу профспілок підприємства, чим порушили права позивача.

Водночас, як наголошує позивач, відповідачі не ініціювали звернення до діючого на підприємстві спільного представницького органу профспілок підприємства, якого є позивач, який діє від імені трудового колективу при укладенні і виконанні колективного договору, для утворення спільного представницького органу для проведення переговорів і внесення змін до діючого колективного договору, як це передбачено чинним законодавством у разі існування на підприємстві декількох профспілкових організацій. При цьому, відповідач-2 та відповідач-3 не були стороною колективного договору, який укладено між роботодавцем і трудовим колективом ДП «МТП «Чорноморськ».

Також, позивач додає, що у пункті 3 угоди відповідач-1 визнає відповідачів 2 та 3 уповноваженими представниками трудового колективу підприємства, проте для цього немає законних підстав, це не відповідає положенням чинного законодавства та порушує права та законні інтереси позивача, як підписанта чинного колективного договору та представника об`єднаного представницького органу профспілок ДП «МТП «Чорноморськ», утвореного у відповідності до норм чинного законодавства. Так, актом цивільного законодавства колективним договором відповідача-1 чітко встановлено, хто є уповноваженим представником трудового колективу підприємства та жодних прав на представництво інтересів трудового колективу відповідачу-2 та відповідачу-3 колективним договором не надано, оскільки це право є у позивача.

Між тим, за ствердженням позивача, підписуючи спірну угоду, відповідач-1 порушив у п. 3 цієї угоди зобов`язання перед позивачем, які вказані у п.1.1., п. 8.3.1. чинного колективного договору підприємства, порушив положення ч. 2 п. 3 ст. 6, ч. 2 ст. 13, ст.ст. 202, 205, 207, 525, 526, ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України, положення п.п. 7-9 ст. 65, п. ст. 69 Господарського кодексу України, порушив процедуру щодо реалізації повноважень трудового колективу, яка викладена у п. 8.1. Статуту ДП «МТП «Чорноморськ».

Водночас, Незалежна профспілка працівників морського торговельного порту «Чорноморськ» та Професійна спілка працівників морського порту «Чорноморськ», підписуючи угоду, взяли на себе зобов`язання згідно п. 3 цієї угоди на представництво інтересів трудового колективу підприємства, чим порушили права та законні інтереси позивача, які вказані у п. 8.3.1. чинного колективного договору підприємства, а саме щодо того, що зобов`язання по колективному договору підприємства стосуються тільки профспілок підприємства, які є стороною (підписантами) колективного договору. Відповідно на профспілки підприємства поширюються право діяти від імені трудового колективу та інші права, які регламентуються цим колективним договором.

В свою чергу, як наполягає позивач, трудовий колектив підприємства на надавав відповідачам 2 та 3 права представляти свої інтереси згідно процедури, яка вказана у п. 8.1. Статуту відповідача-1, та жодних законних прав представляти інтереси трудового колективу підприємства згідно п. 3 угоди у вказаних відповідачів немає, отже, за висновком позивача, не мають вони права й приймати якісь зобов`язання перед позивачем-1 щодо представництва інтересів трудового колективу підприємства на підставі п. 3 угоди.

Окрім того, позивач зазначає, що у п. 2 угоди вказано, що відповідач-1, за безпосередньою участю відповідача-2 та відповідача-3, при змінах в організації виробництва і праці пов`язаних з внутрішньою реорганізацією відповідача-1 або ліквідацією його структурних підрозділів (чи окремих об`єктів, що входять до структури підрозділів) відповідача-1 в зв`язку із укладенням договорів про сумісну діяльність, оренди, концесії тощо, за якими майно відповідача-1 передається в користування іншим юридичним та фізичним особам, передбачає в таких договорах трудові і соціальні гарантії відповідачів 2 та 3 та працівників підприємства членів профспілок, яких ці зміни стосуються на рівні, не нижче за діючою на підприємстві колективного договору та цієї угоди. Проте, такі зобов`язання порушують зобов`язання відповідача-1 перед позивачем, які є задекларованими у п.п. 2.1.5, 2.1.6 чинного колективного договору, а відповідачі 2 та 3, погодившись та взявши на себе зобов`язання представляти інтереси членів трудового колективу підприємства при змінах в організації виробництва і праці, не мали на це законних підстав, порушили законне право позивача на участь у цих процесах, яке визначене у п.п. 1.1., 2.1.5, 2.1.6, 8.3.1. колективного договору.

Поряд із цим, як звертає увагу позивач, у ч. 4 п. 1 угоди відповідач-1 бере на себе зобов`язання перед відповідачем-2 та відповідачем-3 щодо щомісячного перерахування на їх рахунки коштів на культурно-масову, фізкультурну і оздоровчу роботу у розмірі 2% від фонду оплати праці підприємства. Проте, це зобов`язання порушує ст. 250 Кодексу законів про працю України та ст. 44 ЗУ «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», положення яких вказують, що розмір таких відрахувань повинен бути вказаний у колективному договорі підприємства, але не менш ніж 0,3% фонду оплати праці. При цьому, колективним договором у п. 8.1.6 такий відсоток перерахувань для відповідачів не передбачений, а відповідач-1 порушив при підписанні п.п. 8.1.6, 8.3.1 колективного договору підприємства.

Окрім того, у ч. 6 п. 1 угоди відповідач-1 бере на себе зобов`язання перед відповідачем-2 та відповідачем-3 щодо права користування виборним і штатним профспілковим працівникам вказаних відповідачів усіма соціальним пільгами та заохоченнями, встановленими колективним договором підприємства, на рівні з усіма членами трудового колективу. Водночас, у ч. 7 п. 1 угоди відповідач-1 також взяв на себе зобов`язання перед іншими відповідачами щодо перерахування їм коштів на щомісячне преміювання виборних і штатних працівників профспілок за основні результати господарської діяльності, надбавку за вислугу років, матеріальну допомогу тощо. Однак, такі зобов`язання відповідача-1, на переконання позивача, порушують положення ч. 7 ст. 252 Кодексу законів про працю України та п.п. 8.1.4, 8.3.1 чинного колективного договору підприємства.

При цьому, за ствердженням позивача, відповідача-2 та відповідач-3 не є підписантами чинного колективного договору, на них не розповсюджується права та обов`язки, якими користуються представники трудового колективу підприємства, які визначені у п. 1.1. чинного колективного договору, а спірна угода, що нібито випливає з окремих положень ЗУ «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», спирається на інші норми закону, оскільки всі питання, які викладені у п.п. 1-7 угоди, регламентуються ч. 7 ст. 65, п. 1 ст. 69 Господарського кодексу України, п.п. 8.2., 8.3., 8.4. Статуту відповідача-1 та фактично дублюють положення чинного колективного договору ДП «МТП «Чорноморськ».

Відтак, позивач підсумовує, що, підписуючи спірну угоду, відповідачі у п.п. 8-12 угоди визначили її положення, як юридичні зобов`язання сторін, визначили обов`язковість цих зобов`язань для кожної із сторін, визначили неможливість її розірвання в односторонньому порядку, намагаючись фактично підмінити цією угодою чинний колективний договір ДП «МТП «Чорноморськ», укладений між відповідачем-1 та позивачем.

Саме з цих підстав позивач звернувся з позовом до Господарського суду Одеської області та просить визнати недійсною угоду про співробітництво, що випливає з окремих положень Закону України «Про профспілки, їх права та гарантії діяльності» від 21.10.2024, реєстраційний номер 4749 від 22.10.2024.

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Його визначено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.

Європейська Комісія з прав людини в справі «Лео Занд проти Австрії» (Leo ZAND v. Austria), заява №7360/76, доповідь Комісії від 12.10.1978, зазначила, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» (п.68). З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви №29458/04 та №29465/04). Суд, який без жодних пояснень, перевищує звичайні межі повноважень своєї юрисдикції, що є умисним порушенням закону, не є «судом, встановленим на законних підставах» у провадженнях, що розглядаються судом (пункти 27-28).

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) суд, «встановлений законом», має бути утворений безпосередньо на підставі закону, діяти в законному складі в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції. Тобто поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання всіх правил юрисдикції та підсудності.

Правова конструкція «суд, встановлений законом» стосується ще й таких аспектів, як механізм правового регулювання у сфері судоустрою та правомірність діяльності суду у процесі здійснення своїх повноважень.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Також у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена належним судом, тобто судом, встановленим законом.

Судова практика Європейського суду з прав людини право на розгляд справи тлумачить як право особи звернутися до суду, так і право на розгляд та вирішена її справи судом.

Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (стаття 124 Конституції України).

Згідно з статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів.

Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Правила юрисдикції визначені процесуальними законами, які регламентують предметну та суб`єктну юрисдикцію адміністративних, господарських та цивільних судів.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наводила критерії розмежування судової юрисдикції. Такими критеріями є передбачені законом умови, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, як-то: суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка у законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ (аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.01.2021 у справі №127/21764/17 та від 23.03.2021 у справі №367/4695/20).

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

За положеннями ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Між тим предметну юрисдикцію господарського суду визначено в ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи підприємці; справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; інші справи у спорах між юридичними особами, які здійснюють господарську діяльність, та/або фізичними особами підприємцями.

Так, ознаками господарського спору є те, що: 1) спір виник із правовідносин, що врегульовані нормами цивільного та господарського права; 2) вимога ініціатора звернення до суду зумовлена прагненням відновити своє порушене приватне (цивільне чи господарське) суб`єктивне право та/або захистити приватний (цивільно- чи господарсько-правовий) інтерес; 3) процесуальне законодавство містить пряму норму, згідно з якою відповідний спір належить до юрисдикції саме господарських судів; 4) у процесуальному законі відсутня пряма норма, яка визначає юрисдикцію іншого суду для відповідного спору.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово наводила критерії розмежування судової юрисдикції.

Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.10.2022 у справі №229/1026/21 зазначила, що ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, окрім суб`єктного складу сторін є: наявність між сторонами господарських правовідносин, урегульованих Цивільним та Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних правовідносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Така правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.02.2020 у справі №916/385/19, від 13.02.2019 у справі №910/8729/18

Водночас, правове становище професійних спілок, їх статус та повноваження регулюються Кодексом законів про працю України, Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Працівники мають право, зокрема, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Первинні профспілкові організації на підприємствах, в установах, організаціях та їх структурних підрозділах представляють інтереси своїх членів і захищають їх трудові, соціально-економічні права та інтереси. Первинні профспілкові організації здійснюють свої повноваження через утворені відповідно до статуту (положення) виборні органи, а в організаціях, де виборні органи не утворюються, - через профспілкового представника, уповноваженого згідно із статутом на представництво інтересів членів професійної спілки, який діє в межах прав, наданих Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та статутом професійної спілки. (стаття 2, частини перша, друга статті 246 Кодексу законів про працю України).

Права професійних спілок, їх об`єднань визначаються Конституцією України, Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами (стаття 244 Кодексу законів про працю України).

За змістом статей 1, 2 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» професійна спілка (профспілка) - добровільна неприбуткова громадська організація, що об`єднує громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Первинна організація профспілки - добровільне об`єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі. Професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки.

Статтею 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» встановлено, що роботодавець зобов`язаний сприяти створенню належних умов для діяльності профспілкових організацій, що діють на підприємстві, в установі або організації.

Згідно з приписами статті 1 Закону України «Про колективні договори і угоди» колективний договір, угода укладаються на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників та роботодавців.

Відповідно до статті 10 КЗпП України колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Колективний договір укладають роботодавець з однієї сторони і один або кілька профспілкових органів, а у разі відсутності таких органів - представниками працівників, обраними і уповноваженими трудовим колективом з іншої сторони (стаття 3 Закону України «Про колективні договори і угоди»).

Сторонами колективних угод є сторони соціального діалогу, склад яких визначається відповідно до законодавства про соціальний діалог.

У статті 4 Закону № 3356-XII передбачено, що право на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод надається сторонам соціального діалогу, склад яких визначається відповідно до законодавства про соціальний діалог.

Загальний перелік питань, що підлягають врегулюванню у колективному договорі, визначено статтею 7 Закону України «Про колективні договори і угоди». У колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема, зміни в організації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості; нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг; участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом); режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку; умов і охорони праці; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників; гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій працівників; умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці; забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; заборона дискримінації.

Правові й організаційні засади функціонування системи заходів з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними врегульовано Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

Встановлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їх інтересів, і на роботодавців, організації роботодавців та їх об`єднання.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю.

Сторонами колективного трудового спору на виробничому рівні є наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або первинна профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та роботодавець (стаття 3 вказаного Закону).

Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» окремо встановлено особливу процедуру розгляду розбіжностей, що виникли між сторонами соціально-трудових (колективних) відносин. Указаним законодавчим актом передбачається примирно-третейська процедура та система організаційних структур із належною компетенцією щодо узгодження інтересів конфліктуючих сторін.

Положеннями статті 7 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» передбачений розгляд колективного трудового спору (конфлікту) з питань укладення чи зміни колективного договору, угоди здійснюється примирною комісією, яка складається із представників сторін та утворюється за ініціативою однієї із сторін - на виробничому рівні - у триденний строк з моменту виникнення колективного трудового спору (конфлікту) з однакової кількості представників сторін. У разі потреби примирна комісія: залучає до свого складу незалежного посередника; консультується із сторонами колективного трудового спору (конфлікту), центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та іншими заінтересованими органами.

Колективні трудові спори (конфлікти) розглядаються виробничою примирною комісією у п`ятиденний, з моменту утворення комісій строк. За згодою сторін ці строки можуть бути продовжені. Рішення примирної комісії оформляється протоколом та має для сторін обов`язкову силу і виконується в порядку і строки, які встановлені цим рішенням.

Статтею 7 указаного Закону передбачено, що розгляд колективного трудового спору (конфлікту) з питань укладення чи зміни колективного договору, угоди здійснюється примирною комісією, а в разі неприйняття рішення у строки, установлені статтею 9 цього Закону- трудовим арбітражем.

При цьому, за ст. 13 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», жодна із сторін колективного трудового спору (конфлікту) не може ухилятися від участі в примирній процедурі і зобов`язані використати для врегулювання колективного трудового спору (конфлікту) всі можливості, не заборонені законодавством.

Якщо примирні органи не змогли врегулювати розбіжності між сторонами, причини розбіжностей з обґрунтуванням позицій сторін у письмовій формі доводяться до відома кожної із сторін колективного трудового спору (конфлікту).

У цьому разі наймані працівники або уповноважений ними орган чи професійна спілка мають право з метою виконання висунутих вимог застосовувати усі дозволені законодавством засоби, крайнім з яких, відповідно зі статтею 17 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» та статтю 44 Конституції України - є право на страйк.

Судовий порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) процесуальним законодавством та Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» передбачено у таких випадках: розгляд заяви власника або уповноваженого ним органу про визнання страйку незаконним (стаття 23 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»); розгляд заяви Національної служби посередництва і примирення про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у випадках, передбачених статтею 24 цього Закону, і коли сторонами не враховано рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) (стаття 25 вказаного Закону); оскарження профспілками неправомірних дій або бездіяльності посадових осіб, винних у порушенні умов колективного договору чи угоди (частина п`ята статті 20 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»); невиконання роботодавцем обов`язку щодо створення умов діяльності профспілок, регламентованих колективним договором (частини друга, четверта статті 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»).

З позовної заяви у справі вбачається, що сторонами спору є первинні профспілкові організації та роботодавець, а спір виник щодо визнання недійсною угоди про співробітництво, що випливає з окремих положень Закону України «Про профспілки, їх права та гарантії діяльності», від 21.10.2024 в цілому.

З огляду на викладені положення чинного законодавства, враховуючи суть спору у даній справі, який виник через наявність чинного колективного договору та у зв`язку із укладенням між відповідачами угоди, яка фактично дублює положення колективного договору та також регулює правовідносини відповідачів як роботодавця та профспілкових організацій, які уповноважені діяти в інтересах всього трудового колективу такого роботодавця, господарський суд дійшов висновку, що вказані колективні договори господарські відносини між суб`єктами господарювання не регулюють, а спрямовані на регулювання трудових і соціально-економічних відносин між роботодавцем і працівниками.

При цьому, розбіжності, які виникли між сторонами соціально-трудових відносин щодо виконання колективного договору згідно зі ст.2 Закону України «Про прядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» визначено як колективний трудовий спір (конфлікт). Цим же Законом установлено окремий (позасудовий) порядок вирішення колективного трудового спору, зокрема, трудовим арбітражем. Тобто, можливість судового порядку розгляду даного спору не передбачена процесуальним законодавством та Законом України «Про прядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

Так, за змістом частин першої-третьої статті 3 Господарського кодексу України, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин, під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів.

Згідно з ч.1 ст. 4 Господарського кодексу України не є предметом регулювання цього Кодексу трудові відносини.

При цьому, суд не враховує посилання позивача щодо того, що угода про співробітництво, що випливає з окремих положень Закону України «Про профспілки, їх права та гарантії діяльності», є господарсько-договірним зобов`язанням, у зв`язку з тим, що вона укладена відповідно до ст.6 Цивільного Кодексу України та ст.179 Господарського кодексу України.

Як убачається з тесту угоди, укладаючи її сторони дійсно керувалися ст.6 Цивільного Кодексу України, яка визначає загальні положення щодо актів цивільного законодавства і договору, п.4 ч.1 ст.179 Господарського кодексу України, якого не існує взагалі, а також ст.ст. 25, 40, 42, 43, 44 ЗУ «Про профспілки, їх права та гарантії діяльності», а також: враховуючи взаємну зацікавленість сторін; безумовно підтверджуючи, що наміри сторін направлені на захист прав та інтересів працівників порту, які є членами Профспілки та прав і інтереси Профспілки, що представляє їх інтереси, а також порту як суб`єкта господарської діяльності; виходячи з принципу вільного волевиявлення, що також передбачає пошук взаєморозуміння, застосування компромісних рішень, підходів та взаємовигідного співробітництва для врегулювання будь-яких спірних питань та ситуацій, що є повністю прийнятним для сторін; приймаючи до уваги той факт, що захист прав та інтересів працівників порту членів Профспілок та підприємства є пріоритетним для всіх сторін, що підписали цю угоду.

Отже, враховуючи текст угоди вбачається, що вона не є господарсько-договірним зобов`язанням, а саме по собі посилання у ній на те, що при укладанні угоди сторони керувалися положеннями ст.6 Цивільного Кодексу України та ст.179 Господарського кодексу України жодним чином не свідчить про те, що між сторонами угоди був укладений господарський договір.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що предметом позову є вирішення питання порушення законних прав та інтересів позивача через укладення іншого колективного договору за умови наявності чинного колективного договору, не ініціювавши, при цьому, звернення до діючого на підприємстві відповідача-1 спільного представницького органу профспілок підприємства, представником якого є позивач і який діє від імені трудового колективу при укладенні і виконанні колективного договору, а також захист його інтересів як профспілкової організації у сфері трудових правовідносин та інтересів працівників.

З огляду на викладені положення законодавства, між сторонами у справі існують трудові та соціально-економічні правовідносини, а не господарські відносини. Спірні правовідносини між сторонами у справі не регулюються нормами Господарського кодексу України, чи іншими актами господарського й цивільного законодавства з питань здійснення господарської діяльності. Спір про право між сторонами не виник із господарських відносин.

Колективні трудові спори - це спори між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, в яких йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин і порядок вирішення таких спорів визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

У Господарському процесуальному кодексі України відсутні положення, які б віднесли спір у цій справі до таких, що підвідомчі господарським судам.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01.10.2019 по справі №916/2721/18 за позовом державного підприємства «Адміністрація морських портів України» до Професійної спілки робітників морського транспорту «Одеського морського порту» про визнання недійсним пункту колективного договору дійшла висновку, що Господарським процесуальним кодексом України не передбачено положень, які б віднесли спір у цій справі до таких, що підвідомчі господарським судам. Судом було враховано, що предметом позову є визнання недійсним пункту колективного договору, тобто позивач ставив питання про зміну укладеного колективного договору. При цьому, Верховним Судом у постанові від 01.10.2019р. по справі №916/2721/18 зазначено, що колективні трудові спори, на відміну від індивідуальних - це спори непозовного провадження між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, в яких йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин. А тому, до таких спорів застосовується примирно-третейський порядок вирішення, правовий механізм якого визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

Така позиція суду відповідає також висновкам Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 479/58/19 (провадження № 61-7495св19), під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких не вбачала правових підстав Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу № 916/2721/18. Про наведене зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у згаданій вище справі.

Відтак, суд виходить із того, що спір виник не між суб`єктами господарювання щодо здійснення господарської діяльності, що врегульована Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України або іншими актами господарського і цивільного законодавств, а між юридичними особами з приводу трудових і соціально-економічних правовідносин, що регулюються Кодексом законів про працю України та Законом України «Про колективні договори і угоди».

Підсумовуючи вищевикладене, враховуючи виникнення між позивачем та відповідачами колективного трудового спору, в результаті укладення між відповідачами угоди про співробітництво, що випливає з окремих положень Закону України «Про профспілки, їх права та гарантії діяльності» від 21.10.2024, якою врегульовано питання захисту прав працівників порту, враховуючи висновки, наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 по справі №916/2721/18, господарський суд доходить висновку про неможливість вирішення даного спору в судовому порядку, у зв`язку з чим провадження у справі підлягає закриттю в зв`язку з наведеними вище аргументами.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Враховуючи вищенаведені обставини, суд доходить висновку про те, що провадження у даній справі за позовом Профспілки робітників морського транспорту морського порту Чорноморськ до Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ», Незалежної профспілки працівників морського торговельного порту «Чорноморськ» та Професійної спілки працівників морського порту «Чорноморськ» про визнання недійсною угоди про співробітництво, що випливає з окремих положень Закону України «Про профспілки, їх права та гарантії діяльності» від 21.10.2024, реєстраційний номер 4749 від 22.10.2024, підлягає закриттю, оскільки даний спір не підвідомчий господарським судам та не підлягає вирішенню в судовому порядку.

Керуючись ст.ст. 2, 4, 20, п.1 ч.1 ст.231, ст.ст. 234, 235, 255 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Провадження у справі № 916/4090/25 закрити.

Ухвала набирає законної сили 12.06.2026 та може бути оскаржена в апеляційному порядку до Південно-західного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів з дня її постановлення (підписання).

Повна ухвала складена 12.06.2026.

Суддя О.В. Цісельський