Ухвала суду № 134313122, 23.02.2026, Тернопільський окружний адміністративний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

про закриття провадження у справі

Справа № 500/6902/25

23 лютого 2026 р.м.Тернопіль Тернопільський окружний адміністративний суд у складі судді Грицюка Р.П., розглянувши справу за позовом Головного управління ДПС у Тернопільській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

Головне управління ДПС у Тернопільській області звернулося до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовом до ОСОБА_1 і Мельничук Марії Віталіївни, в якому просило визнати недійсним укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 договір про спільну діяльність 24/04/01 від 01.04.2024.

Тернопільським окружним адміністративним судом відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження.

До суду від відповідача ОСОБА_1 надійшло клопотання про закриття провадження у справі з підстав недвідомчості справи адміністративному суду.

Досліджуючи питання правомірності обраної юрисдикції для розгляду та вирішення даного спору, суд зазначає таке.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у п.24 свого рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у п.1 ст.6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Отже, поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Статтею 55 Конституції України проголошено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У відповідності до частини п`ятої статті 125 Конституції України, з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.

Юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає та встановлює Кодекс адміністративного судочинства України.

Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до пунктів 1, 2, 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи; суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі органу влади чи органу місцевого самоврядування, не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Основними ознаками публічно-правових відносин є: обов`язкова участь у цих відносинах суб`єкта, який наділений публічно-владними повноваженнями; підпорядкованість одного учасника публічно-правових відносин іншому - суб`єкту владних повноважень (що проявляється у можливості суб`єкта владних повноважень вирішувати питання про права і обов`язки підпорядкованої особи); імперативність публічно-правових відносин; домінування публічно-правового інтересу у цих відносинах.

Підсумовуючи викладене у сукупності, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Під час визначення предметної юрисдикції справ варто виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Варто також зауважити, що адміністративно-правові спори виникають у сфері державного управління, в процесі здійснення органами виконавчої влади своїх управлінських функцій. Для цих спорів характерно особливе становище його суб`єктів (учасників спірного правовідношення). Обов`язковим учасником адміністративно-правового спору є наділений владними повноваженнями орган виконавчої влади, місцевого самоврядування, посадові особи, наділені державно-владними повноваженнями. Адміністративно-правовий спір має особливий предмет, що пов`язано з широтою і різноплановістю діяльності управлінського характеру.

Обов`язковою ознакою позовної форми захисту права в адміністративному суді має бути наявність спору про право публічне, тобто спору про права і обов`язки в публічних правовідносинах.

Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Своєю чергою, приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватно-правових відносин.

Вказане узгоджується з висновком, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №826/3620/17 (провадження №11-1393апп18).

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних (господарських) справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень), оскільки визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

Частинами 3 та 4 ст. 5 КАС України передбачено, що до суду можуть звертатися в інтересах інших осіб органи та особи, яким законом надано таке право, а суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Тобто процесуальним законом введено обмежувальний принцип щодо можливості звернення суб`єкта владних повноважень з позовом до суду адміністративної юрисдикції відображений і в п. 5 ч. 1 ст. 19 КАС України, яким передбачено можливість звернення суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

Відповідно до приписів п. 20.1.30 п. 20.1 ст. 20 ПК України контролюючі органи, визначені підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, мають право, зокрема, звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

У межах цієї справи контролюючий орган звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду із позовом про визнання недійсним договору про спільну діяльність у будівництві 24/04/01 від 01.04.2024.

Згідно із указаним договором, укладеним між ОСОБА_1 (сторона 1) та ОСОБА_2 (сторона 2), сторони за договором зобов`язалися шляхом об`єднання своїх зусиль, без створення юридичної особи, спільно діяти для досягнення загальної мети: здійснення будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Організація будівництва житлового будинку здійснюється стороною 1 за рахунок вкладу сторони 2, з наступною передачею стороні 2 частки в житловому будинку, яка відображена в натурі після здачі будинку в експлуатацію. Організація будівництва полягає у вчиненні стороною 1, стороною 2 дій, як замовника будівництва, пов`язаних із затвердженням та погодженням проектної документації на будівництво відповідно до чинного законодавства України, отримання погодження здійснення будівництва у всіх компетентних органах, установах, організаціях відповідно до вимог чинного законодавства України, отримання всієї необхідної документації та дозволів на будівництво та здійснення будівництва. Після закінчення будівництва та здачі його в експлуатацію право власності на частку у житловому будинку виникає у сторони 2. Керівництво спільною діяльністю за договором, а також ведення спільних справ доручається з правом передоручення стороні 1.

У фізичної особи ОСОБА_1 , відповідно до наказу ГУ ДПС у Тернопільській області від 22.07.2025 №1534-п, проведено документальну позапланову невиїзну перевірку. Результати перевірки оформлено актом від 10.09.2025 №13411/19-00-24-05/ НОМЕР_1 , яким встановлено, що ОСОБА_1 отримував доходи від діяльності з організації будівництва будівель, здійснював організаційне забезпечення будівельних робіт, координацію підрядників та контроль за виконанням будівельних процесів, що відповідало його правовому статусу «замовника» будівництва багатоквартирного житлового будинку.

Актом перевірки встановлено, що ОСОБА_1 здійснював діяльність з купівлі-продажу власного нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , отримуючи дохід від такої діяльності. Набуті у власність об`єкти нерухомості ОСОБА_1 реалізував фізичним особам, зокрема, ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 , а державну реєстрацію об`єкта нерухомості здійснено на підставі акту приймання-передачі, договору про спільну діяльність у будівництві, довідки про повний розрахунок, висновку щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомості.

ГУ ДПС у Тернопільській області стверджує, що договір про спільну діяльність є недійсним правочином (удаваним, таким, що не вчинявся), оскільки, на думку позивача відсутнє підтвердження факту спільного будівництва багатоквартирного житлового будинку. Умови договору, за оцінкою позивача, не відповідають ознакам/умовам договору про спільну діяльність.

На переконання ГУ ДПС, документальне оформлення таких відносин як спільна діяльність у будівництві багатоквартирного житлового будинку є удаваним з метою приховання іншого виду правочину купівлі-продажу квартири, оскільки умови/зміст оформлених документів щодо переходу права власності на квартиру АДРЕСА_2 характерні для договору купівлі-продажу, а метою вчинення правочину є ухилення від сплати податкових та інших обов`язкових платежів, які підлягали нарахуванню під час реалізації об`єкта нерухомості.

ГУ ДПС стверджує, що оскаржуваний договір про спільну діяльність є правочином, який не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та вчиненим з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (ч. 3 ст. 228 ЦК України), оскільки, за твердженням позивача, його укладення/виконання призвело до несплати до Державного бюджету податкових та інших платежів, які є обов`язковими під час відчуження об`єкта нерухомості (купівлі-продажу).

Отже, у даній справі суб`єкт владних повноважень (контролюючий орган) оспорює договір, на підставі якого набуто право власності на квартиру, укладеного суб`єктами приватного права - фізичними особами, з підстав його недійсності, визначених цивільним законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Недійсність договору, як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів особи або ж їх відновлювати.

Відповідно до ст.ст. 1130 1133 ЦК України, договір про спільну діяльність є цивільно-правовою домовленістю, за якою учасники зобов`язуються спільно діяти для досягнення визначеної ними спільної мети, у тому числі шляхом внесення вкладів у спільну діяльність (просте товариство). Вкладом учасника визнається все те, що він вносить у спільну діяльність, зокрема грошові кошти, інше майно, а також нематеріальні внески (знання, навички, ділова репутація, ділові зв`язки).

Така договірна конструкція за своєю суттю має приватноправовий, майново-організаційний характер: вона поєднує узгодження (організацію) спільних дій учасників із формуванням/використанням майнової основи спільної діяльності та орієнтована на досягнення спільного результату, який за конкретними умовами може мати майновий зміст (майнове благо).

Згідно зі ст.ст. 216 та 236 ЦК України визнання правочину недійсним (або встановлення його нікчемності) має наслідком недійсність правочину з моменту його вчинення та припинення можливості настання передбачених ним прав та обов`язків у майбутньому, а також застосування наслідків недійсності, зокрема двосторонньої реституції або відшкодування вартості отриманого.

Отже, задоволення позовної вимоги про визнання правочину недійсним прямо впливає на права та обов`язки сторін правочину, насамперед у майновій сфері (обсяг отриманого, взаємні розрахунки, повернення майна/коштів чи компенсація його вартості).

Відповідно до ст.ст. 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину

Частиною 2 ст. 16 ЦК України установлено, що визнання недійсним правочину (серед іншого, договору) є одним з окремо визначених матеріальним законом способів захисту у приватноправових відносинах.

Натомість до визначених ч. 1 ст. 5 та ч. 2 ст. 245 КАС України загальних способів звернення до адміністративного суду та захисту права у публічно-правових відносинах такий спосіб захисту, як визнання недійсними правочинів, зокрема, цивільно-правових договорів, не належить.

У пункті 4 ч. 1 ст. 19 КАС України законодавець конкретизував юрисдикцію адміністративних судів лише стосовно адміністративних договорів, зазначивши, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.

Надаючи оцінку викладеному у сукупності, апеляційний суд вважає, що обраний Головним управлінням ДПС у Тернопільській області спосіб захисту інтересів у спірних правовідносинах - визнання недійсним договору про спільну діяльність між двома фізичними особами, на підставі якого набуто права на квартиру, є характерним саме для приватноправового спору та не властивий публічно-правовим правовідносинам.

Таким чином, позовні вимоги про визнання недійсним укладеного фізичними особами договору направлені на припинення договірних (зобов`язальних) правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправовій сфері.

При цьому, можливість стягнення з відповідачів на користь держави всього одержаного ними за відповідним правочином, у разі визнання його недійсним, передбачена ЦК України, що, за своєю природою, є наслідком припинення договірних (зобов`язальних) правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправовій сфері та можливої втрати права власності ОСОБА_3 на набуту за відповідним договором квартиру.

Позивач - контролюючий орган, не є стороною оспорюваних правочинів, не вповноважений владно керувати чи здійснювати прямий безпосередній вплив на господарську діяльність відповідачів, давати дозвіл чи іншим чином визначати дії сторін щодо вчинення чи виконання цих правочинів.

Таким чином, спір у цій справі до публічно-правових не належить, з огляду на приватноправовий характер правовідносин стосовно укладення і виконання оспорюваних договорів, у яких позивач - контролюючий орган безпосередньо не здійснював владно-управлінських повноважень та обраний ним спосіб захисту права/інтересу властивий саме приватноправовим правовідносинам - визнання недійсним договору на підставі статей 203, 215 ЦК України.

Суд звертає увагу на те, що самого по собі посилання позивача на наявність повноважень ініціювати судовий розгляд, зокрема, повноважень контролюючого органу за підпунктом 20.1.30 п. 20.1 ст. 20 ПК України, недостатньо, щоб стверджувати, що даний спір належить до адміністративної юрисдикції.

При реалізації контролюючим органом повноважень за підпунктом 20.1.30 п. 20.1 ст. 20 ПК України визначальним для віднесення відповідного спору до юрисдикції адміністративних судів залишається з`ясування його публічно-правової природи (змісту, характеру) із застосуванням наведених вище критеріїв.

Таким чином, справи за позовом контролюючого органу до фізичних осіб про визнання недійсним правочину (договору) через невідповідність інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та застосування наслідків недійсності правочину відповідно до ч.3 ст.228 ЦК України підвідомчі судам загальної юрисдикції.

Релевантна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.02.2024 у справі №580/4531/23.

Крім того, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постановах від 05.11.2025 у справі №638/5043/20, від 31.10.2025 у справі №372/342/24, від 23.07.2025 у справі №552/1473/23, від 15.03.2024 у справі №753/23342/21, від 16.10.2023 у справі №752/23915/20, зазначив, що при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Отже, вимога про визнання правочину недійсним є способом захисту, врегульованим нормами цивільного законодавства, і спрямована на усунення цивільно-правових наслідків правочину та застосування наслідків його недійсності. У цій справі така вимога безпосередньо стосується прав та обов`язків сторін правочину у майновій сфері, оскільки задоволення позову потенційно впливає на правовий режим майнового блага та взаємні розрахунки сторін.

Незважаючи на те, що позов про недійсність може заявлятися не лише стороною, а й іншою заінтересованою особою, така особа повинна обґрунтувати і довести конкретний майновий інтерес та те, яким чином оспорюваний правочин безпосередньо порушує її права чи законні інтереси; відсутність такого порушення є підставою для відмови у позові.

Відтак, спір про визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності має виражений приватноправовий характер, оскільки стосується цивільних прав/інтересів та майнових наслідків для сторін правочину.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.05.2025 у справі №420/12471/22 зазначила наступне, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими. Відтак, основою умовою для віднесення спору про визнання договору недійсним до юрисдикції адміністративних судів в межах Кодексу адміністративного судочинства України є наявність обставин не здійснення фактично господарської діяльності, яка, у тому числі, може бути підтверджена вироком суду.

Отже, висновок Великої Палати Верховного Суду у справі №420/12471/22 є зумовленим індивідувальними встановленими обставинами, насамперед наявністю обвинувального вироку та встановленням відсутності фактичної господарської діяльності відповідного товариства, що, за оцінкою Великої Палати Верховного Суду, переводило спір у публічно-правову площину.

Так, позивач не заперечує тих обставин, що відповідач ОСОБА_3 набула права власності на квартиру АДРЕСА_2 на підставі акту приймання-передачі відповідно до договору про спільну діяльність у будівництві, довідки про повний розрахунок, висновку щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомості, а відтак не заперечує фактичної реалізації оскаржуваного договору.

У цій справі контролюючий орган просить визнати недійсним цивільно-правовий договір, укладений між фізичними особами, посилаючись, зокрема, на статті 234, 235 та частину третю статті 228 ЦК України. За своєю суттю така вимога становить втручання у приватноправові відносини сторін договору, які ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності учасників, і має майнові наслідки передусім для сторін правочину.

До позовної заяви позивачем не долучено вироку суду відносно відповідачів, який набрав законної сили, не зазначено про обставини фіктивності його укладення, відсутності фактичної діяльності осіб на його виконання чи безпосереднього не виконання сторонами, а тому відсутні підстави для розгляду заявлених позовних вимог у порядку адміністративного судочинства. Разом з тим, долучені позивачем до позовної заяви витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань про кримінальне провадження №42025210000000130 та лист Тернопільської обласної прокуратури від 25.09.2025 №08-456 вих.25 матимуть визначальне значення у справі лише за результатами розгляду зазначеного кримінального провадження та постановлення ухвали/вироку, які наберуть законної сили.

У цій справі суд застосовує правові висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 580/4531/23, викладені у постанові від 29.02.2024, від яких не відступала Велика Палата Верховного Суду у справі №420/12471/22, зазначивши, що обставини у справі №420/12471/22 відмінні від справи №580/4531/23 відсутністю фактичної господарської діяльності, що свідчить про неподібність правовідносин у порівнюваних ситуаціях та, як наслідок, відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року в справі № 580/4531/23.

Так, у справі № 580/4531/23 ГУ ДПС звернулося до адміністративного суду з позовом до, у якому просило визнати недійсним укладений між господарюючими субєктами договір перевезення автомобільним транспортом та застосувати наслідки недійсності правочину, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, - стягнення на користь держави податкових платежів. Верховний Суд зазначив, що відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правовою аксіомою вважається, що правочин є правомірною дією суб`єктів цивільного права та найбільш поширеним юридичним фактом, на підставі якого набуваються, змінюються або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. За загальним правилом, договір є універсальним регулятором приватноправових відносин та направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків сторін.

У такому договорі відносини ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності сторін, на відміну від адміністративного договору, що передбачає, зокрема, наявність відносин влади і підпорядкування сторін (подібний правовий висновок mutatis mutandis викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 814/1375/17).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів особи або ж їх відновлювати. Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України визнання недійсним правочину (серед іншого договору) є одним з окремо визначених матеріальним законом способів захисту у приватноправових відносинах. Натомість до визначених частиною першою статті 5 та частиною другою статті 245 КАС України загальних способів звернення до адміністративного суду та захисту права у публічно-правових відносинах такий спосіб захисту, як визнання недійсними правочинів, зокрема цивільно-правових договорів, не належить.

У пункті 4 частини першої статті 19 КАС України законодавець конкретизував юрисдикцію адміністративних судів лише стосовно адміністративних договорів, зазначивши, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.

Отже, обраний ГУ ДПС спосіб захисту інтересів у спірних правовідносинах - визнання недійсним правочину (господарського договору) є характерним саме для приватноправового спору та не властивий публічно-правовим правовідносинам. Таким чином, основна позовна вимога направлена на припинення договірних (зобов`язальних) правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправовій сфері. При цьому зміст похідної вимоги, можливість стягнення за якою на користь держави прямо передбачена ЦК України у разі визнання правочину недійсним, не є визначальною для віднесення спору до юрисдикції адміністративних судів.

Позивач - контролюючий орган не є стороною оспорюваного договору перевезення автомобільним транспортом, не вповноважений владно керувати чи здійснювати прямий безпосередній вплив на господарську діяльність відповідачів, давати дозвіл чи іншим чином визначати дії сторін щодо вчинення чи виконання цього правочину.

Між сторонами зазначеного договору, а також між ними та позивачем відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з його укладення чи виконання, зміст цього правочину не визначає прав та обов`язків його учасників у публічно-правовій сфері, саме тому, заявляючи позов про визнання недійсним договору та застосування наслідків його недійсності, позивач ГУ ДПС втручається у сферу приватноправових відносин, що склалися між відповідачами на принципах свободи вибору контрагентів та свободи договору.

Велика Палата Верховного Суду критично оцінює аргумент про те, що контролюючий орган здійснює податковий контроль у спірних правовідносинах, звертаючись із позовом про визнання недійсним договору на підставі статей 203, 215, 228 ЦК України, оскільки статтею 62 ПК України, що визначає способи податкового контролю, такий спосіб, як оспорення правочинів/договорів, укладених платником податків, не передбачений.

Наділення законодавцем контролюючого органу повноваженнями на звернення з позовом до суду про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, з урахуванням наведеного вище виходить за межі податкового контролю.

Зазначеного достатньо для висновку про те, що спір у цій справі до публічно-правових не належить, з огляду на приватноправовий характер правовідносин стосовно укладення і виконання оспорюваного договору, у яких позивач - контролюючий орган безпосередньо не здійснював владно-управлінських повноважень та обраний ним спосіб захисту права/інтересу властивий саме приватноправовим правовідносинам - визнання недійсним договору на підставі статей 203, 215 ЦК України та застосування наслідків його недійсності, передбачених частиною третьою статті 228 цього Кодексу.

Наведеного підходу до визначення юрисдикції спорів за участю контролюючих органів не змінює посилання ГУ ДПС на наявність повноважень, передбачених підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, а саме звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, адже ця норма, власне, визначає елемент загальної компетенції контролюючого органу, що може бути реалізована суб`єктом владних повноважень виключно у випадках визначених Конституцією та законами України (частина четверта статті 5 КАС України).

Отже, самого по собі посилання позивача на наявність повноважень ініціювати судовий розгляд, зокрема повноважень контролюючого органу за підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, недостатньо, щоб стверджувати про адміністративну юрисдикцію спору.

За змістом частини четвертої статті 5, пункту 5 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду у справі № 580/4531/23 (постанова від 29.02.2024) висновувала, що при реалізації контролюючим органом повноважень за підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначальним для віднесення відповідного спору до юрисдикції адміністративних судів залишається з`ясування його публічно-правової природи (змісту, характеру) із застосуванням наведених вище критеріїв, на чому неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 17 квітня 2018 року у справі 815/6956/15, від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 17 червня 2020 у справі № 826/10249/18, від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21, від 30 березня 2023 року у справі № 990/1/23, від 31 серпня 2023 року у справі № 640/26320/20, формулюючи універсальний підхід до розмежування приватноправових і публічно-правових спорів, який має враховуватися судами для вирішення питання предметної юрисдикції спору за участю суб`єкта владних повноважень незалежно від конкретного складу сторін. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вказала про підвідомчість судам господарської юрисдикції справи за позовом контролюючого органу до суб`єктів господарювання про визнання недійсним правочину (договору) через невідповідність інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та застосування наслідків недійсності правочину відповідно до частини третьої статті 228 ЦК України.

Посилання позивача на постанови Верховного Суду від 31.03.2021 у справі №201/2832/19 та від 22.06.2020 у справі №177/1942/16-ц не підтверджують належність даного спору до адміністративної юрисдикції, оскільки наведені справи відрізняються за предметом, суб`єктним складом та правовою природою вимог.

Проаналізувавши спірні правовідносини у межах цієї справи у співставленні з наведеною вище практикою Верховного Суду, суд з`ясував, що у межах цієї справи відсутній обвинувальний вирок суду стосовно відповідачів, який би набрав законної сили, відсутні посилання на фактичне не здійснення і не виконання умов спірного договору, а позивачем гіпотетично стверджено про наявність податкової вигоди внаслідок укладення договору про спільну діяльність без заявлення позовних вимог про застосування наслідків недійсності правочину у межах цього спору.

За таких обставин, беручи до уваги наведене, суть спірних правовідносин та суб`єктний склад сторін у справі, враховуючи позицію Великої Палати Верховного Суду висловлену у постанові від 29.02.2024 у справі №580/4531/23, суд прийшов до висновку, що цей спір не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічного висновку дійшов Восьмий апеляційний адміністративний суд у справі №500/7163/25, виклавши їх у постанові від 12.02.2026.

Так, згідно з ч. 1 ст. 19 ЦК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

З огляду на суб`єктний склад спору та його предмет, суд вважає, що позовна вимога у межах цієї справи підлягає розгляду судом загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає за необхідне закрити провадження у справі за позовною заявою Головного управління ДПС у Тернопільській області до ОСОБА_1 і ОСОБА_3 про визнання договору недійсним.

Згідно з частиною першою статті 239 Кодексу адміністративного судочинства України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

Підсумовуючи наведене суд зазначає, що вказаний спір належить до розгляду місцевим загальним судом за правилами цивільного судочинства.

На підставі викладеного, керуючись статтями 238, 243 КАС України, суд

УХВАЛИВ:

Клопотання відповідача ОСОБА_1 про закриття провадження у справі №500/6902/25 задовольнити.

Закрити провадження у справі №500/6902/25 за позовною заявою Головного управління ДПС у Тернопільській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним.

Роз`яснити Головному управлінню ДПС у Тернопільській області, що такий спір належить розглядати в порядку цивільного судочинства.

Копію ухвали надіслати сторонам про справі.

Відповідно до частини першої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п`ятнадцяти днів з дня її складення.

Згідно із статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Повний текст ухвали виготовлено і підписано 23 лютого 2026 року.

Реквізити учасників справи:

позивач:

- Головне управління ДПС у Тернопільській області (місцезнаходження: вул. Білецька, 1, м. Тернопіль, Тернопільський р-н, Тернопільська обл., 46003 код ЄДРПОУ 44143637);

відповідач:

- ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_3 РНОКПП НОМЕР_1 ). ;

- ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_4 РНОКПП НОМЕР_2 ).

Головуючий суддя Грицюк Р.П.