Ухвала суду № 134404502, 25.02.2026, Богунський районний суд м. Житомира

Справа №296/7164/21

4-с/295/18/26

УХВАЛА

про відмову у відкритті провадження за скаргою

25.02.2026 року м. Житомир

Суддя Богунського районного суду м. Житомира Стрілецька О.В.,

вирішуючи питання про прийняття до розгляду скарги ОСОБА_1 на дії приватного виконавця виконавчого округу Житомирської області Лужинецького Павла Вікторовича, яка подана в цивільній справі за позовом Акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 шляхом використання Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи «Електронний суд» звернувся зі скаргою, в якій просить:

- визнати неправомірними дії приватного виконавця виконавчого округу Житомирської області Лужинецького П.В., вчинені у виконавчому провадженні № 75410911, в частині нарахування та примусового стягнення основної винагороди;

- скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження від 22.01.2026 в частині стягнення з боржника основної винагороди приватного виконавця;

- зобов`язати приватного виконавця Лужинецького П.В. повернути йому безпідставно отримані кошти у розмірі 4 377,52 грн.

Скарга обгрунтована тим, що на виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Житомирської області Лужинецького П.В. перебувало виконавче провадження № 75410911 з примусового виконання виконавчого листа № 296/7164/21, виданого Богунським районним судом м. Житомира, про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості на користь АТ "Універсалбанк ".

ОСОБА_1 зауважує, що самостійно сплатив заборгованість, уклавши договір про реструктуризацію заборгованості з банком, тобто добровільно шляхом домовленості сторін, без участі приватного виконавця, виконав грошове зобов`язання, натомість приватний виконавець відмовлявся закінчити виконавче провадження, неправомірно стягнув основну винагороду.

На думку заявника, оскільки борг погашений боржником добровільно, у приватного виконавця були відсутні законні підстави для стягнення основної винагороди, а відтак такі дії приватного виконавця вважає неправомірними.

Вирішуючи питання про прийняття скарги до розгляду суддею встановлено таке.

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Статтею 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Згідно з частиною 1 статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Згідно із частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria, заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом», у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Виконавче провадження є особливою процедурою виконання виконавчих документів, у тому числі судових рішень, що врегульована процесуальними кодексами (ЦПК України, КАС України, ГПК України) та Законом України «Про виконавче провадження».

За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, приватних виконавців про стягнення основної винагороди є окремими виконавчими документами.

Згідно з ч. 1 ст. 42 Законом України «Про виконавче провадження» кошти виконавчого провадження складаються з виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; авансового внеску стягувача; стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.

Примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.

Отже, постанова про стягнення основної винагороди приватного виконавця є самостійним виконавчим документом, який підлягає примусовому виконанню.

Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності виконавців.

Відповідно до статті 447-1 сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Натомість згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

За загальними правилами процесуальних кодексів скарги на рішення, дії та бездіяльність службових осіб під час виконання судових рішень подаються за юрисдикцією того суду, який ухвалив судове рішення, що знаходиться на виконанні.

Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного наведеними нормами процесуального законодавства, відповідні спеціальні норми встановлені Законом України «Про виконавче провадження», згідно із частиною першою статті 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

При цьому частиною 2 статті 74 зазначеного Закону передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово робила висновок про те, що спір з приводу оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, приватного виконавця про стягнення основної винагороди, прийнятих під час дії Закону України «Про виконавче провадження», підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, було видано виконавчий документ, що знаходився на примусовому виконанні у виконавця.

Подібні за змістом висновки про застосування норм права викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15, від 14 листопада 2018 року у справі № 906/515/17, від 16 січня 2019 року у справі № 910/22695/13, від 07 лютого 2019 року у справі № 927/769/16, від 03 квітня 2019 року у справі № 370/1034/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 925/138/18, від 15 січня 2020 року, від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15, від 26 жовтня 2022 року у справі № 229/1026/21, тобто судова практика є сталою, змін не зазнавала, є обов`язковою для застосування судами нижчих юрисдикцій відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України.

Відповідно до приписів п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

З огляду на те, що ОСОБА_1 оскаржує дії приватного виконавця Лужинецького П.В. щодо стягнення витрат виконавчого провадження та основної винагороди приватного виконавця, такі вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, в не в порядку ст. 447-1 ЦПК України, тому суд відмовляє у відкритті провадження за скаргою.

Керуючись ст. 186, 447-1 ЦПК України, суддя

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у відкритті провадження за скаргою ОСОБА_1 .

Роз`яснити заявнику, що він має право звернутися з відповідними вимогами до окружного адміністративного суду в порядку адміністративного судочинства.

Ухвала набирає законної сили негайно з моменту її складення.

Ухвала може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги до Житомирського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її складення.

Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена в день її складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Суддя О.В. Стрілецька