Ухвала суду № 135648166, 16.03.2026, Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/58308/25-ц

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" березня 2026 р. Печерський районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді Вовк С. В.,

за участю секретаря судового засідання - Ємець Д.О.,

представника позивача - Левицького В.А.

представника відповідача - Іванченко В.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК», третя особа: Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС), про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 в інтересах якого діє адвокат Левицький В.А., звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК», третя особа: Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС), про визнання права власності.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 26 ЛИСТОПАДА 2025 року відкрито провадження у цивільній справі у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечив з приводу задоволення позову, вказавши, що відповідачем не оспорюється право власності позивача.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Позивач та його представник, у відповідності до ст.16 ЦК України, звернулись до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК», третя особа: Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС), про визнання права власності.

Частиною 1 ст. 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 ЦК України. Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.

Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначений ст.16 ЦК України, відповідно до приписів якої, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, при цьому, способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

У ст. 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з ч.1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

За приписами ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Виходячи зі змісту даної правової норми, право на звернення до суду з позовом про захист речових прав на майно встановлюється за позивачем, коли в інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна та створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв`язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на майно.

Отже, враховуючи, що, відповідно до ст. 328 ЦК України, набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд, при застосуванні цієї норми, повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України.

Відповідно до ч.3 ст.34 Закону України «Про дорожній рух», державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування транспортні засоби усіх типів: автомобілі, автобуси, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, самохідні машини, причепи та напівпричепи до них, мотоколяски, інші прирівняні до них транспортні засоби та мопеди, що використовуються на автомобільних дорогах державного значення.

Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Державний облік зареєстрованих транспортних засобів включає в себе процес реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про зареєстровані транспортні засоби та їх власників.

Власники транспортних засобів та особи, які використовують їх на законних підставах, зобов`язані зареєструвати (перереєструвати) належні їм транспортні засоби протягом десяти діб після придбання, митного оформлення, одержання транспортних засобів або виникнення обставин, що потребують внесення змін до реєстраційних документів.

Єдина на території України процедура державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів (далі - транспортні засоби), оформлення та видачі реєстраційних документів і номерних знаків встановлена Порядком державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07.09.1998 №1388 (надалі - Порядок №1388).

Цей Порядок є обов`язковим для всіх юридичних та фізичних осіб, які є власниками транспортних засобів, виробляють чи експлуатують їх (пункт 2 Порядку №1388).

Згідно пункту 3 Порядку № 1388 державна реєстрація транспортних засобів проводиться територіальними органами з надання сервісних послуг МВС з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції транспортних засобів установленим вимогам правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), використанням транспортних засобів в умовах воєнного і надзвичайного стану, а також для ведення їх обліку та запобіганню вчиненню щодо них протиправних дій.

Крім того, державна реєстрація транспортного засобу не є підставою набуття права власності, а видане за результатами проведення реєстраційних дій свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу лише підтверджує проведення процедури державної реєстрації та внесення до Єдиного державного реєстру транспортних засобів МВС відомостей про транспортний засіб і його власника, проте як самостійний документ право власності у особи не породжує. Підстави для проведення скасування державної реєстрації (перереєстрації) транспортного засобу визначені в пункті 40 Порядку № 1388, відповідно до якого державна реєстрація (перереєстрація), зняття з обліку транспортних засобів скасовується: на підставі документів, що підтверджують установлення факту знищення, підробки або зміни ідентифікаційного номера транспортного засобу, номера двигуна або заміни без відповідного дозволу номерної панелі з ідентифікаційним номером транспортного засобу; на підставі відомостей про транспортний засіб, який під час здійснення його державної реєстрації (перереєстрації) або зняття з обліку перебував під дією обтяжень, або у разі подачі документів, інформація в яких не відповідає відомостям відповідних державних реєстрів; у разі визнання недійсним правочину, на підставі якого проводилася державна реєстрація (перереєстрація), зняття з обліку транспортного засобу; на підставі рішення суду; у разі встановлення факту підроблення митних документів або нездійснення митного оформлення транспортного засобу.

Пунктом 40 Порядку № 1388 визначено чіткий перелік підстав, за яких відбувається скасування державної реєстрації (перереєстрації) транспортного засобу. Зокрема державна перереєстрація транспортного засобу може бути скасована у разі визнання судом недійсним правочину, на підставі якого проводилася державна реєстрація (перереєстрація) транспортного засобу або прийняття рішення про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Сервісні центри МВС проводять лише реєстраційні дії щодо обліку транспортних засобів та не є органами, що визнають право власності, а тому не можуть здійснювати операції на підставі документів, що не передбачені Порядком.

Пунктом 2 частини 1 статті 255 ЦПК України встановлено, що суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Однак, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 522/8782/16-ц роз`яснив, що мається на увазі під відсутністю предмета спору.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України, суд може закрити провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, якщо встановити, що предмет спору був відсутній на час пред`явлення позову.

Проте поняття «юридичного спору» має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.

Логічно-граматичне тлумачення словосполучення «відсутність предмета спору» у контексті наведеної правової норми дає підстави для висновку про те, що предмет спору має бути відсутній, тобто не існувати на годину пред`явлення позову. Якщо предмет спору мав місце, але припинивши своє існування (зник) після відкриття провадження у справі внаслідок тих чи інших обставин, зокрема у зв`язку з добровільним врегулюванням спору сторонами, виконанням відповідачем заявлених до нього вимог, фізичним знищенням предмета спору тощо, то провадження у справі не може бути закрито з наведеної правової підстави. Якщо предмет спору став відсутнім після відкриття провадження у справі, то залежно від обставин, що призвели до зникнення такого предмета, та стадії цивільного процесу, на якій він припинив своє існування, сторони мають цілу низку передбачених законом процесуальних можливостей припинити подальший розгляд справи, зокрема шляхом залишення позову без розгляду, відмови від позову або від поданих апеляційних скарг.

Подібного правового висновку Верховний Суд дійшов у постановах: від 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18 (провадження № 61-2018св19), від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19-ц (провадження № 60 50/1658/20 (Проведення № 61-9658св20).

Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання.

До такого висновку дійшов Верховний суд у постанові від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17.

Судом встановлено, що встановлено судом, сервісні центри МВС проводять лише реєстраційні дії щодо обліку транспортних засобів та не є органами, що визнають право власності, окрім того в судовому засіданні представником відповідача зазначено, що відповідачем не оспорюється право власності позивача, а отже між позивачем та відповідачем відсутній спір щодо визнання права власності.

З урахуванням викладеного суд дійшов до висновку про необхідність закриття провадження у зв`язку з відсутністю предмету спору.

Суд, керуючись ст.ст. 280-289, 353 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК», третя особа: Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС), про визнання права власності - закрити.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п`ятнадцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Суддя С. В. Вовк