Рішення № 133600568, 26.01.2026, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 січня 2026 року ЛуцькСправа № 140/15450/25

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Лозовського О.А.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до Державної міграційної служби України (далі ДМСУ, відповідач) в якому просить:

1.Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 21.02.2025 №06-25 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 ;

2.Зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позовна заява подана особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на виконання рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 31.05.2025 у справі 140/4512/24, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.07.2024, яким УДМСУ у Волинській області зобов`язано повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 04.04.2024 та за наслідками розгляду прийняти рішення, з урахуванням правової оцінки, наданої судом, рішенням ДМС України від 21.02.2025 №06-25 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З метою інформування про вказане рішення позивачу надіслано повідомлення УДМС у Волинській області від 06.03.2025 №2, яке отримано позивачем 03.12.2025, яким доведено ОСОБА_1 до відома про прийняте рішення.

Позивач вважає прийняте відповідачем рішення протиправним, оскільки маючи цілком обґрунтовані побоювання за своє життя, ОСОБА_1 повідомляв працівникам УДМС у Волинській області про те, що він прибув на територію України у зв`язку з тим, що на території РФ він піддавався переслідуванням у зв`язку з незгодою із політикою чинної влади. Вказує, що неодноразово отримував погрози про фабрикування щодо нього кримінальних справ за фактом участі в протестних акціях, організованих фондом ОСОБА_2 та за відмову ОСОБА_1 від співпраці з ФСБ. Також на позивача на території РФ було здійснено напад та завдано тілесних ушкоджень. При цьому, нападники повідомили, що це є результатом підтримки ОСОБА_1 опозиційного політика ОСОБА_2 . Також звертає увагу, що від початку повномаштабного вторгнення РФ на територію України ОСОБА_1 займається активною волонтерською діяльністю та всіма можливими засобами підтримує ЗСУ. Позивач вважає, що чітко обгрунтував, що звернувся до міграційної служби України з метою отримання захисту, оскільки його життю та свободі загрожує реальна небезпека. При цьому, він не має іншого громадянства, не звертався до інших країн, не має наміру повертатися до РФ до зміни політичної ситуації та припинення переслідувань. Позивач неодноразово висловлювався проти політики РФ, підтримував Україну, зокрема після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. У цьому контексті ризик арешту, притягнення до кримінальної відповідальності, застосування адміністративного тиску або інших форм переслідування у разі повернення до РФ є не лише гіпотетичним, а й реальним. Його громадянська позиція була відкритою, послідовною та публічною. Відтак вважає, що у сукупності ці обставини свідчать про те, що повернення позивача до країни громадянської належності створює реальну загрозу його життю, свободі та безпеці, що узгоджується з міжнародними стандартами оцінки ризику переслідування, зокрема положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року, Директиви Ради ЄС №8043/04 та Керівництва УВКБ ООН щодо політичних переконань. Більше того, загальна ситуація з правами людини в РФ, згідно з оцінками міжнародних правозахисних організацій та спеціальних доповідачів ООН, є системно репресивною, авторитарною та такою, що створює реальні ризики для осіб, які відкрито висловлюють політичну позицію, критикують владу або підтримують Україну.

Позивач вважає, що відповідачем всупереч вимогам Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту», Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та ряд інших нормативно-правових актів протиправно не було взято до розгляду його заяву, оскільки ним подано вичерпний перелік документів для цього.

Враховуючи зазначене просить позовні вимоги задовольнити в повному об`ємі.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 12.12.2026 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за вказаним позовом та ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Відповідач скористався правом подачі відзиву, який надійшов на адресу суду, у якому позовні вимоги заперечив та просив відмовити в їх задоволенні.

В обґрунтування своєї позиції зазначив, що серед фактів, повідомлених позивачем не має таких, які б могли бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту». Відтак, відповідач, приймаючи оскаржене рішення 21.02.2025 №06-25 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначено Конституцією та Законами України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

З врахуванням наведеного просив у задоволенні позову відмовити повністю.

Ухвалою суду від 14.01.2026 залучено до участі у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Управління Державної міграційної служби України у Волинській області (далі УДМСУ у Волинській області, третя особа).

19.01.2026 до суду надійшли письмові пояснення третьої особи щодо заявленого позову у яких викладена позиція УДМСУ у Волинській області щодо заперечень відносно заявлених позовних вимог ОСОБА_1 , аналогічна позиції, як викладена ДМСУ у відзиві на позовну заяву.

За змістом статті 162 КАС України у відзиві на позовну заяву відповідач викладає виключно заперечення проти позову, відзив не може містити будь-яких заяв чи клопотань, позаяк заяви та клопотання учасники справи подають окремо у письмовій формі із зазначенням підстав та з дотриманням інших вимог статті 167 КАС України. Отже, заявлені у відзиві представником ДМСУ та у письмових запереченнях на позов представником УДМСУ у Волинській області клопотання про розгляд справи з викликом сторін не підлягали судом вирішенню по суті.

У додаткових поясненнях від 19.01.2026 представник позивача підтримала обгрунтування заявлених позовних вимог, викладених в позові, та просила його задовольнити.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином російської федерації, що підтверджується національним паспортом № НОМЕР_1 , виданим 11.04.2012 Відділенням №1 Відділу Управління Федеральної міграційної служби росії у Бєлгородській області в місті Бєлгород.

Не є спірним, що весною 2021 року ОСОБА_1 нелегально пішки перетнув кордон і потрапив на територію України в Сумську область.

12.12.2023 ОСОБА_1 був затриманий працівниками УДМСУ у Волинській області та за частиною другою статті 263 КУпАП притягнутий до адміністративної відповідальності.

За результатами проведених перевірок щодо іноземця, посадовими особами УДМСУ у Волинській області прийнято рішення про примусове видворення ОСОБА_1 з України з подальшим поміщенням до Волинського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 14.12.2023 у справі №158/3985/23 в задоволенні адміністративного позову УДМСУ у Волинській області до ОСОБА_1 про його затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України відмовлено.

Постановою Восьмого апеляційного адмінсуду від 14.05.2024 у справі №158/3985/23 рішення Ківерцівського районного суду скасовано та прийнято нове, яким згадані вище позовні вимоги УДМСУ у Волинській області задоволено.

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Луцького міськрайонного суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення УДМСУ у Волинській області про його примусове видворення з України.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26.01.2024 у справі №158/4044/23 позов Баркарова до УДМСУ у Волинській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення з України задоволено.

При цьому, постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.03.2024 у справі №158/4044/23 рішення суду першої інстанції скасовано та винесено нову постанову, якою в задоволені позову відмовлено.

28.12.2023 ОСОБА_1 звернувся до УДМСУ у Волинській області із заявою щодо наміру бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка була розглянута Управлінням у порядку, встановленому Законом України «Про звернення громадян» та 10.01.2024 іноземцю надано відповідь із відповідними роз`ясненнями.

04.04.2024 позивач повторно звернувся до УДМСУ у Волинській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яку 15.04.2024 було повернуто та роз`яснено причини її неприйняття.

Не погоджуючись із отриманою відповіддю, ОСОБА_1 звернувся до Волинського окружного адміністративного суду із позовом, в якому просив визнати протиправною бездіяльність УДМС України у Волинській області та зобов`язати вказаний орган державної влади розглянути заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням суду від 31.05.2024 у справі №140/4512/24, яке залишене без змін постановою Восьмого апеляційного адмінсуду від 29.07.2024, позов задоволено та зобов`язано УДМС у Волинській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 04.04.2024.

На виконання рішення вказаного суду, 27.09.2024 заяву ОСОБА_1 від 04.04.2024 прийнято до розгляду та останнього документовано довідкою про звернення за захистом в Україні № 013333.

Відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону, пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884, ДМСУ прийнято рішення № 06-25 від 21.02.2025 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, її норми є нормами прямої дії, а тому органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 8, частина 2 статті 19 Конституції України).

Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Зазначені норми означають, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків. Водночас суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Згідно з пунктами 1, 2 частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України від 08.07.2011 №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI).

Згідно з пунктом першим частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частинами 1 і 2 статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 5 статті 5 Закону 3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону №3671-VI.

Так, за змістом частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29.04.2004) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з частиною 6 статті 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина 1 статті 8 Закону №3671-VI).

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина 4 статті 8 Закону №3671-VI).

У силу частин 6 та 7 статті 8 Закону №3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина 8 статті 8 Закону №3671-VI).

Відповідно до вимог статті 9 Закону №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до частин 11, 12 статті 9 Закону №3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Згідно з частиною 5 статті 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина 2 статті 12 Закону №3671-VI).

Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884 (далі - Правила №649).

Відповідно до пункту 2.1 Правил №649 уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом:

а) встановлює особу заявника;

б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб);

в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;

г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференцзв`язку;

ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);

е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;

є) проводить дактилоскопію заявника;

ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи;

з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

Відповідно до пунктів 2.4, 2.5 Правил №649 у разі наявності передбачених Законом підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

Відповідно до частини 1 статті 12 Закону №3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Як уже встановлено судом, Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної й об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила перебувати за межами країни своєї національної належності і стала біженцем.

До того ж, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.

Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Водночас ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Водночас згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю й свободі, і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також слід зазначити, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 17.12.2020 у справі №420/3258/19, від 06.05.2022 у справі №420/470/21.

Із відзиву на позовну заяву вбачається, що позивачем були надані розширені та обґрунтовані відповіді на запитання представників УДМСУ у Волинській області.

Позивач чітко і послідовно виклав обставини свого походження, сімейного стану, місця проживання, професійної діяльності, а також причини, що спонукали його до звернення за міжнародним захистом. Він повідомив, що є громадянином Російської Федерації. У ході співбесід позивач неодноразово наголошував на своїй громадянській позиції, яка полягає у відкритому засудженні політики Російської Федерації, зокрема щодо подій в Україні. Позивач зазначив, що активно висловлював свою незгоду з діями РФ, критикував корупцію, відсутність свободи слова, поширення пропаганди, та не приховував своїх переконань. Вказані дій стали підставою для притягнення ОСОБА_1 до відповідальності за участь в організованих фондом ОСОБА_2 мітингах проти діючої влади країни-агресора (рішення від 23.04.2021, від 29.12.2017, від 13.09.2017, від 01.08.2016, від 17.06.2016). Крім того, ОСОБА_1 вказував, що неодноразово отримував погрози про фабрикування щодо нього кримінальних справ за фактом участі в протестних акціях, організованих фондом ОСОБА_2 та за відмову ОСОБА_1 від співпраці з ФСБ. Також на позивача на території РФ було здійснено напад та завдано тілесних ушкоджень. При цьому, нападники повідомили, що це є результатом підтримки ОСОБА_1 опозиційного політика ОСОБА_2 .

Також позивач стверджує, що від початку повномаштабного вторгнення РФ на територію України ОСОБА_1 займається активною волонтерською діяльністю та всіма можливими засобами підтримує ЗСУ, що підтверджується, зокрема, листом-подякою командира військової частини НОМЕР_2 від 15.07.2022 та не заперечується відповідачем. Позивач чітко обгрунтував, що звернувся до міграційної служби України з метою отримання захисту, оскільки його життю та свободі загрожує реальна небезпека, він не має іншого громадянства, не звертався до інших країн, не має наміру повертатися до РФ до зміни політичної ситуації та припинення переслідувань

На думку суду, твердження заявника є логічно викладеними, внутрішньо узгодженими, не містять суперечностей, підтверджуються деталізованими фактами, які позивач міг надати відповідачу на момент розгляду заяви. Співбесіди проведені відповідно до вимог законодавства, а відповіді позивача свідчать про наявність особистих, політичних та етнічних мотивів, що обґрунтовують його побоювання переслідування.

Таким чином, з урахуванням змісту співбесід, які викладені у відзиві на позовну заяву відповідачем, характеру наданих пояснень, загальної послідовності та правдоподібності тверджень, а також міжнародних та національних стандартів оцінки заяв про захист, суд вважає, що позивач заслуговує довіри як особа, яка обґрунтовано заявила про загрозу переслідування за політичними переконаннями, національністю та громадянською позицією, і яка не може повернутися до країни громадянської належності без реального ризику для життя та свободи.

Із змісту позовної заяви суд встановив, що ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з наявністю, на його думку, реальних та обґрунтованих побоювань переслідування у країні походження Російській Федерації.

Суд бере до уваги, що позивач є громадянином Російської Федерації, активно та публічно висловлює свою підтримку Україні, засуджуючи дії держави своєї громадянської належності.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач відкрито висловлював критику щодо політики Російської Федерації, засуджував агресію проти України, що, за його твердженням, викликало зацікавленість з боку працівників ФСБ РФ.

Суд також враховує, що позивач повідомив про свою участь у протестних акціях проти режиму РФ, а також про зайняття волонтерською діяльністю, зумовленою повномасштабним вторгненням РФ, спрямованою на допомогу ЗСУ.

Суд вважає, що ці обставини є юридично значущими, оскільки, відповідно до Керівництва УВКБ ООН «Про політичні переконання» (2002), навіть мирне вираження політичної позиції, якщо воно суперечить офіційній ідеології авторитарного режиму, може бути підставою для переслідування.

Крім того, в умовах сучасної цифрової епохи та системного контролю з боку правоохоронних і спеціальних органів РФ, ідентифікація особи, яка відкрито висловлювала антиросійську позицію, є технічно можливою, навіть якщо така особа не є публічною фігурою в широкому розумінні. У цьому контексті ризик арешту, притягнення до кримінальної відповідальності, застосування адміністративного тиску або інших форм переслідування у разі повернення до РФ є не лише гіпотетичним, а й реальним.

Громадянська позиція позивача, як вбачається з матеріалів справи, була відкритою, послідовною та публічною. Позивач неодноразово висловлювався проти політики РФ, підтримував Україну, зокрема після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, його позиція щодо подій в Україні та політики РФ є відомою серед широкого кола осіб, що підвищує ризик переслідування в разі повернення до країни громадянської належності.

Відповідно до пункту 80 Керівництва УВКБ ООН, навіть якщо переконання або дії заявника ще не стали відомими агенту переслідування, достатньо, щоб існувала висока ймовірність того, що вони стануть відомими у разі повернення. У цьому випадку така ймовірність є очевидною, з огляду на публічний характер частини діяльності позивачки, її зв`язки з білоруськими добровольцями, які воюють на боці України, та її участь у заходах, що висвітлювалися в медіа.

Суд бере до уваги, що з огляду на характер висловлювань позивача, етнічне походження, а також факт втечі з території РФ у 2021 році, ризик переслідування у разі повернення є реальним, а не теоретичним. Позивач повідомив про сфабриковані відносно нього кримінальні справи, а також про оголошення його в розшук за надуманою справою. У сукупності ці обставини свідчать про те, що повернення позивача до країни громадянської належності створює реальну загрозу його життю, свободі та безпеці, що узгоджується з міжнародними стандартами оцінки ризику переслідування, зокрема положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року, Директиви Ради ЄС №8043/04 та Керівництва УВКБ ООН щодо політичних переконань.

Суд також бере до уваги, що відповідно до пункту 19 Пояснювальної записки про тягар та стандарт доказування в заявах про надання статусу біженця, УВКБ ООН до особистих обставин заявника належать загальні відомості про людину, його/її досвід, індивідуальні характеристики і будь-які інші особисті чинники, які могли б стати причиною переслідувань. Зокрема, значущими факторами, які слід брати до уваги, є наступні: чи піддавався заявник переслідуванням або іншим формам поганого поводження в минулому, а також досвід його родичів і друзів та досвід людей, які знаходяться в аналогічній з заявником ситуації. Важливі елементи, які стосуються ситуації в країні походження, стосуються загальних соціальних і політичних умов, положення у сфері прав людини в країні; законодавства країни; політики та практики агента переслідування, особливо щодо тих людей, які знаходяться в аналогічній з заявником ситуації, і т. д. Тоді як випадки переслідування або поганого поводження в минулому були б серйозним аргументом на користь позитивної оцінки ймовірності виникнення ризику переслідування в майбутньому, відсутність таких не є вирішальним фактором. Подібним чином і факт переслідування в минулому не обов`язково є вирішальним при оцінці можливості виникнення повторного переслідування, зокрема, в тих випадках, коли умови в країні походження значно змінилися.

У доповіді незалежної експертки ООН з питань прав людини в Росії Маріани Кацарової, яку представлено Генеральній Асамблеї ООН у жовтні 2025 року, зазначено, що російська влада системно зловживає законодавством про національну безпеку, використовуючи його як інструмент для криміналізації інакодумства та придушення громадянського простору. За її словами, протягом останніх трьох років тисячі осіб були ув`язнені за політично мотивованими звинуваченнями, зокрема у державній зраді, шпигунстві, екстремізмі та тероризмі - часто на підставі сфабрикованих доказів і в межах закритих судових процесів (https://my.ua/uk/news/cluster/2025-10-28-v-oon-predstavili-dopovid-pro-bezchinstva-rosiiskoyi-vladi-u-sferi-prav-liudini).

У звіті Ради ООН з прав людини також наголошується, що з лютого 2022 року ситуація з правами людини в Росії «неухильно погіршується». Влада РФ проводить цілеспрямовану стратегію знищення інакомислення шляхом посилення цензури, політично мотивованих переслідувань, обмеження свободи слова, мирних зібрань та об`єднань. Антивоєнні активісти, правозахисники та громадські діячі піддаються репресіям, включаючи тривалі терміни ув`язнення, адміністративні арешти, обшуки та блокування цифрових ресурсів. У цьому контексті вважаємо, що особа, яка відкрито критикувала політику РФ, підтримувала Україну, перебуває в особливо вразливій групі ризику.

З огляду на загальновизнану практику переслідування таких осіб у РФ, повернення позивача до країни громадянської належності створює реальну загрозу його життю, свободі та безпеці.

Крім того, суд бере до уваги, що з матеріалів справи, вбачається наявність кримінального переслідування позивача на території Російської Федерації.

Зокрема, як стверджує відповідач, згідно обліків банку даних Інтерполу, громадянин російської федерації, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 перебуває у міжнародному розшуку та з 2021 року за скоєння злочину, передбаченого частиною п`ятою статті 228.1 КК рф, пов`язаного із незаконним обігом наркотичних засобів в особливо великих розмірах, розшукується російським представництвом Інтерполу.

Разом із тим, матеріали справи не містять посилання на жодні судові рішення, процесуальні документи чи докази, які б підтверджували вчинення позивачем кримінального правопорушення. Українська сторона, як користувач системи Інтерполу, не має можливості перевірити достовірність чи обґрунтованість внесених даних, а також не володіє матеріалами, які стали підставою для їх внесення, відтак така інформація не може бути використана судом як належний та допустимий доказ в цій адміністративній справі.

Суд також враховує, що статтею 3 Статуту Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерпол від 13.06.1956 (який набрав чинності для України 04.11.1992) організації суворо заборонено здійснювати будь-яке втручання або діяльність політичного, військового, релігійного або расового характеру. З огляду на зазначене, Організація має чітко визначені обмеження щодо використання своїх каналів та інформаційних систем, при цьому основоположним принципом є заборона застосування механізмів Інтерполу для переслідування осіб з політичних, військових, релігійних чи расових мотивів.

Правила обробки даних Інтерполу, затверджені Резолюцією 80-ї сесії Генеральної Асамблеї Інтерполу AG-2011-RES-07 (зі змінами), деталізують порядок внесення, використання та перевірки інформації у базах даних Організації. Так, такий порядок передбачає, що будь-які дані, які надходять від Національних центральних бюро, повинні відповідати принципам законності, пропорційності та обґрунтованості. Використання таких даних можливе лише за умови дотримання вимог міжнародного права та отримання дозволу від держави-джерела, яка їх внесла.

Таким чином, міжнародні стандарти забороняють використання каналів Інтерполу для політично мотивованого переслідування осіб, що свідчить про те, що оголошення в міжнародний розшук не може ґрунтуватися на матеріалах, які мають ознаки політичної ангажованості або не підтверджені належними доказами.

З огляду на це суд враховує, що переслідування позивача здійснюється в контексті системних порушень прав людини з боку органів влади РФ, що посилює ризик політичної мотивації кримінального провадження. Використання оперативних матеріалів без належного процесуального оформлення, об`єднання старих справ та їх перекваліфікація на особливо тяжкі злочини свідчать про штучність та необґрунтованість обвинувачення.

У сукупності наведені обставини свідчать про те, що позивач є об`єктом кримінального переслідування в Російській Федерації, яке має очевидні ознаки політичної ангажованості та використовується як інструмент тиску на особу за її громадянську позицію, етнічне походження та публічну підтримку України. Характер пред`явлених обвинувачень, їх суперечливість та відсутність належних доказів підтверджують непропорційність застосованих заходів і порушення принципу правової визначеності, а сукупність наведених фактів дає підстави стверджувати, що кримінальне переслідування позивача у Російській Федерації має політичний характер, здійснюється з порушенням основоположних прав та гарантій, є непропорційним і створює реальну загрозу його життю, свободі та особистій безпеці в разі повернення до країни походження.

Суд також вважає за необхідне окремо проаналізувати питання можливості застосування положень статті 1F Конвенції про статус біженців 1951 року (далі - Конвенція), яка встановлює виключення з міжнародного захисту для осіб, щодо яких є серйозні підстави вважати, що вони вчинили певні категорії злочинів.

Згідно з положеннями статті 1F Конвенції Положення цієї Конвенції не поширюються на тих осіб, щодо яких є серйозні підстави вважати, що вони:

a) вчинили злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людяності, як це визначено в міжнародних актах, укладених з метою вжиття заходів щодо подібних злочинів;

b) вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни, яка надала їм притулок, і до того, як вони були допущені до цієї країни як біженці;

c) винні у вчиненні дій, які суперечать цілям і принципам Організації Об`єднаних Націй.

Як раніше встановлено судом, у матеріалах справи відсутні належні докази що підтверджують порушення кримінального провадження щодо позивача.

Суд зазначає, що для застосування пункту 1F(b) Конвенції необхідно встановити, що:

-особа вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру;

-злочин було вчинено поза територією країни притулку;

-злочин було вчинено до в`їзду до країни притулку;

-існують серйозні підстави вважати, що особа дійсно вчинила такий злочин.

Відповідно до практики УВКБ ООН та судової практики Європейського суду з прав людини, положення статті 1F Конвенції мають тлумачитися вузько, а застосування виключення можливе лише за наявності переконливих, достовірних і перевірених доказів, що особа дійсно вчинила відповідний злочин. У цій справі таких доказів не надано;

Навіть якщо особа обвинувачується у злочині, що формально підпадає під ознаки тяжкого, але переслідування має політичний підтекст, застосування статті 1F є неприпустимим. Це підтверджується, зокрема, Керівництвом УВКБ ООН щодо застосування статті 1F (Guidelines on International Protection №5, 2003), де зазначено, що політична мотивація, зловживання кримінальним переслідуванням та відсутність належного процесу є підставами для не застосування виключення.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що положення статті 1F Конвенції 1951 року не можуть бути застосовані до позивача, оскільки: відсутні належні, достовірні та переконливі докази вчинення ним тяжкого злочину неполітичного характеру; наявні обґрунтовані ознаки політичної мотивації переслідування; обвинувачення базуються на суперечливих та сумнівних джерелах; переслідування має ознаки зловживання кримінальним процесом з боку держави походження. Таким чином, підстав для виключення позивача з-під дії Конвенції про статус біженців 1951 року не встановлено.

Крім того, судом враховується, що загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації, згідно з оцінками міжнародних правозахисних організацій та спеціальних доповідачів ООН, є системно репресивною, авторитарною та такою, що створює реальні ризики для осіб, які відкрито висловлюють політичну позицію, критикують владу або підтримують Україну.

Так, суд, аналізуючи суб`єктивну та об`єктивну сторону побоювань позивача, встановив, що його індивідуальні обставини відповідають критеріям, визначеним у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також у статті A (1)(2) Конвенції про статус біженців 1951 року.

У сукупності ці обставини підтверджують як суб`єктивну наявність побоювань переслідування у позивача, так і об`єктивну реальність таких загроз, що відповідає критеріям для визнання особи біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Також суд звертає увагу, що відповідно до пунктів 42 - 45 Керівництва Управління Верховного комісара ООН у справах біженців «Про процедури та критерії визначення статусу біженця» не вимагається, щоб особа вже зазнала переслідування - достатньо наявності обґрунтованих побоювань, які можуть бути підтверджені як прямими доказами, так і загальновідомими фактами.

У цьому контексті суд вважає, що діяльність позивача, його публічна позиція та задекларована підтримка України створюють реальний ризик того, що в разі повернення до Російської Федерації він буде сприйнятий як особа, не лояльна до чинного політичного режиму. З огляду на загальновідомі репресивні практики російської влади, зокрема щодо осіб, які критикують державну політику, підтримують Україну, така ідентифікація може призвести до переслідування, включаючи кримінальне провадження, адміністративний тиск, обмеження свободи та загрозу життю.

Крім того, з урахуванням загальної ситуації з правами людини в Російській Федерації, яка, згідно з оцінками міжнародних правозахисних організацій, характеризується системним придушенням інакомислення, криміналізацією мирного протесту, цензурою та політично мотивованими переслідуваннями, суд вважає, що повернення позивача до країни громадянської належності створює реальну загрозу його життю, свободі та безпеці.

Разом з тим, згідно з пунктом 51 Керівництва Управління Верховного комісара ООН у справах біженців «Про процедури та критерії визначення статусу біженця» не існує загальновизнаного визначення поняття «переслідування», і численні спроби сформулювати таке визначення не мали великого успіху. Зі статті 33 Конвенції 1951 року можна зробити висновок, що загроза життю і свободі з причини раси, релігії, національності, політичних переконань або приналежності до будь-якої соціальної групи завжди є переслідуванням.

Суд також враховує, що відповідно до пункту 80 Керівництва Управління Верховного комісара ООН у справах біженців «Про процедури та критерії визначення статусу біженця» переконання особи не обов`язково мають бути вже відомі агенту переслідування - достатньо, щоб існувала висока ймовірність того, що вони стануть відомими у разі повернення.

З урахуванням встановлених у цій справі обставин, суд вважає, що висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить належного аналізу політичних переконань позивача, характеру його громадянської позиції, а також реальних ризиків, пов`язаних із поверненням до країни громадянської належності.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (справа F.G. v. Sweden, №43611/11) навіть пасивне вираження політичної позиції може бути підставою для переслідування в авторитарних режимах. Суд, оцінюючи достовірність тверджень позивача, керується стандартами доказування, викладеними у пунктах 42-45 Керівництва УВКБ ООН «Про процедури та критерії визначення статусу біженця» (1979, оновлено 2019), а також у пункті 5 статті 4 Директиви ЄС 2011/95/EU. Згідно з цими положеннями, навіть за відсутності повного документального підтвердження, твердження заявника можуть бути визнані достовірними, якщо вони відповідають визначеним критеріям.

На переконання суду, твердження позивача узгоджуються з загальновідомою інформацією про системні репресії в Російській Федерації щодо осіб, які критикують владу, підтримують Україну або мають зв`язки з українськими ініціативами. Зокрема, у доповіді ООН від жовтня 2025 року зазначено, що ситуація з правами людини в РФ є системно репресивною, а антивоєнні активісти піддаються кримінальному переслідуванню, обшукам, арештам та блокуванню цифрових ресурсів. У справі позивача ці ризики підтверджуються фактом обшуку у батьків, оголошенням у розшук, а також рапортом про нібито фінансування ЗСУ, що в умовах РФ є криміналізованим як «державна зрада». Його історія узгоджується з загальновідомими фактами, а ризики переслідування - з міжнародними оцінками ситуації в РФ.

Виходячи з викладеного, суд доходить висновку, що твердження позивача відповідають усім критеріям достовірності, визначеним у Керівництві УВКБ ООН та Директиві ЄС 2011/95/EU. Відтак, навіть за відсутності повного документального підтвердження кожного факту, сукупність наданих доказів, їх логічність, відповідність загальновідомим обставинам та поведінка позивача є достатніми для визнання його побоювань обґрунтованими. Відмова в наданні статусу біженця або додаткового захисту є необґрунтованою та не відповідає міжнародним стандартам оцінки ризику переслідування.

Водночас відповідачем не надано належної оцінки підставам для надання додаткового захисту. Хоча визнається наявність системних порушень прав людини в Російській Федерації, ДМСУ обмежується загальним твердженням про відсутність індивідуалізованої загрози, не враховуючи викладені факти.

Суд повторює, що відповідачем не надано, а судом не встановлено наявності судового вироку в країні громадянської належності позивача.

Як зазначено у пункті 11 Керівництва УВКБ ООН, оцінка достовірності заяви має враховувати загальну логічність, послідовність та відповідність загальновідомим фактам. У справі позивача його твердження підтверджуються документами, поясненнями, публікаціями, фотографіями та загальновідомою ситуацією в Росії.

Отже, суд доходить висновку, що позивач надав достатні, послідовні та правдоподібні пояснення, підтверджені документально, які свідчать про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування у разі повернення до країни громадянської належності.

Викладене вище і встановлені судом обставини свідчать про те, що у випадку, який розглядається, стосовно позивача відповідач не встановив об`єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і неправомірність оскаржуваного рішення та, відповідно, про його протиправність.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про протиправність оскаржуваного рішення, а відтак наявність підстав для його скасування.

Також, суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява №38722/02)).

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Дана правова позиція узгоджується з позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові №21-1465а15 від 16.09.2015.

Під дискреційними повноваженнями розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Водночас суд наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Відповідно до частини третьої статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Отже, суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Суд не втручається в дискреційні повноваження відповідача, а здійснює перевірку на відповідність критеріям законності, обґрунтованості та пропорційності. Встановивши, що рішення відповідача є протиправним, а всі умови для прийняття позитивного рішення наявні, суд зобов`язує відповідача реалізувати своє повноваження відповідно до закону.

Враховуючи, що наведені відповідачем підстави для відмови позивачу в прийнятті рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, були досліджені під час судового розгляду і визнані судом неправомірними, а інших підстав для такого рішення за матеріалами справи не вбачається і відповідач на їх наявність не вказує, тому суд вважає, що у відповідача є обов`язок з винесення стосовно позивача рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом

Відповідно до частин першої, другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями, та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» врегульовані відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України. Так, статтею 17 зазначеного Закону передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, пункт 59) зазначив, «що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується; спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце».

Конституційний Суд України в рішенні від 30.01.2003 №3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення).

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про те, що з метою відновлення прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, суд вважає за необхідне застосувати такий спосіб захисту прав позивача як зобов`язання ДМС України прийняти щодо ОСОБА_1 рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зважаючи на повноту встановлення судом обставин справи, встановлення наявності підстав для прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і виконання необхідних умов для його прийняття, суд вказує, що захист прав позивача в такий спосіб не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, тому що суд не приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а, врахувавши наявність достатніх підстав для цього, зобов`язує відповідача прийняти таке рішення стосовно позивача.

Згідно з частиною першою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Частиною першою статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному та об`єктивному дослідженні.

Поряд з тим, що на суб`єкта владних повноважень, у випадку, якщо він є відповідачем в адміністративній справі, покладено обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, КАС України на кожну сторону, в незалежності від того чи є вона суб`єктом владних повноважень, покладено обов`язок щодо доведення обставин, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З огляду на викладене та враховуючи встановлені у справі обставини, позовні вимоги позивача підлягають повному задоволенню.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 243 - 246, 262 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, місто Київ, вулиця Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Управління Державної міграційної служби України у Волинській області (вулиця Градний Узвіз, 4, місто Луцьк, Волинська область, 43025 ЄДРПОУ 37821586) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №06-25 від 21.02.2025 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .

Зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом.

Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 255 КАС України, та може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя О.А. Лозовський