Рішення № 136513531, 13.05.2026, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/29984/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 травня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бездрабка О.І., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі - відповідач), в якій просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у призначенні пенсії Головного управління ПФУ в Одеській області № 155350007046 від 19.06.2025 р., яким відмовлено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у призначенні пенсії за віком;

- зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 періоди її трудової діяльності: з 17.11.1982 р. по 03.06.1983 р.; з 14.10.1991 р. по 31.12.1991 р.; з 01.01.1992 р. по 01.05.1992 р. та з 01.11.1994 р. по 27.06.1999 р. згідно записів у трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 25.11.1982 р.;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про призначення їй пенсії за віком поданої 28.05.2025 р.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що позивач звернулась до відповідача із заявою про призначення їй пенсії за віком за ч.1 ст.26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". За результатами розгляду цієї заяви відповідач рішенням від 19.06.2025 р. № 155350007046 відмовив у призначенні пенсії за віком з огляду на відсутність необхідного страхового стажу. При цьому, відповідач не зарахував до страхового стажу позивача: період роботи з 17.11.1982 по 03.06.1983 р., оскільки дата звільнення з роботи не відповідає даті наказу про звільнення з роботи (дата наказу 25.04.1983 р.); період роботи на території РРФСР з 14.10.1991 р. по 31.12.1991 р., оскільки відсутні документи про неотримання в російській федерації пенсійних виплат за зазначений період; періоди роботи на території російської федерації з 01.01.1992 р. по 01.05.1992 р. та з 01.11.1994 р. по 27.06.1999 р., оскільки російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 р. Позивач вважає помилковим висновок відповідача про неможливість зарахування страхового стажу за період роботи з 17.11.1982 р. по 03.06.1983 р., оскільки у трудових відносинах між роботодавцем та робітником, наказ про звільнення з роботи може бути прийнятий раніше дати звільнення, наприклад, за угодою сторін, оскільки трудове законодавство України не встановлює жорстких часових рамок для видання такого наказу, якщо він стосується добровільного звільнення. Також враховуючи, що сам відповідач вказав, що російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 р. фактично підтвердив, що наразі у Пенсійного фонду України відсутня можливість здійснювати обмін інформацією пенсійними органами російської федерації, що має наслідком обчислення пенсії з урахуванням періодів роботи позивачки до 1 січня 1992 року відповідно до пункту 4 Порядку № 1. Позивач вважає свої права порушеними, а рішення відповідача протиправним та таким, що порушує її конституційне право на пенсійні виплати, тому звернулась до суду з даним позовом.

Ухвалою від 04.09.2025 р. відкрито спрощене провадження у справі та надано відповідачу п`ятнадцятиденний строк для подачі відзиву на позовну заяву.

19.09.2025 р. від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого просить відмовити в задоволенні позову. Вказує на те, що за результатами розгляду заяви позивача про призначення їй пенсії за віком за ч.1 ст.26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" відповідачем встановлено, що страховий стаж позивача, що дає право на пенсію, становить 27 років 05 місяців 02 дні. До страхового стажу не зараховано наступні періоди трудової діяльності позивача: з 17.11.1982 р. по 03.06.1983 р., оскільки дата звільнення з роботи не відповідає даті наказу про звільнення з роботи (дата наказу 25.04.1983 р.); період роботи на території РРФСР з 14.10.1991 р. по 31.12.1991 р., оскільки відсутні документи про неотримання в російській федерації пенсійних виплат за зазначений період; періоди роботи на території російської федерації з 01.01.1992 р. по 01.05.1992 р. та з 01.11.1994 р. по 27.06.1999 р., оскільки російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 р. Вказує, що трудова книжка позивача заповнена з порушенням вимог Інструкції № 58, у Головного управління відсутні підстави для врахування спірних періодів до страхового стажу за трудовою книжкою. Зазначає, що міжнародні угоди надавали можливість враховувати стаж роботи набутий на території будь-якої з держав-учасниць Угоди після 31.12.1991 р. Однак, оскільки з 01.01.2023 р. російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, то з 01.01.2023 р. Угода залишається чинною та обов`язковою до виконання між іншими її підписантами, окрім російської федерації. Україна, в свою чергу, постановою КМУ від 29.11.2022 р. №1328, яка набрала чинності 02.12.2022 р., анонсувала свій вихід з Угоди. У зв`язку з цим, пенсії громадянам, які проживали/працювали на території російської федерації, призначаються/перераховуються на умовах, визначених Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", при цьому, до страхового стажу зараховується періоди роботи на території російської федерації по 31.12.1991 р. Звертає увагу, що позовна вимога позивача стосовно зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України повторно розглянути заяву позивача є безпідставною та необґрунтованою, так як не зазначено до якого саме Головного управління Пенсійного фонду, які діють у кожній області України пред`явлена дана позивна вимога. Враховуючи вищевикладене Головне управління не порушувало прав, свобод та інтересів позивача, а діяло лише на підставі норм чинного законодавства України та з урахуванням наведених доводів позивачем у позовній заяві, відсутні законі підстави для її задоволення.

30.09.2025 р. позивач подала до суду відповідь на відзив, в якому заперечила проти наведених у ньому доводів та аргументів.

З урахуванням вимог п.2 ч.1 ст.263 КАС України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) та за наявними у ній матеріалами.

Дослідивши наявні у справі докази, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 12.06.2025 р. звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області із заявою про призначення їй пенсії за віком за ч.1 ст.26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

За результатами розгляду цієї заяви відповідачем прийнято рішення від 19.06.2025 р. № 155350007046, яким відмовлено у призначенні позивачу пенсії за віком за ч.1 ст.26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу.

Згідно вказаного рішення страховий стаж позивача становить 27 років 05 місяців 02 дні.

До страхового стажу не зараховано наступні періоди трудової діяльності позивача з 17.11.1982 р. по 03.06.1983 р., оскільки дата звільнення з роботи не відповідає даті наказу про звільнення з роботи (дата наказу 25.04.1983 р.); період роботи на території РРФСР з 14.10.1991 р. по 31.12.1991 р., оскільки відсутні документи про неотримання в російській федерації пенсійних виплат за зазначений період; періоди роботи на території російської федерації з 01.01.1992 р. по 01.05.1992 р. та з 01.11.1994 р. по 27.06.1999 р., оскільки російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 р.

Трудова книжка позивача серії НОМЕР_1 від 25.11.1982 р. містить наступні записи про спірні періоди трудової діяльності:

- записи № 1-2 стр.2-3 період трудової діяльності з 17.11.1982 р. по 03.06.1983 р. на посаді санітарки операційного відділення; наказ про звільнення від 25.04.1983 р. № 19;

- записи № 10-11 стр.8-9 період трудової діяльності з 14.10.1991 р. по 01.05.1992 р. в пологовому будинку м.Мурманськ-130 на посаді медичної сестри обсерваційного відділення;

- записи № 12-13 стр.8-11 період трудової діяльності з 01.11.1994 р. по 27.06.1999 р. в акушерсько-гінекологічному комплексі м.Мурманськ-130 на посаді медичної сестри дитячого відділення.

Вважаючи оскаржуване рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулась до суду з цією позовною заявою.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступних приписів законодавства.

Положеннями ч.2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і, за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст.ст.22, 64 Конституції України).

Відповідно до п.6 ч.1 ст.92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996 р., ратифікована Законом України від 14.09.2006 р. № 137-V, яка набрала чинності з 01.02.2007 р. (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов`язаннями України.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел з 01.01.2004 р. визначені Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 р. № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV), який прийнятий на зміну положенням Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 р. № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII).

Згідно ст.1 Закону №1788-XII, зокрема, громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.

Відповідно до ч.3 ст.4 Закону № 1058-IV виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Відповідно до ч.1 ст.26 Закону № 1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу, зокрема, з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - 32 роки.

Згідно з ч.1 ст.24 Закону № 1058-IV, страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Приписами ч.2,3 ст.24 Закону № 1058-IV передбачено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

Отже, позивачу як особі, яка в 2025 році досягла віку в 65 років для призначення пенсії, необхідно мати страховий стаж не менше 32 років.

З матеріалів адміністративної справи вбачається, що позивач 12.06.2025 р. звернулась до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком. Однак, відповідач спірним рішенням відмовив у призначенні пенсії, вказавши на відсутність необхідного страхового стажу (наявний 27 років 05 місяців 02 днів, при необхідному 32 роки).

Щодо правомірності не зарахування спірних періодів трудової діяльності до страхового стажу, суд зазначає наступне.

Згідно з ч.4 ст.24 Закону № 1058-IV періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

Статтею 62 Закону 1788-XII визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно з ч.4 ст.24 Закону № 1058-ІV періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

Приписами ч.1 ст.56 Закону № 1788-XII передбачено, що до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.

Відповідно до ст.48 КЗпП України, положення якої кореспондуються зі ст.62 Закону № 1788-XII, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

Отже, основним документом, який підтверджує наявність у особи трудового стажу, є трудова книжка. При цьому, чинним законодавством встановлено пріоритетність записів у трудовій книжці перед відомостями про період роботи, що можуть міститися в інших документах, а також необхідність надання уточнюючої довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників для підтвердження спеціального трудового стажу лише у випадку, коли в трудовій книжці відсутні відповідні відомості.

Суд вказує, що на час заповнення належної позивачу трудової книжки була чинною Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, установах, організаціях, затверджена постановою Державного Комітету СРСР з праці та соціальних питань від 20.06.1974 р. №162 (далі - Інструкція №162).

Підпунктом 2.2. пункту 2 Інструкції №162 передбачалося, що заповнення трудової книжки вперше проводиться адміністрацією підприємства в присутності працівника не пізніше тижневого строку з дня прийому на роботу.

Пунктом 2.3 Інструкції № 162 визначено, що всі записи у трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, також по нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).

Записи виконуються акуратно, кульковою або з пером ручкою, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів.

Згідно з підпунктами 2.10 та 2.11. пункту 2 Інструкції №162 відомості про працівника записуються на першій сторінці (титульному аркуші) трудової книжки. Прізвище, ім`я та по батькові (повністю, без скорочення або заміни імені та по батькові ініціалами) і дата народження вказуються на підставі паспорта або свідоцтва про народження. Освіта - середня, середня спеціальна і вища - вказується тільки на підставі документів (атестата, посвідчення, диплома). Запис про незакінчену середню або незакінчену вищу освіті також може бути проведена лише на підставі відповідних документів (студентського квитка, залікової книжки, довідки навчального закладу і т. п.). Професія або спеціальність записується у трудовій книжці на підстав документа про освіту або іншого належним чином оформленого документа. Після зазначення дати заповнення трудової книжки працівник своїм підписом завіряє правильність внесених відомостей. Першу сторінку (титульний аркуш) трудової книжки підписує особа, відповідальна за видачу трудових книжок, і після того ставиться печатка підприємства (або печатка відділу кадрів), на якому вперше заповнювалася трудова книжка.

Відповідно до п.1 постанови Ради Міністрів СССР та ВЦСПС від 06.09.1973 р. №656 "Про трудові книжки робітників та службовців", трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робочих та державних службовців, кооперативних і громадських підприємств, установ та організацій, що пропрацювали більше 5 днів, в тому числі на сезонних та тимчасових роботах, а також на позаштатних працівників при умові, що вони підлягають державному соціальному страхуванню.

Пунктом 13 вказаної постанови "Про трудові книжки робітників та службовців" при звільненні робітника або службовця всі записи про роботу, нагородження та подяки, занесені до трудової книжки за час роботи на даному підприємстві, в установі, підприємстві засвідчуються підписом керівника або спеціально уповноваженої особи та печаткою.

При цьому, відповідно до п.18 вказаної постанови відповідальність за своєчасне та правильне заповнення трудових книжок, за їх облік, зберігання та видачу несуть спеціально уповноважені особи, що призначені наказом керівника підприємства, установи, організації.

У подальшому діяли норми Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29.07.1993 р. №58 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 р. за № 110 (далі - Інструкція №58).

Відповідно до п.2.2. Інструкції №58 заповнення трудової книжки вперше проводиться власником або уповноваженим ним органом не пізніше тижневого строку з дня прийняття працівника на роботу або прийняття студента вищого, учня професійно-технічного навчального закладу, що здобули професію (кваліфікацію) за освітньо-кваліфікаційним рівнем "кваліфікований робітник", "молодший спеціаліст", "бакалавр", "спеціаліст" та продовжують навчатися на наступному освітньо-кваліфікаційному рівні, на стажування.

Згідно п.2.4 Інструкції №58 усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження). Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.

Судом встановлено, що трудова книжка позивача серії НОМЕР_1 від 25.11.1982 р. містить наступні записи про спірні періоди трудової діяльності: записи № 1-2 стр.2-3 період трудової діяльності з 17.11.1982 р. по 03.06.1983 р. на посаді санітарки операційного відділення; наказ про звільнення від 25.04.1983 р. № 19; записи № 10-11 стр.8-9 період трудової діяльності з 14.10.1991 р. по 01.05.1992 р. в пологовому будинку м.Мурманськ-130 на посаді медичної сестри обсерваційного відділення; записи № 12-13 стр.8-11 період трудової діяльності з 01.11.1994 р. по 27.06.1999 р. в акушерсько-гінекологічному комплексі м.Мурманськ-130 на посаді медичної сестри дитячого відділення.

Поряд з цим, період трудової діяльності позивача з 17.11.1982 р. по 03.06.1983 р. на посаді санітарки операційного відділення не зараховано до страхового стажу позивача, з огляду на відмінності між датою завершення трудової діяльності (03.06.1983 р.) та датою наказу про звільнення (25.04.1983 р.)

Суд не поділяє думку відповідача та наголошує, що законодавством чітко визначено порядок організації ведення, обліку, зберігання і видачу трудових книжок працівників, а також встановлено відповідальність за порушення такого порядку. Всі записи, які мають відношення до трудової діяльності працівника та вносяться до трудової книжки, можуть бути внесені вичерпним колом осіб, насамперед керівником підприємства, установи, організації в порядку, строк та спосіб, передбачений відповідним законодавством. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.

З огляду на зазначене, недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, щодо якої такі порушення було вчинено, а отже, й не може впливати на її особисті права.

Суд зауважує, що трудовим законодавством України не передбачено обов`язку працівника здійснювати контроль за веденням обліку та заповнення роботодавцем, іншими органами трудової книжки, а тому працівник не може нести і негативних наслідків порушення порядку заповнення його трудової книжки.

Водночас, на особу не може перекладатись обов`язок доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці. Посилання на неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії по інвалідності.

Висновки аналогічного характеру викладені в постанові Верховного Суду від 29.03.2019 р. у справі № 548/2056/16-а, від 21.02.2018 р. у справі №687/975/17.

Крім того, суд зауважує, що правова природа наказу про звільнення як індивідуально-правового акта роботодавця полягає у фіксації волевиявлення сторін трудових відносин, спрямованого на припинення трудового зв`язку. Чинне на момент виникнення спірних правовідносин трудове законодавство не містило і не містить заборони щодо видання наказу про звільнення раніше фактичної дати припинення роботи. Навпаки, норми трудового права передбачають механізми, за яких видання розпорядчого документа передує фактичній даті звільнення, наприклад, подання заяви за два тижні, надання відпустки з наступним звільненням, досягнення згоди сторін про розірвання договору в майбутньому.

Таким чином, дата видання наказу 25.04.1983 р. відображає момент прийняття управлінського рішення, тоді як дата звільнення 03.06.1983 р. визначає останній день виконання працівником трудових обов`язків. Наявність часового інтервалу між цими подіями є правомірною реалізацією дискреційних повноважень роботодавця та не може свідчити про недостовірність запису в трудовій книжці.

Відтак суд наголошує, що підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки. ГУ ПФУ в Одеській області не врахувало, що не усі недоліки у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідній роботі.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про протиправність неврахування Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області періоду роботи позивача з 17.11.1982 р. по 03.06.1983 р. та необхідність його зарахування до страхового стажу.

Оскаржуваним рішенням до страхового стажу позивача також не зараховано період трудової діяльності з 14.10.1991 р. по 31.12.1991 р. в пологовому будинку м.Мурманськ-130 на посаді медичної сестри обсерваційного відділення через відсутність документів про неотримання в російській федерації пенсійних виплат за зазначений період.

Вирішуючи питання про правомірність позиції відповідача, суд зазначає, що трудова книжка позивача містить записи про трудову діяльність позивача з 14.10.1991 р. по 01.05.1992 р. в пологовому будинку м.Мурманськ-130 на посаді медичної сестри обсерваційного відділення, які акуратно виконані, завірені печатками, а також відображають підстави для їхнього внесення.

Згідно з частинами 1, 2 статті 24-1 Закону № 1058-IV періоди трудової діяльності за межами України зараховуються до страхового стажу, у тому числі на пільгових умовах, особам, які проживають в Україні, якщо це передбачено цим Законом або міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Періоди трудової діяльності до 1 січня 1992 року за межами України у республіках колишнього Союзу РСР зараховуються до страхового стажу, у тому числі на пільгових умовах, особам, які проживають в Україні, за умови нездійснення іншою державою пенсійних виплат таким особам за зазначені періоди. Порядок підтвердження нездійснення іншою державою пенсійних виплат визначається Кабінетом Міністрів України.

У разі відсутності обміну інформацією між органами пенсійного забезпечення України та органами пенсійного забезпечення іншої держави і неможливості документального підтвердження нездійснення іншою державою пенсійних виплат за зазначені періоди особа повідомляє про це органи Пенсійного фонду в заяві про призначення, поновлення та продовження виплати пенсії.

Відповідно до пунктів 3, 4 Порядку підтвердження нездійснення іншою державою пенсійних виплат особам, які проживають в Україні, за періоди трудової діяльності до 1 січня 1992 р. за межами України в республіках колишнього Союзу РСР для зарахування їх до страхового стажу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2025 р. № 562 (далі - Порядок № 562), у разі коли в документах, що подаються особою до територіального органу Пенсійного фонду України для призначення пенсії, зазначено періоди трудової діяльності до 1 січня 1992 р. за межами України в республіках колишнього Союзу РСР, у заяві про призначення пенсії така особа зазначає інформацію про те, що вона отримує або не отримує пенсійні виплати в інших державах.

У разі коли у заяві про призначення пенсії особа зазначила інформацію про те, що вона не отримує пенсійні виплати в іншій державі, особа додає до заяви про призначення пенсії документи, видані органами, що здійснюють пенсійне забезпечення в іншій державі, які підтверджують факт неотримання таких виплат.

У разі відсутності документів про неотримання в іншій державі пенсійних виплат особа зазначає причини неможливості їх отримання та може звернутися до територіального органу Пенсійного фонду України за допомогою в поданні до іншої держави запиту щодо відповідних документів.

До надходження відповідних документів до територіального органу Пенсійного фонду України пенсія особі обчислюється без урахування періодів трудової діяльності до 1 січня 1992 р. за межами України в республіках колишнього Союзу РСР, крім випадків відсутності можливості здійснення обміну інформацією між органами пенсійного забезпечення України та органами пенсійного забезпечення іншої держави та документального підтвердження нездійснення іншою державою пенсійних виплат за зазначені періоди.

У разі укладення міжнародного договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, територіальний орган Пенсійного фонду України протягом п`яти робочих днів з дати подання особою заяви про призначення пенсії надсилає до органу, що здійснює пенсійне забезпечення в іншій державі, запит щодо підтвердження нездійснення пенсійних виплат особі, яка проживає в Україні, за періоди трудової діяльності до 1 січня 1992 р. за межами України в республіках колишнього Союзу РСР, а в разі неукладення міжнародного договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, - до МЗС запит щодо передачі органу, що здійснює пенсійне забезпечення в іншій державі, запиту щодо підтвердження нездійснення в іншій державі пенсійних виплат особі, яка проживає в Україні, за періоди трудової діяльності до 1 січня 1992 р. за межами України в республіках колишнього Союзу РСР для обчислення розміру пенсії.

МЗС протягом п`яти робочих днів з дня отримання зазначеного запиту передає дипломатичними каналами іншій державі та органу, що здійснює пенсійне забезпечення в іншій державі, запит з інформацією про те, що всі особисті дані, які будуть зазначені в наданих документах, є конфіденційними. Після отримання документів до даних, які зазначені в них, будуть застосовані вимоги Законів України "Про інформацію" та "Про захист персональних даних", і такі дані будуть використовуватися виключно для потреб, пов`язаних з питаннями загальнообов`язкового державного соціального страхування, визначених законом.

Якщо відсутня можливість здійснення обміну інформацією між територіальним органом Пенсійного фонду України та органами, що здійснюють пенсійне забезпечення в іншій державі (міжнародне співробітництво між органами пенсійного забезпечення України та органами пенсійного забезпечення іншої держави не налагоджувалося чи не отримано відповіді на запит МЗС протягом 45 днів з дати його надсилання до іншої держави та органу, що здійснює пенсійне забезпечення в іншій державі), до появи можливості здійснення такого обміну/отримання підтвердних документів про нездійснення іншою державою пенсійних виплат особі, яка проживає в Україні, за періоди трудової діяльності до 1 січня 1992 р. за межами України в республіках колишнього Союзу РСР, пенсія особі обчислюється з урахуванням періодів роботи в республіках колишнього Союзу РСР. У такому разі в заяві про призначення пенсії особа зазначає інформацію про те, що вона не отримує пенсійних виплат у відповідній державі та не може документально підтвердити нездійснення іншою державою пенсійних виплат за зазначені періоди.

Отже, наведене вище свідчить про те, що у разі відсутності можливості здійснення обміну інформацією між територіальним органом Пенсійного фонду України та органами, що здійснюють пенсійне забезпечення в іншій державі (міжнародне співробітництво між органами пенсійного забезпечення України та органами пенсійного забезпечення іншої держави не налагоджувалося чи не отримано відповіді на запит МЗС протягом 45 днів з дати його надсилання до іншої держави та органу, що здійснює пенсійне забезпечення в іншій державі), до появи можливості здійснення такого обміну/отримання підтвердних документів про нездійснення іншою державою пенсійних виплат особі, яка проживає в Україні, за періоди трудової діяльності до 1 січня 1992 р. за межами України в республіках колишнього Союзу РСР, пенсія особі обчислюється з урахуванням періодів роботи в республіках колишнього Союзу РСР.

Відповідно до пункту 4.1 розділу IV Порядку № 22-1 орган, який призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії при зверненні особи з відповідною заявою, при цьому заяви підлягають обов`язковій реєстрації, а заявникові видається розписка із зазначенням дати прийняття заяви та переліку поданих і відсутніх документів, які необхідно подати у тримісячний строк.

Згідно з пунктом 4.2 розділу IV Порядку № 22-1 під час приймання документів уповноважена особа територіального органу Пенсійного фонду України зобов`язана повідомити заявника про необхідність подання додаткових документів у разі їх відсутності або неналежного оформлення.

З аналізу наведених норм вбачається, що саме на орган, який призначає пенсію, покладено обов`язок належної організації прийому документів, їх перевірки, а також інформування особи про відсутність чи необхідність подання додаткових документів. Невиконання такого обов`язку не може покладатися на заявника як підстава для обмеження його прав у сфері пенсійного забезпечення.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, під час прийняття документів від позивача відповідачем не висловлено жодних зауважень щодо відсутності заяви чи інформації, передбаченої статтею 24-1 Закону № 1058-IV, зокрема щодо нездійснення пенсійних виплат іноземною державою. Доказів зворотного відповідачем не надано.

Поряд з цим, як вбачається із самої заяви позивача про призначення їй пенсії за віком, ОСОБА_1 при її поданні власноруч поставила позначку про те, що "пенсія іншого виду, за іншими законами України або в іншій державі, в тому числі в іншій державі з урахуванням періодів трудової діяльності до 01 січня 1992 року в республіках колишнього Союзу РСР" їй не призначалась, що засвідчено власноруч проставленим підписом позивача.

За таких обставин, посилання відповідача на відсутність у заяві позивача відомостей про неотримання пенсійних виплат у російській федерації є безпідставним, оскільки такі недоліки, навіть у разі їх наявності, мали бути усунуті за участю та сприяння органу Пенсійного фонду України у порядку, визначеному Порядком № 22-1 та Порядком № 562.

При цьому сама по собі обставина здійснення трудової діяльності на території іншої держави у період до 01.01.1992 р., за відсутності підтверджених даних про отримання пенсійних виплат за ці періоди, не може бути підставою для неврахування такого стажу, особливо з урахуванням положень Порядку №562 щодо можливості зарахування таких періодів у разі відсутності обміну інформацією або неможливості отримання відповідних підтверджень.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про протиправність неврахування Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області періоду роботи позивача з 14.10.1991 р. по 31.12.1991 р. та необхідність його зарахування до страхового стажу.

З матеріалів адміністративної справи вбачається, що оскаржуваним рішенням також до страхового стажу позивача відповідачем не зараховано період трудової діяльності з 01.01.1992 р. по 01.05.1992 р. та з 01.11.1994 р. по 27.06.1999 р., оскільки російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 р.

Так, відповідно до вимог статті 1 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць даної угоди та членів їх сімей проводиться по законодавству держави, на території якого вони проживають.

Статтею 6 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення встановлено, що призначення пенсій громадянам держав - учасниць Угоди проводиться за місцем проживання.

Для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав - учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою.

Згідно з абз.2, 3 ст.6 Угоди між Урядом України і Урядом російської федерації "Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і росії, які працюють за межами кордонів своїх країн" від 14.01.1993 р., трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв`язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визначається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність.

Частиною другою статті 4 Угоди "Про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників мігрантів" від 15.04.1994 р., підписаної Урядами Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, республіки білорусь, Республіки Грузія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, російської федерації, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, України, передбачено, що трудовий стаж, зокрема стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається Сторонами.

Статтею 7 Угоди від 14.01.1993 р. визначено, що питання пенсійного забезпечення регулюються Угодою про гарантії прав громадян держав-учасниць співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 р. та двосторонніми угодами в цій галузі.

Отже, зі змісту наведеного слід враховувати, що положення відповідних міжнародних договорів розповсюджується також і на питання пов`язані із зарахуванням періодів роботи на території інших держав до страхового стажу та обчислення пенсій, пов`язаних із їх перерахунком. Діюче в Україні пенсійне законодавство передбачає, що у разі, якщо пенсія призначена на території України, а особа працювала на території російської федерації або на підприємстві зареєстрованому на території російської федерації, то цей стаж має враховуватись на території України як власний страховий (трудовий стаж), хоча пенсійні внески можуть сплачуватись в росії. Тобто існує гарантія врахування страхового стажу кожної із сторін при призначенні пенсії на її території без перерахування страхових внесків.

Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду від 14.11.2019 р. у справі № 676/6166/16-а, від 16.04.2020 р. у справі № 555/2250/16-а від 17.06.2020 р. у справі № 646/1911/17, від 21.02.2020 р. у справі № 291/99/17 та від 06.07.2020 р. у справі № 345/9/17.

29.11.2022 р. Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 1328 "Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, якою Кабінет Міністрів України постановив про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13 березня 1992 р. у м. москві".

23.12.2022 р. набув чинності Закон України "Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року" від 01.12.2022 р. № 2783-IX.

Так, відповідно до останнього, Україна зупинила у відносинах з російською федерацією та республікою білорусь дію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м.мінську 22.01.1993 р. і ратифікованої Законом України від 10.11.1994 р. № 240/94-ВР, та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р., вчиненого від імені України у м.москві 28.03.1997 р. і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року № 140/98-ВР.

А також Україна вийшла з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м.мінську 22.01.1993 р. і ратифікованої Законом України від 10.11.1994 р. № 240/94-ВР, та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р., вчиненого від імені України у м. Москві 28.03.1997 р. і ратифікованого Законом України від 03.03.1998 р. № 140/98-ВР.

Частиною 1 ст.13 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення визначено, що кожний учасник цієї Угоди може вийти з неї, направивши відповідне письмове повідомлення депозитарію. Дія Угоди, стосовно цього учасника, припиняється після закінчення шести місяців з дня отримання депозитарієм такого повідомлення.

Однак, ч.2 ст.13 Угоди зазначено, що пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, які виникли у відповідності до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили у випадку виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають.

З аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що навіть у випадку виходу держави-учасниці із Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, пенсійні права громадян такої держави не втрачають своєї сили.

Суд наголошує, що право особи на отримання пенсії, як складової частини права на соціальний захист, є її конституційним правом, що гарантується, в тому числі, міжнародними зобов`язаннями України. Набутий позивачем трудовий стаж не повинен піддаватися сумніву та позбавляти особу права на зарахування відповідних періодів до стажу з тих міркувань, що у зв`язку з військовою агресією рф припинено співробітництво з країною-агресором. Таким чином, за наявності чинних у період роботи особи положень Угоди, що передбачали відповідне право, така особа не може нести негативні наслідки у вигляді відмови у зарахуванні спірного періоду роботи до страхового стажу.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини ч.3 ст.23 Загальної декларації прав людини, п.4 ч.1 Європейської соціальної хартії та ч.1, 3 ст.46 Конституції України працівники у старості мають право на пенсію, що є основним джерелом існування, яка має забезпечувати достатній життєвий рівень.

Враховуючи викладене, суд вважає, що у даному випадку і при обставинах, що склались у зв`язку з вторгненням російської федерації на територію України та військовою агресією по відношенню до громадян України відповідачем не може бути відмовлено у включені до страхового стажу періодів роботи позивача з 01.01.1992 р. по 01.05.1992 р. та з 01.11.1994 р. по 27.06.1999 р., оскільки останні повністю підтверджують записами у трудовій книжці. Позиція відповідача суперечить принципу верховенства права, оскільки право позивача на призначення пенсії не пов`язується з такими чинниками, як припинення дипломатичних відносин з однією з держав-учасниць Угоди.

Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача зарахувати спірний період трудової діяльності до страхового стажу та повторно розглянути заяву, суд зазначає наступне.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до Рекомендації № R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Згідно з п.1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 р. № 1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Відповідно до п.4 ч.2 ст.245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Частиною 4 ст.245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному п.4 ч.2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Таким чином, оскільки спірне рішення по суті питання приймалось ГУ ПФУ в Одеській області, як органом, до виключних повноважень якого належить призначення пенсії заявника, суд приходить до висновку, що належним способом захисту прав позивача у цій справі є зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області зарахувати до страхового стажу позивача періоди роботи з 17.11.1982 р. по 03.06.1983 р., з 14.10.1991 р. по 31.12.1991 р., з 01.01.1992 р. по 01.05.1992 р., з 01.11.1994 р. по 27.06.1999 р. та повторно розглянути заяву позивача від 12.06.2025 р. про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" й прийняти обґрунтоване рішення з урахуванням висновків суду.

Аналогічна правова позиція щодо належного відповідача у подібних спірних правовідносинах викладена в постанові П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14.11.2024 р. у справі № 420/19586/24.

Приписами ч.1 ст.77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст.77 КАС України).

Положеннями ч.1 ст.90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, з урахуванням вищенаведеного, суд дійшов до висновку про задоволення позовних вимог позивача.

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки за результатами розгляду адміністративної справи суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог, то з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань на користь підлягає стягненню судовий збір у сумі 1064,96 грн.

Інша частина сплаченої суми судового збору (1841,44 грн.) є надмірно сплаченою та може бути повернута за клопотанням особи, яка його сплатила, відповідно до положень ст.7 Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст.9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 263 КАС України, суд -

вирішив:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (65012, м. Одеса, вул. Канатна, буд. 83, код ЄДРПОУ 20987385) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправними та скасувати рішення Головного управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області (65012, м. Одеса, вул. Канатна, буд. 83, код ЄДРПОУ 20987385) від 19.06.2025 р. № 155350007046 про відмову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) в призначенні пенсії за віком до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (65012, м.Одеса, вул. Канатна, буд. 83, код ЄДРПОУ 20987385) зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) періоди трудової діяльності з 17.11.1982 р. по 03.06.1983 р., з 14.10.1991 р. по 31.12.1991 р., з 01.01.1992 р. по 01.05.1992 р., з 01.11.1994 р. по 27.06.1999 р. та повторно розглянути заяву позивача від 12.06.2025 р. про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" й прийняти обґрунтоване рішення з урахуванням висновків суду.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (65012, м.Одеса, вул.Канатна, буд.83, код ЄДРПОУ 20987385) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) судовий збір в сумі 1064 (одна тисяча шістдесят чотири) грн. 96 коп.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя О.І. Бездрабко