Рішення № 137179031, 05.06.2026, Шевченківський районний суд міста Полтави (до 25.04.2025 - Октябрський районний суд м. Полтави)

Дата документу 05.06.2026Справа № 643/13608/19 Провадження № 2/554/385/2026

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 червня 2026 року Шевченківський районний суд міста Полтави у складі:

головуючого судді Савченко Л.І.,

при секретарі Титаренко Д.В.

за участю представника позивача Посметної М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м.Полтаві в режимі відео конференції цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення, -

в с т а н о в и в :

Позивач АТ «ПУМБ» 20.08.2019 року звернувся до Московського районного суду м.Харкова з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про виселення з квартири, реєстраційний номер: 15400529, загальна площа: 44, 2 кв.м., житлова площа: 29,7 кв.м., кількість кімнат дві, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення, а також стягнення солідарно витрат по сплаті судового збору.

В обгрунтування позову вказав, що 22 листопада 2006 року між ЗАТ «ПУМБ», правонаступником якого є АТ «ПУМБ», та ОСОБА_4 був укладений Кредитний договір № 5109039 з додатковою угодою № 12347080 від 09.09.2011, відповідно до умов якого, позивач зобов`язався надати відповідачу кредит у розмірі 33 000 доларів США, а відповідач зобов`язався використати кредит за цільовим призначенням, сплатити проценти за користування кредитом та повернути Банку кредит частинами в розмірах, в порядку та строки, передбачені Кредитним договором. Згідно п.1.2 ст. 1 Кредитного договору кредит надається для придбання нерухомості: квартира АДРЕСА_2 . У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ОСОБА_4 передав в іпотеку позивачу вказану квартиру, яка була придбана за кредитні кошти, про що між ними укладений Договір іпотеки № 5109192 від 22.11.2006 року. У зв`язку із невиконанням ОСОБА_4 зобов`язань за кредитним договором, позивач звернув стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку на підставі ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та п.4.7 Договору іпотеки шляхом прийняття його у власність, про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 10.07.2019 за № 32336345 зареєстровано право власності на предмет іпотеки за позивачем. Таким чином, АТ «ПУМБ» є власником вказаної квартири. Згідно ч.1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. На підставі ч.2 ст. 40 Закону України «Про іпотеки» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці на письмову вимогу іпотеко держателя або нового власника зобов`язані добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканця не звільняють житловий будинок чи житлове приміщення у встановлений або погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до п.п.3.2.7, 4.5 Договору іпотеки, після прийняття Іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на Предмет іпотеки, Іпотекодавець зобов`язаний на письмову вимогу Іпотекодержателя добровільно звільнити Предмет іпотеки та максимально сприяти його звільненню іншими особами протягом 14 календарних днів з дня отримання вимоги. Якщо звільнення Предмету іпотеки мешканцями не буде здійснено добровільно, їх примусове виселення здійснюється судом. Іпотекодавець вказав місцем свого проживання адресу АДРЕСА_3 та був повідомлений позивачем про реєстрацію за ним права власності та звільнення Предмета іпотеки. У добровільному порядку вимоги Банку ОСОБА_4 не виконані. Відповідно до Інформації про зареєстрованих осіб від 30.07.2019 року за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . На підставі ч.2 ст. 109 ЖК України допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Враховуючи зміст п.1.2 ст. 1 Кредитного договору, надання іншого постійного житла у даному випадку законом не вимагається. Проживання та реєстрація у квартирі відповідачів перешкоджає позивачу здійснювати право власності. З цих підстав, звернувся до суду з позовом.

Ухвалою Московського районного суду м.Харкова від 27 серпня 2019 року позовну заяву залишено без руху, надано строк для усунення недоліків.

Ухвалою Московського районного суду м.Харкова від 10 вересня 2019 року відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження.

Від відповідачки ОСОБА_3 до суду надійшов відзив на позов, в якому прохала у задоволенні позову відмовити. Посилалася на те, що правового обґрунтування позову у позивача немає, у позові позивач навів лише дані щодо укладення її сином ОСОБА_4 кредитного договору з додатковою угодою та забезпечення виконання зобов`язання шляхом передачі в іпотеку квартири, а також перелічив норми законодавства. Однак у позові відсутні докази підтвердження позовних вимог позивача та існування спору. Вказала, що у провадженні Московського районного суду м.Харкова знаходиться справа за позовом ОСОБА_4 до АТ «ПУМБ» та державного реєстратора КП «РегістрСервіс» Первомайської міської ради Харківської області щодо скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно. Звертає увагу, що право проживання є вторинним правом від права власності, а її син не заперечує проти того, щоб вона проживала у належній йому на праві власності квартирі. Крім того, позивач посилається на порушення права володіння, розпорядження та користування власністю, на підтвердження чого надає довідку про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні станом на 30.07.2019. Однак не надає довідку від 07.08.2019 року, наданої на запит представника позивача ОСОБА_5 , згідно якої зареєстровані мешканця у цій квартирі відсутні. Вказує, що виникає питання в чому ж полягає порушення прав позивача, якщо у квартирі ніхто не зареєстрований. Крім того, жодних документів про виселення вона не отримувала. Позивачем також не долучено доказів, які б підтверджували факт мешкання за вказаною адресою відповідачів. Також вважає, що до участі у справі повинні бути залучені треті особи, а саме орган реєстрації місця мешкання - Центр надання адміністративних послуг, особа, що здійснювала реєстрацію права власності на спірну квартиру державний реєстратор КП «РегістрСервіс» Первомайської міської ради Харківської області Малишева В.В. Також вказує, що вона є людиною похилого віку, являється ветераном праці, ніде не працює за станом здоров`я, іншого житла не має, а позивач не ставить питання щодо надання їй іншого приміщення для проживання. Підстави для виселення без надання іншого житла, які передбачені ст. 116 ЖК України, відсутні. Крім того, вказує, що надані письмові докази не засвідчені належним чином, а тому не повинні бути прийняті судом, а підлягають поверненню без розгляду.

Ухвалою Московського районного суду м.Харкова від 24 лютого 2020 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою Московського районного суду м.Харкова від 01 липня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_3 про зупинення провадження по справі до розгляду справи № 643/12369/19 за позовом ОСОБА_4 до АТ «ПУМБ», державного реєстратора КП «РегістрСервсі» Первомайської міської ради Харківської області Малишева В.В. про визнання дій протиправними та скасування рішення, скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та скасування запису про право власності щодо квартири відмовлено.

У судовому засіданні 01 липня 2020 року представник відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_6 не наполягав на розгляді клопотання про повернення доказів без розгляду.

Від представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_7 до суду надійшли додаткові письмові пояснення, в яких вказав, що позовна заява АТ «ПУМБ» не направлена на визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Таким чином, АТ «ПУМБ» обґрунтовує позов порушенням іпотечного договору від 22.11.2006 року ОСОБА_4 , якого не було залучено до участі у справі. Проте порушення зобов`язання останнім створює правові наслідки для ОСОБА_3 . В свою чергу, такий правочин як договір іпотеки не може створювати обов`язку для особи, яка не була його стороною у частині безумовного виселення із займаного нею житла. Отже, будь-яких обов`язків у ОСОБА_3 по відношенню до позивача не виникало, адже квартира АДРЕСА_2 була її власністю та єдиним помешканням ще до укладення між АТ «ПУМБ» та ОСОБА_4 іпотечного договору. Будь яких документів, які б свідчили, що обидва відповідачі були зареєстровані у вищевказаній квартирі після укладення іпотечного договору, АТ «ПУМБ» до суду не надано. Також вказує, що ОСОБА_3 не придбавала квартиру АДРЕСА_2 за кредитні кошти, а тому підстави для виселення згідно ст. 40 ЗУ «Про іпотеку» та ч.2 ст. 109 ЖК України, без надання іншого житла, відсутні. ОСОБА_3 не пропонувалося надання будь-якого іншого житла, що вже є підставою для відмови у позові. Крім того, на вказаний спір поширюються положення Закону України № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті», згідно якого, не може бути примусово стягнуте майно, якщо, зокрема, площа квартири є меншою 140 кв.м. Також зазначає, що підписавши іпотечне застереження, сторони визначають лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотеко держатель. Водночас, Закону України № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотеко держателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. Таким чином, будь-якої правової норми, яка б дозволяла виселити особу, яка не була стороною іпотечного договору, без надання іншого житлового приміщення немає.

Ухвалою Московського районного суду м.Харкова від 22 червня 20221 року у задоволенні заяви ОСОБА_4 про вступ у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, відмовлено.

Ухвалою Московського районного суду м.Харкова від 29 вересня 2021 року у задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_3 - Гріньова Р.О. про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Управління соціального захисту населення адміністрації Московського району Харківської міської ради, Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, про вступ у справу прокурора відмовлено.

Згідно розпорядження голови Верховного Суду від 08.03.2022 року № 2/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану», вказану справу передано за підсудністю з Московського районного суду м.Харкова до Октябрського районного суду м.Полтави на підставі акту передачі справ від 31.08.2022 року.

Згідно Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.02.2023 року справу розподілено на суддю Савченко Л.І.

Ухвалою Октябрського районного суду м.Полтави від 02 лютого 2023 року справу прийнято до провадження суддею Савченко Л.І., призначено судове засідання з розгляду справи по суті.

Ухвалою Октябрського районного суду м.Полтави від 20 березня 2023 року задоволено клопотання представника позивача АТ «ПУМБ» - Посметної М.М. та представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_8 про проведення судового засідання в режимі відео конференції.

Ухвалою Октябрського районного суду м.Полтави від 30 березня 2023 року зупинено провадження по справі до набрання законної сили судовими рішеннями по цивільних справах за позовом ОСОБА_4 до АТ «ПУМБ», Державного реєстратора Комунального підприємства «РегістрСервіс» Первомайської міської ради Харківської області Малишева Віталія Валерійовича, про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування рішення, скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та скасування запису про право власності ( справа № 643/12369/19) та за позовом ОСОБА_4 до АТ «ПУМБ», третя особа приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Погрібна Т.Г., про визнання договору недійсним ( справа № 643/5161/21).

25.04.2025 року Октябрський районний суд міста Полтави перейменовано на Шевченківський районний суд міста Полтави на підставі Закону України № 4273-ІХ від 26.02.2025 року.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Полтави від 15 вересня 2025 року поновлено провадження по справі.

24 грудня 2025 року до суду надійшла заява ОСОБА_3 про направлення звернення до Харківського обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги з метою призначення відповідачу ОСОБА_3 представника для участі у справі, яке судом задоволено та на підставі Доручення для надання безоплатної вторинної правничої допомоги № 5-16-2026-000135 від 26 січня 2026 року у справу вступив в якості представника відповідача ОСОБА_3 адвокат Корольов І.М.

Від представника позивача до суду надійшла заява, в якій вона зазначає, що рішенням Московського районного суду м.Харкова у справі № 643/12369/19 було відмовлено у позові ОСОБА_4 про скасування реєстрації права власності на предмет іпотеки за Банком. Судом підтверджено право власності Банку на спірну майно та встановлено наявність у Боржника іншого нерухомого майна у приватній власності, де він вільно може реєструвати своїх рідних. Також встановлено вибуття спірної нерухомості з власності ОСОБА_3 ще у 2006 році, де згідно Договору купівлі-продажу вона зобов`язувалася виписатися з нерухомого майна, однак в порушення вимог Договору не зробила цього. Крім того, відповідно до вимог ст. 12 Закону України «Про іпотеку» реєстрація позивача в предметі іпотеки без відповідної згоди Банком є недійсною. 21.12.2023 року у справі № 643/5161/21 судом відмовлено ОСОБА_4 в задоволенні позову до АТ «ПУМБ» про визнання договору недійсним, рішенням встановлено, що ним отримані грошові кошти за Кредитним договором від 22.11.2006 року у розмірі 33 000 доларів США, цільове призначення якого є придбання нерухомості. Судом також встановлено, що укладення договорів кредиту, іпотеки та реєстрація обтяження майна іпотекою відбувалося одночасно 22.11.2006, а продавець ОСОБА_3 підтвердила повний розрахунок за договором купівлі-продажу заявою від 22.11.2006 року. Тобто реєстрація відповідачів у квартирі тривала всупереч Договору іпотеки та Договору купівлі-продажу, де ОСОБА_3 зобов`язалася зняти з реєстраційного обліку всіх зареєстрованих осіб та звільнити відчужувану квартиру до 22.02.2007 року.

Відповідно до Наказу Східного міжрегіонального центру з надання безоплатної правничої допомоги від 07 квітня 2026 року ОСОБА_3 було припинено надання БВПД за дорученням від 26 січня 2026 року № 5-16-2026-000135, відповідно до п.9 ч.1 ст. 23 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу», оскільки особа безпідставно не виконує обов`язки суб`єктів права на безоплатну вторинну правничу допомогу, а саме п.5 ч.2 ст. 26-1 Закону України «Про безоплатну вторинні правничу допомогу», згідно якого суб`єкт права на безоплатну вторинну правничу допомогу зобов`язаний з`являтися у визначені центром час та місце для організації надання безоплатної правничої допомоги.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Полтави від 27 травня 2026 року відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні клопотання про передачу справи за підсудністю до Салтівського районного суду міста Харкова.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_5 позов підтримала у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання не з`явилася повторно, будучи належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення (том 2 а.с.177, 203, 215, 224), про причини неявки суд не повідомила.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилася, будучи належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи в порядку п.4 ч.8 ст. 128 ЦПК України (том 2 а.с.182-183, 204-205, 225-226, 231) та п.1 ч.8 ст. 128 ЦПК України (том 2 а.с.214).

Суд, відповідно до п.1 ч.3 ст. 223 ЦПК України, вважає за можливе розглядати справу за відсутності учасників справи, які у судове засідання не з`явилися.

Суд, заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши фактичні обставини справи письмовими доказами, дійшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що 22 листопада 2006 року між ЗАТ «ПУМБ», правонаступником якого є АТ «ПУМБ», та ОСОБА_4 був укладений Кредитний договір № 5109039 з Додатковою угодою № 12347080 від 09.09.2011, відповідно до умов якого, позивач зобов`язався надати відповідачу кредит у розмірі 33 000 доларів США, а відповідач зобов`язався використати кредит за цільовим призначенням, сплатити проценти за користування кредитом та повернути Банку кредит частинами в порядку та строки, передбачені Кредитним договором (том 1 а.с.14-21)

Згідно п.1.2 ст. 1 Кредитного договору, цільове призначення кредиту: кредит надається для придбання нерухомості: квартира на другому поверсі 5-ти поверхового будинку, реєстраційний номер: 15400529, загальна площа: 44,2 кв.м., житлова площа : 29, 7 кв.м., кількість кімнат дві, придбається у ОСОБА_3 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 , яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

У забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором № 5109039 від 22.11.2006 року, ОСОБА_4 передав в іпотеку позивачу квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ., яка була придбана за кредитні кошти, про що між ними укладений Договір іпотеки № 5109192 від 22.11.2006 року та Додатковий договір № 5109192/20110909 до Договору іпотеки № 5109192 від 22.11.2006 року (том 1 а.с.5-13).

Згідно ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» та п.4.7 Договору іпотеки АТ «ПУМБ» звернув стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом прийняття його у власність.

Правовою підставою для реєстрації права власності АТ «ПУМБ» на нерухоме майно, є відповідне застереження в п.п. 4.7.1, 4.7.2 п.4.7 ст.4 Договору іпотеки від 22.11.2006 р., яке передбачає задоволення забезпеченої іпотекою вимоги шляхом набуття Іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки і є підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на нерухоме майно.

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 11.07.2019 року № 173321643, 05.07.2019 було зареєстровано право власності за АТ «Перший Український міжнародний банк» на підставі рішення державного реєстратора Малишева Віталія Валерійовича, Комунальне підприємство «РегістрСервіс» Первомайської міської ради, Харківської обл., індексний номер: 47717227 від 10.07.2019 р., а саме: на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа (кв.м.) : 44, 2, житлова площа (кв.м.): 29.7, 2-х кімнатна (том 1 а.с.27).

Рішенням Московського районного суду м.Харкова від 01.06.2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 19.10.2023 року (справа № 643/12369/19, провадження № 2/643/371/21) позовні вимоги ОСОБА_4 до Акціонерного товариства «Перший Український міжнародний банк», Державного реєстратора Комунального підприємства «РегістрСервіс» Первомайської міської ради Харківської області Малишева Віталія Валерійовича про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування рішення, скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та скасування запису про право власності - залишено без задоволення (том 2 а.с.127).

Таким чином, власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа (кв.м.) : 44, 2, житлова площа (кв.м.): 29.7, 2-х кімнатна є АТ «ПУМБ».

Згідно п.п.3.2.7 Договору Іпотеки Після прийняття Іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на Предмет іпотеки, іпотекодавець зобов`язаний на вимогу Іпотекодержателя добровільно звільнити його та максимально сприяти звільненню Предмета іпотеки всіма іншими мешканцями.

Відповідно до п.4.5 Договору Іпотеки після прийняття Іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на Предмет іпотеки, Іпотекодавець зобов`язаний на письмову вимогу Іпотекодержателя добровільно звільнити Предмет Іпотеки та максимально сприяти його звільненню іншими особами протягом 14 календарних днів з дня отримання такої вимоги, незалежно від факту наявності чи не наявності (надання чи ненадання) іншого житла для проживання, можливості чи неможливості придбати або найняти інше житло. Якщо Іпотекодавець та інші мешканці не звільняють Предмет іпотеки у зазначений вище строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Іпотекодавець ОСОБА_4 був повідомлений позивачем АТ «ПУМБ» про реєстрацію за ним права власності та звільнення Предмета іпотеки рекомендованим листом від 05.09.2016 року за вих. № 1636, який повернувся за місцем обслуговування (а.с.25).

Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 повідомлялися листами від 31.07.2019 року за вих. № КНО-44.2.5/646 та за вих. № КНО-44.2.5/647 про добровільне виседення із квартири за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 протягом 30 днів з дня отримання вказаного листа, однак рекомендовані повідомлення про вручення повернулися не врученими із відмітками «за спливом строку зберігання» (а.с.95-100 том 1).

Згідно Довідки про зареєстрований осіб від 30.07.2019 року у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (том 1 а.с.28).

З Довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб за адресою: АДРЕСА_1 , наданій на ім`я представника позивача ОСОБА_5 , слідує, що станом на 02.08.2019 року зареєстровані особи у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 відсутні (а.с.138 том 1).

Про зняття з реєстрації з місця проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 02.08.2019 року з квартири за адресою: АДРЕСА_1 свідчать Інформаційні довідки з Реєстру територіальної громади міста Харкова від 04.09.2019 року (том 1 а.с.112, 114).

Станом на 25.08.2019 року за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані особи відсутні, що вбачається з Довідки з Реєстру територіальної громади міста Харкова від 25.08.2019 року (том 1 а.с.39).

Відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Відповідно до норм ст.ст.11, 525, 629 ЦК України підставами для виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договір, який є обов`язковим для виконання сторонами, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Різновидом договору є кредитний договір, який обов`язково укладається в письмові формі (ст.1054, 1055 ЦК України), договір поруки (ст.553 ЦК України), а також іпотечний договір, який має бути нотаріально посвідченим (ст.ст.3, 18 Закону України «Про іпотеку»).

Нормою ст.1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Положеннями ст.524 ЦК України встановлено, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Відповідно до норми ст.1050 ЦК України, в контексті положення ст.1054 ч.2 ЦК України, якщо кредитним договором встановлений обов`язок позичальника повернути кредит частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини кредитор має право вимагати дострокового повернення частини кредиту, що залишилась зі сплатою процентів.

Згідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Частиною 1 ст.530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст.ст.610, 611 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

За змістом ст.ст.546, 547, 573 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватись заставою, якою також може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі.

Згідно до ст.575 ЦК України різновидом застави є іпотека.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про іпотеку» іпотека вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом норм ст.ст.3-5, 18 Закону України «Про іпотеку», ст.ст.574, 575, 577, 585 ЦК України іпотека як форма застави виникає і на підставі договору, який підлягає нотаріальному посвідченню. Взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено Законом України «Про іпотеку». Обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Згідно ст.ст.7,33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Нормою ст.9 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Відповідно до ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Положеннями ст.311 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Нормою ст.9 ЖК України ( в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до ст.40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

В свою чергу, положеннями п.5-2 розділу VI Прикінцеві положення Закону України «Про іпотеку» (набрав чинності 17 березня 2022 року) передбачено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону. Положення абзацу першого цього пункту не поширюються на нерухоме майно (нерухомість), оформлене в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за договорами, укладеними після дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (закон, яким і введено в дію п.5-2 розділу VI), або за договорами, до яких після дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (закон, яким і введено в дію п.5-2 розділу VI) за погодженням сторін вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов`язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій.

Указом Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжувався та діє на час розгляду справи.

Нормою ст.39 Закону України «Про іпотеку», яка регулює питання реалізації предмету іпотеки за рішенням суду, одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Згідно ст.109 ЖК України ( в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Статтею 156 ЖК України визначено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Нормою ст.157 ЖК України передбачено, що членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч.1 ст.116 цього Кодексу (неможливість спільного проживання, самоправне зайняття жилого приміщення). Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини спірних правовідносин сторін в контексті наведених вище норм законодавства, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

За змістом ст. 9 ЖК України (чинної на час виникнення спірних правовідносин), ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Так, ст.8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до п.1 ст.8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. The U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 ст.8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у п.1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п.2 ст.8 Конвенції.

У п.27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення ст.8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У п.п.40-44 рішення ЄСПЛ від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04, п.50).

Втручання держави є порушенням ст.8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у п.2 ст.8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див.рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України»(Saviny v. Ukraine), заява №39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява №66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п.60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст.8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява №7205/02, п.п.60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п.50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява №28261/06, п.п.21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява №3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява №33202/96, п.110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів ст.8 Конвенції.

Таким чином, у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою ст.1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування ст.8 Конвенції та ст.1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п.2 ст.8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст.8 Конвенції.

Наведені вище правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №353/1096/16-ц, від 31 жовтня 2018 року по справі №753/12729/15-ц, від 21 серпня 2019 року по справі №569/4373/16-ц, від 13 жовтня 2020 року по справі №447/455/17, а також у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року по справі №235/9835/15-ц, від 15 січня 2020 року по справі №754/613/18, від 24 вересня 2020 року по справі №725/5098/17, від 12 жовтня 2022 року по справі №185/6764/19.

У рішенні по справі «Сєрков проти України» (заява №39766/05) ЄСПЛ зазначив, що п.2 ст.1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів». До такого закону слід віднести ст.109 ЖК України, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, зокрема у постановах від 22 червня 2016 року у справі №6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі №6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування ст.40 Закону України «Про іпотеку» та ст.109 ЖК України, а саме зазначено, що ч.2 ст.109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення ст.40 Закону України «Про іпотеку», так і норма ст.109 ЖК України. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року по справі №753/12729/15-ц погодилася з такими висновками.

У постановах від 13 березня 2019 року у справі №520/7281/15-ц та від 12 червня 2019 року у справі №205/578/14-ц Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у ч.2 ст.40 Закону України «Про іпотеку» та у ч.3 ст.109 ЖК України процедури.

Аналізуючи ст.109 ЖК України, можна зробити висновок, що ч.3 цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. У цьому випадку ч.3 ст.109 ЖК України відсилає до ч.2 цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені ч.2 ст.109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Суд вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене ч.2 ст.109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення. Це передбачено і в ч.1 ст.109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Тому в разі, якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому або судовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку ст.40 Закону України «Про іпотеку» та ч.ч.1-3 ст.109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому ч.4 ст.109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до ст.132-2 цього Кодексу.

Стосовно обставин спірних правовідносин сторін, то в ході розгляду справи було встановлено, що Кредитний договір № 5109039 від 22.11.2006 року та Договір іпотеки № 5109192 від 22.11.2022 був укладений між АТ «ПУМБ» та ОСОБА_4 , предметом іпотеки є квартира за адресою АДРЕСА_1 .

Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на час укладення вказаного Договору іпотеки були зареєстровані у вказаній квартирі, а саме ОСОБА_3 з 12.06.1972 року, а ОСОБА_2 з 09.02.1977 року, що слідує із Довідок Адресно-довідкового підрозділу територіального органу ДМС України (том 1 а.с.53, 55).

Вказана квартира була придбана ОСОБА_4 за рахунок кредитних коштів, повернення яких забезпечене іпотекою, а не відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Отже, на переконання суду, підстави для виселення відповідачів згідно положень ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК України відсутні.

Наявність застереження у п.п.3.2.7, 4.5 Договору іпотеки щодо сприяння Іпотекодавця у звільнення Предмета іпотеки всіма мешканцями, на яке посилається позивач, не є безумовною підставою для виселення відповідачів із вказаної вище квартири, оскільки такі положення Договору іпотеки не містять такого правового наслідку порушення Іпотекодавцем означеного свого договірного обов`язку як виселення зареєстрованих відповідачів з предмету іпотеки за позовом Іпотекодержателя.

Суд зазначає, що чинне законодавство, зокрема, ст.ст.39, 40 Закону України «Про іпотеку», ст.109 ЖК України (чинна на час виникнення спірних правовідносин) передбачає виселення мешканців з іпотечного майна за позовом іпотекодержателя рамках процедури позасудового чи судового звернення стягнення на предмет іпотеки за умови, що мешканці такого майна відмовились добровільно з нього виселитись за наявності для виселення законних підстав.

При цьому, суд враховує, що ч.3 ст. 109 ЖК України (чинною на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Разом з тим, як вбачається із матеріалів справи, письмові вимоги про звільнення приміщення надіслані відповідачам 31.07.2019 року ( том 1 а.с.95, 98), а позов подано до суду 20.08.2019 року, тобто до спливу місячного строку. Крім того, вказані вимоги повернулися до позивача як такі, що не вручені відповідачам «за закінченням терміну зберігання (том 1 а.с.96-97, 99-100).

Варто зазначити, що матеріали справи не містять відомостей та доказів на підтвердження того, що відповідачі на час звернення до суду із вказаним позовом фактично проживали та що вони були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Суд констатує, що станом на час розгляду справи такі відомості позивачем для приєднання до матеріалів справи не надано.

Так, 02.08.2019 року відповідачі були зняті із зареєстрованого місця проживання, позов пред`явлено до суду 20.08.2019 року, даних про те , чи були та коли останні зареєстровані у квартирі повторно матеріали справи не містять.

Стаття 12 ЦПК України визначає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).

У даній справі стороною позивача належними, допустимими, достатніми та достовірними доказами підтверджено наявність у позивача права власності на квартиру що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , натомість відсутні будь-які докази на підтвердження порушення відповідачами такого права власності позивача.

Таким чином, позивачем не доведено, що його право на час звернення до суду з позовом було порушено відповідачами, тоді як згідно ч.1 ст. 4 ЦПК України передбачено право звернення до суду кожної особи за захистом порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Крім того, суд вважає, що означене втручання у право на житло відповідачів не буде відповідати і критерію пропорційності, оскільки матеріали справи не містять доказів наявності у відповідачів іншого житла, в той час як у іпотечному нерухомому майні останні були зареєстровані та проживали тривалий час, а тому сприймали його як своє постійне житло.

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, оцінюючого заявлені підстави та обґрунтування позову, а також встановлені судом обставини спірних правовідносин сторін в контексті наведених норм законодавства та правових висновків, суд вважає позовні вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, керуючись ст. 141 ЦПК України, суд приходить до висновку, що судові витрати, понесені позивачем в ході розгляду справи, відносяться на рахунок позивача.

Керуючись ст.ст. 12, 81, 141, 229, 247, 263-265, 268, 289, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

У задоволенні позову Акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення відмовити.

Судові витрати, понесені позивачем в ході розгляду справи, відносяться на рахунок позивача.

Рішення може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду шляхом подання протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Учасники справи:

позивач Акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк», місце знаходження: 04070, місто Київ, вул. Андріївська, 4, ЄДРПОУ 14282829.

відповідач ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , останнє відоме зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , останнє відоме зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків невідомий.

Повне рішення складено 05 червня 2026 року.

Суддя Л.І.Савченко