Рішення № 133079324, 03.01.2026, Хмельницький окружний адміністративний суд

Справа № 640/10779/20

РІШЕННЯ

іменем України

03 січня 2026 рокум. Хмельницький

Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Печеного Є.В., розглянувши у пписьмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві, у якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив: визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок, ЄСВ) № Ф-272447-17 від 08.05.2019 на суму 21 030,90 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.05.2020 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Справа у встановлені нормами Кодексу адміністративного судочинства України строки Окружним адміністративним судом міста Києва розглянута не була.

На підставі пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України №2825 (в редакції Закону України №3863-ІХ) проведений автоматизований розподіл адміністративних справ, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, між окружними адміністративними судами України з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженому наказом Державної судової адміністрації України від 16 вересня 2024 року № 399.

Так, за результатами автоматизованого розподілу адміністративних справ, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, між окружними адміністративними судами України, адміністративна справа №640/10779/20 передана на розгляд Хмельницькому окружному адміністративному суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.03.2025 року, дану адміністративну справу передано на розгляд судді Печеному Є.В.

Ухвалою судді Хмельницького окружного адміністративного суду Печеного Є.В. від 13.03.2025 прийнято до свого провадження адміністративну справу №640/10779/20; ухвалено клопотання Головного управління ДПС у м. Києві як відокремленого підрозділу Державної податкової служби України про заміну відповідача у справі - Головного управління ДПС у м. Києві (04655, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 43141267) на правонаступника - Головне управління ДПС у м. Києві як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України задовольнити; ухвалено замінити відповідача у справі - Головне управління ДПС у м. Києві (04655, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 43141267) на правонаступника - Головне управління ДПС у м. Києві як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 44116011); ухвалено розпочати розгляд справи спочатку; ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на таке.

Вказує, що був зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа ще у 2002 році, фактичну підприємницьку діяльність припинив невдовзі після реєстрації, доходу від неї не отримував.

Стверджує, що його відомості не включені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР), що, на думку позивача, свідчить про відсутність у нього статусу фізичної особи-підприємця (ФОП) у спірний період.

Зазначає, що за період, за який нараховано ЄСВ за спірною вимогою (2017 рік, 2018 рік та I квартал 2019 року), він перебував у трудових відносинах як найманий працівник, за нього сплачувався ЄСВ роботодавцем у розмірі не менше мінімального страхового внеску.

Посилається на те, що він не здійснював у цей період підприємницької діяльності та не отримував доходу від неї, а отже, не мав обов`язку сплачувати ЄСВ «за себе» як ФОП.

Вказує, що про існування та зміст спірної вимоги він дізнався лише під час відкриття виконавчого провадження, після чого звернувся за правовою допомогою й до суду, у зв`язку з чим просив поновити строк звернення.

Відповідач - Головне управління Державної податкової служби у м. Києві (правонаступником якого є Головне управління Державної податкової служби у м. Києві як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України) - у відзиві на позов проти його задоволення заперечив, посилаючись, зокрема, на таке.

Вказує, що за даними інформаційних систем та інтегрованої картки платника податків ОСОБА_1 обліковувався як ФОП - платник ЄСВ у спірний період.

Зазначає, що починаючи з 01.01.2017 року, відповідно до статей 4, 7 Закону України від 08.07.2010 № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (у редакції, чинній станом на 01.01.2017 - 31.03.2019), фізичні особи-підприємці зобов`язані сплачувати ЄСВ у розмірі не менше мінімального страхового внеску, у тому числі за період, в якому дохід від діяльності не отримано.

Стверджує, що за даними інтегрованої картки позивачу нараховано ЄСВ за 2017 рік, 2018 рік та I квартал 2019 року загалом на суму 21 030,90 грн, що й відображено у вимозі № Ф-272447-17 від 08.05.2019 року.

Посилається на те, що перебування позивача у трудових відносинах як найманого працівника не звільняє його від обов`язку сплачувати ЄСВ «за себе» як ФОП у відповідності до Закону № 2464-VI.

На думку відповідача, позов подано з пропуском строку звернення до суду, який, на думку відповідача, не є поважним.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі обставини.

Із копії свідоцтва про державну реєстрацію вбачається, що ОСОБА_1 був зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа у 2002 році.

Із витягу з ЄДР убачається, що станом на дату його формування відомості про ОСОБА_1 як фізичну особу-підприємця у ЄДР відсутні.

Згідно з даними інтегрованої картки платника податків, позивач обліковувався в контролюючому органі як ФОП - платник ЄСВ у період, який охоплюється спірною вимогою.

З інтегрованої картки платника вбачається, що на підставі даних інформаційних систем контролюючим органом позивачу нараховано ЄСВ «за себе» як ФОП у таких розмірах: за 2017 рік - у сумі 8 448,00 грн (по 704,00 грн на місяць - 22 % від мінімальної заробітної плати 3 200,00 грн); за 2018 рік - у сумі 9 828,72 грн (по 819,06 грн на місяць - 22 % від мінімальної заробітної плати 3 723,00 грн); за I квартал 2019 року - у сумі 2 754,18 грн (по 918,06 грн на місяць - 22 % від мінімальної заробітної плати 4 173,00 грн).

Загальна сума нарахованого та не сплаченого, за відображеними у картці даними, становить 21 030,90 грн.

08.05.2019 на підставі зазначених даних Головним управлінням ДФС у м. Києві сформовано та направлено ОСОБА_1 вимогу про сплату боргу (недоїмки) з ЄСВ № Ф-272447-17 на суму 21 030,90 грн, копія якої долучена до матеріалів справи.

У матеріалах справи наявні копія трудової книжки та індивідуальні відомості з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (форми ОК-5/ОК-7) позивача, з яких вбачається, що в період з 01.01.2017 по 31.03.2019 він перебував у трудових відносинах з роботодавцем (роботодавцями) і був застрахованою особою.

Із зазначених індивідуальних відомостей вбачається, що за кожен місяць періоду з 01.01.2017 по 31.03.2019 за ОСОБА_1 нараховувався та сплачувався ЄСВ у розмірі не меншому за мінімальний страховий внесок, визначений законом для відповідного періоду.

Відповідач не надав доказів протилежного, зокрема, не надав доказів того, що в окремі місяці спірного періоду за позивача ЄСВ не сплачувався або сплачувався у розмірі меншому за мінімальний страховий внесок.

Позивач стверджував, що фактичної підприємницької діяльності у період, охоплений спірною вимогою, не здійснював і доходу від неї не отримував.

У матеріалах справи відсутні будь-які документи, що свідчили б про декларування позивачем доходів від підприємницької діяльності за 2017 рік, 2018 рік та I квартал 2019 року (податкові декларації із задекларованими доходами, первинні документи, договори тощо).

Відповідач обмежився посиланням на факт перебування позивача на обліку як ФОП та на дані автоматичних нарахувань ЄСВ у інтегрованій картці платника, не надавши доказів отримання ним доходу від підприємницької діяльності у спірний період.

За таких обставин суд виходить з того, що відповідачем не доведено здійснення ОСОБА_1 підприємницької діяльності та отримання ним доходу від неї у період з 01.01.2017 по 31.03.2019 року.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд вказує на таке.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Також суд вказує на те, що адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення.

Отже, суд, оцінюючи оспорювані рішення, виходить лише з тих мотивів, якими керувався суб`єкт владних повноважень при їх прийнятті.

Так, згідно з пунктом 4 частини першої статті 4 Закону України від 08.07.2010 № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (тут і далі у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин), платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Частина перша статті 7 Закону № 2464-VI передбачала, що єдиний внесок нараховується: 1) для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених в абзаці сьомому пункту 1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму грошового забезпечення кожної застрахованої особи, оплати перших п`яти днів тимчасової непрацездатності, що здійснюється за рахунок коштів роботодавця, та допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги у зв`язку з вагітністю та пологами; допомоги, надбавки або компенсації відповідно до законодавства.

Нарахування та сплата єдиного внеску за платників, зазначених у абзаці сьомому пункту 1 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, але не менше мінімального страхового внеску за кожну особу.

2) для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску;

3) для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Для платників, віднесених до першої групи платників єдиного податку, визначених у підпункті 1 пункту 291.4 статті 291 Податкового кодексу України, ця сума не може бути меншою за 0,5 мінімального страхового внеску із зарахуванням відповідних періодів здійснення підприємницької діяльності до страхового стажу, який обчислюється відповідно до статті 24 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", пропорційно до сплаченого єдиного внеску;

4) для платників, зазначених у абзаці сьомому пункту 1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги у зв`язку з вагітністю та пологами.

Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону № 2464-VI, платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця.

При цьому платники, зазначені у пункті 1 частини першої статті 4 цього Закону, під час кожної виплати заробітної плати (доходу, грошового забезпечення), на суми якої (якого) нараховується єдиний внесок, одночасно з видачею зазначених сум зобов`язані сплачувати нарахований на ці виплати єдиний внесок у розмірі, встановленому для таких платників (авансові платежі). Винятком є випадки, якщо внесок, нарахований на ці виплати, вже сплачений у строки, встановлені абзацом першим цієї частини, або за результатами звірення платника з органом доходів і зборів за платником визнана переплата єдиного внеску, сума якої перевищує суму внеску, що підлягає сплаті, або дорівнює їй. Кошти перераховуються одночасно з отриманням (перерахуванням) коштів на оплату праці (виплату доходу, грошового забезпечення), у тому числі в безготівковій чи натуральній формі. При цьому фактичним отриманням (перерахуванням) коштів на оплату праці (виплату доходу, грошового забезпечення) вважається отримання відповідних сум готівкою, зарахування на рахунок одержувача, перерахування за дорученням одержувача на будь-які цілі, отримання товарів (послуг) або будь-яких інших матеріальних цінностей у рахунок зазначених виплат, фактичне здійснення з таких виплат відрахувань згідно із законодавством або виконавчими документами чи будь-яких інших відрахувань.

Платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року, крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, які сплачують єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.

Платники єдиного внеску, зазначені у пункті 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 1 травня наступного року.

Періодом, за який платники єдиного внеску подають звітність до органу доходів і зборів (звітним періодом), є календарний місяць, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, для яких звітним періодом є календарний рік. У разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця її останнім звітним періодом є період з дня закінчення попереднього звітного періоду до дня державної реєстрації припинення підприємницької діяльності такої фізичної особи.

Частину шосту статті 4 Закону № 2464-VI, згідно з якою, фізичні особи-підприємці, які одночасно є найманими працівниками та за яких роботодавець сплачує ЄСВ у розмірі не менше мінімального страхового внеску, звільняються від сплати ЄСВ за себе, було введено Законом України від 13.05.2020 № 592-IX; вона набрала чинності з 01.01.2021 року.

Отже, суд виходить з того, що на момент прийняття спірної вимоги (08.05.2019 року) зазначена норма ще не діяла і безпосередньо до спірних правовідносин не застосовується.

Водночас, її зміст узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, сформованими при тлумаченні статей 4 та 7 Закону № 2464-VI у редакції, чинній до 01.01.2021 року.

Так, у низці постанов Верховний Суд сформулював підхід до застосування статей 4 і 7 Закону № 2464-VI до осіб, які зареєстровані як ФОП або провадять незалежну професійну діяльність, але одночасно перебувають у трудових відносинах як наймані працівники й не отримують доходу від такої діяльності.

Зокрема, у постановах: від 05.11.2018 у справі № 820/1538/17; від 27.11.2019 у справі № 160/3114/19; від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19; від 05.03.2020 у справі № 824/509/19-а; від 18.11.2021 у справі № 520/6094/19; від 19.12.2022 у справі № 640/9262/19; від 19.06.2024 у справі № 480/4744/18 - Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що особа, яка зареєстрована як ФОП або провадить незалежну професійну діяльність, зобов`язана сплачувати ЄСВ у розмірі не менше мінімального страхового внеску незалежно від факту отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. Якщо ж особа у відповідному періоді є найманим працівником, платником ЄСВ за неї є роботодавець, і мета запровадження ЄСВ (забезпечення соціального страхового захисту) досягається за рахунок сплати внеску роботодавцем; у такому разі обов`язок сплати ЄСВ «за себе» у ці ж періоди спростовує цю мету та фактично призводить до подвійної сплати.

Верховний Суд підкреслив, що покладення на особу подвійного тягаря сплати ЄСВ (одночасно як на працівника і як на ФОП/самозайняту) без відповідного збільшення її страхових прав суперечить принципу пропорційності та меті консолідованого страхового внеску.

Зазначені постанови ухвалені щодо правовідносин, які виникли переважно до 01.01.2021 року, тобто в період дії тієї самої редакції Закону № 2464-VI, яка застосовується у цій справі. Тому такі висновки є релевантними для вирішення даного спору.

Щодо статусу позивача як ФОП та невключення його відомостей до ЄДР, то суд вказує на таке.

Позивач посилається на те, що його відомості не були включені до ЄДР, а тому, він не був ФОП у спірний період.

Водночас, суд зазначає, що сам по собі факт невключення запису до ЄДР або оформлення свідоцтва старого зразка не є належним способом припинення статусу фізичної особи-підприємця. Припинення підприємницької діяльності пов`язується з державною реєстрацією такого припинення й внесенням відповідного запису до ЄДР.

Разом з тим, питання про формальний статус позивача як ФОП не є визначальним для вирішення спору.

Суд виходить з того, що навіть за умови визнання, що з точки зору податкового обліку ОСОБА_1 у спірний період значився як ФОП, обов`язок сплати ЄСВ «за себе» повинен оцінюватися з урахуванням факту одночасного перебування в трудових відносинах і наявності/відсутності доходу від підприємницької діяльності, як це випливає з практики Верховного Суду.

Щодо перебування позивача у трудових відносинах та сплати за нього ЄСВ роботодавцем, суд має вказати на таке.

Дослідивши копії трудової книжки та індивідуальні відомості з Реєстру застрахованих осіб (форми ОК-5/ОК-7), суд дійшов висновку, що в період з 01.01.2017 по 31.03.2019 позивач перебував у трудових відносинах і був застрахованою особою, за яку роботодавець сплачував ЄСВ.

Так, індивідуальні відомості свідчать, що за кожен місяць спірного періоду за позивача сплачувався ЄСВ у сумі, не меншій за мінімальний страховий внесок.

Ці обставини відповідачем не заперечені та не спростовані жодними доказами.

Отже, упродовж спірного періоду позивач був охоплений системою загальнообов`язкового державного соціального страхування як найманий працівник, і мета Закону № 2464-VI щодо забезпечення його страхового захисту досягалася за рахунок внесків роботодавця.

Із приводу здійснення позивачем підприємницької діяльності та отримання доходу від неї, то суд зазначає про таке.

У матеріалах справи відсутні докази здійснення позивачем підприємницької діяльності та отримання доходу від неї за період з 01.01.2017 по 31.03.2019 року.

Відповідач як суб`єкт владних повноважень не довів подання позивачем декларацій з відображенням доходів від підприємницької діяльності чи наявність інших документів, які б свідчили про таку діяльність.

Обмеження посиланням на факт обліку позивача як ФОП та автоматичне нарахування ЄСВ за даними інформаційної системи без встановлення факту здійснення діяльності суперечить наведеним вище висновкам Верховного Суду, які вимагають з`ясування реальної участі особи в підприємницькій чи незалежній професійній діяльності.

Щодо недопустимості подвійної сплати ЄСВ, то суд виходить із таких міркувань.

Спірна вимога № Ф-272447-17 від 08.05.2019 покладає на позивача обов`язок сплатити ЄСВ у розмірі мінімального страхового внеску за весь період з 01.01.2017 по 31.03.2019 як на ФОП, при тому що за цей самий період ЄСВ за позивача вже сплачувався роботодавцем як за найманого працівника.

Отже, застосування вимоги на практиці призводить до подвійної сплати ЄСВ за один і той самий період за одну й ту саму особу - через формальне поєднання статусу ФОП і працівника.

Такий результат суперечить як меті запровадження консолідованого страхового внеску, так і сформованій практиці Верховного Суду щодо недопущення надмірного фінансового навантаження й подвійної сплати внеску без відповідного збільшення страхових прав особи.

Суд також враховує, що на момент прийняття спірної вимоги вже існували постанови Верховного Суду (зокрема, у справах № 820/1538/17, № 160/3114/19, № 440/2149/19), в яких було сформульовано наведені вище висновки щодо тлумачення статей 4 і 7 Закону № 2464-VI.

Відповідач, приймаючи спірну вимогу, мав діяти не лише відповідно до букви закону, а й з урахуванням усталеного підходу Верховного Суду, що випливає з принципу верховенства права та вимог статті 2 КАС України.

Щодо посилання відповідача на пропущення позивачем строку звернення до суду, то суд має зазначити про таке.

Питання про поновлення строку звернення до суду вирішено адміністративним судом при відкритті провадження у справі ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.05.2020 року, яка не була оскаржена та є чинною.

Оцінюючи доводи сторін у цій частині, суд погоджується з висновками, викладеними в зазначеній ухвалі, та додатково зазначає, що з матеріалів справи вбачається: позивач дізнався про існування та зміст вимоги № Ф-272447-17 не у 2019 році, а під час відкриття виконавчого провадження, після чого без невиправданої затримки звернувся до суду.

З огляду на це суд вважає причини пропуску строку звернення до суду поважними.

З урахуванням наведеного суд дійшов таких висновків.

Вимога Головного управління ДФС у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) № Ф-272447-17 від 08.05.2019 на суму 21 030,90 грн була прийнята на підставі автоматичного нарахування ЄСВ позивачу як ФОП за період з 01.01.2017 по 31.03.2019 року.

У цей період позивач перебував у трудових відносинах як найманий працівник, за нього сплачувався ЄСВ роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний страховий внесок, що підтверджується індивідуальними відомостями з Реєстру застрахованих осіб і не спростовано відповідачем.

Відповідач не довів факту здійснення позивачем підприємницької діяльності та отримання доходу від неї у період, за який нараховано ЄСВ «за себе», обмежившись посиланням на формальний облік як ФОП.

У світлі наведених вище висновків Верховного Суду щодо застосування статей 4 і 7 Закону № 2464-VI у редакції, чинній у 2017-2019 роках, покладення на позивача обов`язку сплачувати ЄСВ «за себе» за той самий період, за який внесок уже сплачено роботодавцем, є таким, що суперечить меті консолідованого страхового внеску і призводить до подвійної сплати.

Отже, спірна вимога № Ф-272447-17 від 08.05.2019 не відповідає критеріям правомірності, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, і є протиправною.

За таких обставин позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.

Інші аргументи сторін не спростовують висновків суду за результатами розгляду справи, які зазначені вище.

Щодо інших доводів сторін, суд також зазначає, що у рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії», заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін.

Щодо способу захисту, то позивач просить визнати протиправною та скасувати вимогу № Ф-272447-17 від 08.05.2019 року.

Скасування спірної вимоги усуває підставу для існування недоїмки, визначеної в ній, а також для вчинення виконавчих дій на її підставі.

Отже, суд вважає, що обраний позивачем спосіб захисту є достатнім та ефективним, підстав для визначення іншого способу захисту суд не вбачає.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа..

Позивач сплатив судовий збір у сумі 840, 80 грн., що підтверджується відповідними доказами, наявними в матеріалах справи.

Отже, понесені позивачем судові витрати зі сплати судового збору підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст. ст. 14, 22, 139, 243, 246, 249, 250, 255, 263, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування № Ф-272447-17 від 08 травня 2019 року на суму 21 030 (двадцять одна тисяча тридцять) грн 90 коп.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у м. Києві на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у сумі 840 (вісімсот сорок) грн 80 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач:ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) Відповідач:Головне управління ДПС у м. Києві (вул. Шолуденка, 33/19,м. Київ,04116 , код ЄДРПОУ - 44116011)

Головуючий суддя Є.В. Печений