Рішення № 13411995, 14.12.2010, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

14.12.10р.Справа № 35/350-10 За позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1,

м. Кривий Ріг Дніпропетровської області

до Криворізької міської ради Дніпропетровської області,

м. Кривий Ріг

Дніпропетровської області

про визнання недійсною тимчасової угоди

Суддя Широбокова Л.П.

Представники:

Позивач: ОСОБА_1, свідоцтво про ДР ФОП сеоія НОМЕР_2

Від відповідача: Сова Ю.В., спеціаліст І-ї категорії, дов. №7/26-632 від 11.11.2010р.

СУТЬ СПОРУ:

Позивач звернувся до суду та просить визнати недійсною тимчасову угоду №1422/2 від 24.12.2009р. про сплату за фактичне користування земельною ділянкою, укладену між ним та Відповідачем. Свої вимоги обґрунтовує тим, що чинним законодавством не передбачено укладання такого виду угод, а щодо передачі земельних ділянок в оренду встановлений зовсім інший порядок, а саме рішення про надання земельної ділянки може прийматися тільки сесією міської ради. Таке рішення Відповідачем не приймалося, земельна ділянка в натурі не надавалася.

Позивач позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити.

Відповідач позовні вимоги не визнає, вважає, що оспорювана угода відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки позивач є власником нежитлового приміщення з облаштованим окремим входом до магазину та зовнішнього фасаду нежитлового приміщення і на підставі Закону України «Про плату за землю»зобовязаний сплачувати земельний податок. На думку відповідача відсутні правові підстави для визнання угоди недійсною.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 року N2453-VI) в судовому засіданні оголошено тільки вступну та резолютивну частину рішення.

Дослідивши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, вислухавши пояснення позивача та представника відповідача, оцінивши докази в їх сукупності, господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

Між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 - фактичний землекористувач (надалі позивач) та Криворізькою міською радою розпорядник земель міста (надалі відповідач) було укладено тимчасову угоду №1422/2 від 24.12.2009р. про сплату за фактичне користування земельною ділянкою строком дії до 31.12.2010р.

Пунктом 1 цієї угоди визначено наступне: «Фактичний землекористувач, враховуючи фактичне використання ним земельної ділянки за адресою м. Кривий Ріг, вул. Кремлівська,27,16 площею 71,4 кв.м, визначеної відповідно до довідки КП ДОР «КБТІ»№229337 від 23.06.2009р., нормативна грошова оцінка її станом на 26.09.2005р. складає 724,56 грн за 1 кв.м (довідка УДКЗ у м. Кривий Ріг №2272) для потреб розміщення вбудованого магазину непродовольчих товарів сплачує до місцевого бюджету … щомісячно (протягом 30-ти календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного місяця), за користування цією земельною ділянкою суму, що відповідає розміру земельного податку, встановленого Законом України «Про плату за землю», а саме становить 52,84 грн.

Фактичний землекористувач, визнаючи відсутність у нього документів, які посвідчують отримання від розпорядника земель права користування земельною ділянкою в період з 01.01.2009р. по дату укладання цієї угоди сплачує до місцевого бюджету суму, яка відповідає розміру земельного податку, встановленого Законом України «Про плату за землю», а саме становить 52,84 грн на місяць.»

Позивач вважає угоду такою, що не відповідає положенням ст. 116, 125 Земельного кодексу України, Закону України «Про оренду землі», та просить визнати її недійсною.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.

Цією статтею визначено перелік способів судового захисту, одним із яких є визнання правочину недійсним.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, зокрема: відповідність змісту правочину вимогам Цивільного Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).

Правовідносини щодо користування землею та оплати за використання земельних ділянок регулюються спеціальним законодавством, а саме Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі», Законом України «Про плату за землю», тощо.

Укладена сторонами угода фактично регулює відносини сторін по використанню земельної ділянки та внесенню плати за її використання.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про плату за землю» об'єктом плати за землю є земельна ділянка, а також земельна частка (пай), яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди.

Статтею 93 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Право розпорядження землями комунальної власності, зокрема, передачу в тимчасове користування (оренду), тощо, віднесено виключно до повноважень сільських, селищних, міських рад, про що приймаються відповідні рішення на сесіях цих рад (ст.ст. 12, 116, 122 цього Кодексу).

Доказів прийняття Криворізькою міською радою рішення щодо передачі позивачу спірної земельної ділянки в користування та встановлення її меж в натурі відповідачем не надано. З боку відповідача оспорювана угода підписана секретарем міської ради, повноваження якого щодо укладання цієї угоди суду не надані. Тобто, позивач в установленому Законом порядку не набув права власності чи права користування (в тому числі і на умовах оренди) цією земельною ділянкою та вказана ділянка не являється обєктом плати за землю в розумінні ст. 5 Закону України «Про плату за землю».

Крім того, слід зазначити, що відповідно до Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21.03.2005р. загальна площа приміщення становить 69,2 кв.м, приміщення знаходиться на першому поверсі 5-ти поверхового житлового будинку (технічний паспорт).

Відповідно до ст. 42 Земельного кодексу України порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

В оспорюваній угоді визначена площа земельної ділянки 71,4 кв.м, що не відповідає площі приміщення, доказів виділення в натурі земельної ділянки саме площею 71,4 кв.м чи рішення співвласників будинку про розподіл прибудинкової території відповідачем не надано.

Зважаючи на встановлені обставини, оспорювана угода не відповідає вимогам ст. 5 Закону України «Про плату за землю», ст. ст. 12, 116, 122 Земельного Кодексу України та наявні правові підстави для визнання її недійсною, вимоги позивача обґрунтовані та підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по справі відносяться на відповідача.

Керуючись ст. ст. 44, 49, 82-85, 116-117 Господарського процесуального кодексу України, ст. ст. 6, 203, 215 Цивільного кодексу України, ст. 5 Закону України «Про плату за землю», ст. ст. 12, 116, 122 Земельного Кодексу України господарський суд, -

ВИРІШИВ :

Позов задовольнити повністю.

Визнати недійсною Тимчасову угоду № 1422/2 від 24.12.2009р. про сплату за фактичне користування земельною ділянкою, укладену між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 та Криворізькою міською радою.

Стягнути з Криворізької міської ради 50101, м. Кривий Ріг Дніпропетровської області, вул. Радянська,1, код ЄДРПОУ 24230992 (п/р невідомі) на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1 (п/р невідомі) витрати по сплаті державного мита 85,00 грн (вісімдесят пять грн 00 коп) та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу 236,00 грн (двісті тридцять шість грн 00 коп).

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дати його підписання та в цей термін може бути оскаржено до Дніпропетровського апеляційного господарського суду.

СуддяЛ.П. Широбокова Повне рішення складено 17.12.2010р.