Рішення № 135021743, 02.03.2026, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/7547/24

Провадження № 2/369/1370/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.03.2026 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Фінагеєвої І.О.,

при секретарі Мельник А.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу № 369/7547/24 за позовом приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Бережного Ярослава Вікторовича до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Куксова Марія Сергіївна, Акціонерне товариство «ОТП Банк» про визнання недійсними договору ренти земельної ділянки та договору ренти житлового будинку, скасування рішення про державну реєстрацію та припинення права власності,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2024 року приватний виконавець Виконавчого округу міста Києва (далі виконавець) Бережний В.В. звернувся до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з позовом про визнання недійсними договору ренти земельної ділянки та договору ренти житлового будинку, скасування рішення про державну реєстрацію та припинення права власності.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, посилається на те, що 04 жовтня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № ML-008/374/2007, за умовами якого ОСОБА_2 отримав у борг 100 000,00 дол. США за умови сплати 4,99% річних. Останнім днем повернення кредитних коштів сторони визначили 04 жовтня 2008 року.

Боржник не виконав умови договору, кредитні кошти не повернув. Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 31 березня 2016 року у справі № 756/12736/15 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «ОТП Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 87 095,07 дол. США та 420,00 грн витрат на опублікування оголошення в засобах масової інформації. 06 березня 2017 року на виконання зазначеного рішення видано виконавчий лист. Відповідно до відміток на листі він тричі перебував на виконанні, однак заборгованість у повному обсязі погашена не була. 23 вересня 2021 року виконавець відкрив виконавче провадження № 66930131 з примусового виконання рішення Оболонського районного суду міста Києва від 31 березня 2016 року. Під час встановлення наявності у боржника майна приватний виконавець встановив, що 06 серпня 1994 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб. 11 грудня 2014 року ОСОБА_1 набула у власність житловий будинок площею 298,7 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельну ділянку площею 0,1038 га з кадастровим номером 3222485900:03:008:0129, розташовану за цією ж адресою. 10 червня 2016 року ОСОБА_1 відчужила зазначені житловий будинок та земельну ділянку на підставі договорів ренти. Власником майна стала ОСОБА_3 , яка є донькою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Тобто, ОСОБА_1 відчужила майно, на яке поширювався режим спільного сумісного майна подружжя, після виникнення у ОСОБА_2 зобов`язання з повернення кредитних коштів. За таких обставин позивач вважає, що договори ренти укладені без наміру створення правових наслідків, натомість є фраудаторними правочинами, оскільки спрямовані виключно на уникнення боржником відповідальності з повернення кредитним коштів.

Враховуючи наведене, позивач вважає, що оспорювані договори перешкоджають виконанню його повноважень з примусового виконання рішення суду про стягнення заборгованості, в зв`язку чим просить суд:

1)визнати недійсним договір ренти житлового будинку, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , серія та номер 1497, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куксовою М.С. 10 червня 2016 року;

2)визнати недійсним договір ренти земельної ділянки, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , серія та номер 1498, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куксовою М.С. 10 червня 2016 року;

3)скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 18494045 від 30 грудня 2014 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Куксової М.С.;

4)скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 30011595 від 11 червня 2014 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Куксової М.С.

5)припинити право власності на житловий будинок площею 298,7 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 545023332224 за ОСОБА_3 ;

6)припинити право власності на земельну ділянку площею 0,1038 га з кадастровим номером 3222485900:03:008:0129, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 945598932224 за ОСОБА_3 ;

7)вирішити питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою від 09 травня 2024 року Києво-Святошинський районний суд Київської області відкрив провадження у справі, призначив підготовче судове засідання.

У відзиві на позовну заяву виконавця Олійник О.О. зазначає, що приватний виконавець не наділений повноваженнями звертатися до суду з позовом в інтересах інших осіб. Зауважує, що інформація у позові є сфальсифікованою та маніпулятивною, спрямованою на викривлення дійсних обставин справи. Наполягає на тому, що між ним та чинним кредитором вирішено спір про реструктуризацію боргу. Позов не підлягає задоволенню, оскільки позивач не довів порушення його права.

Відповідач ОСОБА_2 у відзиві на позов виконавця наполягає на тому, що виконавець не має права звертатися до суду з позовом в інтересах кредитора. Зазначає, що позивач не довів факт порушення його права, що є самостійною підставою для відмови у позові.

ОСОБА_3 у відзиві на позов зазначає, що позивач не довів ненастання правових наслідків за оспорюваними договорами, оскільки майно відповідно до спірного договору перейшло у володіння платника ренти, тобто наслідки відповідають правовій природі договору. За таких умов вважає, що у позові слід відмовити.

Ухвалою від 11 березня 2025 року Києво-Святошинський районний суд Київської області закрив підготовче провадження, призначив справу до розгляду.

У судове засідання учасники справи не з`явилися, про дату та час судового розгляду були повідомлені належним чином.

Відповідно до вимог частини першої, третьої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

У зв`язку з неявкою сторін в силу частини другої статті 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Згідно з частини п`ятої статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, доводи сторін, викладені в заявах по суті спору, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов такого висновку.

Відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд встановив, що 06 серпня 1994 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 уклали шлюб, що підтверджується витягом з реєстру актів цивільного стану Сокальського районного управління юстиції Львівської області щодо актового запису про шлюб № 131.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася донька ОСОБА_3

04 жовтня 2007 року ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 уклали кредитний договір, за умовами якого боржник отримав від кредитора кошти на суму 100 000,00 дол. США за умови сплати 15,25% річних строком до 04 жовтня 2030 року.

10 червня 2016 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_3 договір ренти, за умовами якого надала у власність платнику ренти житловий будинок площею 298,7 га, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куксовою М.С. та зареєстровано в реєстрі за номером 1497.

10 червня 2016 року ОСОБА_3 зареєструвала право власності житловий будинок площею 298,7 га, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору ренти.

10 червня 2016 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_3 договір ренти, за умовами якого надала у власність платнику ренти земельну ділянку площею 0,1038 га, кадастровий номер 3222485900:03:008:0129, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куксовою М.С. та зареєстрований в реєстрі за номером 1498.

10 червня 2016 року ОСОБА_3 зареєструвала право власності на земельну ділянку площею 0,1038 га, кадастровий номер 3222485900:03:008:0129, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору ренти.

10 червня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куксовою М.С. зареєстровано іпотеку предметом якої стала земельна ділянка площею 0,1038 га, кадастровий номер 3222485900:03:008:0129. Підставою для укладення договору іпотеки став договір ренти, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Постановою виконавця від 23 вересня 2021 року відкрито виконавче провадження № 66930131 на підставі виконавчого листа від 06 березня 2017 року № 2/756/1050/16 про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості у розмірі 87 095,07 дол. США.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 17 січня 2022 року у справі № 752/26708/21, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2022 року, визнано неправомірною відмову АТ «ОТП Банк» щодо проведення реструктуризації кредитних зобов`язань за кредитним договором № ML-008/374/2007 від 04 жовтня 2007 року, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 . Зобов`язано АТ «ОТП Банк» провести реструктуризацію боргових зобов`язань за кредитним договором № ML-008/374/2007 від 04 жовтня 2007 року, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановою виконавця від 31 серпня 2022 року замінено стягувача АТ «ОТП Банк» на його правонаступника ТОВ «Доступні фінанси» у виконавчому провадженні № 66930131.

Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Наведеною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб.

Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу, і такі способи мають бути доступними й ефективними.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (потсанови Верховного Суду від 14 травня 2024 року у справі № 357/13500/18, від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано: «…оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

-особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

-наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

-враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20)

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зроблено висновок: «…позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України…».

Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

-фіктивного (стаття 234 ЦК України);

-такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);

-такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) роз`яснено, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (висновки у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, від 26 квітня 2023 року у справі № 644/5819/20).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (правовий висновок Верховного Суду у постанові від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17).

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21).

Приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року у справі № 916/379/23).

Відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (висновок у постанові Верховного Суду від 20 серпня 2024 року у справі № 947/37261/21); мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (постанова Верховного Суду від 14 серпня 2024 року у справі № 504/112/22); застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок) (постанова Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 757/52379/21-ц).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Звертаючись до суду з позовом, приватний виконавець посилається на те, що на підставі спірних договорів ренти, укладених після виникнення у боржника ОСОБА_2 зобов`язання з погашення заборгованості за кредитним договором, нерухоме майно, на яке розповсюджувався режим спільного сумісного майна подружжя, було відчужене дружиною боржника ОСОБА_1 , на користь їх спільної дочки ОСОБА_3 .

Заперечуючи проти задоволення позову відповідачі наполягали на відсутності у виконавця повноважень для оспорювання правочинів, стороною яких він не є стороною.

З огляду на доводи сторін спору суд вважає за необхідне перш за все надати оцінку діям виконавця і у разі підтвердження їх законності на підставі доказів у справі оцінити обґрунтованість позовних вимог.

Виконавець на підставі приписів частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» зобов`язаний вживати усіх необхідних та передбачених законом заходів щодо примусового виконання рішень.

Процедура виконавчого провадження є істотною гарантією прав його сторін (стягувача і боржника). Внутрішньою формою діяльності будь-якого державного органу (у тому числі державної виконавчої служби чи приватного виконавця) є встановлений законом порядок здійснення низки однорідних процесуальних дій, її організація, внутрішня структура, тобто процесуальна форма. Процесуальна форма діяльності виконавця визначається як встановлений законодавством порядок, згідно з яким відбувається діяльність, спрямована на реалізацію функцій та виконання завдань щодо примусового виконання судових рішень.

Тож основною метою діяльності виконавця та його безпосереднім завданням є сприяння виконанню судових рішень, які на підставі статті 129-1 Конституції України є обов`язковими на всій території України. Для досягнення зазначеної мети виконавець зобов`язаний вживати всіх заходів, передбачених законом, у межах своєї компетенції.

За змістом пункту 1 частини першої статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» до заходів примусового виконання рішень належить звернення стягнення на майно боржника, у тому числі якщо воно перебуває в інших осіб.

Державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб`єкти у разі здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов`язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня отримання повідомлення зобов`язаний ухвалити рішення про накладення арешту на майно та/або на кошти / електронні гроші, що знаходяться на рахунках / електронних гаманцях боржника в банках, небанківських надавачах платіжних послуг, емітентах електронних грошей, у порядку, визначеному статтею 56 цього Закону, крім випадку, коли на таке майно арешт уже накладено з тих самих підстав (частина третя статті 9 Закону України «Про виконавче провадження»).

Укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним, крім випадків продажу у процесі приватизації майна, яке входить до складу єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства, внесеного до Єдиного реєстру боржників (частина четверта статті 9 Закону України «Про виконавче провадження»).

Оскільки в статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» врегульовано алгоритм дій не учасників виконавчого провадження, а безпосередньо виконавця та уповноважених органів і установ, до яких звертається боржник, то Велика Палата Верховного Суду констатує, що правочини щодо майна боржника, які призвели до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, можуть бути визнані недійсними судом за зверненням виконавця, у провадженні якого перебуває виконавче провадження щодо конкретного боржника.

Водночас очевидно, що таке звернення повинне відбуватися в порядку позовного провадження, оскільки чинним процесуальним законодавством іншого механізму для визнання правочину недійсним не передбачено. Таке фундаментальне питання, як встановлення дійсності або недійсності правочину, потребує дотримання засад змагальності і не може бути вирішене судом за зверненням виконавця на стадії виконання судового рішення в іншій справі.

Під час здійснення виконавчого провадження виконавець реалізовує покладені на нього державою функції та забезпечує дотримання принципу обов`язковості судових рішень. Засобом забезпечення виконання судового рішення може вважатися й звернення виконавця до суду з позовом про визнання вчиненого боржником на шкоду стягувачу правочину недійсним.

Покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить правилам статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.

Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має не особистий, а винятково службовий інтерес, який полягає у виконанні покладених на нього державою посадових обов`язків і досягненні такого результату, за якого судове рішення буде виконаним.

Водночас забезпечення найбільш сприятливої ситуації для досягнення виконання судового рішення відповідає не лише інтересам суспільства, яке, безумовно, зацікавлене в підтриманні правопорядку в державі, а й майновим та/або немайновим інтересам стягувача у виконавчому провадженні.

Наведене не означає, що виконавець у виконавчому провадженні зобов`язаний діяти лише в інтересах стягувача, адже всі виконавчі дії повинні вчинятися з дотриманням прав усіх сторін виконавчого провадження, зокрема й боржника. Проте, оскільки метою здійснення виконавчого провадження є повне та своєчасне виконання судового рішення, то вжиття виконавцем усіх необхідних заходів для досягнення цієї мети потрібно розглядати як таке, що відповідає як загальним засадам принципів верховенства права і обов`язковості судових рішень, так і правомірним інтересам стягувача у конкретному виконавчому провадженні.

З огляду на викладене, виконавець має право звернутися до суду з позовом щодо оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні.

З цих же міркувань у разі наявності спору про право на майно, яким боржник володіє спільно з іншими особами, позов про визначення частки боржника у такому майні також пред`являється виконавцем в інтересах стягувача у виконавчому провадженні, оскільки як вимоги, спрямовані на повернення майна у власність боржника (спільну власність боржника та інших осіб), так і вимоги щодо визначення частки боржника у такому майні мають на меті забезпечення повного та своєчасного виконання судового рішення у спосіб звернення стягнення на майно боржника, що відповідає майновим інтересам стягувача.

За захистом своїх невизнаних, оспорених або порушених прав має насамперед звертатися особа, чиї права не визнаються, оспорюються або порушуються. У цьому випадку такою особою, безумовно, є кредитор стягувач у виконавчому провадженні.

Проте якщо стягувач з певних причин за захистом своїх прав у спосіб оспорення фраудаторного правочину не звертається, то такий позов може пред`явити виконавець, оскільки таке право йому надано законом, а саме частиною четвертою статті 9 Закону України «Про виконавче провадження».

Такий висновок узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24.

Суд встановив, що спірні житловий будинок та земельна ділянка, придбані в період перебування ОСОБА_2 у шлюбі з ОСОБА_1 .

Відповідно до вимог статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

У справі відсутні докази визнання спірних земельної ділянки та розташованого на ній житлового будинку особистою власністю ОСОБА_1 , а отже на майно, яке стало предметом спірних договорів ренти, розповсюджувався режим спільного сумісного майна подружжя, тобто боржнику ОСОБА_2 належала 1/2 частина зазначеного майна, а кредитор мав змогу задовольнити вимоги щодо погашення боржником заборгованості за кредитним договором шляхом реалізації зазначеного майна.

При цьому, суд надає оцінку також тому, що в договорах ренти ОСОБА_1 вказано, а приватним нотаріусом посвідчено факт надання згоди іншим із подружжя, а саме боржником ОСОБА_2 , згоди на укладення договорів ренти, тобто подружжя такими діями фактично визнало факт, що майно належало йому на праві спільної сумісної власності, тобто усвідомлювало дійсний обсяг прав та обов`язків щодо цього майна.

Згідно з вимогами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою та п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Враховуючи те, що спірні земельна ділянка та розташований на ній житловий будинок були відчужені дружиною боржника на користь їх спільної доньки ОСОБА_3 , тобто в період виникнення у боржника зобов`язання з погашення заборгованості за кредитним договором належна йому частка у спірному нерухомому майні була відчужена без згоди на те чинного кредитора на користь третьої особи, яка є дочкою боржника, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо фраудаторності спірних правочинів, укладення яких сторонами було спрямоване на уникнення боржником обов`язку з погашення заборгованості за кредитним договором, тобто такі правочини не відповідають вимогам статті 203 ЦК України, а отже на підставі статті 215 ЦК України підлягають визнанню недійсними.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

З врахуванням того, що наслідком укладення оспорюваних договорів ренти стало прийняття приватним нотаріусом рішень про державну реєстрацію права власності на спірні земельну ділянку та житловий будинок за ОСОБА_3 та набуття нею права власності на зазначені об`єкти нерухомості, то в порядку застосування наслідків недійсності договорів ренти рішення про реєстрацію права власності підлягають скасуванню, а право власності ОСОБА_3 припиненню.

Водночас, не підлягає задоволенню позовна вимога про скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Куксової М.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 31 грудня 2014 року з індексним номером 18494045, оскільки відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02 травня 2024 року № 377012376 таке рішення ухвалювалося державним реєстратором Новіцькою Н.К. та стосувалося реєстрації права власності ОСОБА_1 на спірний житловий будинок та не приймалося внаслідок укладення спірного договору ренти житлового будинку між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Отже, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За подання позову виконавець сплатив 18 168 грн судового збору, який підлягає частковому стягненню з відповідачів у рівних частках пропорційно задоволеним позовним вимогам, а саме по 5 046,67 грн з кожного.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 48, 51, 76, 81, 258, 259, 263, 265, 268 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

Задовольнити частково позовні вимоги приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Бережного Ярослава Вікторовича до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Куксова Марія Сергіївна, Акціонерне товариство «ОТП Банк» про визнання недійсними договору ренти земельної ділянки та договору ренти житлового будинку, скасування рішення про державну реєстрацію та припинення права власності.

Визнати недійсним договір ренти житлового будинку площею 298,7 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куксовою Марією Сергіївною 10 червня 2016 року та зареєстрований у реєстрі за номером 1497.

Скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Куксової Марії Сергіївни від 11 червня 2016 року, індексний номер 30011635, про державну реєстрацію права власності на житловий будинок площею 298,7 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Припинити право власності ОСОБА_3 на житловий будинок площею 298,7 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати недійсним договір ренти земельної ділянки площею 0,1038 га, кадастровий номер 3222485900:03:008:0129, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куксовою Марією Сергіївною 10 червня 2016 року та зареєстрований у реєстрі за номером 1498.

Скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Куксової Марії Сергіївни від 11 червня 2016 року, індексний номер 30011595, про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,1038 га, кадастровий номер 3222485900:03:008:0129, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Припинити право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,1038 га, кадастровий номер 3222485900:03:008:0129, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Відмовити у задоволенні інших позовних вимог.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Бережного Ярослава Вікторовича судовий збір у розмірі 5 046,67 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Бережного Ярослава Вікторовича судовий збір у розмірі 5 046,67 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Бережного Ярослава Вікторовича судовий збір у розмірі 5 046,67 грн.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Києво-Святошинський районний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Бережний Ярослав Вікторович, РНОКПП НОМЕР_1 , м. Київ, пров. Івана Козловського, 4, оф. 1.

Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , АДРЕСА_2 .

Суддя: І. О. Фінагеєва