Рішення № 137191047, 08.06.2026, Харківський районний суд Харківської області

Справа № 635/6737/24

Провадження № 2/635/583/2026

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2026 року сел. Покотилівка

Харківський районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Бондаренко І.Е.,

секретаря судового засідання Козлюк Е.І.

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження із повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІДЖИ ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

В С Т А Н О В И В:

I. ПРОЦЕДУРА.

Позов подано через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» 08.07.2024. Позивач просив розглянути справу без участі представника позивача та зазначав про можливість заочного розгляду у разі неявки належним чином повідомленого відповідача.

Суд розглядає справу у спрощеному позовному провадженні за наявними у матеріалах справи доказами.

Відповідач про час і місце розгляду справи був повідомлений у встановленому законом порядку.

Відповідач, будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце судового засідання, у судове засідання не з`явився, причин неявки суду не повідомив, відзиву не подав. Позивач не заперечував проти ухвалення заочного рішення. За наявності умов, передбачених статтею 280 ЦПК України, суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.

Неподання відповідачем відзиву чи інших заяв не звільняє позивача від обов`язку довести підстави позову, а суд від обов`язку самостійно перевірити дотримання імперативних гарантій споживача, навіть якщо слабка сторона їх прямо не заявляє.

II. ФАКТИ

Зміст позовних вимог

Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «ДІДЖИ ФІНАНС» (07405, Київська область, м. Бровари, вул. Київська, буд. 243-А, а/с 897, код ЄДРПОУ 42649746; IBAN: НОМЕР_1 в АТ «СЕНС БАНК», МФО 300346) просив:

Стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором № 99191154 від 12.03.2021 у загальному розмірі 37 781,49 грн., з яких (за твердженням позивача):

заборгованість за тілом кредиту 25 187,69 грн.;

заборгованість за відсотками 12 593,80 грн.;

заборгованість за комісіями 0,00 грн.

Стягнути судовий збір 2 422,40 грн.

Стягнути витрати на професійну правничу допомогу 6 000,00 грн.

Обставини укладення та виконання договору як їх викладено у позові.

Позивач посилався на те, що відповідач нібито уклав кредитний договір у дистанційний спосіб (через електронні засоби), ознайомився з умовами та отримав кредит, але належним чином не виконав зобов`язання зі сплати заборгованості.

Правонаступництво (факторинг/цесія) виклад і документи.

Позивач стверджував, що право вимоги до відповідача набуте ним унаслідок відступлення прав вимоги за договором факторингу, укладеним із первісним кредитором ТОВ «Фінансова компанія «ПРОФІЛЬ» (код ЄДРПОУ 41678006).

У матеріалах справи наявні:

копія договору факторингу № 21122021 від 21.12.2021 між ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» (як «Фактор») і ТОВ «ФК «ПРОФІЛЬ» (як «Клієнт») із додатками у вигляді форм та шаблонів (зокрема форми реєстру прав вимоги, форми повідомлення боржника тощо);

наявні також документи щодо витрат позивача на правничу допомогу (акт надання допомоги, детальний опис робіт) та квитанція про сплату судового збору.

Водночас у поданих матеріалах відсутній належний ідентифікований реєстр (додаток № 1, реєстр прав вимоги) з параметрами саме цього боргу, який би дозволив співвіднести:

особу боржника (ПІБ та ідентифікатор),

номер і дату кредитного договору,

структуру боргу (тіло, відсотки, інші платежі),

періоди нарахувань,

дату переходу права вимоги,

із конкретним правом вимоги, на яке посилається позивач у цій справі.

Так само не надано доказів повідомлення боржника про відступлення права вимоги (фактичного направлення і доставки повідомлення, а не лише шаблону форми).

III. ПРАВО

Відповідно до ч. 3 ст. 1054 ЦК України «особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом». У системному зв`язку зі ст. 6 та ч. 2 ст. 627 ЦК України це означає, що свобода договору у сфері споживчого кредитування обмежується імперативними приписами спеціального законодавства. Тому суд при вирішенні спору зобов`язаний застосовувати не лише загальні положення цивільного законодавства, а насамперед, з урахуванням пріоритету спеціальної норми над загальною, спеціальні норми Закону України «Про споживче кредитування», Закону України «Про електронну комерцію» та законодавства про захист прав споживачів, які визначають обов`язкові вимоги до змісту умов кредитування, порядку електронного укладення договору, інформування споживача та доведеності факту належного доведення таких умов до його відома до моменту укладення договору.

Суд кваліфікує спірні правовідносини як правовідносини у сфері споживчого кредитування, у яких предметом судової перевірки є не лише наявність грошової вимоги як такої, а весь ланцюг юридично значущих дій професійного кредитодавця: переддоговірне інформування споживача, оцінка його кредитоспроможності, доведення індивідуальних умов кредиту, належне оформлення приєднання, фактичне надання кредитних коштів, післяукладене інформування, настання прострочення та правильність і прозорість розрахунку заявленої до стягнення суми. Саме тому у таких спорах суд застосовує імперативні приписи спеціального законодавства з власної ініціативи, оскільки кредит у значенні грошової суми є лише результатом правовідносин, тоді як споживче кредитування є врегульованим законом процесом, кожна істотна ланка якого підлягає перевірці судом.

Закон України «Про споживче кредитування» (ст. 2, 811) встановлює обов`язок кредитодавця надати споживачу повну, зрозумілу та персоналізовану переддоговірну інформацію про кредит та його повну вартість, а також до укладення договору здійснити оцінку кредитоспроможності споживача. Ці вимоги формують предмет доказування у спорі про стягнення заборгованості, оскільки стосуються як усвідомленості приєднання, так і відповідальності професійного кредитодавця за прозорість і перевірюваність умов кредиту.

За абз. 23 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про споживче кредитування» у разі укладення договору в електронній формі кредитодавець зобов`язаний забезпечити передання споживачу одного з оригіналів договору (змін до договору), а також додатків у спосіб, що дозволяє ідентифікувати особу, яка отримала примірник, зокрема із використанням контактних даних, наданих споживачем під час укладення договору. Обов`язок доведення того, що один з оригіналів договору (змін до договору) був переданий споживачу, покладається на кредитодавця. Саме доведеність такого передання у належний спосіб є складовою доведення належного інформування та усвідомленості приєднання.

Частина 4 ст. 16 Закону України «Про споживче кредитування» визначає умови дострокового повернення споживчого кредиту: кредитодавець має діяти у встановленому законом порядку, зокрема шляхом належного повідомлення споживача та надання строку для усунення порушення, якщо закон пов`язує з цим можливість вимоги дострокового повернення. Доведеність такого повідомлення та дотримання процедури входить до предмета доказування у разі, якщо позовні вимоги обґрунтовуються достроковістю виконання.

Стаття 21 Закону України «Про споживче кредитування» визначає особливості відповідальності споживача за договором про споживчий кредит і встановлює обмеження щодо застосування неустойки та інших платежів у разі прострочення (зокрема, граничні розміри пені, загальне обмеження сукупної неустойки та інших платежів, а також заборону застосування штрафу і пені за одне й те саме порушення). У спорах про стягнення заборгованості це означає, що кредитодавець (або правонаступник) зобов`язаний надати прозорий, поелементний та перевірюваний розрахунок нарахувань із чітким розмежуванням тіла кредиту, процентів, комісій та санкцій, із зазначенням конкретних періодів і підстав нарахування, без накладання кількох видів відповідальності за один і той самий період.

Частина 4 ст. 3 Закону України «Про споживче кредитування» встановлює особливий режим для мікрокредиту, однак не звільняє кредитодавця від обов`язків щодо переддоговірного інформування, оцінки кредитоспроможності, належного оформлення договору та доведення передання споживачу примірника договору і додатків.

Закон України «Про захист прав споживачів» (ст. 19) забороняє нечесну (оманливу) підприємницьку практику. Для суду це має значення як орієнтир оцінки добросовісності кредитодавця та прозорості його доказової бази: споживач не може бути поставлений у становище, коли реальні умови кредиту, повна вартість і механізм нарахувань не піддаються перевірці судом.

Стаття 415 Угоди про асоціацію Україна ЄС закріплює напрям високого рівня захисту прав споживачів та узгодження підходів із правом Європейського Союзу. У цій площині суд враховує як орієнтир підходи Суду Справедливості ЄС (зокрема у справі Radlinger та інших) щодо необхідності забезпечення дієвості захисту споживача і перевірки дотримання імперативних вимог про інформування та повну вартість кредиту, незалежно від процесуальної активності слабшої сторони.

Норми про електронні правочини та електронні документи (загальна рамка).

У системному зв`язку зі спеціальними приписами Закону України «Про споживче кредитування» (зокрема абз. 23 ч. 1 ст. 13) суд враховує загальні правила цивільного обороту щодо електронних правочинів та електронних документів. Зокрема, Закон України «Про електронну комерцію» визначає порядок укладення електронного договору та акцепту (ст. 11), передбачає, що електронний договір, підписаний у порядку, визначеному законом, прирівнюється за правовими наслідками до договору у письмовій формі (ч. 12 ст. 11), а момент підписання електронного правочину пов`язує з використанням електронного підпису (у тому числі електронного підпису одноразовим ідентифікатором) або інших передбачених законом засобів (ст. 12).

Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» визначає електронний документ як документ з обов`язковими реквізитами (ст. 5), встановлює, що оригіналом електронного документа є електронний примірник з обов`язковими реквізитами, зокрема з електронним підписом або підписом, прирівняним до власноручного (ст. 7), а юридична сила та допустимість електронного документа як доказу не можуть заперечуватися лише через електронну форму (ст. 8); водночас порядок використання електронного підпису на ринках фінансових послуг, нагляд за якими здійснює Національний банк України, віднесено до регулювання НБУ (ст. 6).

Закон України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» закріплює, що кваліфікований електронний підпис має таку саму юридичну силу, як і власноручний підпис, та має презумпцію його відповідності власноручному підпису (ч. 4 ст. 18).

Отже, у дистанційній моделі саме наявність і відтворюваність електронного сліду (ідентифікація особи, факт акцепту/підпису визначеним законом способом, цілісність і справжність електронного документа, підтвердження передання/одержання) є тим юридичним містком, який робить електронний договір рівним письмовому; тому паперові роздруківки без підтверджуваних електронних реквізитів та без можливості перевірки цілісності та походження самі по собі не замінюють передбачене законом доказування.

У спорах про дистанційне споживче кредитування суд враховує, що слабка сторона (споживач) потребує підвищеного рівня захисту, а професійний кредитодавець зобов`язаний забезпечити прозорість умов і збереження повного, відтворюваного доказового ланцюга укладення договору, видачі коштів, інформування та розрахунку боргу. Ризики неповноти доказів у такій моделі не можуть перекладатися на споживача.

IV. ОЦІНКА СУДУ.

Суд враховує, що перевірка вимог про стягнення заборгованості за споживчим кредитом передбачає послідовне з`ясування трьох взаємопов`язаних питань: які саме обставини входять до предмета доказування, чому ці обставини мають істотне значення для захисту прав споживача та якими доказами вони повинні підтверджуватися відповідно до законодавства про споживче кредитування та діяльність професійних кредиторів.

Суд виходить із того, що справа про стягнення заборгованості за споживчим кредитом не може розглядатися відокремлено від усієї процедури споживчого кредитування у конкретній справі. Заявлена до стягнення сума є лише кінцевим результатом попередніх юридично значущих дій кредитодавця: належного інформування споживача, визначення індивідуальних умов кредиту, оформлення приєднання, фактичного надання кредитних коштів, супроводу договору, фіксації прострочення та формування прозорого розрахунку. Тому суд перевіряє не тільки арифметичний підсумок вимог, а й доведеність кожної істотної ланки, від переддоговірного інформування до розрахунку боргу, без якої заявлений борг не може вважатися належно підтвердженим.

Суд виходить із того, що у сфері споживчого кредитування усвідомлена згода споживача є ключовою умовою правомірності покладення на нього грошового зобов`язання, що узгоджується з підходами Суду Європейського Союзу та Європейського суду з прав людини, які вимагають реальної поінформованості особи про економічні наслідки прийнятого рішення. Така згода не презюмується з факту підписання документів і підлягає перевірці судом за сукупністю об`єктивних критеріїв, зокрема: видимості ризику до приєднання, індивідуалізації умов, часової узгодженості документів, належного підтвердження волевиявлення, прозорості механізму формування боргу та передбачуваності його наслідків. За відсутності доведеності цих критеріїв суд не має підстав вважати, що споживач надав усвідомлену згоду на відповідні фінансові наслідки.

Суд враховує, що діяльність із надання споживчих кредитів є професійною та регульованою діяльністю на ринку фінансових послуг. Відповідно до Законів України «Про споживче кредитування», «Про фінансові послуги та фінансові компанії», «Про організацію формування та обігу кредитних історій», «Про банки і банківську діяльність», Постанови Правління Національного банку України від 11.06.2018 № 64 «Про затвердження Положення про організацію системи управління ризиками в банках України та банківських групах», Положення про авторизацію надавачів фінансових послуг та умови провадження ними діяльності з надання фінансових послуг, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 29.12.2023 № 199, Постанови Правління Національного банку України від 30.06.2016 № 351 «Про затвердження Положення про визначення банками України розміру кредитного ризику за активними банківськими операціями» та інших нормативно-правових актів Національного банку України щодо управління ризиками, обліку операцій та зберігання інформації, професійний кредитор зобов`язаний формувати, вести та зберігати кредитну документацію (справу/досьє) щодо кожного кредитного зобов`язання. Такий обов`язок є імперативним та становить невід`ємну складову належної та добросовісної підприємницької практики на ринку споживчого кредитування. Кредитна справа (досьє) може вестися у паперовій або електронній формі залежно від організації діяльності кредитора, однак незалежно від форми ведення вона повинна забезпечувати можливість перевірки всіх істотних етапів кредитних правовідносин, зокрема ідентифікації споживача, оцінки його кредитоспроможності, укладення договору, фактичного отримання кредитних коштів, належності платіжного засобу позичальнику, обліку заборгованості, управління кредитним ризиком, супроводження кредитного активу та подальшого відступлення права вимоги. Відомості щодо фактичного отримання споживачем кредитних коштів є складовою такої кредитної справи/досьє та повинні існувати незалежно від виникнення судового спору. За таких умов суд оцінює докази, що походять із кредитної справи/досьє або повинні були бути сформовані та збережені у її складі. Водночас судовий розгляд не призначений для створення, доповнення чи формування тих складових кредитної справи (досьє), які професійний кредитор був зобов`язаний сформувати та зберігати під час здійснення своєї господарської діяльності. Саме по собі посилання на відсутність таких відомостей, необхідність їх додаткового отримання або неможливість їх подання до суду не узгоджується з моделлю належної та добросовісної підприємницької практики професійного кредитора, для якого формування та ведення кредитної справи/досьє є імперативним обов`язком, а не дією, що здійснюється лише у зв`язку з виникненням судового спору.

Відсутність у кредитора відомостей, які за своєю природою повинні міститися у кредитній справі/досьє, не може розглядатися як звичайний процесуальний недолік, що усувається шляхом звернення до суду.

Суд не може використовуватися як інструмент формування кредитної справи (досьє), усунення недоліків її ведення або отримання відомостей, які професійний кредитор був зобов`язаний мати та зберігати у межах своєї звичайної господарської діяльності. Протилежний підхід фактично означав би перекладення на суд частини функцій професійного кредитора та використання судового механізму як елемента процесу кредитування, управління кредитним ризиком і документального супроводження кредитного активу, що не належить до компетенції суду.

Суд звертає увагу на внутрішню неузгодженість позиції позивача. Посилаючись на укладення кредитного договору в електронній формі та на дистанційну модель взаємодії зі споживачем, позивач подає до суду переважно паперові роздруківки, які самі по собі не відтворюють ані факту персонального інформування, ані факту персонального акцепту, ані змісту саме тієї редакції умов, яка була показана відповідачу, і не дають можливості перевірити цілісність та походження відомостей. Водночас надавачі фінансових послуг, у тому числі особи, які набувають право вимоги за факторингом, як професійні учасники ринку мають організаційну та технічну спроможність зберігати й передавати докази у цифровому вигляді (службові записи про дії користувача, журнали подій, підтвердження одноразовими ідентифікаторами, квитанції відправлення і доставки повідомлень, електронні виписки та інші електронні документи), а також подавати їх до суду через підсистему «Електронний суд». За таких умов суд не може допрацьовувати доказові провали припущеннями або підміною електронних слідів паперовими роздруківками: обов`язок подання належних доказів покладено на сторону, яка заявляє вимогу, а ризик відсутності або неповноти доказів несе професійний кредитор (у тому числі правонаступник), який обрав дистанційну модель та ініціював судовий спір.

Ключові блоки предмета доказування , які суд перевіряє у кожній такій справі:

-Переддоговірне інформування (ст. 89 Закону): паспорт споживчого кредиту, повна вартість, істотні умови, зрозуміла форма подання.

-Оцінка платоспроможності (ст. 10 Закону): матеріали/пояснення про проведення оцінки та її зміст.

-Індивідуальні умови і належний акцепт: чітка ідентифікація особи; спосіб підтвердження волі; незмінність показаної редакції умов.

-Електронна форма (ст. 13 Закону):

-підтвердження дій споживача (службові записи про перегляд та прийняття умов);

-одноразові коди/підтвердження дій;

-квитанції доставки повідомлень;

-«знімок» саме показаної редакції документів з датою,часом,номером редакції та контрольним цифровим відбитком даних;

-підтвердження передання примірника договору і додатків споживачу у спосіб, що дозволяє ідентифікувати одержувача.

Фактична видача коштів (тіло): автентичні виписки, підтвердження переказу саме кредитних коштів, з виокремленням кожного зарахування (траншу).

Післяукладне інформування (ст. 11 Закону): повідомлення/виписки, порядок нарахувань, зміна умов;

Прострочення та дострокова вимога : дотримання передумов і процедури.

Поелементний розрахунок: періоди, ставка, формула, виокремлення тіла від відсотків та інших платежів без змішування складових.

Факторинг або цесія: безперервний ланцюг документів та реєстр з параметрами саме цього боргу; підтвердження повідомлення боржника.

Судові витрати: підтвердження, необхідність і розумність.

Про електронну форму договору та доказовий ланцюг (письмова форма у дистанційній моделі)

Суд виходить з того, що саме по собі посилання на укладення договору «онлайн» або на існування «публічної оферти» не є достатнім. У дистанційній моделі письмова форма правочину підтверджується не паперовими роздруківками, створеними кредитором заднім числом, а сукупністю автентичних електронних доказів, які дозволяють відтворити: хто саме, коли саме, з якими технічними параметрами та яку саме редакцію умов переглянув і прийняв, і як саме споживачу було передано примірник договору та додатків.

Абзаци 23 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про споживче кредитування» прямо покладають на кредитодавця обов`язок довести факт передання споживачу примірника договору та додатків, укладених як електронний документ, у спосіб, що дозволяє ідентифікувати особу одержувача (зокрема через електронну адресу або інші контактні дані, зазначені при укладенні).

У цій справі позивач не надав:

службових записів про дії користувача, а саме: перегляд умов та прийняття, підтверджень автентифікації (одноразові коди чи підтвердження входу чи операції) із даними про дату,час,пристрій,квитанцій доставки повідомлень,фіксованої копії (знімка) саме показаної редакції документів із датою,часом,номером редакції та контрольним цифровим відбитком даних, доказів передання примірника договору та додатків відповідачу у спосіб, що дозволяє ідентифікувати одержувача.

За такої неповноти доказів суд не може вважати доведеними ані факт належного індивідуального інформування, ані факт належного акцепту, ані дотримання спеціальних гарантій Закону у частині електронної форми.

Про фактичну видачу коштів (тіло кредиту).

Навіть за наявності тексту договору або посилань на нього стягнення заборгованості можливе лише тоді, коли доведено, що кредитні кошти фактично були видані (перераховані), у визначеному договором способі та розмірі.

У матеріалах справи відсутні автентичні виписки,платіжні документи, які б дозволили чітко встановити:

дату і суму фактичного кредитного зарахування,

призначення платежу та джерело коштів (саме кредитні кошти),

одержувача, рахунок, ідентифікатор операції,

виокремлення кредитного зарахування від власних коштів відповідача.

Отже, суд не має належної доказової основи навіть для стягнення тіла оскільки сам факт видачі тіла кредиту не доведено.

Про поелементний розрахунок і прибуткові нарахування.

Позивач заявив до стягнення відсотки у сумі 12 593,80 грн., але у поданих матеріалах відсутній розрахунок, який би дозволив суду перевірити: період нарахування; застосовану ставку (її правову підставу та незмінність редакції умов); формулу обчислення;відокремлення складових боргу без змішування.

За правилами доказування (ст. 12, 81 ЦПК України) та з огляду на імперативні гарантії Закону «Про споживче кредитування», «прибуткові» нарахування (відсотки та інші платежі, що формують дохід кредитора) не можуть стягуватися на підставі декларативних тверджень або неперевірюваних таблиць без первинних доказів умов та методики обчислення.

З цього приводу суд зазначає, що дистанційні фінансові послуги та електронна комерція покликані забезпечити легкодоступність сервісів, прозорість і перевірюваність умов для споживача, щоб ще до акцепту він міг зрозуміти повну вартість кредиту і чи є зобов`язання йому «по кишені». Саме тому у спорі, де позивач посилається на електронне укладення споживчого кредиту, суд очікує відтворюваний і перевірюваний електронний доказовий ланцюг інформування та волевиявлення. Подання натомість лише паперових роздруківок без електронних слідів об`єктивно підміняє електронну модель доказування та може створювати хибне враження доведеності юридично значущих подій, перевірити яке суд не може. За таких умов суд не має права заповнювати прогалини припущеннями або «допрацьовувати» доказові провали замість сторони, яка заявила грошову вимогу; ризик неповноти доказів несе професійний кредитор (у тому числі правонаступник), який обрав дистанційну модель та ініціював судовий спір.

Факторинг або цесія: доказування правонаступництва і межі його доказового значення.

4.1. Фактичний перелік, що наданий.

Позивач надав копію договору факторингу № 21122021 від 21.12.2021 між ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» та ТОВ «ФК «ПРОФІЛЬ» разом із додатками-шаблонами (форма реєстру прав вимоги, форма повідомлення боржника тощо).

4.2. Оцінка суду про те чи доведено саме перехід права вимоги щодо цього боргу.

Суд виходить з того, що для доведення правонаступництва у вимозі до конкретного боржника недостатньо загального договору факторингу чи шаблонів додатків. Потрібен конкретизований документ, який ідентифікує саме цю вимогу: реєстр/додаток із параметрами боргу (ПІБ та ідентифікатор боржника; номер та дата кредитного договору; структура і суми боргу; періоди; дата переходу).

У матеріалах справи відсутній реєстр прав вимоги з заповненими даними щодо відповідача та договору № 99191154 від 12.03.2021, а також відсутні докази повідомлення боржника про відступлення права вимоги (факт направлення і доставки). Подані форми/шаблони без заповнення не створюють можливості судового контролю й не підтверджують, що саме ця вимога була передана позивачу.

Ризики відсутності таких документів несе позивач як професійний учасник ринку, який ініціював судовий спір і заявив грошові вимоги.

Таким чином, суд вважає, що статус позивача як належного кредитора саме за цією вимогою не доведено.

Оманлива практика та стандарт добросовісності у споживчому кредитуванні.

Суд окремо зазначає, що у дистанційному споживчому кредитуванні типові ризики нечесної практики проявляються тоді, коли:

умови подаються як безстрокові правила, що змінюються без фіксації редакції;

паспорт кредиту або істотні умови не персоніфіковані та не підтверджено їх вручення конкретному споживачу;

електронну модель декларують, але в суд подаються лише паперові роздруківки без технічних слідів перегляду та прийняття умов і без доказів передання примірника договору;

відсутні автентичні докази фактичної видачі коштів і прозорого розрахунку.

За змістом ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» такі практики є несумісними з вимогами добросовісності, прозорості та зрозумілості, а сумніви щодо доведеності тлумачаться з урахуванням статусу споживача як слабшої сторони.

Висновок щодо доведеності позову.

За наслідками повного судового контролю доказів установлено:

1). не доведено належний доказовий ланцюг укладення договору в електронній формі та передання примірника договору і додатків споживачу;

2). не доведено фактичну видачу коштів (тіло кредиту) автентичними первинними документами;

3). не доведено поелементний, перевірюваний розрахунок відсотків;

4). не доведено правонаступництво позивача щодо саме цієї вимоги (відсутній заповнений реєстр/додаток із параметрами боргу та докази повідомлення боржника).

Отже, за таких результатів можлива виключно відмова в позові.

V. ВИСНОВКИ.

Інститут споживчого кредитування має суспільну вагу, оскільки забезпечує доступ громадян до фінансових послуг і водночас впливає на довіру до фінансової системи та порядок на ринку фінансових послуг. Саме тому захист споживача у кредитних правовідносинах суд розглядає як складову публічного порядку: держава встановила для фінансових установ як професійних кредиторів підвищені вимоги прозорості, відповідального надання кредиту та перевірності нарахувань, бо для них кредитування є підприємницькою практикою. У цьому значенні публічний порядок означає не абстрактну категорію, а вимогу забезпечити дію обов`язкових правил поведінки професійного кредитодавця на ринку фінансових послуг, встановлених законом для захисту слабшої сторони та для підтримання фінансового порядку. У такій моделі професійний кредитор зобов`язаний дотримуватися не окремих зручних положень, а законодавства про споживче кредитування у його цілісності, підтверджуючи це належними доказами. Тому суд не погоджується з формулою, за якою наявність підсумкової суми боргу сама по собі автоматично означає стягнення всіх нарахувань, а перевіряє, чи кредитодавець виконав обов`язкові вимоги, спрямовані на прозорість умов і реальну поінформованість споживача. Якщо позивач не довів виконання таких вимог або не надав перевірного розрахунку, суд має підстави відмовити у позові повністю чи частково навіть без заяв слабшої сторони, оскільки рішення у таких справах впливає не лише на приватний інтерес сторін, а й на суспільний інтерес у підтриманні фінансового порядку та недопущенні практик, що підривають довіру до ринку фінансових послуг.

Вимога надати докази виконання кредитодавцем обов`язкових правил споживчого кредитування не є надмірним стандартом і не створює для фінансової установи непропорційного тягаря доказування. Професійний кредитор сам обирає масову модель укладення та супроводу договорів, формує умови продукту, організовує процедури приєднання, ідентифікації клієнта, доведення інформації, надсилання примірника договору та повідомлень, а також веде облік операцій і нарахувань. Саме тому він об`єктивно зобов`язаний мати і зберігати первинні дані, які підтверджують виконання цих процедур у конкретній справі, і саме ці дані становлять звичайний зміст його ділової організації та внутрішнього контролю. За відсутності таких доказів суд не може підміняти їх припущеннями, оскільки це означало б перекласти ризик недокументованої підприємницької практики на споживача та легалізувати нарахування, перевірюваність яких не забезпечена.

Ці самі підходи та вимоги до доведеності поширюються і на наступних кредиторів, які набули право вимоги за цесією або факторингом, оскільки разом із правом вимоги вони приймають на себе обов`язок підтвердити його обсяг і підстави та несуть ризик відсутності або неповноти документів і первинних даних щодо дотримання правил споживчого кредитування.

Позивач обґрунтовує позов твердженнями про дистанційне укладення договору та наявність боргу, однак подані матеріали не дають суду можливості перевірити ключові ланки виникнення і розміру вимоги: позивач не підтвердив належними доказами процедуру укладення та інформування, не подав відтворюваних електронних слідів, не надав автентичних первинних документів щодо фактичної видачі коштів, а також не забезпечив перевірюваності розрахунку заявлених нарахувань і не довів належним чином правонаступництво щодо саме цієї вимоги. За таких обставин суд оцінює доводи позивача як недоведені належними та достатніми доказами.

Суд окремо зазначає, що стягнення навіть тіла кредиту можливе лише за умови, якщо позивач довів факт і розмір фактичної видачі кредитних коштів належними первинними документами та автентичними виписками з виокремленням кредитних зарахувань. Оскільки позивач таких доказів не подав, суд не встановив ані самої події видачі коштів, ані її параметрів, а тому не має правових підстав для стягнення навіть тіла кредиту, не кажучи вже про прибуткові нарахування.

Позовні вимоги ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» є недоведеними належними та допустимими доказами, у зв`язку з чим у їх задоволенні слід відмовити повністю.

Остаточно суд зауважує: відмова в позові з підстав недоведеності заявлених вимог не позбавляє позивача права на звернення до суду з іншими вимогами або з вимогами, що ґрунтуватимуться на належно оформлених правовідносинах і належних доказах, за інший період або з іншим предметом чи підставою, за умови дотримання закону.

VI. СУДОВІ ВИТРАТИ

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, у разі відмови в позові судовий збір, сплачений позивачем, залишається за позивачем.

Оскільки позовні вимоги відхилені, витрати позивача на професійну правничу допомогу не підлягають стягненню з відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 6, 15, 16, 509, 627, 1054 Цивільного кодексу України, статтями 1, 2, 811, 16, 21 Закону України «Про споживче кредитування», статтею 19 Закону України «Про захист прав споживачів», статтями 3, 12, 13, 7681, 89, 133, 137, 141, 259, 263265, 274, 279 Цивільного процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В :

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІДЖИ ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 99191154 від 12.03.2021 у сумі 37 781,49 грн., судового збору 2 422,40 грн та витрат на професійну правничу допомогу 6 000,00 грн. відмовити повністю.

Відповідачем протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення може бути подана письмова заява про перегляд заочного рішення відповідно до вимог ст.ст.284-285 ЦПК України.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Заочне рішення може бути оскаржене позивачем в загальному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення або з дня складення повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом зазначених строків, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи

Суддя: І.Е. Бондаренко