Рішення № 134389748, 26.02.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 лютого 2026 року справа №320/59583/25

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О. розглянув за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень.

Суть спору: До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати Рішення про відкликання громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 ;

- визнати протиправним та скасувати Рішення про відкликання громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозволу на імміграцію в Україну від 29.09.2025 №257.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що за результатами моніторингу офіційного вебсайту Державної міграційної служби України ним було встановлено факт анулювання його біометричної посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 . Позивач вказує, що був документований на постійне проживання в Україні 21.04.2021 на законних підставах, оскільки його діти є громадянами України. На переконання позивача, оскаржуване рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області є протиправним, оскільки воно базується на необґрунтованих, надуманих та нічим не підтверджених даних, викладених у поданні СБУ, з якими позивач не був ознайомлений.

Позивач наголошує на глибокому ступені своєї інтеграції в українське суспільство та відсутності будь-яких фактів порушення ним адміністративного чи кримінального законодавства України протягом усього часу перебування на її території. Свою правомірну поведінку та соціальну відповідальність позивач підкріплює тим, що він є активним учасником економічного життя держави: зареєстрований як фізична особа-підприємець, обіймає посаду керівника ТОВ "ВЕКО" та належним чином виконує обов`язки щодо сплати податків і обов`язкових платежів. Крім того, позивач стверджує, що з початку повномасштабного вторгнення російської федерації він бере активну участь в обороні держави через волонтерську діяльність, надаючи матеріальну та організаційну допомогу Збройним Силам України.

Майновий стан та стабільність зв`язків із державою позивач обґрунтовує наявністю у власності об`єктів нерухомості, а саме земельної ділянки та житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а також наявністю постійної реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 .

Окремим вагомим аспектом позиції позивача є захист його права на сімейне життя та інтересів його неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) та ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ). Позивач акцентує увагу на тому, що діти народились в місті Києві та є громадянами України, а тому скасування дозволу на імміграцію та посвідки на проживання призведе до його примусового видворення, що накладе на нього "особистий і надмірний тягар" та порушить принцип "справедливої рівноваги" між інтересами суспільства та його приватними правами.

Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини та принцип верховенства права, позивач стверджує, що державні органи зобов`язані діяти послідовно та дотримуватися власних процедур, а ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу. Позивач вважає, що відповідач не встановив обставин, які мають значення для справи, і прийняв рішення, керуючись лише формальними підставами, що є підставою для його скасування в судовому порядку.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16.12.2025 відкрито провадження в адміністративній справі. Ухвалено, що справа буде розглядатися одноособово суддею за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

30.12.2025 через підсистему "Електронний Суд" надійшов відзив на позовну заяву, в якому Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області заперечує проти задоволення позовних вимог, вважаючи оскаржувані рішення про скасування дозволу на імміграцію та анулювання посвідки на постійне проживання повністю законними, обґрунтованими та прийнятими у відповідності до вимог чинного законодавства. Відповідач зазначає, що в межах реалізації своїх повноважень він керувався статтею 12 Закону України "Про імміграцію" та пунктом 22 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983.

Ключовим доказом правомірності дій відповідача є обґрунтоване подання Головного управління з протидії системним загрозам управлінню державою Департаменту захисту національної державності СБУ від 03.09.2025 №14/3/2-12211. Згідно з цим документом, компетентним органом безпеки було встановлено, що дії громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 загрожують національній безпеці та громадському порядку в Україні. Відповідач акцентує увагу на тому, що в умовах чинного правового режиму воєнного стану інформація від суб`єктів, що забезпечують державну безпеку, має пріоритетне значення для оцінки доцільності перебування іноземця на території країни.

Крім того, відповідач наводить перелік фактів неналежної поведінки позивача, які свідчать про систематичне нехтування ним нормами українського законодавства та правопорядку. За даними правоохоронних органів, ОСОБА_1 неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за грубі порушення правил дорожнього руху та громадського порядку. Зокрема, зафіксовано випадки залишення місця дорожньо-транспортної пригоди (стаття 122-4 КУпАП), керування транспортними засобами в стані алкогольного чи іншого сп`яніння або відмови від проходження відповідного огляду (стаття 130 КУпАП), перевищення встановлених обмежень швидкості та керування авто без належних документів (статті 122, 126 КУпАП), а також порушення правил торгівлі (стаття 160 КУпАП). На переконання відповідача, така кількість та характер правопорушень є неспростовним підтвердженням загрози громадському порядку, що згідно із законом є самостійною підставою для відкликання дозволу на імміграцію.

Відповідач також зауважує, що процедура скасування була дотримана в повному обсязі: на підставі отриманих відомостей від СБУ було проведено перевірку, за результатами якої 29.09.2025 прийнято рішення №257 про скасування дозволу на імміграцію, що своєю чергою потягло за собою анулювання посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 . Відповідач вважає, що права позивача на сімейне життя не є абсолютними та можуть бути обмежені державою в інтересах національної безпеки, а тому просить відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

У відзиві на позовну заяву відповідачем було також подано клопотання про залучення до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - Служби безпеки України (01034, м. Київ, вул. Володимирська, 33).

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 26.02.2026 у задоволенні клопотання Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про залучення Служби безпеки України до участі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача, відмовлено.

Відповідно до частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

Приймаючи до уваги відсутність таких клопотань з боку учасників справи, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Дослідивши матеріали справи та надані докази, проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд

в с т а н о в и в:

Позивач - громадянин Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тривалий час проживає на території України на законних підставах.

Рішенням Відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Деснянського РУГУ МВС України в м. Києві від 05.05.2009 (а.с. 60) позивачу надано дозвіл №46-03-1031 (а.с. 61) на імміграцію в Україну.

На підставі вказаного рішення про надання дозволу на імміграцію, позивач упродовж тривалого часу документувався посвідками на постійне проживання в Україні, остання з яких (біометрична) за № НОМЕР_1 була видана 21.04.2021 Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області (а.с. 7). Підставою для набуття статусу іммігранта в розумінні Закону України "Про імміграцію" стала наявність у позивача неповнолітніх дітей, які є громадянами України: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 (а.с. 10) та свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 (а.с. 12-14), та ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), що підтверджується паспортом серії НОМЕР_4 (а.с. 11) та свідоцтвом про народження серії НОМЕР_5 (а.с. 15-17).

Згідно з матеріалами справи позивач є фізичною особою-підприємцем та є керівником ТОВ "ВЕКО" (ідентифікаційний код 35919304), що підтверджується протоколом №11/06 загальних зборів учасників ТОВ "ВЕКО" від 11.06.2025 (а.с. 20) та випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 16.06.2025 (а.с. 21).

Позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Також позивач на праві приватної власності володіє об`єктами нерухомого майна, а саме: житловим будинком загальною площею 82,2 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав від 30.04.2024 (а.с. 18), а також земельною ділянкою площею 0,0687 га кадастровий номер 3210600000:01:004:0242, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав від 30.04.2024 (а.с. 19).

08.09.2025 на адресу Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області надійшов лист Головного управління з протидії системним загрозам управлінню державою Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 03.09.2025 №14/2/2-12211 (а.с. 71-73), в якому було повідомлено, що позивач протягом 2021-2025 років притягувався до адміністративної відповідальності за порушення встановленого правопорядку. Зокрема, у матеріалах особової справи зафіксовано факти вчинення правопорушень, передбачених статтею 122-4 КУпАП (залишення місця ДТП), статтею 130 КУпАП (керування транспортними засобами в стані сп`яніння або відмова від огляду), статтею 122 КУпАП (перевищення швидкості), статтею 126 КУпАП (керування без документів) та статтею 160 КУпАП (торгівля з рук у невстановлених місцях). З посиланням на оперативні дані та повноваження Служби безпеки України щодо захисту національної безпеки, було ініційоване питання про відкликання рішення про надання дозволу на імміграцію ОСОБА_1 , як особі, чиї дії становлять загрозу національній безпеці України.

На підставі вказаного подання СБУ та враховуючи систематичність адміністративних правопорушень позивача, Відповідачем 29.09.2025 було затверджено висновок про відкликання дозволу на імміграцію в Україну громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 (а.с. 76-79), а також прийнято рішення №257 про відкликання дозволу на імміграцію в Україну громадянину Азербайджану ОСОБА_1 (а.с. 80) відповідно до пункту 2 частини першої статті 12 Закону України "Про імміграцію" та рішення №801122600004201 про відкликання посвідки на постійне проживання (а.с. 80) на підставі підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 №321. Як наслідок, посвідку на постійне проживання № НОМЕР_1 було визнано недійсною та внесено відповідні відомості до інформаційної підсистеми ДМС.

Позивач стверджує, що про прийняте рішення він дізнався лише наприкінці листопада 2025 року під час перевірки статусу документів на офіційному вебсайті Державної міграційної служби України, що підтверджується даними за результатами перевірки (а.с. 22).

Вважаючи, що відповідач діяв упереджено, без урахування принципу пропорційності та втрутився у його право на сімейне життя без належних на те доказів, позивач 04.12.2025 звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 1 Конституції України Україна є соціальною та правовою державою.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов`язки, що і громадяни України.

За змістом статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до статті 1 Закону України від 22.09.2011 №3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (далі - Закон №3773-VI) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

За змістом частини 15 статті 4 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.

Згідно зі статтею 2 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов`язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Статтею 3 Закону №3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України від 07.06.2001 №2491-ІІІ "Про імміграцію" (далі - Закон №2491-ІІІ, в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).

Як визначено у частині 1 статті 1 Закону №2491-ІІІ:

імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;

дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Підстави для відкликання рішення про надання дозволу на імміграцію викладені у статті 12 Закону №2491-ІІІ.

Дозвіл на імміграцію відкликається органом, що його надав, якщо:

1) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

2) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

3) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

4) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

5) іммігрант звернувся із заявою про відкликання дозволу на імміграцію (крім осіб, яким відповідно до частин другої і третьої статті 22 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" виїзд з України не дозволяється);

6) іммігрант набув громадянство України. На таких осіб не поширюються вимоги статті 13 цього Закону, крім вилучення посвідки на постійне проживання;

7) іммігрантом отримано дозвіл на імміграцію на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 цього Закону, якщо рішенням суду, яке набрало законної сили, його позбавлено батьківських прав стосовно дитини, яка є громадянином України;

8) іммігрантом отримано дозвіл на імміграцію на підставі пункту 2 частини третьої статті 4 цього Закону, якщо рішенням суду, яке набрало законної сили, його звільнено від повноважень опікуна чи піклувальника громадянина України у разі невиконання ним своїх обов`язків, порушення прав підопічного, а також у разі поміщення підопічного до закладу освіти, закладу охорони здоров`я або закладу соціального захисту;

9) іммігранта затримано під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України чи порушення порядку в`їзду на тимчасово окуповану територію України або виїзду з неї;

10) в інших випадках, передбачених законами України.

У разі відкликання дозволу на імміграцію відкликається також посвідка на постійне проживання, видана на підставі цього дозволу, у тому числі в порядку обміну.

Як закріплено у статті 13 цього ж Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, разом із рішенням про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання одночасно приймає рішення про примусове повернення. Копії рішень про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання і примірник рішення про примусове повернення протягом п`яти календарних днів з дня прийняття надсилаються рекомендованим листом особі, стосовно якої вони прийняті, або вручаються їй. Відкликана або визнана недійсною посвідка підлягає вилученню центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, або центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, повинна виїхати з України протягом строку, визначеного рішенням про примусове повернення.

Якщо за цей час особа не виїхала з України і не оскаржила рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання до суду, вона підлягає примусовому видворенню в порядку, передбаченому законом України.

Якщо після відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію з`ясуються обставини, що можуть свідчити про наявність умов для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", виконання рішення про її примусове повернення призупиняється, а рішення про примусове видворення не приймається до завершення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Якщо особа оскаржила рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання до суду, виконання рішення про її примусове повернення призупиняється до набрання рішенням суду законної сили.

У разі визнання судом протиправним та скасування рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання дозвіл на імміграцію вважається чинним та є підставою для звернення за отриманням посвідки на постійне проживання у порядку обміну.

У разі прийняття рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання за заявою іммігранта особа повинна виїхати протягом одного місяця з дня отримання такого рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає примусовому поверненню чи видворенню в порядку, передбаченому законом України.

У разі прийняття рішення про відкликання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання у зв`язку із засудженням до позбавлення волі за вироком суду особа повинна виїхати з України протягом 10 календарних днів з дня звільнення.

Якщо особа, стосовно якої прийнято рішення про відмову у наданні їй дозволу на імміграцію, за час розгляду її заяви втратила інші законні підстави для перебування в Україні, на неї поширюються положення частин другої - четвертої цієї статті.

За положеннями статті 26 Закону 3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в`їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в`їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в`їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України.

Один із примірників рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства видається іноземцю або особі без громадянства, стосовно яких воно прийнято. У рішенні зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання. Форма рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства затверджується спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України.

Рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду.

Іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.

Контроль за правильним і своєчасним виконанням рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства здійснюється органом, що його прийняв.

З метою контролю за виконанням іноземцем та особою без громадянства рішення про примусове повернення службові особи органу охорони державного кордону чи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, можуть супроводжувати такого іноземця та особу без громадянства по території України.

У разі прийняття рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, таким особам у паспортному документі проставляється відмітка про cкасування візи, вилучаються документи, що підтверджують законні підстави перебування в Україні, та вживаються заходи для скорочення строку тимчасового перебування на території України, скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні або скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні.

Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (Порядок №1983).

Суд звертає увагу, що також враховувалося і відповідачем, на те, що 15.11.2024 набрав чинності Закон України "Про внесення до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України "Про адміністративну процедуру" від 10.10.2024 №4017-IX (Закон №4017-ІХ).

Таким Законом №4017-IX передбачено заміну процедури скасування дозволу на імміграцію на дві окремі процедури: відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію. Так, у спірному випадку мало місце саме відкликання, підстави для чого закріплені у процитованій вище статті 12 Закону №2491-III.

У пункті 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №4017-ІХ закріплено необхідність забезпечення прийняття нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, необхідних для реалізації цього Закону, протягом шести місяців з дня набрання ним чинності.

Пунктами 21-23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію i поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі Порядок №1983) передбачено, що дозвіл на імміграцію скасовується (відкликається, визнається недійсним) органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

За змістом пункту 21 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, територіальні органи ДМС та територіальні підрозділи ДМС, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо було встановлено обставини, за яких дозвіл на імміграцію підлягає скасуванню відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію".

За приписами пункту 22 Порядку №1983 для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", яке з матеріалами, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення), надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

За нормами пункту 23 Порядку №1983 ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС всебічно вивчають у місячний строк подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора скасування дозволу на імміграцію, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі потреби запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є іммігрант, проводяться перевірки відсутності підстав, за яких відповідно до частин другої і третьої статті 22 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" виїзд з України не дозволяється.

Про прийняте рішення протягом п`яти календарних днів письмово повідомляється ініціаторам скасування дозволу на імміграцію.

Копії рішень про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання і примірник рішення про примусове повернення протягом п`яти календарних днів з дня прийняття надсилаються рекомендованим листом особі, стосовно якої вони прийняті, або вручаються їй.

Інформація щодо рішення про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання надається Держприкордонслужбі в порядку, визначеному законодавством (пункт 24 Порядку №1983).

Рішення ДМС, територіальних органів ДМС і територіальних підрозділів ДМС, інших органів виконавчої влади, які в межах своєї компетенції зобов`язані забезпечувати провадження у справах з питань імміграції, а також дії чи бездіяльність їх посадових та службових осіб можуть бути оскаржені відповідно до законодавства. У цьому разі провадження у справах з питань імміграції припиняється до прийняття відповідного рішення (пункт 25 Порядку №1983).

За положеннями пункту 26 цього ж Порядку ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС:

ведуть облік осіб, які звернулися за наданням дозволу на імміграцію, яким надано такий дозвіл та видано посвідку на постійне проживання, відмовлено у видачі такого дозволу або скасовано дозвіл на імміграцію та визнано недійсною видану на його підставі посвідку на постійне проживання. Облік ведеться у паперовому або електронному вигляді;

надсилають повідомлення про припинення підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства (про визнання недійсною посвідки на постійне проживання) виконавчому органу сільської, селищної або міської ради, на території обслуговування якої задекларовано/зареєстровано місце проживання таких осіб, з метою внесення відповідних змін до реєстру територіальної громади відповідно до пункту 22 Порядку створення, ведення та адміністрування реєстрів територіальних громад, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2022 р. №265 "Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад".

За визначеннями у статті 1 Закону України "Про національну безпеку України" від 21.06.2018 №2469-VIII (Закон №2469-VIII):

- громадська безпека і порядок - захищеність життєво важливих для суспільства та особи інтересів, прав і свобод людини і громадянина, забезпечення яких є пріоритетним завданням діяльності сил безпеки, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та громадськості, які здійснюють узгоджені заходи щодо реалізації і захисту національних інтересів від впливу загроз;

- загрози національній безпеці України - явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України;

- національна безпека України - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз;

- національні інтереси України - життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян.

Статтею 3 Закону №2469-VIII регламентовано, що державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист:

людини і громадянина - їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності;

суспільства - його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку;

держави - її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності;

території, навколишнього природного середовища - від надзвичайних ситуацій.

За нормами частини 2 статті 12 Закону №2469-VIII до складу сектору безпеки і оборони входить, зокрема, Служба безпеки України, Державна міграційна служба України.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 25.03.1992 №2229-ХІІ "Про Службу безпеки України" (далі Закон №2229-ХІІ) Служба безпеки України - державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України.

Статтею 2 Закону №2229-ХІІ на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.

До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Відповідно до частини 2 статті 8 Закону №2229-ХІІ Служба безпеки України взаємодіє з державними органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, які сприяють виконанню покладених на неї завдань.

Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321.

За приписами пункту 64 Порядку №321 посвідка скасовується ДМС або територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі:

1) скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію";

2) отримання даних з баз даних Реєстру, відповідних автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та баз інших державних органів або інформації від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу, який у межах наданих йому повноважень забезпечує дотримання вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інформації про те, що посвідку видано на підставі неправдивих відомостей, підроблених чи недійсних документів;

2-1) у разі прийняття рішення про відмову у визнанні особою без громадянства або скасування рішення про визнання особою без громадянства;

3) в інших випадках, передбачених законом.

Як закріплено у підпункті 4 пункту 72 Порядку №321 посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується у разі скасування посвідки.

На підставі наведених правових норм і з`ясованих у справі обставин, суд приходить до наступних висновків.

Судом береться до уваги, що обґрунтовуючи необхідність скасування дозволу на імміграцію, відповідач посилається на подання Головного управління з протидії системним загрозам управлінню державою Департаменту захисту національної державності СБУ від 03.09.2025 №14/3/2-12211, в якому СБУ зазначає, що за час перебування на території України позивач регулярно потрапляв у поле зору правоохоронних органів, а його дії становлять загрозу національній безпеці та громадському порядку.

Зокрема, СБУ у своєму поданні акцентує увагу на систематичному вчиненні позивачем адміністративних правопорушень, що підтверджується наступними протоколами та матеріалами:

протокол серії ААД/24297 від 19.04.2023, складений за ст. 122-4 КУпАП за фактом залишення місця дорожньо-транспортної пригоди;

протокол серії БД/423024 від 18.08.2018, складений за ч. 1 ст. 130 КУпАП за фактом керування транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або відмови від проходження огляду;

протокол серії ЕАА/7530 від 08.03.2016, складений за ч. 1 ст. 126 КУпАП за фактом керування транспортним засобом особою, яка не має відповідних документів на право керування;

протокол серії АГ/2190250 від 16.04.2013, складений за ч. 1 ст. 122 КУпАП за фактом перевищення водіями встановлених обмежень швидкості руху та порушення інших правил дорожнього руху;

протокол серії АА/975197 від 04.08.2017, складений за ч. 1 ст. 160 КУпАП за фактом здійснення торгівлі з рук у невстановлених місцях.

На переконання органу безпеки та міграційної служби, вказані факти у своїй сукупності свідчать про те, що позивач нехтує встановленим в Україні правопорядком. В умовах воєнного стану така поведінка іноземця трактується відповідачем як чинник, що створює загрозу громадській безпеці, яка згідно із Законом України "Про національну безпеку України" є складовою національних інтересів, яка й стала правовою підставою для застосування пунктів 2 та 4 статті 12 Закону України "Про імміграцію".

Разом з тим, оцінюючи правомірність дій Центрального міжрегіонального управління ДМС, суд насамперед звертає увагу на порушення процедури встановлення фактичних даних, що стали підставою для прийняття рішення №257 від 29.09.2025. Як вбачається з матеріалів справи, відповідач прийшов до висновку про наявність підстав для скасування дозволу на імміграцію виключно на підставі змісту подання СБУ, яке за своєю правовою природою є лише інформативним документом, що потребує подальшої перевірки.

Суд звертає увагу і на те, що нормами пункту 22 Порядку №1983 передбачено, що до подання про скасування дозволу на імміграцію обов`язково додаються матеріали, які підтверджують зазначені у ньому фактичні підстави.

У той же час, як вбачається з матеріалів справи та змісту подання Головного управління з протидії системним загрозам управлінню державою Департаменту захисту національної державності СБУ від 03.09.2025 №14/3/2-12211, суб`єктом складання подання не було надано Центральному міжрегіональному управлінню ДМС підтверджуючих документів (зокрема, копій протоколів чи постанов про адміністративні правопорушення), на які міститься посилання у тексті листа. У розпорядженні міграційного органу на момент прийняття оскаржуваного рішення була наявна лише декларативна інформація про ймовірні порушення позивачем правопорядку, яка не була підкріплена жодним доказовим актом.

При цьому, ЦМУ ДМС не реалізував надані йому повноваження щодо самостійного витребування відповідної інформації чи первинних документів у суб`єкта подання або інших органів Національної поліції. Відповідач фактично усунувся від обов`язку перевірити достовірність отриманих даних, не з`ясувавши, чи існують зазначені протоколи взагалі, та чи не були вони скасовані у встановленому законом порядку.

Суд наголошує, що будь-яка інформація, зокрема і від органів Служби безпеки України, може бути лише підставою для проведення міграційною службою ретельної перевірки та зібрання власних доказів стосовно іноземця. Сама по собі наявність листа-подання не звільняє орган міграційної служби від обов`язку діяти обґрунтовано.

Проведення такої перевірки та формування власного вмотивованого висновку про наявність у діях особи загрози національній безпеці чи громадському порядку є прямим та виключним обов`язком відповідача. Перекладання міграційним органом відповідальності за встановлення фактів на орган безпеки та прийняття рішення на підставі неперевіреної інформації свідчить про формальний підхід до вирішення питання, що має визначальний вплив на долю особи, та є грубим порушенням принципу належного урядування.

Отже, судом встановлено, що безпосередньо органом міграційної служби не було витребувано, долучено чи проаналізовано жодного з протоколів про адміністративні правопорушення, на які міститься посилання у листі-поданні. Відповідач не надав суду доказів того, що ним з`ясовувався фінальний результат розгляду цих протоколів, а саме: чи виносилися за ними постанови про накладення адміністративного стягнення, чи не були ці постанови скасовані в судовому порядку та чи набрали вони законної сили.

Суд звертає увагу на закріплений у відповідача обов`язок всебічного вивчення відповідного подання, у тому числі можливість запитувати інформацію як у ініціатора подання, так і у інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, можливість викликати відповідну особу для надання пояснень; для цього ЦМУ ДМС надано місячний строк від дати отримання подання. ЦМУ ДМС не пояснив, чому не реалізовував таких повноважень у досліджуваному випадку.

Більше того, посадові особи ДМС проігнорували той факт, що більшість вказаних правопорушень (зокрема за 2013, 2016, 2017 та 2018 роки) відбулися за багато років до прийняття оскаржуваного рішення, що ставить під обґрунтований сумнів їхню актуальність та можливість кваліфікувати їх як "систематичне нехтування правопорядком" на момент прийняття оскаржуваних рішень.

Таким чином, суд доходить висновку, що відповідач прийняв рішення на підставі неперевірених припущень, що суперечить принципу обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень.

Окремої правової оцінки потребує посилання відповідача на пункт 4 частини 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію" як на підставу для скасування дозволу через "загрозу національній безпеці".

Суд вважає таку кваліфікацію дій позивача юридично помилковою та довільною. Поняття національної безпеки чітко регламентоване законодавством України та охоплює захист державного суверенітету, територіальної цілісності та конституційного ладу.

Вчинення іноземцем проступків у сфері безпеки дорожнього руху, таких як перевищення швидкості або відсутність при собі водійського посвідчення, а також порушення правил торгівлі, хоча і є адміністративними правопорушеннями, проте за своїм характером та наслідками жодним чином не посягають на основи національної безпеки України.

У поданні СБУ та в оскаржуваному рішенні міграційної служби відсутні будь-які конкретні дані про участь позивача у діяльності, що підриває державну безпеку України.

Суд акцентує, що в умовах воєнного стану державні органи повинні виявляти особливу пильність, проте це не дає права на ототожнення побутових адміністративних проступків із загрозами стратегічного рівня. Формальне використання терміну "національна безпека" для легалізації скасування права особи на проживання за наявності питання стосовно штрафів ПДР є проявом надмірного втручання та свідчить про відсутність реальних законних підстав для застосування цієї норми.

При цьому, ЦМУ ДМС при прийнятті оскаржуваних рішень мав враховувати усі обставини стосовно спірного випадку і позивача: тривалість проживання на території України, проживання разом із родиною, наявність дітей, підстави їх перебування на території України тощо.

Аналізуючи пропорційність втручання у права позивача, суд виходить з того, що право держави контролювати в`їзд та перебування іноземців не є абсолютним і обмежене вимогами статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд наголошує, що у справах про скасування дозволу на проживання "справедливий баланс" має бути знайдений між правом держави захищати громадський порядок та ступенем інтеграції особи, для якої Україна стала центром життєвих інтересів.

Суд бере до уваги тривалість та характер проживання позивача. ОСОБА_1 проживає на території України з 2009 року, що свідчить про те, що саме в Україні сформувалася основна частина його приватних, соціальних та ділових зв`язків. Суд враховує, що позивач є власником капітальної нерухомості - житлового будинку та земельної ділянки у місті Бровари Київської області. Наявність такого майна є неспростовним доказом того, що позивач пов`язує своє майбутнє з Україною, здійснив значні інвестиції в облаштування свого побуту та має стале місце проживання.

Водночас статус позивача як фізичної особи-підприємця та керівника ТОВ "ВЕКО" підтверджує, що позивач є активним учасником економічних відносин, платником податків та особою, яка забезпечує робочі місця, що в сукупності формує позитивний соціальний профіль особи.

Разом з тим суд надає особливого значення лояльності позивача до Держави Україна. В умовах повномасштабної збройної агресії російської федерації, позивач не залишив територію України, а навпаки виявив високу громадянську свідомість, долучившись до волонтерського руху. Надання матеріально-технічної допомоги Збройним Силам України у критичний для держави час є вагомим чинником, що характеризує позивача як особу, чиї цінності та дії спрямовані на підтримку української державності. Суд вважає за необхідне зазначити, що такий рівень інтеграції та підтримки оборони країни нівелює формальні доводи відповідача про нібито "загрозу національній безпеці", оскільки дії позивача свідчать про зворотне - сприяння безпеці та стабільності держави.

Водночас визначальним для суду є захист "найкращих інтересів дитини". Судом встановлено, що позивач є батьком двох неповнолітніх дітей - ОСОБА_2 (2006 р.н.) та ОСОБА_3 (2013 р.н.), які є громадянами України за народженням. Діти позивача інтегровані в освітнє та культурне середовище України. Суд акцентує увагу на тому, що скасування дозволу на імміграцію батька фактично ставить сім`ю перед неможливим вибором: або руйнування сімейної єдності через розлучення з батьком, або примусовий виїзд дітей-громадян України до іноземної держави (Азербайджану), яка є для них чужою.

У матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що відповідач при прийнятті рішення №257 брав до уваги факт існування дітей або проводив оцінку того, як його рішення вплине на їхній психологічний стан та розвиток. Таке ігнорування інтересів дітей суперечить статті 3 Конвенції ООН про права дитини та принципам, викладеним у рішенні ЄСПЛ у справі "Jeunesse проти Нідерландів", де зазначено, що держава повинна надавати особливу вагу інтересам дітей при вирішенні питань міграційного статусу батьків.

Відповідач не вказав, чому не зважав на ці обставини при прийнятті оскаржуваних рішень.

Крім того, згідно із судовою практикою Європейського суду з прав людини "для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання" (постанова по справі "МакМайкл проти Сполученого Королевства" (McMichael v. UnitedKingdom) від 24.02.1995, Series A, №307, р. 55, § 86).

Отже, прийняття оскаржуваного рішення про скасування позивачу дозволу на імміграцію в України, що зумовлює його необхідність виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення, призвело до втручання відповідача в сімейне життя позивача, оскільки не було враховано наявність у нього дітей, які на законних підставах проживають в Україні, і яких він би змушений був залишити в України, що з огляду на вищевказані правові норми є неправомірним.

Таким чином, відповідачем, окрім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли, оскільки при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні та її обміну, відповідач підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання йому дозволу на імміграцію в Україну.

На підставі зазначеного суд приходить до переконання, що вчинення позивачем у минулому адміністративних правопорушень у сфері дорожнього руху та торгівлі, які за своєю суттю не призвели до тяжких наслідків, є неспівмірним із тим "особистим та надмірним тягарем", який покладається на позивача та його дітей внаслідок скасування дозволу на імміграцію.

Оцінюючи обґрунтованість втручання у права позивача, суд насамперед звертає увагу на якість доказової бази, що покладена в основу оскаржуваного рішення. Відповідач, посилаючись на пункти 2 та 4 статті 12 Закону України "Про імміграцію", фактично ототожнює зміст інформаційного листа Служби безпеки України з юридично доведеними фактами вчинення правопорушень. Однак, судом встановлено, що в матеріалах адміністративної справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, які б підтверджували факт вчинення позивачем зазначених адміністративних проступків.

Суд акцентує увагу на тому, що наявність лише "інформації про протоколи" у листі-поданні СБУ не є тотожною встановленню вини особи у вчиненні правопорушень. Відповідачем не надано копій постанов про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, яка б набрала законної сили. Більше того, сам по собі протокол є лише носієм інформації про ймовірне порушення, а не доказом вини. Відтак, суд приходить до переконання, що оскаржуване рішення про скасування дозволу на імміграцію ґрунтується на припущеннях та неперевірених відомостях, що прямо суперечить засадам належного урядування.

Навіть за умови припущення про наявність таких порушень у минулому, суд констатує їхню вочевидь низьку суспільну небезпеку порівняно з тяжкістю наслідків оскаржуваного рішення. Вчинення іноземцем адміністративних проступків у сфері дорожнього руху або правил торгівлі, які не призвели до жодних тяжких наслідків, є неспівмірним із тим "особистим та надмірним тягарем", який покладається на позивача та його дітей внаслідок скасування дозволу на імміграцію.

Позбавлення особи права на постійне проживання після 16 років легального життя, за умови наявності власного житла, успішної бізнес-діяльності, волонтерських заслуг та двох дітей-громадян України, є заходом, що виходить за межі необхідного у демократичному суспільстві.

Таким чином, рішення відповідача є непропорційним та таким, що порушує статтю 8 Конвенції, що є самостійною та достатньою підставою для його скасування.

Крім зазначеного, суд вважає за необхідне звернути увагу на недотримання відповідачем встановленого порядку доведення змісту рішення до відома особи.

Як було зазначено вище, відповідно до положень пункту 24 Порядку № 1983 орган, який прийняв рішення про скасування дозволу на імміграцію, зобов`язаний протягом п`яти робочих днів надіслати копію цього рішення особі, стосовно якої воно прийнято. Вказана норма є гарантією права особи на оскарження рішення та на отримання офіційної інформації про зміну свого правового статусу.

Позивач у позові стверджує, що не отримував копії оскаржуваного рішення № 257 від 29.09.2025, а про факт скасування дозволу дізнався випадково під час самостійної перевірки даних на офіційному вебсайті ДМС.

На виконання вимог частини 2 статті 77 КАС України обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення та дотримання процедури його прийняття покладено на суб`єкта владних повноважень. Проте Центральним міжрегіональним управлінням ДМС не надано суду жодних доказів, які б підтверджували факт направлення копії рішення № 257 на адресу позивача у встановлений законом п`ятиденний строк.

Суд наголошує, що неналежне повідомлення особи про прийняте щодо неї рішення позбавляє її можливості своєчасно вжити заходів для захисту своїх прав, що свідчить про порушення принципу прозорості та відкритості діяльності органів державної влади. Беручи до уваги відсутність доказів належного відправлення копії рішення, суд розцінює це як додаткове свідчення недотримання відповідачем визначеної законом процедури та ігнорування законних інтересів особи, що у сукупності з іншими встановленими обставинами є підставою для скасування спірного акта.

За змістом частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

За правилами частини другої цієї ж статті 77 в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У відповідності до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

У той же час, оскаржувані рішення ЦМУ ДМС у випадку, який розглядається, не відповідають таким критеріям.

За наведеного, суд констатує, що ЦМУ ДМС не довів правомірності оскаржуваних рішень, у зв`язку із чим вважає за необхідне визнання протиправним та скасування Рішення про відкликання громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозволу на імміграцію в Україну від 29.09.2025 №257.

Оскільки скасування посвідки на постійне проживання є наслідком прийняття рішення про відкликання позивачу дозволу на імміграцію в Україну, суд вважає, що позовна вимога стосовно визнання протиправним та скасування Рішення про відкликання громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 також підлягає задоволенню.

Згідно з частиною 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, пункт 64).

Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), №21987/93, пункт 95).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі "Джорджевич проти Хорватії" (Djordjevic v Croatia), №41526/10, пункт 101; рішення у справі "Ван Остервійк проти Бельгії" (VanOosterwijck v Belgium), №7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 №3-рп/2003 підкреслив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Відповідно до частини 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).

Відповідно до частин 1, 2 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Частиною 1 статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За правилами частини 2 статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

У відповідності до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Беручи до уваги наведене у своїй сукупності, суд доходить до висновку, що ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області не доведено правомірності прийнятих рішень, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 2 КАС України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд доходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Розподіл судових витрат у вигляді судового збору здійснюється відповідно до статті 139 КАС України.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач сплатив за подання позовної заяви 2422,40 грн, а саме: 726,72 грн, що підтверджується квитанцією від 30.10.2025 (а.с. 27), 1211,20 грн, що підтверджується квитанцією від 02.10.2025 (а.с. 28), 484,48 грн, що підтверджується квитанцією від 16.12.2025 (а.с. 30).

Таким чином, враховуючи положення статей 132, 139 КАС України, сплачений позивачем судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 2422,40 грн підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243 246, 250, 255 КАС України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 29.09.2025 № 257 про відкликання дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відкликання посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 , виданої громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (ідентифікаційний код 42552598, місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-А) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_6 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 2422,40 грн (дві тисячі чотириста двадцять дві грн. 40 коп).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Кушнова А.О.