Ухвала суду № 13591578, 06.12.2010, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2010 р. Справа № 28404/10/9104 Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду в складі:

головуючого суддіШавеля Р.М.,

суддівЛіщинського А.М. та Носа С.П.,

при секретарі судового засідання Корчинській О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівська ізоляторна компанія» на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 26.05.2010р. у адміністративній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівська ізоляторна компанія» до Державної податкової інспекції у Франківському районі м.Львова, третя особа Державна податкова інспекція у Галицькому районі м.Львова, про визнання протиправними і скасування податкових повідомлень-рішень про визначення податкових зобовязань з податку на прибуток підприємств та податку на додану вартість, -

В С Т А Н О В И Л А:

18.08.2006р. позивач Товариство з обмеженою відповідальністю /ТзОВ/ «Львівська ізоляторна компанія» звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати нечинними винесені Державною податковою інспекцією /ДПІ/ у Франківському районі м.Львова податкове повідомлення-рішення № 22834/10/23-0 від 18.11.2005р. про визначення податкових зобовязань з податку на додану вартість /ПДВ/ на загальну суму 124279 грн. 50 коп. та податкове повідомлення-рішення № 22835/10/23-0 від 18.11.2005р. про визначення податкових зобовязань з податку на прибуток підприємств на загальну суму 155350 грн. 50 коп. (а.с.2-4).

Справа розглядалася судами неодноразово (а.с.100-105, 146-151, 168-170).

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 26.05.2010р. у задоволенні заявленого позову відмовлено (а.с.224-227).

Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржив позивач ТзОВ «Львівська ізоляторна компанія», який покликаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить постанову суду скасувати та прийняти нове рішення, яким заявлений позов задоволити (а.с.232-236).

В обґрунтування своїх апеляційних вимог покликається на те, що позивачем в рамках виконання договору доручення, укладеного 01.09.2003р. з ТзОВ «Укрзахіденерго», дотримані вимоги чинного законодавства при включенні до складу валових витрат суми сплаченої комісійної винагороди, при цьому в платника податків наявні належно оформлені первинні документи на підтвердження понесених витрат.

Також із змісту договірних документів вбачається, що контрагенти узгодили між собою суму комісійної винагороди, відобразили її в Акті здачі-прийому робіт, через що ознаки односторонньої зміни умов договору доручення є відсутніми.

Окрім цього, оскільки сума винагороди повіреного за договором доручення на продаж продукції належить до складу валових витрат, то на підставі пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» суми ПДВ, сплачені (нараховані) у звязку з придбанням послуг, були правомірно віднесені позивачем до податкового кредиту; також таке право платника підтверджується належно оформленою податковою накладною.

Заслухавши суддю-доповідача по справі, представника позивача на підтримання поданої скарги, заперечення представника відповідача, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до п.5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

До складу валових витрат згідно з пп.5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Згідно з пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 наведеного Закону не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Установлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у цьому Законі, не дозволяється.

Відповідно до пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) Податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно з пп.7.4.5 п.7.4 ст.7 вказаного Закону не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).

Як слідує з матеріалів справи, протягом 12.10.2005р.-23.10.2005р., 24.10.2005р.-07.11.2005р. відповідачем ДПІ у Франківському районі м.Львова проведена планова виїзна перевірка ТзОВ «Львівська ізоляторна компанія» щодо дотримання вимог податкового та валютного законодавства за період з 01.07.2004р. по 01.07.2005р., по результатам якої складено Акт перевірки № 307/23-0/30823262 від 14.11.2005р. (а.с.5-32).

Проведеною перевіркою встановлено порушення позивачем, зокрема, вимог п.5.1, пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено податок на прибуток підприємств на 103567 грн. (в тому числі за ІІІ квартал 2004 року 103567 грн.); та вимог пп.7.4.1, 7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого занижено ПДВ на суму 82853 грн. (в тому числі за липень 2004 року на 82853 грн.).

На підставі наведеного Акта перевірки податковим органом винесено наступні податкові повідомлення-рішення:

№ 22835/10/23-0 від 18.11.2005р. про визначення податкових зобовязань з податку на прибуток підприємств на суму 155350 грн. 50 коп., з яких 103567 грн. за основним платежем та 51783 грн. 50 коп. за штрафними (фінансовими) санкціями (а.с.34);

№ 22834/10/23-0 від 18.11.2005р. про визначення податкових зобовязань з ПДВ на суму 124279 грн. 50 коп., з яких 82853 грн. за основним платежем та 41426 грн. 50 коп. за штрафними (фінансовими) санкціями (а.с.33).

Підставою для вищевказаних висновків податкового органу слугувало те, що під час проведення перевірки платником податків не було представлено укладених договорів купівлі-продажу продукції на окремі поставки за участі довірителя, оскільки реалізація скляних ізоляторів здійснена за попереднім договором, який укладений 01.09.2003р.; представленими банківськими виписками стверджується проведення покупцем товару розрахунків через повіреного на підставі попередньо укладеного договору купівлі-продажу від 01.09.2003р, що суперечить вимогам п.6.1 договору доручення на продаж продукції № 10 від 01.09.2003р. щодо винагороди повіреного, яка складає 17 відсотків від загальної вартості відвантаженої довірителем продукції на підставі укладених та отриманих від повіреного договорів купівлі-продажу.

Також понесені витрати на придбання вищевказаних послуг не оформлені відповідними документами, які б підтверджували фактичне виконання послуг згідно з умовами договору доручення від 01.09.2003р. У звязку з цим, відсутнє підтвердження фактичного надання послуг та їх зв'язок з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг), не доведено їх використання підприємством у власній господарській діяльності.

З урахуванням наведеного, податковий орган прийшов до висновку про те, що у платника податків були відсутніми підстави для включення вартості розглядуваних послуг до складу валових витрат, а сплачену суму ПДВ до складу податкового кредиту.

Відмовляючи у задоволенні заявленого позову, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача про правомірність нарахування винагороди в розмірі більшому, ніж визначений в договорі, є необґрунтованими і безпідставними; останнім не подано доказів внесення змін до договірних документів; також з урахуванням приписів п.4.8 ст.4 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий орган прийшов до вірного висновку про неправомірне включення позивачем суми ПДВ згідно виписаної повіреним податкової накладної до складу податкового кредиту.

Між тим, такі висновки суду першої інстанції є невірними, оскільки вони не ґрунтуються на фактичних обставинах справи і не відповідають вимогам чинного законодавства, з огляду на таке.

Матеріалами справи стверджується, що 01.09.2003р. між позивачем (довіритель) та ТзОВ «Укрзахіденерго» був укладений договір доручення № 10, відповідно до умов якого позивач доручив, а повірений прийняв на себе зобовязання за винагороду укласти від імені та за рахунок довірителя договори купівлі-продажу продукції з іншими особами (а.с.62-63).

Згідно з умовами п.6.1 цього договору за виконання прийнятого доручення повірений отримує від довірителя винагороду в розмірі 17 відсотків від загальної вартості відвантаженої довірителем продукції на підставі укладених та отриманих від повіреного договорів купівлі-продажу.

На виконання вказаного договору ТзОВ «Укрзахіденерго», діючи від імені та в інтересах повіреного, уклало 01.09.2003р. з ТзОВ «Хартія» договір № 10к купівлі-продажу продукції (а.с.60-61).

За період з 01.07.2004р. по 30.07.2004р. повіреним в рамках наведеного договору купівлі-продажу проведено продаж скляних ізоляторів на користь ТзОВ «Хартія» на загальну суму 2259633 грн. 71 коп., що стверджується специфікаціями до договору, накладними на відпуск продукції, Актом здачі-прийому робіт № РН-7-30028 від 30.07.2004р. та звітом ТзОВ «Укрзахіденерго» від 30.07.2004р. (а.с.35-57, 65-70).

Також договірними сторонами визначено розмір винагороди повіреного в сумі 497119 грн. 42 коп.

Згідно з п.7.1 договору доручення № 10 від 01.09.2003р. оплата довірителем винагороди повіреного здійснюється простим векселем довірителя на суму, встановлену сторонами у відповідному акті прийому-здачі виконаних робіт, на протязі 10-ти календарних днів з моменту підписання акту сторонами.

На виконання наведених умов договору доручення та з метою погашення заборгованості з винагороди повіреного за попередні періоди, ТзОВ «Львівська ізоляторна компанія» 02.08.2004р. видало ТзОВ «Укрзахіденерго» прості векселя на загальну суму 4586187 грн. 76 коп. з терміном погашення по предявленню (а.с.195-199).

При цьому вказана заборгованість по наведених векселях була оплачена позивачем предявнику векселів в серпні 2008 року (а.с.200-212).

Аналіз умов укладеного договору та фактичних обставин справи дозволяє достовірно встановити мету укладення між позивачем і ТзОВ «Укрзахіденерго» договору доручення забезпечення реалізації продукції позивача; наведені послуги носять конкретний характер і торкаються певного кола питань.

При цьому колегія суддів враховує й те, що вказані послуги були реально надані позивачу і використані ним у своїй господарській діяльності із отриманням відповідного прибутку від цієї діяльності, при цьому податковим органом не доведено збиткової діяльності позивача (тобто, неотримання економічної вигоди) в розглядуваних відносинах.

За змістом чинного законодавства слідує, що вирішальною ознакою валових витрат є їх безпосередній зв'язок з господарською діяльністю платника податків. При цьому господарська діяльність платника податків являє собою сукупність господарських операцій, які відповідно до ст.1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначаються як дії і події, які викликають зміни в структурі активів та зобовязань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, необхідною умовою для включення витрат до складу валових витрат, а податку на додану вартість до податкового кредиту, що безпосередньо впливає на зменшення податкових зобовязань, є отримання платником податків економічної вигоди від здійснення господарської операції, як складової господарської діяльності.

Вимоги до первинних документів передбачені ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», яка передбачає обовязкові реквізити первинних та зведених облікових документів, що повинні мати обовязкові реквізити як назву, дату і місце складання, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції, посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, первинні документи повинні містити інформацію про те, за які конкретні послуги платником податків перераховані грошові кошти, тобто, містити інформацію про те, що такі послуги повязані з веденням виробництва позивачем, оскільки до складу валових витрат можуть бути включені тільки витрати, які вказані в пп.5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Представлені позивачем документи відповідають вимогам Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», які встановлені для первинних бухгалтерських документів, та можуть слугувати достатньою підставою для формування валових витрат.

З наданих позивачем документів можливо зробити достовірний висновок щодо характеру, виду, обсягу наданих послуг, і як результат, виявити зв'язок цих послуг з господарською діяльністю позивача.

Також чинним законодавством і правилами ведення податкового обліку не передбачено надання інших документів, крім звітів повіреного і актів приймання-передачі послуг, на підтвердження фактичного надання послуг повіреного.

В частині посилань суду першої інстанції на відсутність внесення відповідних змін до договору доручення щодо збільшення суми винагороди повіреного колегія суддів виходить з наступного.

Цивільний кодекс /ЦК/ України від 16.01.2003р. набрав чинності з 01.01.2004р.; відповідно до п.4 Перехідних положень цього кодексу його норми застосовуються до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності цим Кодексом, його положення застосовуються до тих прав та обовязків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Таким чином, незважаючи на те, що договір доручення № 10 на продаж продукції був укладений 01.09.2003р., до правовідносин, які виникли на підставі цього договору після 01.01.2004р., повинні застосовуватися норми ЦК України від 16.01.2003р.

Відповідно до п.6.1. вказаного договору доручення за виконання доручення повірений отримує від довірителя винагороду в розмірі 17 відсотків від загальної вартості відвантаженої довірителем продукції.

Також в п.6.3 договору доручення міститься застереження про те, що остаточний розмір винагороди повіреного встановлюється сторонами в акті прийому-здачі виконаних робіт, який є невідємною частиною даного договору.

Згідно додатку № 24 до договору доручення № 10 від 01.09.2003р. на продаж продукції, яким являється Акт здачі-прийому робіт № РН-7-30028 від 30.07.2004р., та Звіту ТзОВ «Укрзахіденерго» від 30.07.2004р. про виконання договору доручення за період з 01.07.2004р. по 30.07.2004р., розмір винагороди повіреного визначений договірними сторонами в сумі 497119 грн. 42 коп. (а.с.64, 70).

Згідно з положеннями ст.654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

З урахуванням наведеного, твердження податкового органу, з якими погодився суд першої інстанції, про невідповідність умовам договору доручення суми винагороди чи односторонньої зміни умов цього договору не відповідає дійсності; сторони в порядку, визначеному п.6.3 договору доручення обумовили більший розмір винагороди повіреного (22 замість 17 відсотків) та зафіксували це в додатку № 24 до договору доручення, яким являється Акт прийому-здачі виконаних робіт № РН-7-30028 від 30.07.2004р., при цьому останній складає невідємну частину договору доручення.

Додатково колегія суддів враховує, що відповідно до ст.3 Господарського кодексу /ГК/ України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

З матеріалів справи вбачається, що послуги, які надавались позивачу, були спрямовані на обслуговування його господарської діяльності.

Так, Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» повязує витрати платника податків і право на віднесення цих витрат до валових з господарською діяльністю такого платника.

Термін господарської діяльності визначений в п.1.32 вказаного Закону, яким передбачено, що господарська діяльність це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи.

Представленими позивачем документами встановлено, що отримання доходу ТзОВ «Львівська ізоляторна компанія» внаслідок виконання повіреним ТзОВ «Укрзахіденерго» зобовязань по договору доручення від 01.09.2003р. підтверджується фактами реалізації продукції в користь ТзОВ «Хартія»; грошові кошти, які позивач отримував внаслідок виконання повіреним зобовязань за договором доручення від вищевказаного покупця, використані на здійснення власної господарської діяльності.

Окрім цього, чинне законодавство не містить заборони на використання підприємством послуг третіх осіб, зокрема, послуг юридичних осіб, повязаних з представництвом його інтересів у відносинах з іншими субєктами підприємницької діяльності при здійсненні останнім господарської діяльності, при цьому винагорода третій особі (у розглядуваному випадку повіреному ТзОВ «Укрзахіденерго») за здійснення ним представницьких функцій по укладенню договору купівлі-продажу включається до валових витрат відповідно до п.5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», із врахуванням того, що відповідно до п.1.32 ст.1 вказаного Закону господарською діяльністю є також діяльність довіреної особи, яка виступила в інтересах довірителя.

Також під час розгляду справи податковий орган не доводив безтоварного характеру господарських операцій, обізнаність позивача щодо діяльності його контрагентів, зокрема щодо створення їх з протиправною метою і несплати ними податків, наявності зговору на викрадення коштів державного бюджету шляхом безпідставного формування валових витрат, тощо; суду не були надані докази про встановлення таких фактів у рішеннях інших судів.

Оцінюючи в сукупності вищевикладене, колегія суддів приходить до переконливого висновку про те, що твердження податкового органу про неправомірне віднесення позивачем до складу валових витрат вартості послуг, отриманих в рамках договору доручення з ТзОВ «Укрзахіденерго», оскільки такі витрати не повязані із веденням господарської діяльності, не відповідають дійсності.

Із змісту норм пп.7.4.1, 7.4.5 п.7.4 ст.5 Закону України «Про податок на додану вартість» слідує, що вказаний Закон передбачає лише два випадки неможливості включення витрат по нарахованому (сплаченому) податку на додану вартість до складу податкового кредиту звітного періоду:

* у разі, коли вартість придбаних товарів (робіт, послуг), основних фондів придбавається не з метою їх використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податків;

* у разі непідтвердження витрат по сплаті податку на додану вартість податковими накладними.

Право на включення до складу податкового кредиту ПДВ з винагороди ТзОВ «Укрзахіденерго» підтверджується належно оформленою податковою накладною № 30000029 від 30.07.2004р. на загальну суму 497119 грн. 42 коп. в т.ч. ПДВ 82853 грн. 24 коп.

Відповідно до пп.7.2.3 п.7.2 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом. Податковим органом не наведено суду підстав, з яких податкову накладну контрагента позивача не можна було б вважати такою, що підтверджує право позивача на податковий кредит.

Оцінюючи в сукупності вищевикладене, колегія суддів приходить до переконливого висновку про те, що твердження податкового органу про неправомірне віднесення позивачем до складу податкового кредиту сум сплаченого податку, повязаного з придбання посередницьких послуг в ТзОВ «Укрзахіденерго», оскільки такі послуги не повязані із веденням господарської діяльності, не відповідають дійсності.

В частині проведення вексельних розрахунків між сторонами договору доручення колегія суддів виходить з того, що відповідно до ст.4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

Умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов'язково відображається у відповідному договорі, який укладається в письмовій формі. У разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов'язання щодо платежу за цим договором та виникають грошові зобов'язання щодо платежу за векселем.

В розглядуваному випадку ТзОВ «Львівська ізоляторна компанія» дотрималося вимог вищевказаного Закону, оскільки на момент видачі векселів позивач мав борг перед ТзОВ «Укрзахіденерго» зі сплати винагороди повіреного; умова щодо проведення розрахунків векселями була прямо передбачена в тексті договору доручення.

За наведених умов, з огляду на обрану форму проведення розрахунків, позивачем вірно включені понесені витрати зі сплати винагороди повіреного до складу валових витрат, при цьому позивач отримав право на формування податкового кредиту.

Так, формування платником податків валових витрат відбувалося за правилами першої події (пп.11.2.1 п.11.2 ст.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»), тобто, в момент фактичного отримання результату робіт (послуг по продажу власної продукції повіреним).

Згідно розяснень, які наведені в Довідці ВАС України від 15.04.2010р. «Про результати вивчення і узагальнення практики застосування адміністративними судами окремих норм Закону України «Про податок на додану вартість» слідує, що оскільки видані чи отримані платником податку векселі не змінюють сум його податкового кредиту, такий податковий кредит визначається в загальному порядку за нормою підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», тобто за датою здійснення першої з подій: або датою списання коштів у рахунок оплати придбаного товару (послуг), або дати отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання товару чи послуг.

Таким чином, платник податку, який видав або передав за індосаментом вексель для компенсації вартості придбаних товарів чи послуг, отримує право на включення до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, нарахованої на вартість отриманих товарів чи послуг.

При цьому слід ураховувати те, що для визначення підстав виникнення права платника податку на податковий кредит вирішальне значення має саме рух товарів та послуг, а не рух векселів, які обслуговують відповідні операції. Факт придбання товарів чи послуг із дотриманням вимог пункту 7.4 статті 7 Закон України «Про податок на додану вартість» є достатньою підставою для виникнення права платника податків на податковий кредит із податку на додану вартість навіть у тому разі, якщо розрахунки за товар взагалі ще не здійснені.

Звідси, оскільки сума винагороди ТзОВ «Укрзахіденерго» за договором доручення № 10 від 01.09.2003р. на продаж продукції належить до складу валових витрат, то на підставі пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» суми ПДВ, сплачені (нараховані) у звязку з придбання послуг, правомірно віднесені ТзОВ «Львівська ізоляторна компанія» до податкового кредиту.

Таким чином, заявлений позов підлягає до задоволення, при цьому, виходячи із передбачених ст.162 КАС України повноважень суду при вирішенні адміністративної справи, винесені ДПІ у Франківському районі м.Львова податкові повідомлення-рішення № 22834/10/23-0 від 18.11.2005р. та № 22835/10/23-0 від 18.11.2005р. слід визнати протиправними і скасувати.

Також в порядку ст.94 КАС України також підлягають стягненню з Державного бюджету України на користь позивача понесені судові витрати у розмірі 03 грн. 40 коп. сплаченого судового збору.

З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги є суттєвими і складають підстави для висновку про неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, через що постанова суду підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про задоволення позову з вищевикладених мотивів.

Керуючись ст.94, ч.3 ст.160, ст.ст.195, 196, п.3 ч.1 ст.198, п.п.1, 4 ст.202, ч.2 ст.205, ст.ст.207, 254 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівська ізоляторна компанія» задоволити.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 26.05.2010р. скасувати та прийняти нову постанову, якою позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівська ізоляторна компанія» задоволити.

Визнати протиправними і скасувати винесені Державною податковою інспекцією у Франківському районі м.Львова податкове повідомлення-рішення № 22834/10/23-0 від 18.11.2005р. про визначення податкового зобовязання з податку на додану вартість в сумі 124279 грн. 50 коп., з яких 82853 грн. за основним платежем та 41426 грн. 50 коп. за штрафними (фінансовими) санкціями, та податкове повідомлення-рішення № 22835/10/23-0 від 18.11.2005р. про визначення податкового зобовязання з податку на прибуток підприємств в сумі 155350 грн. 50 коп., з яких 103567 грн. за основним платежем та 51783 грн. 50 коп. за штрафними (фінансовими) санкціями.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівська ізоляторна компанія» понесені судові витрати у розмірі 03 (три) грн. 40 коп. сплаченого судового збору.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання постановою законної сили, а у разі складення постанови в повному обсязі відповідно до ст.160 КАС України з дня складення постанови в повному обсязі.

Головуючий суддя: Р.М.Шавель

Судді: А.М.Ліщинський

С.П.Нос