Рішення № 136878010, 26.05.2026, Срібнянський районний суд Чернігівської області

Єдиний державний реєстр судових рішень

Справа № 731/22/26

2/746/37/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" травня 2026 р.

Срібнянський районний суд Чернігівської області у складі:

головуючого судді Нагорної Н.Г.,

при секретарі судового засідання Сакун Н.П.,

за участі:

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача адвоката Коваленка В.В.,

відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Срібне цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Наталія Олексіївна, про стягнення заборгованості за договором позики, визнання недійсними договорів дарування об`єктів нерухомого майна, застосування наслідків визнання недійсними договорів дарування та скасування рішень про державну реєстрацію,

ВСТАНОВИВ:

13 січня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Варвинського районного суду Чернігівської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Н.О., про стягнення заборгованості за договором позики, визнання недійсними договорів дарування об`єктів нерухомого майна, застосування наслідків визнання недійсними договорів дарування та скасування рішень про державну реєстрацію.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 вказав, що 25 листопада 2007 року між ним та відповідачем ОСОБА_2 (відповідач-1) було укладено Договір позики коштів. Відповідно до умов зазначеного Договору ОСОБА_2 взяв у нього позику і сумі 1 500,00 доларів США, що на той момент було еквівалентно 7 500,00 грн, та зобов`язався повернути кошти за вимогою, з урахуванням оплати відсотків у розмірі 4% від суми позики, які нараховуватимуться щомісячно. На підтвердження укладення зазначеного Договору позики та передачі вказаних коштів відповідачу, він власноручно склав відповідну розписку, яка засвідчена його підписом 25 листопада 2007 року.

27 листопада 2025 року позивач, маючи намір повернути обумовлену суму позики та нараховані відсотки, звернувся до ОСОБА_2 із відповідного письмовою вимогою, шляхом направлення її поштовим зв`язком за останньою відомою адресою його місця проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідно до письмового повідомлення про отримання поштового відправлення № 1760000086647, направлена позивачем письмова вимога, разом з додатками, була отримана відповідачем ОСОБА_2 09 грудня 2025 року.

На момент звернення до суду із вказаним позовом, обумовлений абзацом другим частини першої статті 1049 ЦК України 30 денний термін повернення зазначеної суми пройшов, при цьому ОСОБА_2 свої зобов`язання за Договором належним чином не виконав, кошти на погашення відповідної заборгованості не повернув.

За підрахунками позивача, загальний розмір заборгованості, яка виникла на момент пред`явлення вимоги 27 листопада 2025 року, становить 14 460,00 доларів США, з яких: 1 500,00 доларів США тіло позики та 12 960,00 доларів США нараховані відсотки за період з 25 листопада 2007 року по 25 листопада 2025 року (повних 18 років, що еквівалентно 216 місяцям), при цьому відсотки розраховано наступним чином: 1 500,00 (тіло позики) х 4% (обумовлені Договором відсотки) х 216 місяців (строк позики).

Також позивач вказує, що, передбачаючи можливі зловживання з боку ОСОБА_2 , зокрема, зловживання правом власності, що могло виразитись у відчуженні майна на шкоду його майновим інтересам як позикодавця, під час підготовки письмової вимоги про повернення боргу від 27 листопада 2025 року, він вжив заходів для з`ясування наявності у відповідача ОСОБА_2 об`єктів нерухомого майна, за рахунок якого у подальшому можливо було б компенсувати (погасити) суму боргу.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, актуальної станом на 14 листопада 2025 року, тобто до фактичного отримання письмової вимоги про повернення боргу, відповідачу ОСОБА_2 належали на праві приватної власності ряд об`єктів нерухомого майна, як то:

- земельна ділянка, площею 0,0856 га, кадастровий номер 7421155100:01:006:0564, з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, місцезнаходження: АДРЕСА_2 (інформаційна довідка № 5005555857431-17688996346 від 14 листопада 2025 року);

- земельна ділянка, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), місцезнаходження: АДРЕСА_3 (інформаційна довідка № 5005555857431 -17688996347 від 14 листопада 2025 року);

- житловий будинок, реєстраційний номер 8886477, місцезнаходження: АДРЕСА_3 (інформаційна довідка №5005555857431-17688996348 від 14 листопада 2025 року).

У подальшому, з метою перевірки відомостей щодо належності вказаного нерухомого майна відповідачу-1, вже після отримання ним письмової вимоги про повернення боргу, позивач з`ясував, що останній, як він і передбачав, вжив відповідних заходів щодо відчуження вказаного нерухомого майна, таке майно ОСОБА_2 подарував своїм дітям, відповідачам у цій справі ОСОБА_4 (відповідач-2) та ОСОБА_3 (відповідач-3).

Так, на користь ОСОБА_4 ОСОБА_2 на підставі Договору дарування, засвідченого 17 грудня 2025 року приватним нотаріусом Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьовою-Гезердава Н.О., відчужив земельну ділянку, площею 0,0856 га, кадастровий номер 7421155100:01:006:0564, місцезнаходження: АДРЕСА_2 (Витяг із Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ- 99911 84562025 від 25 грудня 2025 року).

На користь ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_5 ) ОСОБА_2 відчужив на підставі Договору дарування, засвідченого 19 грудня 2025 року приватним нотаріусом Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьової- Гезердава Н.О.:

- земельну ділянку, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, місцезнаходження: АДРЕСА_3 (Витяг із Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-9991185382025 від 25 грудня 2025 року);

- житловий будинок, реєстраційний номер 28886477, місцезнаходження: АДРЕСА_3 (Інформаційна довідка №5005652061945- 17904362887 від 06 січня 2026 року).

Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині визнання недійсними вказаних договорів дарування, позивач вважає, що такі договори дарування були укладені відповідачам-1 - боржником ОСОБА_2 , на користь його дітей: відповідача-2 і відповідача-3, фактично відразу після отримання ним письмової вимоги про повернення боргу, виключно з метою ухилитися від виконання свого боргового зобов`язання перед позивачем, як перед позикодавцем.

При цьому позивач вказує, що ОСОБА_2 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам позивача, оскільки відчуження належного ОСОБА_2 майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором (позивачем у цій справі) на належне йому майно, як боржника.

Позивач вважає, що є правові підстави вважати, що такі договори дарування об`єктів нерухомого майна є недійсними з підстав наявності у них явних ознак фіктивності (фраудаторності), оскільки очевидно, що такі договори вчинені не з метою настання реальних правових наслідків дарування на користь близьких осіб, а укладені з метою приховання майна від звернення стягнення на таке майно для погашення заборгованості перед кредитором, які вчинені безпосередньо після пред`явлення вимоги про повернення боргу, тобто після настання у ОСОБА_2 обов`язку повернути кошти, оскільки відповідач-1, укладаючи такі угоди, розумів, що у подальшому ймовірне стягнення боргу в судовому порядку та примусове стягнення боргу у порядку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно.

В частині щодо скасування рішень про державну реєстрацію права власності на вказане вище нерухоме майно за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , позивач обґрунтовує свої вимоги таким.

Він наголосив, що його власний інтерес полягає у поверненні сторін до того стану (у тому числі і відомостей Державного реєстру прав на нерухоме майно), який існував до визнання, зміни чи припинення цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таким чином, позивач вважає належним способом захисту саме вимогу щодо визнання недійсними договорів дарування нерухомого майна з одночасним визнання речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства за відповідачем-1, тобто таких, що існували до фіктивного відчуження нерухомого майна відповідачем-1, з припиненням права власності Відповідачів-2 і -3 та таке майно шляхом скасування рішення про реєстрацію такого майна.

Позивач вказує, що така форма судового захисту прямо передбачена законом та є єдиним і ефективним способом захисту його порушених прав.

Засобами автоматизованого розподілу справи між суддями справу було передано на розгляд судді Савенку А.І.

Ухвалою судді Варвинського районного суду Чернігівської області від 14 січня 2026 року суддя Савенко А.І. задовольнив свою заяву про самовідвід від участі в розгляді справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Н.О., про стягнення заборгованості за договором позики, визнання недійсними договорів дарування об`єктів нерухомого майна, застосування наслідків визнання недійсними договорів дарування та скасування рішень про державну реєстрацію.

22 січня 2026 року, згідно з розпорядженням в.о. голови Варвинського районного суду Чернігівської області Савенка А.І. від 14 січня 2026 року № 731/22/26 на підставі пункту 2 частини першої та частини четвертої статті 31, частини третьої статті 41 ЦПК України, вказану справу передано до Срібнянського районного суду Чернігівської області у зв`язку з неможливістю утворити новий склад суду.

У порядку автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд судді Нагорній Н.Н.

Ухвалою судді Срібнянського районного суду Чернігівської області від 27 лютого 2026 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. У справі призначено підготовче засідання на 15 год. 00 хв. 26 березня 2026 року, про що у встановленому законом порядку надіслано повідомлення сторонам у справі.

Ухвалою Срібнянського районного суду Чернігівської області від 26 березня 2026 року частково задоволено клопотання ОСОБА_2 , постановлено витребувати у ОСОБА_1 договір позики, укладений 25 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зобов`язано подати такий доказ до суду або повідомити суд про причини неможливості його надання. Також зобов`язано позивача у справі ОСОБА_1 надати суду оригінал розписки від 25 листопада 2007 року, копію якої долучено до матеріалів справи, для огляду в судовому засіданні.

Цією ж ухвалою відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про залучення до участі у справі в якості третьої особи ГУ ДПС у Чернігівській області.

Підготовче засідання у справі відкладено до 11 год. 00 хв. 17 квітня 2026 року.

Ухвалою Срібнянського районного суду Чернігівської області від 17 квітня 2026 року задоволено клопотання ОСОБА_1 про роз`єднання позовних вимог у цивільні справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Н.О., про стягнення заборгованості за договором позики, визнання недійсними договорів дарування об`єктів нерухомого майна, застосування наслідків визнання недійсними договорів дарування та скасування рішень про державну реєстрацію.

Роз`єднано позовні вимоги у справі шляхом виділення в окреме провадження позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Н.О., про визнання недійсним договору дарування об`єкта нерухомого майна, та скасування рішення про державну реєстрацію.

Ухвалою Срібнянського районного суду Чернігівської області від 17 квітня 2026 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_4 в частині зупинення провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Наталія Олексіївна, про стягнення заборгованості за договором позики, визнання недійсними договорів дарування об`єктів нерухомого майна, застосування наслідків визнання недійсними договорів дарування та скасування рішень про державну реєстрацію.

Ухвалою Срібнянського районного суду Чернігівської області від 17 квітня 2026 року закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Н.О., про стягнення заборгованості за договором позики, визнання недійсними договорів дарування об`єктів нерухомого майна, застосування наслідків визнання недійсними договорів дарування та скасування рішень про державну реєстрацію. Призначено справу до судового розгляду по суті на 14 год. 00 хв. 06 травня 2026 року.

Ухвалою Срібнянського районного суду Чернігівської області від 06 травня 2026 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Н.О., про стягнення заборгованості за договором позики, визнання недійсними договорів дарування об`єктів нерухомого майна, застосування наслідків визнання недійсними договорів дарування та скасування рішень про державну реєстрацію.

Цією ж ухвалою розгляд справи відкладено до 15 год. 00 хв. 21 травня 2026 року.

21 травня 2026 року в судове засідання з`явились представник позивача адвокат Коваленко В.В., та відповідач ОСОБА_2 , який повторно заявив клопотання про зупинення провадження у справі.

Ухвалою Срібнянського районного суду Чернігівської області від 21 травня 2026 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Н.О., про стягнення заборгованості за договором позики, визнання недійсними договорів дарування об`єктів нерухомого майна, застосування наслідків визнання недійсними договорів дарування та скасування рішень про державну реєстрацію.

В судовому засіданні 21 травня 2026 року представник позивача повністю підтримав позовні вимоги ОСОБА_1 з підстав, викладених у позові.

Відповідач ОСОБА_2 підтримав позицію, викладену у відзиві на позов ОСОБА_1 , проти задоволення позову заперечив, вказав, що розписку, яка 17 квітня 2026 року була оглянута судом у підготовчому судовому засіданні, дійсно написав він, однак така розписка була написана ним на підтвердження виконання договору, укладеного між ним, позивачем ОСОБА_1 та юридичною особою, керівником якої на той час він був ТОВ «Компанія «Удай», яка, згідно з довідкою Головного міжрегіонального управління статистики у м. Києві, копію якої було долучено ОСОБА_2 до поданого ним відзиву на позов, була зареєстрована у Деснянському районі м. Києва, видами діяльності (КВЕД) якої, зокрема, було будівництво будівель (основні роботи, роботи із заміни, реконструкції та відновлення).

Вказане підприємство, як вже було сказано, займалось будівництвом і, у зв`язку з економічною кризою, кошти для підтримання діяльності підприємства ОСОБА_2 залучались шляхом укладення таких договорів позики з фізичними особами саме для залучення у сфері будівництва, та кошти, про які йдеться у розписці від 25 листопада 2007 року, він передав на баланс юридичної особи, що й було передбачено умовами договору.

ОСОБА_2 наполягав на тому, що вказані у розписці кошти він повернув позивачеві у справі ОСОБА_1 десь протягом місяця, однак замість оригінала розписки позивач повернув йому якісну копію, чого він не помітив та знищив таку копію, оскільки така практика була частою у той період і він неодноразово таким чином залучав кошти фізичних осіб, в тому числі позивача, задля підтримки будівельного бізнесу.

Договір, про який зазначив у своїх поясненнях, ОСОБА_2 суду надати не зміг, мотивуючи тим, що пройшло занадто багато часу та він не міг зберігати документи, за яким зобов`язання були виконані, протягом такого тривалого часу. Інших доказів на підтвердження своїх слів ОСОБА_2 також суду не надав, також мотивуючи це тривалим проміжком часу від моменту написання розписки (укладення договору, як стверджує ОСОБА_2 ) та до моменту звернення позивача до нього з вимогою про повернення коштів за розпискою.

Крім того, ОСОБА_2 вказував, що в договорі позики від 15 листопада 2007 року зазначено, що він позичив у ОСОБА_1 1 500,00 доларів США, що еквівалентно 7 500,00 грн, тому відсотки згідно з умовами договору слід нараховувати у гривні, а не в доларах США.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання 21 травня 2026 року не прибула, раніше подала заяву про розгляд справи за її відсутності. У поданому відзиві проти задоволення позову ОСОБА_1 заперечувала, вказувала на законність та правомірність договору дарування, згідно з яким її батько, відповідач у цій справі ОСОБА_2 , подарував їй належну йому на праві власності земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, а також збудований на цій земельній ділянці житловий будинок.

Третя особа у справі приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Н.О., також у судове засідання 21 травня 2026 року не прибула, раніше подала заяву про розгляд справи за її відсутності.

У поданому до суду поясненні приватний нотаріус вказала, що 19 грудня 2025 року за реєстровим № 2560 вона посвідчила договір дарування нерухомого майна, за яким ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, та житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташованих за адресою: АДРЕСА_4 .

Відповідно до підпункт 2.1 пункту 2 глави 2 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженого Наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5 із наступними змінами, при посвідченні правочинів про відчуження нерухомого майна нотаріусом перевіряється відсутність податкової застави, заборони відчуження або арешту майна шляхом безпосереднього доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Третя особа зазначила, що ураховуючи вказану норму, після подачі ОСОБА_2 всіх необхідних документів, передбачених Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, встановлення осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії, вона перевірила факти перебування відчужуваного майна у податковій заставі, відсутності заборон та арештів стосовно вказаного майна, та стосовно самого ОСОБА_2 , пересвідчилась, що відомості про ОСОБА_2 в Єдиному реєстрі боржників відсутні, отже підстав для відмови у посвідченні договору дарування земельної ділянки площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432 та житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованих за адресою: АДРЕСА_4 , у неї не було.

На момент посвідчення оспорюваного договору інформацією про наявності договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 або будь-якою інформацією про існування між ними боргових зобов`язань вона не володіла. Така інформація не могла бути здобута нею з офіційних реєстрів.

З`ясувавши позицію сторін у справі, дослідивши безпосередньо в судому засіданні матеріали справи, суд встановив таке.

25 листопада 2007 року між позивачем у цій справі ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 (відповідач-1) було укладено договір позики коштів. Відповідно до умов зазначеного договору ОСОБА_2 взяв у позику у ОСОБА_1 в сумі 1 500,00 доларів США, що на той момент було еквівалентно 7 500,00 грн, та зобов`язався повернути кошти за вимогою, з урахуванням оплати відсотків у розмірі 4% від суми позики, які нараховуватимуться щомісячно.

На підтвердження укладення зазначеного договору позики та передачі вказаних коштів відповідачу, ОСОБА_2 власноручно склав відповідну розписку, яка засвідчена його підписом 25 листопада 2007 року.

У судовому засіданні судом було оглянуто оригінал розписки, наданий позивачем. Відповідач не заперечував, що він власноручно написав та підписав вказану розписку.

27 листопада 2025 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з письмовою вимогою про повернення суму позики та нарахованих відсотків згідно з умовами договору позики шляхом направлення її засобами поштового зв`язку за останньою відомою адресою місця проживання ОСОБА_2 : АДРЕСА_1 .

Відповідно до письмового повідомлення про отримання поштового відправлення № 1760000086647, направлена позивачем письмова вимога, разом з додатками, була отримана відповідачем ОСОБА_2 09 грудня 2025 року.

На момент звернення до суду із вказаним позовом, обумовлений абзацом другим частини першої статті 1049 ЦК України 30 денний термін повернення зазначеної суми пройшов, при цьому ОСОБА_2 свої зобов`язання за Договором належним чином не виконав, кошти на погашення відповідної заборгованості не повернув.

Загальний розмір заборгованості, яка виникла на момент пред`явлення вимоги, на 27 листопада 2025 року, становить 14 460,00 доларів США, з яких: 1 500,00 доларів США тіло позики та 12 960,00 доларів США нараховані відсотки за період з 25 листопада 2007 року по 25 листопада 2025 року (повних 18 років, що еквівалентно 216 місяцям).

Відсотки розраховано наступним чином: 1 500,00 (тіло позики) х 4% (розмір відсотків, обумовлених договором) х 216 місяців (строк позики).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, актуальної станом на 14 листопада 2025 року, тобто до фактичного отримання письмової вимоги про повернення боргу, відповідачу ОСОБА_2 належало на праві приватної власності ряд об`єктів нерухомого майна, а саме:

- земельна ділянка, площею 0,0856 га, кадастровий номер 7421155100:01:006:0564, з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, місцезнаходження: АДРЕСА_2 (інформаційна довідка № 5005555857431-17688996346 від 14 листопада 2025 року);

- земельна ділянка, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), місцезнаходження: АДРЕСА_3 (інформаційна довідка № 5005555857431 -17688996347 від 14 листопада 2025 року);

- житловий будинок, реєстраційний номер 8886477, місцезнаходження: АДРЕСА_3 (інформаційна довідка №5005555857431-17688996348 від 14 листопада 2025 року).

Після отримання вимоги про повернення боргу ОСОБА_2 вжив відповідних заходів щодо відчуження вказаного нерухомого майна, зокрема, таке майно ОСОБА_2 подарував своїй дочці, відповідачці у цій справі ОСОБА_3 .

На користь ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_5 ) ОСОБА_2 відчужив на підставі Договору дарування, посвідченого 19 грудня 2025 року приватним нотаріусом Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьової- Гезердава Н.О.:

- земельну ділянку, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, місцезнаходження: АДРЕСА_3 (Витяг із Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-9991185382025 від 25 грудня 2025 року);

- житловий будинок, реєстраційний номер 28886477, місцезнаходження: АДРЕСА_3 (Інформаційна довідка №5005652061945- 17904362887 від 06 січня 2026 року).

Встановивши вказане, суд дійшов таких висновків.

Щодо стягнення заборгованості за договором позики.

Частинами першою, другою статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори.

За змістом статей 626, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Статтею 1047 ЦК України встановлено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором. Оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 501/1243/20 (провадження №61-14794 св 21) та від 26 квітня 2022 року у справі № 753/1349/20 (провадження № 61-14052св21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18) вказано, що «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася і Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, та від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16.

Отже, надана позивачем на підтвердження заявлених вимог розписка підтверджує отримання відповідачем від позивача саме у борг коштів у сумі 1 500,00 доларів США. Тобто між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики у формі розписки, в якій визначено дату отримання позики, суму позики та умови, на яких отримано позику.

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц зроблено висновок, що «підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документа, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами».

Слід констатувати, що відповідно до умов зазначеного договору граничну дату повернення коштів в рахунок погашення заборгованості за Договором позики визначено не було, оскільки термін повернення обумовлено моментом пред`явлення відповідної вимоги, що узгоджується зі змістом абзацу другого частини першої статті 1049 ІДК України.

09 грудня 2025 року є моментом отримання відповідачем ОСОБА_2 поштової кореспонденції, а саме відповідної письмової вимоги щодо повернення позики та нарахованих відсотків.

У зв`язку з цим, оскільки після спливу 30 днів, тобто станом на 09 січня 2026 року, відповідач-1 свої зобов`язання за Договором належним чином не виконав, адже кошти у рахунок погашення відповідної заборгованості, так і не повернув, слід вважати дану дату початковим моментом порушення прав позивача, що є правовою підставою для їх відновлення шляхом відповідного звернення до суду з позовом щодо стягнення заявленої заборгованості у примусовому порядку.

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в яких одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (переда-ти майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Зі змісту статей 526, 530 ЦК України вбачається, що зобов`язання повинно виконуватися відповідно до умов договору у встановлені строки.

Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Частинами першою, третьою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Таким чином, оскільки Відповідачем-1 було допущено порушення умов обумовленого Договору, що полягало у несвоєчасному поверненні позивачеві, як позикодавцю, встановлених договором коштів у загальній сумі 14 460,00 доларів США, з яких: 1 500,00 доларів США тіло позики та 12 960,00 доларів США нараховані відсотки, наявні правові підстави для їх стягнення в судовому порядку.

Що стосується стягнення суми позики та процентів за користування чужими коштами в іноземній валюті доларах США, суд зазначає таке.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення:

«валютні цінності»:

валюта України грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України;

іноземна валюта іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;

«іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах;

«валютні операції»: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

«резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;

«нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України.

У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ.

У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком:

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов`язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;

вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів;

переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції;

б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету;

в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України;

д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком:

відкриття фізичними особами резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;

відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету;

відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції;

е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами резидентами як дарунок або у спадщину.

У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.

У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Аналогічні правові висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19).

Щодо визнання недійсними договорів дарування об`єктів нерухомого майна та скасування відповідних рішень про державну реєстрацію права власності.

Аналізуючи обставини укладення відповідачем ОСОБА_2 договору дарування земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, та розташованого на цій земельній ділянці житлового будинку, слід констатувати, що такий договір дарування був укладений відповідачам-1 боржником ОСОБА_2 , на користь його дочки фактично відразу після отримання ним письмової вимоги про повернення боргу, та укладення такого договору мало на меті ухилення від виконання перед позивачем, як позикодавцем.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок - обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті З ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зазначено, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті З ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

У постанові від 04 лютого 20026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28 гс25) (пункт 169) Велика Палата Верховного Суду відступила від свого висновку, сформульованого у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц шляхом його такої конкретизації: позивач, який не був стороною оспорюваного правочину вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Згідно з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин містить ознаки фіктивності і може бути визнаний судом недійсним.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок про те, що вчинення власником майна правочину щодо розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягнення за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

У разі оспорення правочину заінтересованого особою потрібним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав. Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора. Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам) (постанова Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18).

У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі №755/17944/18 зроблено висновок, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (постанова Верховного Суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17).

Таким чином, підсумовуючи можливо зробити висновок, що у чіткій відповідності актуальної практики Верховного Суду сукупність наведених обставин доводить той факт, що Відповідач-1 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам позивача, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на належне йому майно, як боржника.

Отже, такі дії відповідача ОСОБА_2 , які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог позивача, як кредитора.

При цьому, та обставина, що правочин, укладений між відповідачами у цій справі, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на його майно, як боржника та, відповідно, підлягає визнанню недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

У зв`язку з цим, у суду наявні правові підстави вважати, що, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір дарування об`єктів нерухомого майна є недійсним з підстав наявності у нього явних ознак фіктивності (фраудаторності), оскільки очевидно, що такий договір вчинено не з метою настання реальних правових наслідків дарування на користь близької особи, а його укладення обумовлено бажанням приховати майно від звернення стягнення на нього для погашення заборгованості перед кредитором.

Відповідно до постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 березня 2018 року у справі № 910/22319/16 визначено, що вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет, правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (правова позиція Верховного суду України, викладена у постанові від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, у постанові Великої палати Верховний Суду від 18 квітня 2018 року № 439/212/14-ц (провадження № 14-75цс18), у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 750/2728/16-ц (провадження № 61-8888св18), від 04 липня 2018 року у справі № 462/4611/13-ц (провадження № 61-6130св18).

Зазначене повністю відповідає обраному позивачем способу захисту шляхом поновлення реєстрації права власності на подароване майно за відповідачем ОСОБА_2 , оскільки за рахунок зазначеного майна можливо буде стягнути наявну у відповідача ОСОБА_2 перед позивачем заборгованість за договором позики, в т.ч. в порядку встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Частиною першою статті 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другі стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Застосування зазначених правових наслідків засвідчить факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину, тобто повернення у власність дарувальника спірних об`єктів нерухомості, який був стороною правочину дарування таких об`єктів.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Щодо вимог про скасування рішень про державну реєстрацію права власності слід зазначити, що інтерес позивача полягає у поверненні сторін до того стану (у тому числі і відомостей Державного реєстру прав на нерухоме майно), який існував до до здійснення, спрямованого на ухилення від виконання грошових зобов`язань, відчуження Відповідачем-1 об`єктів нерухомого майна на підставі фіктивних договорів дарування, визнання недійсними яких входить до предмета заявленого позову.

Враховуючи, що на підставі недійсних (фіктивних) договорів дарування між відповідачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_3 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно були внесені відомості про відповідне право власності на обумовлене нерухоме майно, наявні правові підстави для скасування відповідних рішень державного реєстратора про держану реєстрацію права власності.

Виконання рішення суду і приведення сторін у стан, що існував до фіктивного відчуження нерухомого майна ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 підлягає здійсненню у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав.

За змістом статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Враховуючи, що в силу наведеної прямої норми статті 26 вказаного Закону, ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав), то не вирішення даного питання фактично має наслідком не вирішення позовної вимоги по суті та унеможливлення ефективного захисту порушених прав позивача.

З огляду на положення наведеної норми, така вимога не може бути окремою позовною вимогою, а є питанням, пов`язаним із застосуванням ефективного захисту порушеного права позивача, яке вирішується судом одночасно з вирішення відповідної позовної вимоги по суті.

У постанові Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 922/2589/19 сформовано наступні висновки: «Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні, гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування».

Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таким чином, належним способом захисту щодо вимоги про визнання недійсним договору дарування нерухомого майна є визнання недійсним правочину щодо дарування та одночасне визнання речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства за відповідачем ОСОБА_2 , тобто таких, що існували до фіктивного відчуження нерухомого майна ОСОБА_2 з припинення права власності ОСОБА_3 , на користь якої було відчужено таке нерухоме майно.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Н.О., про стягнення заборгованості за договором позики, визнання недійсними договорів дарування об`єктів нерухомого майна, застосування наслідків визнання недійсними договорів дарування та скасування рішень про державну реєстрацію підлягають задоволенню в повному обсязі.

Щодо вирішення питання про судові витрати слід зазначити таке.

Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Ураховуючи, що позовні вимоги задоволено, а позивача звільнено від сплати судового збору згідно із законом, судовий збір, який підлягав сплаті при поданні цього позову, підлягає стягненню з відповідачів на користь держави у розмірі 10 248,30 грн (майнова вимога 6 254,70 грн (1% від суми позову станом на день звернення з позовом) + немайнові вимоги 3 993,60 грн).

Позивачем у справі заявлено про понесення витрат на правову допомогу. Заяву про стягнення витрат на професійну правову допомогу буде подано позивачем до суду протягом п`яти днів з дня ухвалення рішення у справі, про що заявлено представником у судовому засіданні 21 травня 2026 року.

Керуючись статтями 11, 13, 203, 204, 207, 215, 216, 234, 509, 526, 530, 626, 638, 1046 1050 ЦК України, статтями 4, 5, 12, 19, 28, 81, 174 177, 184, 263-265 ЦПК України суд

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьова-Гезердава Наталія Олексіївна, про стягнення заборгованості за договором позики, визнання недійсними договорів дарування об`єктів нерухомого майна, застосування наслідків визнання недійсними договорів дарування та скасування рішень про державну реєстрацію задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) заборгованість за договором позики від 25 листопада 2007 року у розмірі 14 460,00 доларів США, з яких: 1 500,00 доларів США тіло позики та 12 960,00 доларів США нараховані відсотки.

Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, укладений 19 грудня 2025 року між ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ), як дарувальником, та ОСОБА_3 , як обдарованою, посвідчений 19 грудня 2025 року приватним нотаріусом Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьовою-Гезердава Наталією Олексіївною, зареєстрований в реєстрі за № 2560, предметом якого є:

- земельна ділянка, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, розташована за адресою: АДРЕСА_3 ;

- житловий будинок, реєстраційний № 28886477, розташований за адресою: АДРЕСА_3 .

Скасувати рішення приватного нотаріуса Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьової-Гезердави Наталії Олексіївни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 грудня 2025 року про проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_3 на нерухоме майно: земельну ділянку, площею 0,17 га, кадастровий номер 7421182800:01:000:0432, розташованою за адресою: АДРЕСА_3 , припинивши право власності ОСОБА_3 .

Скасувати рішення приватного нотаріуса Прилуцького районного нотаріального округу Чернігівської області Пушкарьової-Гезердави Наталії Олексіївни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 грудня 2025 року про проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_3 на нерухоме майно: житловий будинок, реєстраційний № 28886477, розташований за адресою: АДРЕСА_3 , припинивши право власності ОСОБА_3 .

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на корись Держави судовий збір у розмірі 10 248,30 (десять тисяч двісті сорок вісім) грн 30 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Суддя Н.Г. Нагорна