Рішення № 13339792, 13.12.2010, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" грудня 2010 р. Справа № 59/345-10

вх. № 9899/4-59

Суддя господарського суду Бринцев О.В.

при секретарі судового засідання Лиховид А.Л.

за участю представників сторін:

позивача - Лиска П.О. за довір. від 21.09.2010р.

відповідача-1 –Гримайло Н.Р. за довір. від 04.01.2010р. (після перерви не з’явилась)

відповідача-1 –Кебал І.В. за довір. від 08.02.2010р.

3-ї особи - не з"явився;

розглянувши справу за позовом Селянського фермерського господарства "С.Г.М.", с. Рокита

до

відповідача-1: Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк", м. Харків

відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю „Українська лізингова компанія”, м. Київ

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача 2 – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сидоренко А.В., м. Київ

про визнання договору, додаткової угоди, виконавчого напису недійсними

ВСТАНОВИВ:

09.11.2010р. позивач СФГ „С.Г.М.” звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до ПАТ „УкрСиббанк”, ТОВ „Українська лізингова компанія” про визнання недійсним кредитного договору № 11150441000 від 28.04.2007р., укладений між ПАТ „УкрСиббанк” та ТОВ „Українська лізингова компанія”; визнання недійсним пункту 3.9. статті 3. Додатку № 4 (Загальні умови фінансового лізингу) до Договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008р., укладеного між СФГ „С.Г.М.” та ТОВ „Українська лізингова компанія”; визнання недійсним пункту 3 Додаткової угоди від 10.04.2009р. до Договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008р., укладеного між СФГ „С.Г.М.” та ТОВ „Українська лізингова компанія”; визнання недійсним виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сидоренко Андрія Васильовича від 25.10.2010р. за реєстровим № 2424 внаслідок несплати заборгованості в розмірі 718 813,07 (сімсот вісімнадцять тисяч вісімсот тринадцять грн. 07 коп.) по Договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008р., укладеного між СФГ „С.Г.М.” та ТОВ „Українська лізингова компанія”.

В обґрунтування позовних вимог позивач стверджує, що кредитний договір №11150441000 від 28.04.2007р. є недійсний, так як у сторін правочину не було індивідуальної ліцензії НБУ, що є порушенням підстав та порядку укладання угоди. Крім того, кредитний договір безпосередньо пов’язаний із договором фінансового лізингу, так як саме причиною та наслідком встановлення коригування лізингових платежів у зв’язку із зміною курсу долара США по відношенню до гривні є саме валюта повернення кредитного договору (долар США).

Позивач вважає, що пункт 3.9. статті 3. Загальних умов фінансового лізингу та пункт 3 Додаткової угоди від 10.04.2009р. до Договору № 01-314/08-орбл суперечить вимогам ст. 16 ЗУ „Про фінансовий лізинг”, ст. ст. 99, 117 Конституції України, ч. 2 ст. 198 ГК України, п. 1 постанови КМ України від 18.12.98 N 1998 "Про удосконалення порядку формування цін", ч. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", а отже відповідно до ст. ст. 203, 215 ЦК України є недійсним.

Позивач вважає, що виконавчий напис приватного нотаріуса КМНО Сидоренко А.В. вчинений з порушенням порядку, умов договору фінансового лізингу (статті 8 Загальних умов фінансового лізингу) в той момент, коли у сторін виник спір щодо розміру лізингових платежів, заборгованості та фінансових розрахунків. Порушенням законодавства України і, як наслідок його прав, за твердженням позивача є недотримання відповідачем 2 вимог п. 8 Постанови КМУ від 29.06.1999р. № 1172 „Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів”, ч. 2 ст. 42, ч. 1, 2 ст. 87 ЗУ „Про нотаріат”, аб. 2 п. 12, аб. 1, 2 п. 282 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженного Наказом Міністерства Юстиції України 03.03.2003 №20/5.

В судових засідання представник позивача підтримує позовні вимоги, наполягає на їх задоволенні в повному обсязі.

В судовому засіданні 13.12.2010р. представник позивача заявив клопотання про витребування доказів (документів, пов’язаних із вчиненням за ініціативою відповідача-2 спірного виконавчого напису та матеріалів нотаріальної справи приватного нотаріуса КМНО Сидоренко А.В. за фактом вчинення виконавчого напису від 25.10.2010 р/№2424).

Клопотання про витребування доказів судом залишається без задоволення з таких підстав. Згідно положень ст. 38 ГПК України сторона, прокурор, які порушують клопотання перед господарським судом про витребування доказів, повинні докладно зазначити: який доказ вимагається, підстави, з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть підтвердити ці докази.

Відповідно цьому, з урахуванням матеріалів справи, а також висловлених в судовому засіданні думок сторін, суд відхиляє клопотання про витребування доказів, як необґрунтоване. Суд зазначає, що покладення судом за ініціативою однієї сторони обов’язку на іншу сторону щодо надання доказів на підтвердження своєї позиції є таким, що суперечить принципу змагальності –ст.ст. 4-3, 33 ГПК України. Згідно положень цих норм судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Тобто, у заявника клопотання і у суду відсутні правові підстави для спонукання однієї сторони подати докази на підтвердження своєї позиції, або позиції противної сторони. Сторони компетентні самостійно вирішити це питання, і самостійно несуть ризик недостатності поданих ними доказів.

Відповідач-1 у відзиві на позовну заяву проти задоволення позову заперечує, вказує, що у нього наявні усі необхідні дозволи та ліцензії на здійснення спірної операції в іноземній валюті, тому відповідний кредитний договір 11150441000 від 28.04.2007р. є дійсним. Посилається на ст.ст. 3, 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", лист НБУ від 07.12.2009р. № 13-210/7821-22612 „Про правомірність укладання кредитних договору в іноземній валюті”.

Після оголошеної судом перерви з 11 год. 45 хв. 29.11.2010р. до 11 год. 40 хв. 13.12.2010р. представник відповідача 1 за довіреністю від 04.01.2010р. Гримайло Н.Р. у судове засідання не з’явилася. Надала через канцелярію господарського суду Харківської області клопотання з проханням відкласти розгляд справи на іншу дату у зв’язку з її зайнятістю в іншому процесу.

Вирішуючи це клопотання суд виходить з наступного. Згідно ст. 77 ГПК України господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. При цьому зі змісту норми цієї статті вбачається, що питання про те, що певні обставини перешкоджають розгляду справи, вирішується судом залежно від конкретних обставин справи. Так, якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд уважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті.

В даному разі на думку суду обставини справи свідчать про наявність у справі матеріалів достатніх для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення. Крім того, суд приймає до уваги, що судом сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів (надано достатньо часу для підготовки до судового засідання, оголошено перерву для надання можливості ознайомитись із відзивом на позов, із матеріалами справи, надати нові докази тощо). Проте, нових доказів відповідачем-1 не надано та про можливість їх надання в майбутньому в клопотанні про відкладення справи не зазначено.

Суд також зазначає, що згідно ч.3 ст. 22 ГПК України сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи. Подача клопотань спрямованих на штучне затягування судового процесу, суперечить, зокрема, вимогам статті 6 Конвенції про захист праві людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

Клопотання позивача є необґрунтованим і таким, що не відповідає принципу добросовісності в користуванні процесуальними правами. До клопотання не додано жодного доказу, який би підтверджував, що саме особисто представник Гримайло Н.Р. задіяна у відповідій справі і ніхто інший зі штату ПАТ «Укрсиббанк» не в змозі захищати права банку у відповідному процесі. В клопотанні жодним чином не пояснюється з яких підстав представником відповідача-1 віддана перевага іншому судовому засіданню всупереч засіданню у даній справі, про яке він був повідомлений завчасно.

Крім того, суд відмовляючи в задоволенні цього клопотання і вважаючи неповажними причини неявки представника відповідача-1 у судове засідання, керується ч. 1 ст. 28 ГПК України. Згідно її положень справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Причини неявки керівника відповідача-1 в судове засідання позивачем суду не повідомлені. Не надано також пояснень щодо причин неприбуття в судове засідання інших представників, котрим відповідачем-1 були видані довіреності із відповідними повноваженнями.

Відповідач-2 у відзиві на позовну заяву проти задоволення позову заперечує, вказує, що формула коригування лізингових платежів, що встановлена пунктом 3.9. статті 3. Додатку № 4 (Загальні умови фінансового лізингу) до Договору фінансового лізингу та пунктом 3 Додаткових угод № 2 до Договору відповідає вимогам законодавства, зокрема, ст. 16 ЗУ „Про фінансовий лізинг”, а тому підстав для визнання недійсним цієї частини правочину не вбачається.

Третя особа приватний нотаріус КМНО Сидоренко А.В. правом на участь представника у судовому засіданні не скористалася, причину неявки не повідомила, витребуваних судом документів не надала. Про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, про що свідчить відмітка про направлення ухвали про призначення справи до розгляду за адресою, вказаною у позовній заяві та повідомлення про вручення відповідного поштового відправлення.

В судовому засіданні оголошено перерву з 11 год. 45 хв. 29.11.2010р. до 11 год. 40 хв. 13.12.2010р.

З’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

28.04.2007р. між Акціонерним комерційним інноваційним банком „УкрСиббанк” (Банк) та ТОВ „Українська лізингова компанія” (позичальник) укладено кредитний договір №11150441000.

Відповідно до пункту 1.1. кредитного договору № 11150441000 від 28.04.2007р. банк (відповідач 1) зобов’язується надавати позичальнику (відповідачу 2), а позичальник (відповідач 2) зобов’язується прийняти, належним чином використовувати і повернути банку (відповідачу 1) кредит у валютах, вказаних в цьому договорі, у формі кредитної лінії з лімітом кредитної лінії, встановленим в базовій валюті, що дорівнює 3000000,00 (три мільйони) доларів США 00 центів США у порядку і на умовах, зазначених у даному договору. Вказана сума ліміту дорівнює еквіваленту 15150000,00 (п’ятнадцять мільйонів сто п’ятдесят тисяч) гривень 00 копійок по курсу НБУ на день укладання цього договору станом на „28” квітня 2007 року.

Відповідно до пункту 1.2.3. кредитного договору № 11150441000 від 28.04.2007р. позичальник (відповідач 2) зобов’язується повертати суму кредиту та сплачувати проценти, комісії, штрафи та інші платежі згідно умов Договору на рахунки: в доларах США № 3739911150467; в Євро № 3739011150497; в швейцарських франках № 3739711150478.

25.09.2008р. між Селянським (фермерським) господарством „С.Г.М.” (Лізингоодержувач) і Товариством з обмеженою відповідальністю “Українська лізингова компанія” (Лізингодавець) був укладений Договір фінансового лізингу № 01-314/08-обл.

Відповідно до пункту 1.1. статті 1. Договору Лізингодавець на підставі договору купівлі-продажу (поставки) зобов’язується набути у свою власність і передати на умовах фінансового лізингу у тимчасове володіння та користування майно (предмет лізингу), найменування, модель, рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого наведені в специфікації і умовах передачі предмета лізингу (додаток № 2 до договору), а Лізингоодержувач зобов’язався прийняти предмет лізину та сплачувати лізингові платежі на умовах цих Договору.

Відповідно до підпунктів 3.1.1., 3.1.2. пункту 3.1 статті 3. Договору Лізингоодержувач виплачує Лізингодавцю лізингові платежі відповідно до графіку та умов статті 3. Загальних умов. Лізингові платежі складаються з авансового лізингового платежу, який включає суму, яка відшкодовує (компенсує) частину вартості предмета лізингу, а також чергових лізингових платежів, кожен з яких включає: суму, яка відшкодовує (компенсує) частину вартості предмета лізингу; винагороду (комісію) Лізингодавцю за отриманий у лізинг предмет лізингу (винагорода).

Відповідно до пункту 3.9. статті 3. Загальних умов фінансового лізингу на дату сплати, визначену пунктом 3.5. Загальних умов, лізинговий платіж (крім авансового лізингового платежу та останнього чергового лізингового платежу), який підлягає сплаті згідно графіку та загальних умов, коригується на суму винагороди, яка визначається за формулою: V1 = So * k –So, де So –сума чергового лізингового платежу за договором на дату сплати; k –коефіцієнт, який визначається як відношення курсу гривні до долару США, встановленого НБУ за 5 (п’ять) календарних днів до сплати чергового лізингового платежу, згідно пункту 3.5 Загальних умов, та збільшеного на 0,59% ((нуль цілих п'ятдесят дев’ять сотих) відсотка, до курсу гривні до долару США, за яким АКІБ “УкрСиббанк” коштів у іноземній валюті (валютного кредиту, що підтверджується відповідною довідкою банку, або завіреною копією банківської виписки, отриманих Лізингодавцем для придбання предмета лізингу та його подальшої передачі Лізиногоодержувачу у фінансовий лізинг. Якщо значення коефіцієнта k менше одиниці, то сума V1 не розраховується; * - знак множення; якщо курс гривні до долара США, за яким банк по дорученню Лізингодавця фактично здійснив купівлю доларів США на міжбанківському валютному ринку, що підтверджується відповідною довідкою банку, або завіреною копією банківської виписки, перевищує більш, ніж на 0,6 % (нуль цілих шість десятих) відсотка курс гривні до долара США, встановлений НБУ, який використовується для розрахунку коефіцієнта k, вказаного в цьому пункті, то Лізингодавець направляє Лізингоодержувачу повідомлення про коригування лізингового платежу на суму винагороди, яке виникло внаслідок такого перевищення. Суму такого коригування лізингового платежу Лізингоодержувач зобов’язаний сплатити протягом трьох робочих днів з моменту отримання такого повідомлення.

При цьому, пунктом 3.9. статті 3. Загальних умов фінансового лізингу також передбачалось, що черговий лізинговий платіж, який підлягає сплаті згідно графіку та загальних умов, повинен був коригуватися на коефіцієнт, який визначається як відношення курсу гривні до долару США, встановленого НБУ за 5 (п’ять) календарних днів до сплати чергового лізингового платежу.

Пунктом 3 Додаткової угоди № 2 до Договорів пункт 3.9. всіх Договорів викладено дещо в іншій редакції. Зміни відбулися шляхом виключення слів „та останнього чергового лізингового платежу” після слів „крім авансового лізингового платежу”; виключення слів „що підтверджується відповідною довідкою Банка, або завіреною копією банківської виписки” після слів „у іноземній валюті (валютного кредиту)”.

Умовами вказаного Договору позивача зобов’язувалось сплачувати на користь відповідача-2 такі платежі, як: авансовий платіж та чергові лізингові платежі (пункт 3.1. Договору та пункт 3.2. Загальних умов фінансового лізингу, графік сплати лізингових платежів).

У свою чергу, чергові лізингові платежі складаються з суми, якою відшкодовується (компенсується) частина вартості предмету лізингу (пункт 3.1.1. Договору, графік сплати лізингових платежів), суми винагороди Відповідачу за отримане в лізинг майно (пункт 3.1.2. Договору, пункт 3.6. Загальних умов фінансового лізингу, графік сплати лізингових платежів) та суми винагороди, передбаченої пунктом 3.9. Загальних умов фінансового лізингу та п. 3 Додаткової угоди № 2.

На виконання укладеного Договору позивачу було передано у тимчасове володіння та користування майно (предмет лізингу), а саме: трактор JD 8430 модель JD 8430, заводський № RW8430P023493, рік випуску – 2008 – 1 шт.; глибокорозпушувач модель JD 2700, заводський № N02700X008295, рік випуску – 2008 – 1 шт..

Предметом спору у даній справі в т.ч. є вимоги СФГ „С.Г.М.” про визнання недійсним положень пункту 3.9. статті 3. Загальних умов фінансового лізингу Договору фінансового лізингу № 01-176/08-обл від 03.07.2008р. та п. 3 Додаткової угоди № 2 з підстав, передбачених ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, у зв’язку з тим, що вказаний пункт суперечать діючому законодавству України, а саме: частині 2 статті 16 Закону України “Про фінансовий лізинг”, статтям 99, 117 Конституції України, частині 2 статті 198 Господарського кодексу України, пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України № 1998 від 18.12.1998р. “Про удосконалення порядку формування цін”, частині 1 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

Позивач також стверджує, що застосування оскаржуваного пункту коригування лізингових платежів зумовлюється фактом укладання кредитного валютного договору №11150441000 від 28.04.2007р. між відповідачем 1 та відповідачем 2 виходячи зі змісту якого, відповідач 2 отримав кредит від відповідача 1 у валюті, що має причинно-наслідковий зв’язок із закріпленням у договорі фінансового лізингу коригування лізингових платежів (п. 3.9. ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу та п. 3 Додаткової угоди № 2).

Позивач стверджує, що відповідач-1 та відповідач-2 зобов’язані були мати індивідуальну ліцензію Національного банку України на укладання кредитного договору № 11150441000 від 28.04.2007р.. Відсутність індивідуальної ліцензії НБУ, на думку позивача є порушенням підстав та порядку укладання зазначеної угоди, у зв’язку з чим порушено його майнові та немайнові права, так як кредитний договір знаходиться у безпосередньому причинно-наслідковому зв’язку між договором фінансового лізингу, укладеного між позивачем та відповідачем 2, зокрема, щодо положень пункту 3.9. статті 3. Загальні умови фінансового лізингу.

Такі обставини, на думку позивача, свідчать про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, суд виходить з наступного.

У відповідності до ст. 15, 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільного права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Аналогічно ст. 20 ГК України передбачає можливість визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом з метою захисту прав і законних інтересів суб'єкта господарювання.

У відповідності до ч.1ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно ч.1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Зазначені положення ЦК України узгоджуються з положеннями ч.1 ст. 207 ГК України, відповідно до якої господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Отже, господарський договір, в т.ч. спірна кредитний договір угода від №11150441000 від 28.04.2007р. та договори лізингу в спірній частині, можуть бути визнані недійсними за наявності двох умов: перша –це порушення ним прав та/або охоронюваних законом інтересів позивача; друга –це наявність передбачених законом підстав для визнання договору недійсним.

Така правова позиція суду відповідає п.7 та п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, якими передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Таким чином, позивач в силу викладеного та відповідно ст. 4-3 та ст. 33 ГПК України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень) зобов’язаний довести за допомогою належних та допустимих доказів факт порушення спірним правочином його прав та/або охоронюваних законом інтересів, а також це наявність передбачених законом підстав для визнання договору недійсним.

Втім, позивачем, ні в позові, ні в письмових поясненнях не доведено яким чином його права та/або інтереси порушуються спірним правочином - кредитним договором від 28.04.2007р. № 11150441000, укладеним між Акціонерним комерційним інноваційним банком „УкрСиббанк” та Товариством з обмеженою відповідальністю „Українська лізингова компанія”.

Не наведено з цього приводу і відповідних обґрунтованих доводів представником позивача у судових засіданнях. Відсутні в матеріалах справи й інші докази, які могли б привести суд до висновку про наявність таких порушень прав, інтересів позивача.

Так само позивачем не доведено наявність передбачених законом підстав для визнання правочину недійсним. Положення відсилочних норми ч. 1 ст. 203 ЦК України (зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства) та норми ч. 1 ст. 227 ЦК України (правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним) потребують наявності норми права котра прямо передбачає необхідність одержання індивідуальної ліцензії на вчинення передбаченої правочином господарської операції (наразі –надання кредиту в іноземній валюті).

Проте, в даному випадку такі норми відсутні. Натомість нормами ч. 2 ст. 192, ч. 3 ст. 533 ЦК України прямо передбачена можливість використання іноземної валюти на території України, в тому числі при здійсненні розрахунків за зобов'язаннями у випадках, порядку і на умовах, встановлених законом. Такою системою спеціальних норм є блок нормативно-правових актів, які регулюють здійснення банківської діяльності та операцій.

Відповідно до ст. 47 ЗУ „Про банки і банківську діяльність” банки мають право розміщати залучені кошти від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, здійснювати операції з валютними цінностями. При цьому, відповідно до ст. 2 вищевказаного закону коштами вважаються гроші в національній валюті або іноземній валюті чи їх еквіваленті.

Нормою ст. З Декрету КМУ України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” встановлено статус валюти України (яка є таким засобом платежу на Україні, що приймається для оплати без обмежень) і статус іноземної валюти, яка також є засобом платежу і може виступати предметом договору. Однак, такі операції мають окремий дозвільний порядок (за умови отримання ліцензії НБУ). Зокрема, в п. „в” ч. 4 ст. 5 Декрету передбачено „надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті”. При цьому, якщо терміни і суми таких кредитів не перевищують встановлених законодавством меж, то ліцензія не вимагається.

В кредитному договорі грошова сума в іноземній валюті є предметом договору, за користування яким позичальник (відповідач 2) зобов'язаний сплачувати відсотки, розмір і порядок сплати яких встановлено договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Нормою ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Відповідно до п.п. в), г) ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Водночас, відповідно до п. 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або одержувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Матеріалами справи встановлено наявність у відповідача-2 Банківської ліцензії, виданої Національним банком України на право здійснення банківських операцій, визначених частиною першою та пінтами 5-11 частини другої статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність", дозвіл 5 на право здійснення операцій, визначених пінтами 1-4 частини четвертою статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність" згідно з додатком до цього дозволу, додаток до дозволу з переліком операцій, які має право здійснювати Банк, у тому числі операції з валютними цінностями.

Станом на час вчинення спірного правочину і досьгодні межі, про які йдеться в п.п. в), г) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (щодо термінів і сум валютних кредитів перевищення яких потребує ліцензії) не визначені. Отже законодавчого припису який міг би бути наразі порушений операцією з видачі валютного кредиту не існує.

Така правова позиція суду узгоджується із позицією Національного банку України, викладеною у листі від 07.12.2009р. № 13-210/7871-22612 "Про правомірність, укладання кредитних договору в іноземній валюті". НБУ, зокрема, роз'яснив, що, оскільки на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті, то операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

З урахуванням викладеного суд приходить до висновку про відсутність обох необхідних умов для визнання спірного кредитного договору від 28.04.2007р. №11150441000 недійсним (порушення права, інтересу позивача та порушення норми закону), а отже і про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в цій частині. Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Вищого Господарського Суду України у справі № 1/139-10, № 18-129, № 9/70пд та інші.

В частині позовних вимог щодо визнання недійсним положень пункту 3.9. статті 3 Загальних умов фінансового лізингу Договору фінансового лізингу № 01-176/08-обл від 03.07.2008р. та п. 3 Додаткової угоди № 2 до зазначеного Договору, суд зазначає наступне.

Матеріалами справи встановлено, що умовами спірних договору позивача зобов’язано сплачувати на користь відповідача 2 наступні платежі: авансовий платіж (пункт 3.1. договору, пункт 3.2. Загальних умов фінансового лізингу, Графік сплати лізингових платежів) та чергові лізингові платежі (пункт 3.1. договору). У свою чергу, чергові лізингові платежі складаються з: - суми, яка відшкодовує (компенсує) частину вартості Предмету лізингу (п. 3.1.1. Договору, Графік сплати лізингових платежів (Додаток № 1 до Договору); - суми винагороди (комісія) Лізингодавцю за отриманий у лізинг Предмет лізингу (п. 3.1.2. Договору, п. 3.6. Загальних умов фінансового лізингу (Додаток № 4 до Договору), Графік сплати лізингових платежів (Додаток № 1 до Договору); - суми винагороди, передбаченої п. 3.9 Загальних умов фінансового лізингу (Додаток № 4 до Договору) та п. 3 Додаткової угоди № 2.

Відповідно до ч.2 ст.16 Закону України „Про фінансовий лізинг” встановлено вичерпний перелік платежів, які можуть включати в себе лізингові платежі, передбачені умовами договору, а саме: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Таким чином, чинне законодавство України передбачає можливість включення до лізингових платежів такого виду платежу як винагорода лізингодавцю за отримане в лізинг майно. Такий вид винагороди, сторонами було передбачено у договорах у пунктах 3.6. Загальних умов фінансового лізингу, а також в четвертій графі Графіку сплати лізингових платежів (додаток № 1 до договору). Тобто розмір платежу як винагороди лізингодавцю за отримане в лізинг майно сторонами погоджено у конкретному розмірі по кожному із договору.

Водночас суд погоджується з доводами позивача, що пункт 3.9. статті 3. Загальних умов фінансового лізингу та п. 3 Додаткової угоди № 2 передбачають інший, ніж в п. 3.6 Загальних умов фінансового лізингу вид платежу.

Підставами для такого висновку є те, що цей вид платежу, по-перше, визначено окремо (п.3.9.) від власне “винагороди”; по-друге, цей вид платежу поіменовано в договорі інакше ніж “винагорода”(в п.3.9. він названий як “лізинговий платіж, який підлягає сплаті згідно Графіку та Загальних умов”, а не як “винагорода”); по-третє, в договорі визначено порядок визначення його розміру відмінний від порядку визначення розміру “вигороди”(“лізинговий платіж, який підлягає сплаті згідно Графіку та Загальних умов” визначається за формулою V1 = So * k o (п.3.9.) в той час, як розмір винагороди “визначається виходячи із вартості Предмета лізингу, кількості днів за період до підписання Акту до цієї дати, та подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в цей період”(п. 3.6. договору)); по-четверте, в самому тексті договору, а саме в п. 3.9. ці платежі згадуються окремо один від одного як рівнопорядкові поняття (“лізинговий платіж, який підлягає сплаті згідно Графіку та Загальних умов” коригується на суму “винагороди”).

Таким чином, положенням пункту 3.9. статті 3. Загальних умов фінансового лізингу та п. 3 Додаткової угоди № 2 визначено платіж, який не передбачений ч. 2 ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг” –“лізинговий платіж, який підлягає сплаті згідно Графіку та Загальних умов” (додаткову винагороду), право на яку виникає у відповідача-2 виключно внаслідок збільшення курсу долара США по відношенню до гривні.

За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що зміст цих спірних умов договору не відповідає вимогам Закону (ч.2 ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг”), а відтак згідно ч.1 ст.203, ст.215 ЦК України та ст.207 ГК України підлягає визнанню недійсним.

Всупереч вимог ст. 4-3 та ст. 33 ГПК України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень) відповідач доказів на спростування викладених обставин не надав. Так не підтверджені доказами твердження відповідача-2 про те, що спірний платіж є витратами відповідача-2, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. У зв’язку з цим суд приходить до висновку про наявність у справі достатніх правових підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Приходячи до такого висновку суд враховує, що аналогічна правова позиція викладена у Постановах Вищого Господарського Суду України у справі № 53/604-53/605 та № 53/600-53/601-53/602-53/603-53/618.

Одночасно суд не приймає до уваги посилання відповідача-2 на практику Вищого господарського суду України у окремих справах. Як вабачється зі змісту судових рішень, наданих відповідачем-2, відповідні справи не є аналогічниии даній справі. Відмінним зокрема є те, що у вказаних відповідачем-2 справах (37/319пд, 37/320/5д, 24/325пд та ін.) предметом позову було визнання недійсним договору лізингу вцілому, в той час як в даній справі предметом позову охоплюється лише визнання недійсним частини договору лізингу, яка не відповідає вимогам Закону, внаслідок покладення на позивача обов’язків по сплаті додаткових (не передбачених законом) платежів.

Додатково до викладеного про незаконність спірної умови п.3.9. загальних умов фінансового лізингу та п. 3 Додаткової угоди № 2 свідчить також те, що положення цього пункту передбачають сплату додаткових лізингових платежів лише у разі збільшення курсу долару США по відношенню до іноземної валюти і не передбачають повернення платежів (чи їх зменшення, від’ємного значення) в разі зменшення курсу. Це прямо визначено в останньому реченні абз.2 п.3.9. наступного змісту: “Якщо значення коефіцієнта k менше одинці, то сума V1 не розраховується”. При цьому під коефіцієнтом k розуміється коефіцієнт, який визначається як відношення курсу гривні до долару США.

Такі умови договору не відповідають засадам розумності, справедливості та добросовісності цивільного законодавства (ст.3 ЦК України), принципу рівного захисту державою усіх суб'єктів господарювання (ст.6 ГК України), оскільки порушують принцип рівності сторін у договорі, надаючи в односторонньому порядку одній стороні договору неправомірну перевагу перед іншою без еквівалентної зворотної умови.

Згідно ч.2 ст. 207 ГК України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договору і договору приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Крім того, задовольняючи позовні вимоги в цій частині суд враховує таке.

Ризик погіршення умов господарювання є нормальним явищем. Ризик є однією із ознак підприємництва (згідно ст.42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку). Більш того принцип комерційного розрахунку та власного комерційного ризику є одним із принципів господарської діяльності (ст. 44 ГК України).

Відповідно до ст. 36 Закону України “Про Національний банк України”, офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним банком. Згідно з ч. 1 ст. 8 Декрету Кабінетів Міністрів України “Про систему валютного регулювання та валютного контролю”, валютні курси встановлюються Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Поряд з цим, Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого постановою Правління Національного Банку України № 496 від 12.11.2003 р., визначається, що офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до долара США установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют станом на останню дату. Тобто, діючим законодавством не передбачений стабільний курс долара США до національної валюти - гривні.

Таким чином, при укладенні спірного кредитного договору та беручи на себе певні обов'язки щодо погашення кредиту одержаного в іноземній валюті відповідач-2 усвідомлював, що курс національної валюти України до долара США не є незмінним, та те, що зміна цього курсу можливо настане і при цьому така зміна може бути невигідною позичальнику. Незважаючи на це відповідач-2 обрав варіант кредитування в іноземній валюті із значно нижчою кредитною ставкою порівняно із кредитуванням в національній валюті України гривні (12,5 % дол.. США, 11,5% Євро, 9% швейцарські франки проти 19-23% у гривні). Тобто відповідач-2 свідомо, з метою мінімізації власних витрат і максимізації свого власного прибутку визначив такі (інвалютні) умови своєї господарської діяльності. Отже валютні коливання охоплюються його, відповідача-2, комерційним ризиком. Тому у суду немає правових підстав перекладати цей комерційний ризик (точніше наслідки неправильних прогнозів відповідача щодо кон’юнктури валютних ринків) на позивача.

Що стосується вимоги позивача стосовно визнання недійсним виконавчого напису, суд встановив наступне.

25.10.2010р. був вчинений виконавчий напис приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сидоренко Андрієм Васильовичим (реєстровий № 2424), відповідно до якого пропоноване повернути від позивача відповідачу 2, майно: трактор JD 8430 модель JD 8430, заводський № RW8430P023493, рік випуску – 2008 – 1 шт., вартістю 1243800,00 (один мільйон двісті сорок три тисячі вісімсот) грн. 00 коп.; глибокорозпушувач модель JD 2700, заводський № N02700X008295, рік випуску – 2008 – 1 шт., вартістю 1518200,00 (один мільйон п’ятсот вісімнадцять тисяч двісті) грн. 00 коп., що було передано в користування на умовах фінансового лізингу за договором фінансового лізингу №01-314/08-обл від 25.09.2008р., укладеного між СФГ „С.Г.М.” та ТОВ „Українська лізингова компанія” за невиплачену заборгованість станом на 21.10.2010р. у розмірі 718813,07 (сімсот вісімнадцять тисяч вісімсот тринадцять грн. 07 коп.).

Позивач вважає його недійсним, посилаючи головним чином на недійсність пункту коригування лізингових платежів, у зв’язку з чим і виникла заборгованість за даними відповідача (тобто у випадку визнання недійсним положень пункту коригування, сплачені лізингові платежі підлягають перерахунку), а також наявність спору між ним та відповідачем 2, у зв’язку з чим неможливо було вчиняти виконавчий напис, який вчиняється лише у випадку безспірності.

Вирішуючи спір по суті даних позовних вимог суд керується наступним.

Згідно п.5 ч.1 ст. 10 Закону України "Про фінансовий лізинг» лізингодавець має право стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса. Статтею 87 Закону України "Про нотаріат" та п. 282 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004, передбачено, що для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Згідно п. 284 зазначеної Інструкції нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 N 1172 затверджено Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Так, згідно з Переліком, для одержання виконавчого напису для стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами подаються, зокрема, оригінал нотаріально посвідченої угоди; документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.

Тобто, із вказаних норм права вбачається, що така заборгованість або інша відповідальність боржника має бути наявною, мати безспірний характер і не потребувати додаткового доказування.

Між тим, із встановлених судом обставин справи вбачається, що у позивача були відсутні боргові зобов'язання перед відповідачем 2, зазначені у виконавчому написі. Тобто, виконавчий напис вчинено на виконання зобов'язань, які на момент вчинення напису не існували.

Підтвердженням цього є наявні у матеріалах справи копії платіжних доручень по сплаті лізингових платежів за договором фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008р., а саме № 354 від 30.09.2008р., № 59 від 25.02.2009р., № 65 від 02.03.2009р., № 108 від 17.04.2009р., № 96 від 20.05.2009р., № 146 від 22.06.2009р., № 147 від 20.07.2009р., № 249 від 15.09.2009р., № 250 від 16.09.2009р., № 275 від 25.09.2009р., № 328 від 20.10.2009р., № 338 від 26.10.2009р., № 392 від 02.12.2009р., № 410 від 22.12.2009р., № 10 від 21.01.2010р., № 44 від 23.02.2010р., № 161 від 06.09.2010р.. Загальна сума сплачених лізингових платежів згідно з наданими платіжними дорученнями дорівнює 1410055,31 (один мільйон чотириста десять тисяч п’ятдесят п’ять грн. 31 коп.) гривень. Графіком сплати лізингових платежів (в редакції пункту 1 Додаткової угоди № 2 від 10.04.2009), станом на 20.10.2010р. позивач зобов’язаний був сплатити лізингові платежі на загальну суму 1317122,61 (один мільйон триста сімнадцять тисяч сто двадцять дві грн. 61 коп.) гривень.

З урахуванням нікчемності названих вище умов договору щодо сплати додаткової винагороди відповідачеві-2 (ці умови будучи нікчемними ст.216 ЦК України з моменту підписання договору не створюють юридичних наслідків) та названих вище копій розрахункових документів суд приходить до висновку про те, що позивач станом на 20.11.2010р. мав переплату в розмірі 92932,70 грн. (1 410 055,31 грн. – 1 317 122,61 грн. = 92 932,70 грн.) – згідно з Графіком сплати лізингових платежів (в редакції від 10.04.2009р.).

Таким чином в порушення вказаних норм права нотаріус без правових підстав вчинив зазначений виконавчий напис на вказаному договорі.

Відповідачами не надано доказів на підтвердження наявності заборгованості та на спростування наведених висновків суду про відсутність заборгованості і відсутність підстав для вчинення виконавчого напису.

За таких обставин позовні вимог в цій частині є обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. У спорах, що виникають при виконанні договору та з інших підстав державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином судові витрати у даній справі покладаються на позивача та відповідача-2 пропорційно розміру задоволених вимог. Тобто з відповідача-2 на користь позивача підлягає стягненню державне мито –42,50 гривень, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу –118,00 гривень.

На підставі викладеного, на підставі ст. ст. 15, 16, 203, 215, 227 Цивільного кодексу України, ст.ст. 20, 207 ГК України, ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг” ст. 20 Господарського кодексу України, керуючись статтями 1, 4, 12, 32, 33, 43, 44-49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково

Визнати недійсним пункт 3.9. статті 3. Додатку № 4 (Загальні умови фінансового лізингу) до Договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008, укладеного між Селянським (фермерським) господарством „С.Г.М.” (код ЄДРПОУ: 25162181) та Товариством з обмеженою відповідальністю „Українська лізингова компанія” (код ЄДРПОУ: 30575865).

Визнати недійсним пункт 3 Додаткової угоди № 2 до Договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008, укладеного між Селянським (фермерським) господарством „С.Г.М.” (код ЄДРПОУ: 25162181) та Товариством з обмеженою відповідальністю „Українська лізингова компанія” (код ЄДРПОУ: 30575865).

Визнати недійсним виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сидоренко Андрія Васильовича від 25.10.2010 за реєстровим № 2424 внаслідок несплати заборгованості в розмірі 718 813,07 (сімсот вісімнадцять тисяч вісімсот тринадцять грн. 07 коп.) по Договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008, укладеного між Селянським (фермерським) господарством „С.Г.М.” (код ЄДРПОУ: 25162181) та Товариством з обмеженою відповідальністю „Українська лізингова компанія” (код ЄДРПОУ: 30575865).

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю „Українська лізингова компанія” (код ЄДРПОУ 30575865) на користь Селянського фермерського господарства „С.Г.М.” (код ЄДРПОУ 25162181) 42,50 гривень державного мита, 118,00 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

В задоволенні решти позовних вимог - про визнання недійсним кредитного договору від 28.04.2007р. №11150441000, відмовити.

Суддя Бринцев О.В.

/справа №59/345-10

повний текст рішення підписано 16.12.2010р./