Рішення № 136753403, 22.05.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 травня 2026 року м. Київ справа №320/54975/24

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панченко Н.Д., розглянувши у місті Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598; адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а), в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить суд:

- визнати протиправними та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області № 80114500000665/169 від 27 червня 2024 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну;

- визнати протиправними та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області № 80112500096317/169/1 від 27 червня 2024 року про скасування посвідки на постійне проживання;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області поновити ОСОБА_1 наданий раніше дозвіл на імміграцію в Україну та видану посвідку на постійне проживання.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 02 вересня 2024 року у пункті пропуску «Могилів-Подільський Отач» у нього було вилучено посвідку на постійне проживання № НОМЕР_2 , видану 18 серпня 2022 року, та усно повідомлено про її скасування. Позивач стверджує, що оскаржувані рішення є протиправними, оскільки вони ґрунтуються на припущеннях та не містять доказів вчинення ним будь-яких дій, що могли б стати підставою для скасування дозволу на імміграцію. Зокрема, позивач вказує, що відповідач не провів належної перевірки обставин, покладених в основу рішень, зокрема, не перевірив автентичність його свідоцтва про народження та не навів жодних конкретних фактів, які б свідчили про загрозу національній безпеці з його боку. Також позивач наголошує на порушенні процедури прийняття рішень, оскільки його не було запрошено для надання пояснень, що передбачено чинним законодавством.

Відповідач позов не визнав, у відзиві на позовну заяву зазначив, що оскаржувані рішення були прийняті правомірно на підставі подання Департаменту контррозвідки Служби безпеки України від 18 червня 2024 року № 2/3/3-7203нт. У поданні зазначено, що позивач прибув в Україну з метою незаконної легалізації та вчинення протиправної діяльності, а надана ним копія свідоцтва про народження не відповідає зразкам офіційних документів Республіки Таджикистан, що свідчить про надання свідомо неправдивих відомостей. Відповідач стверджує, що, враховуючи виключну компетенцію Служби безпеки України у питаннях оцінки загроз національній безпеці, особливо в умовах воєнного стану, він діяв в межах повноважень, скасовуючи дозвіл на імміграцію на підставі пунктів 1 та 3 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію». Щодо вимоги про поновлення дозволу та посвідки відповідач вказав, що це питання належить до його дискреційних повноважень, а тому втручання суду в цю діяльність є неприпустимим.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2024 року позовну заяву було залишено без руху. Позивачем у встановлений строк були усунуті недоліки, зазначені в ухвалі.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 11 липня 2025 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Таджикистан. 23 жовтня 2021 року він звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну. Підставою для отримання дозволу було визначено пункт 4 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію», а саме наявність повнорідного брата, який є громадянином України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

До заяви позивачем було долучено повний пакет документів, передбачений законодавством, зокрема: копію паспорта заявника; копії свідоцтв про народження обох братів, які підтверджують їхні родинні зв`язки та наявність спільних батьків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; копію паспорта громадянина України брата та довідку про його реєстрацію громадянином України; довідку від 11.10.2021, видану Інформаційним центром Управління Міністерства внутрішніх справ Республіки Таджикистан, яка засвідчує, що відомості про судимість чи кримінальне переслідування щодо позивача відсутні; медичні довідки про відсутність інфекційних та наркологічних захворювань; згоду власника житла на реєстрацію місця проживання в Україні.

На виконання вимог Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, відповідач направив запити для перевірки особи позивача до Головного управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області, Головного управління Національної поліції у м. Києві, Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України та відділу міжнародного поліцейського співробітництва (Інтерпол).

За результатами проведених у 2021-2022 роках перевірок від зазначених органів надійшли відповіді про відсутність стосовно позивача відомостей, що могли б перешкоджати наданню дозволу на імміграцію. Зокрема:

- Головне управління СБУ у листі від 22.02.2022 повідомило, що інформація, яка б перешкоджала видачі дозволу на імміграцію, відсутня.

- Відділ міжнародного поліцейського співробітництва (Інтерпол) у листі від 29.12.2021 повідомив, що відомостей щодо позивача у наявних банках даних не виявлено.

- Солом`янське управління поліції у листі від 27.12.2021 повідомило, що компрометуючі матеріали щодо позивача не надходили.

- Державна прикордонна служба України у листі від 24.11.2021 повідомила, що інформація про заборону в`їзду в Україну щодо позивача відсутня.

На підставі поданих документів та позитивних результатів перевірок, 08 серпня 2022 року відповідачем було складено висновок, в якому зазначено про відсутність підстав для відмови у задоволенні заяви, та прийнято рішення № 80114200076209 від 04 серпня 2022 року про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну. На підставі цього дозволу 18 серпня 2022 року позивача було документовано посвідкою на постійне проживання № НОМЕР_2 .

21 червня 2024 року до ЦМУ ДМС надійшло подання Департаменту контррозвідки Служби безпеки України від 18 червня 2024 року № 2/3/3-7203нт про скасування позивачу дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання. У поданні зазначено, що, за отриманою оперативною інформацією, позивач прибув в Україну з метою незаконної легалізації та вчинення протиправної діяльності. Також у поданні міститься твердження, що надана позивачем копія свідоцтва про народження не відповідає зразкам офіційних документів Республіки Таджикистан, що, на думку ініціатора подання, свідчить про надання свідомо неправдивих відомостей.

На підставі виключно зазначеного подання, відповідачем було підготовлено висновок від 26 червня 2024 року про скасування дозволу на імміграцію та прийнято оскаржувані рішення:

- рішення № 80114500000665/169 від 27 червня 2024 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну на підставі пунктів 1, 3 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію»;

- рішення № 80112500096317/169/1 від 27 червня 2024 року про скасування посвідки на постійне проживання.

Вважаючи зазначені рішення протиправними та такими, що порушують його права, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Оцінюючи наявні в матеріалах справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-ІІІ (далі Закон № 2491-ІІІ).

Підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені статтею 12 Закону № 2491-ІІІ. Відповідач у своїх рішеннях посилається на пункти 1 та 3 частини першої цієї статті, а саме:

- з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

- дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Щодо надання свідомо неправдивих відомостей (пункт 1 частини першої статті 12 Закону № 2491-ІІІ).

Як убачається з матеріалів справи, єдиною підставою для висновку відповідача про подання позивачем свідомо неправдивих відомостей стало посилання у поданні Служби безпеки України на твердження про те, що копія свідоцтва про народження позивача не відповідає зразкам офіційних документів Республіки Таджикистан, розміщеним у відкритих офіційних джерелах цієї держави.

Оцінюючи наведені доводи, суд виходить із приписів статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких обов`язок доведення правомірності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень покладається саме на такого суб`єкта. У даному випадку відповідач не надав суду жодного належного та допустимого доказу, який би об`єктивно підтверджував факт подання позивачем свідомо неправдивих відомостей або використання підробленого документа.

Водночас, матеріали справи не містять експертного висновку щодо автентичності чи неавтентичності свідоцтва про народження позивача, офіційної інформації або відповіді компетентних органів Республіки Таджикистан, а також будь-якого порівняльного аналізу спірного документа зі зразками, на які формально посилається Служба безпеки України. Відсутні також матеріали, які б підтверджували офіційний статус так званих «відкритих офіційних джерел», на які здійснюється посилання, та їх належність до джерел достовірної інформації.

Суд наголошує, що відповідно до усталеної правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень у сфері міграційних правовідносин, саме лише посилання на інформаційні повідомлення або висновки інших органів, без самостійної перевірки та належного доказового підтвердження, не може вважатися достатньою та законною підставою для прийняття індивідуального адміністративного акта, який обмежує права особи.

Посилання відповідача на «відкриті офіційні джерела» без їх конкретизації, без зазначення способу отримання інформації, дати її актуальності та без долучення відповідних матеріалів до справи суперечить принципу змагальності та не відповідає вимогам до доказів щодо їх належності, допустимості та достовірності. Суд не може покладати в основу свого рішення припущення або неперевірені твердження суб`єкта владних повноважень.

Крім того, суд бере до уваги, що спірний документ уже був предметом перевірки у 2021 2022 роках, за результатами якої у жодного з компетентних органів державної влади, включно зі Службою безпеки України, не виникло сумнівів щодо його автентичності. Відповідачем не наведено жодних нових обставин чи доказів, які б свідчили про зміну фактичних даних або про появу об`єктивних підстав для повторного сумніву у справжності документа. Така поведінка відповідача суперечить принципу правової визначеності, який є складовою верховенства права.

Суд також враховує практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої втручання державних органів у права особи має ґрунтуватися на достатніх, чітких та передбачуваних підставах, а рішення органів влади повинні бути належним чином мотивованими та спиратися на факти, які піддаються перевірці. Формальні посилання на інформацію без можливості її оцінки та перевірки не відповідають критерію «належної якості закону» та принципу справедливого балансу.

При цьому суд наголошує, що будь-яка інформація, у тому числі отримана від органів Служби безпеки України, може бути підставою для ініціювання додаткової перевірки та збору доказів. Однак така інформація не звільняє міграційний орган від обов`язку самостійно перевіряти викладені у ній відомості та ухвалювати рішення, що ґрунтуються на власній оцінці доказів, а не на механічному відтворенні позиції іншого органу.

Фактичне обмеження відповідачем свого розгляду справи виключно посиланням на подання Служби безпеки України без проведення власної перевірки та без збирання належних доказів свідчить про формальний підхід до реалізації владних повноважень і не відповідає вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України щодо обов`язку діяти обґрунтовано, добросовісно, пропорційно та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

Оцінюючи доводи відповідача щодо того, що скасування дозволу відбулося на підставі подання Департаменту контррозвідки Служби безпеки України від 18.06.2024 № 2/3/3-7203нт про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання позивачу, суд зазначає наступне.

За визначеннями у статті 1 Закону України "Про національну безпеку України" від 21.06.2018 №2469-VIII (Закон №2469-VIII):

- громадська безпека і порядок - захищеність життєво важливих для суспільства та особи інтересів, прав і свобод людини і громадянина, забезпечення яких є пріоритетним завданням діяльності сил безпеки, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та громадськості, які здійснюють узгоджені заходи щодо реалізації і захисту національних інтересів від впливу загроз;

- загрози національній безпеці України - явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України;

- національна безпека України - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз;

- національні інтереси України - життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян.

Статтею 3 Закону №2469-VIII регламентовано, що державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист:

людини і громадянина - їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності;

суспільства - його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку;

держави - її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності;

території, навколишнього природного середовища - від надзвичайних ситуацій.

За нормами частини 2 статті 12 Закону №2469-VIII до складу сектору безпеки і оборони входить, зокрема, Служба безпеки України, Державна міграційна служба України.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 25.03.1992 №2229-ХІІ "Про Службу безпеки України" (далі Закон №2229-ХІІ) Служба безпеки України - державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України.

Статтею 2 Закону №2229-ХІІ на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.

До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Відповідно до частини 2 статті 8 Закону №2229-ХІІ Служба безпеки України взаємодіє з державними органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, які сприяють виконанню покладених на неї завдань.

Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321.

За приписами пункту 64 Порядку №321 посвідка скасовується ДМС або територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі:

1) скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію";

2) отримання даних з баз даних Реєстру, відповідних автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та баз інших державних органів або інформації від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу, який у межах наданих йому повноважень забезпечує дотримання вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інформації про те, що посвідку видано на підставі неправдивих відомостей, підроблених чи недійсних документів;

2-1) у разі прийняття рішення про відмову у визнанні особою без громадянства або скасування рішення про визнання особою без громадянства;

3) в інших випадках, передбачених законом.

Як закріплено у підпункті 4 пункту 72 Порядку №321 посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується у разі скасування посвідки.

Судом береться до уваги, що обґрунтовуючи необхідність скасування дозволу на імміграцію, відповідач посилається на подання Головного управління з протидії системним загрозам управлінню державою Департаменту захисту національної державності СБУ 18.06.2024 № 2/3/3-7203нт, в якому СБУ зазначає, що позивач прибув в Україну з метою незаконної легалізації на території України та вчинення протиправної діяльності направленої на дестабілізацію громадського порядку в Україні, що в свою чергу, може призвести до підриву державності, та повалення державного ладу України.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач прийшов до висновку про наявність підстав для скасування дозволу на імміграцію виключно на підставі змісту подання СБУ, яке за своєю правовою природою є лише інформативним документом, що потребує подальшої перевірки.

Суд звертає увагу і на те, що нормами пункту 22 Порядку №1983 передбачено, що до подання про скасування дозволу на імміграцію обов`язково додаються матеріали, які підтверджують зазначені у ньому фактичні підстави.

У той же час, як вбачається з матеріалів справи та змісту подання Департаменту контррозвідки Служби безпеки України від 18 червня 2024 року № 2/3/3-7203нт, суб`єктом складання подання не було надано Центральному міжрегіональному управлінню ДМС підтверджуючих документів, які б підтверджували зміст подання. У розпорядженні міграційного органу на момент прийняття оскаржуваного рішення була наявна лише декларативна інформація про ймовірні порушення позивачем правопорядку, яка не була підкріплена жодним доказовим актом.

При цьому, ЦМУ ДМС не реалізував надані йому повноваження щодо самостійного витребування відповідної інформації чи первинних документів у суб`єкта подання або інших органів Національної поліції. Відповідач фактично усунувся від обов`язку перевірити достовірність отриманих даних, не з`ясувавши, чи існують зазначені протоколи взагалі, та чи не були вони скасовані у встановленому законом порядку.

Суд наголошує, що будь-яка інформація, зокрема і від органів Служби безпеки України, може бути лише підставою для проведення міграційною службою ретельної перевірки та зібрання власних доказів стосовно іноземця. Сама по собі наявність листа-подання не звільняє орган міграційної служби від обов`язку діяти обґрунтовано.

Проведення такої перевірки та формування власного вмотивованого висновку про наявність у діях особи загрози національній безпеці чи громадському порядку є прямим та виключним обов`язком відповідача. Перекладання міграційним органом відповідальності за встановлення фактів на орган безпеки та прийняття рішення на підставі неперевіреної інформації свідчить про формальний підхід до вирішення питання, що має визначальний вплив на долю особи, та є грубим порушенням принципу належного урядування.

Отже, судом встановлено, що безпосередньо органом міграційної служби не було витребувано, долучено чи проаналізовано жодних доказів, які міститься посилання у листі-поданні.

Суд звертає увагу на закріплений у відповідача обов`язок всебічного вивчення відповідного подання, у тому числі можливість запитувати інформацію як у ініціатора подання, так і у інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, можливість викликати відповідну особу для надання пояснень; для цього ЦМУ ДМС надано місячний строк від дати отримання подання. ЦМУ ДМС не пояснив, чому не реалізовував таких повноважень у досліджуваному випадку.

Таким чином, суд доходить висновку, що відповідач прийняв рішення на підставі неперевірених припущень, що суперечить принципу обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень.

Окремої правової оцінки потребує посилання відповідача на пункт 4 частини 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію" як на підставу для скасування дозволу через "загрозу національній безпеці".

Суд вважає таку кваліфікацію дій позивача юридично помилковою та довільною. Поняття національної безпеки чітко регламентоване законодавством України та охоплює захист державного суверенітету, територіальної цілісності та конституційного ладу.

Вчинення іноземцем проступків у сфері безпеки дорожнього руху, таких як перевищення швидкості або відсутність при собі водійського посвідчення, а також порушення правил торгівлі, хоча і є адміністративними правопорушеннями, проте за своїм характером та наслідками жодним чином не посягають на основи національної безпеки України.

У поданні Департаменту контррозвідки Служби безпеки України від 18 червня 2024 року № 2/3/3-7203нт СБУ та в оскаржуваному рішенні міграційної служби відсутні будь-які конкретні дані про участь позивача у діяльності, що підриває державну безпеку України.

Суд акцентує, що в умовах воєнного стану державні органи повинні виявляти особливу пильність, проте це не дає права на ототожнення побутових адміністративних проступків із загрозами стратегічного рівня. Формальне використання терміну "національна безпека" для легалізації скасування права особи на проживання за наявності питання стосовно штрафів ПДР є проявом надмірного втручання та свідчить про відсутність реальних законних підстав для застосування цієї норми.

При цьому, ЦМУ ДМС при прийнятті оскаржуваних рішень мав враховувати усі обставини стосовно спірного випадку і позивача: тривалість проживання на території України, проживання разом із братом, працевлаштування на території України тощо.

Аналізуючи пропорційність втручання у права позивача, суд виходить з того, що право держави контролювати в`їзд та перебування іноземців не є абсолютним і обмежене вимогами статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд наголошує, що у справах про скасування дозволу на проживання "справедливий баланс" має бути знайдений між правом держави захищати громадський порядок та ступенем інтеграції особи, для якої Україна стала центром життєвих інтересів.

Суд бере до уваги тривалість та характер проживання позивача, що позивач є активним учасником економічних відносин, платником податків, що в сукупності формує позитивний соціальний профіль особи.

Обґрунтовуючи наявність цієї підстави для скасування дозволу, відповідач також посилається виключно на подання СБУ, в якому зазначено про наявність оперативної інформації щодо намірів позивача вчиняти протиправну діяльність.

Суд констатує, що як у поданні СБУ, так і в оскаржуваному рішенні відповідача не наведено жодних конкретних фактів, які б свідчили про вчинення позивачем дій, що становлять загрозу національній безпеці чи громадському порядку. Рішення не містить обґрунтованих мотивів та фактів проявлення позивачем протиправної поведінки. Відповідачем не надано доказів існування вироку суду, яким позивача було б засуджено за вчинення злочинів, чи доказів притягнення його до відповідальності за правопорушення, які б могли свідчити про таку загрозу.

Саме по собі посилання на нерозкриту оперативну інформацію не може бути достатньою підставою для обмеження прав особи, оскільки позбавляє її можливості ефективно захищатися, а суд можливості перевірити обґрунтованість такого твердження. Рішення про відмову в наданні дозволу в імміграцію за відсутності конкретних фактів та відомостей, а також доказів, які підтверджують, що дії позивача загрожують національній безпеці України, не може вважатися законним та обґрунтованим.

Таким чином, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами наявність підстав, передбачених пунктами 1 та 3 частини першої статті 12 Закону № 2491-ІІІ, для скасування позивачеві дозволу на імміграцію.

Окрім того, суд враховує, що відповідачем було порушено процедуру розгляду питання про скасування дозволу, встановлену Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983. Зокрема, пунктом 23 цього Порядку передбачено, що органи ДМС у разі потреби запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. Позивач стверджує, і відповідач не спростовує, що його не було запрошено для надання пояснень, що є порушенням його права на участь у процесі прийняття рішення.

Суд також зазначає, що скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання є втручанням у право особи на повагу до її приватного і сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Таке втручання може бути виправданим лише тоді, коли воно здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві. Враховуючи відсутність доведених підстав для скасування дозволу, таке втручання не можна вважати обґрунтованим процедури, а тому підлягають скасуванню. Оскільки рішення про скасування посвідки на постійне проживання є похідним від рішення про скасування дозволу на імміграцію, воно також підлягає скасуванню.

Щодо позовних вимог про зобов`язання вчинити певні дії, суд зазначає таке.

Позивач просить зобов`язати відповідача поновити дію дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання. Заперечуючи проти задоволення цих вимог, відповідач посилається на наявність у нього дискреційних повноважень у сфері прийняття рішень щодо надання дозволу на імміграцію.

Оцінюючи наведені доводи, суд виходить із того, що відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи в межах позовних вимог, однак при здійсненні судового захисту повинен забезпечити ефективне поновлення порушеного права особи.

Ефективний спосіб судового захисту у розумінні завдань адміністративного судочинства має не лише констатувати протиправність рішення суб`єкта владних повноважень, а й усувати наслідки такого порушення, забезпечуючи реальне та повне відновлення правового становища особи, яке існувало до прийняття протиправного рішення.

Суд звертає увагу, що у даному випадку дискреційні повноваження відповідача щодо вирішення питання про надання дозволу на імміграцію були реалізовані ще 04 серпня 2022 року, коли за результатами розгляду поданих позивачем документів відповідачем було прийнято позитивне рішення про надання такого дозволу та оформлено посвідку на постійне проживання.

Предметом судового контролю у цій справі є не первинне вирішення питання щодо надання дозволу на імміграцію, а правомірність подальших рішень про скасування вже наданого дозволу та посвідки. Встановивши протиправність таких рішень, суд виходить із необхідності відновлення правового становища позивача, яке існувало до порушення його прав.

За таких обставин скасування оспорюваних рішень без покладення на відповідача обов`язку поновити дію дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання не забезпечило б повного й ефективного захисту порушених прав позивача та фактично залишило б стан правової невизначеності.

Зобов`язання відповідача поновити дію дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання у цьому випадку не є втручанням суду у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень, оскільки суд не підміняє адміністративний орган у здійсненні його розсуду, а лише відновлює становище, яке існувало до прийняття протиправних рішень.

Такий підхід узгоджується із принципом верховенства права та відповідає положенням статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої особа має право на ефективний засіб юридичного захисту у національному органі.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги у цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. Позивачем при зверненні до суду було сплачено судовий збір у розмірі 2422,40 грн., що підтверджується наявними у матеріалах справи квитанціями. Вказані судові витрати підлягають присудженню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 139, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 80114500000665/169 від 27 червня 2024 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 .

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 80112500096317/169/1 від 27 червня 2024 року про скасування посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 .

Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області поновити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) дозвіл на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання № НОМЕР_2 від 18 серпня 2022 року.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) гривні 40 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598; адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 22.05.2026.

Суддя Панченко Н.Д.