Ухвала суду № 134897695, 16.03.2026, Черкаський окружний адміністративний суд

У Х В А Л А

про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі

16 березня 2026 року справа № 580/2359/26 м. Черкаси

Суддя Черкаського окружного адміністративного суду Кульчицький С.О. розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Департаменту "Центр надання адміністративних послуг" Черкаської міської ради про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Черкаського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Департаменту "Центр надання адміністративних послуг" Черкаської міської ради, в якому просить:

- визнати лист Департаменту «Центр надання адміністративних послуг» Черкаської міської ради від 14.03.2025 7697-01-10 індивідуальним актом, який містить протиправне поширення персональних даних ОСОБА_1 та інших фізичних осіб;

- визнати протиправними дії Департаменту «Центр надання адміністративних послуг» Черкаської міської ради щодо поширення персональних даних ОСОБА_1 та інших фізичних осіб у зазначеному листі без їхньої згоди та без наявності законної підстави;

зобов`язати Департамент «Центр надання адміністративних послуг» Черкаської міської ради припинити незаконне використання та обробку персональних даних, поширених у листі 7697-01-10, та забезпечити їх конфіденційність відповідно до законодавства;

- зобов`язати відповідача вжити заходів щодо відкликання та анулювання листа 7697-01-10 у всіх отримувачів, а також повідомити їх про незаконність поширення персональних даних та необхідність припинення їх подальшого використання;

- зобов`язати відповідача вжити усіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб подібні порушення персональних даних не повторювалися, у тому числі шляхом впровадження внутрішніх контрольних механізмів та обмеження доступу до конфіденційної інформації;

- повідомити Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про встановлені судом обставини порушення законодавства про захист персональних даних для вжиття заходів реагування.

Під час вирішення питання щодо можливості прийняття позовної заяви до розгляду суддя зазначає наступне.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.

Ч. 2 ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) передбачено, що суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для залишення позовної заяви без руху, її повернення чи відмови у відкритті провадження у справі.

Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово у своїх постановах вказувала критерії розмежування судової юрисдикції, якими є: суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка у законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

До адміністративної юрисдикції належать справи, які виникають зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників є суб`єктом владних повноважень, здійснює публічно-владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їхні права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 4 КАС України, публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України дано поняття суб`єкта владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

У свою чергу, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він, головним чином, обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо позивач намагається захистити своє порушене суб`єктивне право шляхом оскарження управлінських дій суб`єктів владних повноважень.

Із змісту позовної заяви вбачається, що підставою для звернення до суду стала незгода позивачпа щодо розповсюдження її персональних даних.

Відповідно до положень Закону України від 01 червня 2010 року 2297-VI «Про захист персональних даних» (далі - Закон 2297), цей Закон регулює правові відносини, пов`язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв`язку з обробкою персональних даних. Цей Закон поширюється на діяльність з обробки персональних даних, яка здійснюється повністю або частково із застосуванням автоматизованих засобів, а також на обробку персональних даних, що містяться у картотеці чи призначені до внесення до картотеки, із застосуванням неавтоматизованих засобів.

Положеннями статті 2 Закону 2297 визначено, що володілець персональних даних - фізична або юридична особа, яка визначає мету обробки персональних даних, встановлює склад цих даних та процедури їх обробки, якщо інше не визначено законом.

Відповідно до зазначеної вище статті, персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 20 січня 2012 року 2-рп/2012 надав офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України: Інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування

З наведеного слідує, що персональні дані (інформація про фізичну особу) - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Чинним законодавством передбачена кримінальна, адміністративна, цивільна та дисциплінарна відповідальність за порушення законодавства про захист персональних даних.

Зокрема, за порушення недоторканості приватного життя, а саме за незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації винна особа притягується до кримінальної відповідальності (стаття 182 Кримінального кодексу України).

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

З огляду на викладене, вимоги позивача підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір у цій справі не пов`язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, а стосується захисту приватних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частинами першою, другою статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Конституційні права особи мають цивілістичний вимір як абсолютні і невідчужувані цивільні права фізичної особи, які згідно з частиною першою статті 269 ЦК України належать кожній фізичній особі від народження або за законом.

Статтею 269 ЦК України передбачено, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом. Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту. Особисті немайнові права тісно пов`язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.

Відповідно до статті 271 ЦК України зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.

Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. Фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав (стаття 272 ЦК України).

Юридичні особи, їх працівники, окремі фізичні особи, професійні обов`язки яких стосуються особистих немайнових прав фізичної особи, зобов`язані утримуватися від дій, якими ці права можуть бути порушені. Діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права (частини друга, третя статті 273 ЦК України).

За правилами статті 275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.

Згідно з правовою позицією, викладеною у рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року у справі 2-рп/2012, інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнову відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому, та інших сферах життя особи, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов`язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною; збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

За нормами статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Аналіз наведених вище норм у сукупності та доводів, наведених у позовній заяві, дає підстави вважати, що позовні вимоги спрямовані на захист особистих немайнових прав позивачки.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі Zand v. Austria від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Оскільки визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі і обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу, зокрема, цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Отже, розгляд Черкаським окружним адміністративним судом цієї справи, не віднесеної законом до його юрисдикції, суперечитиме вищевказаним нормам процесуального права та висновкам Європейського суду з прав людини.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 170 КАС України встановлено, що суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Відповідно до ч. 6 ст. 170 КАС України у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.

Таким чином, на підставі викладеного вище та враховуючи, що спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, суддя доходить висновку про необхідність відмови у відкритті провадження в адміністративній справі із роз`ясненням позивачці, що заявлений спір має розглядатися цивільним судом в порядку цивільного судочинства.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 170, 171, 241, 243, 248, 256, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя

ухвалив:

Відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту "Центр надання адміністративних послуг" Черкаської міської ради про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити дії.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, однак може бути оскаржена в апеляційному порядку до Шостого апеляційного адміністративного суду у строк, встановлений статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

СуддяСергій КУЛЬЧИЦЬКИЙ