Рішення № 13239480, 28.12.2010, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.12.10                                                                                           Справа№ 15/238 (2010)

Господарський суд Львівської області у складі:

Суддя Т. Костів

при секретарі О. Щигельській

За участю представників:

від позивача –не з"явився

від відповідача –1 –не з’явився

від відповідача –2 –Соловйов А.В. - представник

Розглянув матеріали справи

за позовом Державного підприємства “Львівський дослідно –експериментальний завод технологічного обладнання”, м. Львів,

до відповідача - 1 кооперативу “Єдність”, м. Новий Розділ, Львівська область,

до відповідача - 2 приватного підприємства “Гребля”, м. Львів,

про визнання недійсним договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р., укладеного між Львівським дослідним заводом ЕКТІавтопрому та кооперативом “Єдність”; визнання недійсною угоди від 25.01.2000 р., укладеної між Державним Львівським дослідно-експериментальним заводом технологічного обладнання та кооперативом “Єдність”; визнання недійсним договору купівлі-продажу від 06.08.2001 р., укладеного між кооперативом “Єдність” та приватним підприємством “Гребля”; зобов’язання приватного підприємства “Гребля” демонтувати самовільно влаштовані антресолі загальною площею 145,7 кв.м. (під індексами 42-48) в приміщенні виробничого корпусу літ. М-1 у м. Львів, вул. Зелена, 115б, виселення приватного підприємства “Гребля” з приміщень виробничого корпусу літ. М-1 у м. Львів, вул. Зелена, 115б.

За зустрічним позовом приватного підприємства “Гребля”, м. Львів,

до Державного підприємства “Львівський дослідно –експериментальний завод технологічного обладнання”, м. Львів,

про виділ майна.

          Суть спору: позовну заяву подано державним підприємством “Львівський дослідно –експериментальний завод технологічного обладнання”, м. Львів, до відповідача - 1 кооперативу “Єдність”, м. Новий Розділ, Львівська область, до відповідача - 2 приватного підприємства “Гребля”, м. Львів, про визнання недійсним договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р., укладеного між Львівським дослідним заводом ЕКТІавтопрому та кооперативом “Єдність”; визнання недійсною угоди від 25.01.2000 р., укладеної між Державним Львівським дослідно-експериментальним заводом технологічного обладнання та кооперативом “Єдність”; визнання недійсним договору купівлі-продажу від 06.08.2001 р., укладеного між кооперативом “Єдність” та приватним підприємством “Гребля”; зобов’язання приватного підприємства “Гребля” демонтувати самовільно влаштовані антресолі загальною площею 145,7 кв.м. (під індексами 42-48) в приміщенні виробничого корпусу літ. М-1 у м. Львів, вул. Зелена, 115б, виселення приватного підприємства “Гребля” з приміщень виробничого корпусу літ. М-1 у м. Львів, вул. Зелена, 115б. Приватним підприємством “Гребля”, м. Львів, подано зустрічний позов до Державного підприємства “Львівський дослідно –експериментальний завод технологічного обладнання”, м. Львів, про виділення приватному підприємству “Гребля” в натурі приміщення заготівельного відділення, а саме приміщення під літ. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 39, 40, та частину приміщень механо-збірної та слюсарно-збірної дільниць, з геометричними розмірами сторін за ходом годинникової стрілки по периметру в метрах: по існуючій стіні 17,22; 2,60; 25,60; 2,56; 6,80; 9,15; 3,29; по частині приміщень механо-збірної та слюсарно збірної дільниць (літ. 38) 6,80; 33,40; 39,50; 42,60; що складає площу 2750 кв.м. і відповідає процентному співвідношенню 40%, а також приміщення антресолі під літ. 42-48.

Ухвалою господарського суду Львівської області від 02.12.2010 р. було порушено провадження у справі та призначено розгляд на 21.12.2010 р.. Розгляд справи відкладався на 28.12.2010 р. з мотивів, зазначених в ухвалі суду від 21.12.2010 р..

В судове засідання 28.12.10р. представник позивача по первісному позову не з"яввився, поважності причин не повідомив.

Представнику відповідача-2 по первісному позову роз’яснено його права згідно зі ст. 22 ГПК України. У відповідності до ст. 75 ГПК України, справа слухається за наявними у ній матеріалами.

У судовому засіданні 16.12.10р. представник позивача позов підтримував з мотивів, зазначених у позовній заяві. Ствердив, зокрема, що договір про спільну діяльність від 12.06.1992 р. та угода від 25.01.2000 р. є недійсними, оскільки спрямовані на заволодіння державним майном всупереч встановленій процедурі приватизації. Відчуження державного майна у такий спосіб не допускалось діючим законодавством. Окрім того, директор заводу не був уповноважений підписувати зазначені договір та угоду, діяв з перевищенням наданих йому повноважень, не отримував погоджень Фонду державного майна України. Посилався на невиконання відповідачем –1 будь-яких робіт по ремонту та модернізації виробничого корпусу, непогодження сторонами порядку спільного використання виробничого корпусу, у зв’язку із чим договір про спільну діяльність від 12.06.1992 р. та угода від 25.01.2000 р. не були спрямовані на реальне настання правових наслідків. Договір купівлі-продажу від 06.08.2001 р. за яким відповідач –1 продав, а відповідач –2 придбав частину приміщень виробничого корпусу вважає недійсним, оскільки право продажу товару належить лише власнику, яким відповідач –1 не був, та оскільки договір не був нотаріально посвідчений. Ствердив також, що відповідач –2, самовільно, без погодження із позивачем влаштував антресолі під літ. 42 –48, завдає збитків державі, використовуючи державне майно. Просив первісний позов задовольнити, а в зустрічному позові відмовити за безпідставністю.

Відповідач –1 вимог ухвал суду не виконав, відзиву по справі не надав. З витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців, з врахуванням рішення господарського суду Львівської області від 06.09.2001 р. у справі №5/180-33/99 вбачається, що державну реєстрацію відповідача –1 скасовано.

Представник відповідача –2 первісний позов заперечив з мотивів, зазначених у відзиві, а зустрічний позов підтримав з мотивів, зазначених у зустрічній позовній заяві. Ствердив, зокрема, що договір про спільну діяльність від 12.06.1992 р. та угода від 25.01.2000 р. не порушують законодавства про приватизацію, оскільки укладені не у процесі приватизації, а у процесі здійснення позивачем господарської діяльності. Ці правочини відповідають законодавству, яке діяло на дату їх укладення. Посилається на наявність повноважень у директора позивача, визначених статутом, укладати зазначені договори, фактичне виконання умов договорів сторонами та перехід права власності на частину приміщень виробничого корпусу на підставі договору кооперативу “Єдність”, а згодом, 06.08.2001 р., - до приватного підприємства “Гребля”. Ствердив також, що антресолі були споруджені відповідачем –2 в частині виробничого корпусу, яка належить відповідачеві –2, що не порушує прав позивача. Заявляє також про застосування позовної давності, оскільки про укладення оспорюваних договорів позивач довідався в дату їх укладення. Оскільки позивач та відповідач –2 є власниками частин одного об’єкту, виробничий корпус перебуває у спільній частковій власності сторін, а відтак на підставі ч. 1 ст. 364 ЦК України просить виділити йому належну відповідачеві –2 частку приміщень в натурі, оскільки існує технічна можливість такого поділу. Просить у первісному позові відмовити, а зустрічний позов –задовольнити.

Розглянувши подані докази в їх сукупності, заслухавши пояснення представників, створивши, у відповідності до ч. 3 ст. 4-3 ГПК України сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин і правильного застосування законодавства, витребувавши, у відповідності до ст. 38 ГПК України від підприємств, установ та організацій, не залежно від їх участі у справі документи та матеріали, необхідні для вирішення справи, суд встановив наступне.

Державне підприємство “Львівський дослідно-експериментальний завод технологічного обладнання” є правонаступником Державного Львівського дослідно-експериментального заводу технологічного обладнання, яке, у свою чергу є правонаступником Львівського дослідного заводу ЕКТІавтопрому, що підтверджується матеріалами справи, зокрема, п. 1.2. статуту, нова редакція якого зареєстрована 07.10.2008 р., та визнається позивачем у позовній заяві.

12.06.1992 р. між Львівським дослідним заводом ЕКТІавтопрому (сторона - 1) та кооперативом “Єдність” (сторона –2) був укладений договір про спільну діяльність, згідно із яким сторони зобов'язались сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети: ремонту, модернізації виробничого корпусу за адресою м. Львів, вул. Зелена, 115б та експлуатації розміщених в ньому механо-збірної та слюсарно-збірної дільниць (п. 1). Внеском позивача було визначено приміщення виробничого корпусу, а внеском відповідача –1 –грошові та матеріальні затрати на ремонт та модернізацію виробничого корпусу (п. 3). Внески сторін, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності є спільною частковою власністю сторін. До частки у спільній частковій власності сторони –1 належить виробничий корпус, що становить 60%, а до частки у спільній частковій власності сторони –2 належать невід’ємні покращення виробничого корпусу, що становлять 40% (п. 4).

Згідно із п. 7 договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р., після виконання робіт по ремонту та модернізації виробничого корпусу, сторони у тридцятиденний строк зобов’язались укласти додаток до договору, у якому визначити порядок спільного використання майна та поділу прибутків. При неукладенні такого додатку до договору чи відмові однієї з сторін від спільної діяльності, позивач зобов’язаний компенсувати відповідачу –1 вартість його частки у спільній власності, а у випадку її невідшкодування, до відповідача –2 у той же строк переходить право власності на частину приміщень виробничого корпусу, починаючи зі сторони, де розташоване заготівельне відділення, загальною площею, яка пропорційна частці відповідача –1 у спільній частковій власності.

Посилання позивача на фактичне невиконання сторонами умов цього договору не заслуговує на увагу як таке, що спростовується матеріалами справи. Як вбачається з висновку №1322 від 25.11.2010 р. експертного будівельно-технічного дослідження по заяві ДП “Львівський дослідно-експериментальний завод технологічного обладнання”, вартість робіт, фактично виконаних у приміщеннях виробничого корпусу на виконання умов договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р. станом на дату його укладення становить 1102254 крб., а внаслідок виконання робіт, передбачених договором про спільну діяльність від 12.06.1992 р., вартість виробничого корпусу збільшилась на суму вартості робіт по капітальному ремонту і склала 2579650 грн. Відсоток вартості невід’ємних покращень, проведених за договором про спільну діяльність від 12.06.1992 р., від вартості виробничого корпусу на дату оцінки становить 43%. Жодних доказів зворотного суду не надано. Водночас, такий висновок підтверджується матеріалами справи. Зокрема, угодою від 25.01.200 р., укладеною між тими ж сторонами, сторони визнали, що сторона –2 (кооператив “Єдність”) повністю виконала умови договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р., забезпечивши внесення свого внеску у повній сумі у вигляді грошових та матеріальних затрат на ремонт та модернізацію виробничого корпусу сторони –1 (позивача), розташованого за адресою м. Львів, вул. Зелена, 115б (п. 1). Роботи виконані належним чином у повному об’ємі та прийняті у встановленому порядку (п. 2). Таким чином, відповідач –1 належно виконав свої зобов’язання, передбачені договором про спільну діяльність від 12.06.1992 р.. З матеріалів справи вбачається, що позивач не відшкодував відповідачу –1 вартість його частки у спільній власності та не уклав додаток до договору про спільну діяльність, про порядок спільного використання майна та поділу прибутків.

Оспорюванню угодою від 25.01.2000 р. сторони також зобов’язались забезпечити реалізацію п. 7 договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р. та визначити порядок спільного використання майна не пізніше 25.07.2000 р. (п. 3). Сторони визнали, що такий порядок визначений не був, відповідний додаток до договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р. у якому б визначався порядок спільного використання майна та поділу прибутків, не укладався. Однак, зазначена обставина не свідчить про укладення договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р. та угоди від 25.01.2000 р. без мети настання правових наслідків, враховуючи заходи, вжиті сторонами на виконання договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р.. Порушення позивачем умови п. 7 договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р. з врахуванням строку, встановленого п. 3 угоди від 25.01.2000 р. не тягне за собою недійсність цих договорів, а тягне лише наслідки, передбачені договором.

Посилання позивача на недійсність зазначених правочинів як таких, що спрямовані на заволодіння державним майном всупереч встановленій процедурі приватизації, їх суперечність закону не заслуговує на увагу та спростовується матеріалами справи. З урахуванням збільшення вартості усього майна внаслідок проведених покращень, безпідставними також є посилання на заподіяння збитків державі.

Згідно із ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР, який діяв на дату укладення зазначених договорів, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. Згідно із ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Згідно із ст. 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований, зокрема, саме на незаконне заволодіння майном держави. Згідно із ст. 207 ГК України, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка за відомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно із ч. 1 ст. 430 ЦК УРСР у відповідній редакції, за договором про сумісну діяльність сторони зобов'язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, як-то: будівництво і експлуатація міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства або установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), будування водогосподарських споруд і пристроїв, будівництво шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних будинків, жилих будинків і т. ін.. Оспорювані зазначені договори відповідають вимогам законодавства, яке діяло на дату їх укладення. Законодавство не забороняло укладення договорів про спільну діяльність державними підприємствами та не обмежувало їх право визначати їх умови. Згідно із ч. 4 ст. 7 Закону України “Про приватизацію державного майна” у редакції, яка діяла на час існування цих відносин, Фонд державного майна України та регіональні відділення не мають права втручатися у діяльність підприємств, за винятком випадків, передбачених законодавством України і установчими документами. Договір про спільну діяльність від 12.06.1992 р. був укладений у процесі здійснення господарської діяльності сторін, відносини сторін, що випливають із цього договору не є відносинами з приватизації державного майна, як це визначалось у ст. 1 Закону “Про приватизацію державного майна” в редакції, яка діяла на дату укладення договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р., не залежно від передбачених законом чи договором наслідків неналежного виконання позивачем своїх зобов’язань.

Не відповідає матеріалам справи також посилання позивача на відсутність повноважень у директора заводу підписувати зазначені договір та угоду, перевищення ним наданих йому повноважень, необхідність отримання погоджень Фонду державного майна України.

Згідно із ч. 2 ст. 203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Відповідно до п. п. 3.2., 3.5. статуту Львівського Дослідного заводу ЕКТІавтопрому, зареєстрованого 09.06.1992 р. за реєстр. №02358, завод очолює директор, який без особливого на це доручення діє від імені заводу, представляє його в усіх закладах, організаціях, заключає договори, розпоряджується згідно з законом майном, видає доручення, відкриває в банках рахунки. Згідно із ч. 2 ст. 16 Закону України “Про підприємства в Україні”, який дів на час існування відповідних відносин, керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства, за винятком віднесених статутом до компетенції інших органів управління даного підприємства. Власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника підприємства.

          Не обмежувалось це право підприємства і законодавством. Згідно із ч. 3 ст. 10 Закону України “Про підприємства в Україні”, майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать статуту підприємства. Згідно із ч. ч. 5, 6 ст. 10 вказаного закону, підприємство, якщо інше не передбачено його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. Підприємству надається право, якщо інше не передбачено його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів Української РСР не можуть бути в їх власності. Безоплатна передача і надання підприємствами матеріальних цінностей громадянам здійснюються з дозволу власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених законодавством Української РСР. Законодавство також не передбачало обов’язку директора підприємства отримувати згоду Фонду державного майна України чи його відділень на укладення таких договорів. Згідно із п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Матеріалами справи підтверджується та сторонами визнається факт не укладення додатку до договору про спільну діяльність про визначення порядку спільного використання майна у погоджений строк - не пізніше 25.07.2000 р.. Не укладений такий додаток і станом на дату розгляду справи. Згідно із ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР, яка діяла на дату існування відповідних відносин, право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом чи договором. Перехід права власності законодавство не пов’язувало із його державною реєстрацією. З урахуванням наведеного, у вказану дату на підставі п. 7 договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р. кооперативу “Єдність” перейшло право власності на пропорційну частину виробничого корпусу.

Згідно із ст. 112 ЦК УРСР, майно може належати на праві спільної власності двом або кільком організаціям. Спільна власність з визначенням часток визначається як спільна часткова власність. Тим не менш, як вбачається з матеріалів справи, не зважаючи на те, що приміщення виробничого корпусу перебувало у спільній частковій власності, позивач незаконно зареєстрував належність виробничого корпусу по вул. Зелена, 115б у м. Львів літ. М-1 в цілому за Державному Львівському дослідно-експериментальному заводу технологічного обладнання на праві повного господарського відання, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 18.11.2004 р..

Згідно із ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Однак, доказів наявності підстав для набуття позивачем права на частку відповідача –1 чи в подальшому –відповідача - 2 у спільній власності на дату такої реєстрації, суду не надано. Відповідно, не заслуговують на увагу посилання позивача на ст. 225 ЦК УРСР, згідно із якою право продажу майна належить власникові.

Оскаржуваним договором купівлі-продажу від 06.08.2001 р., укладеним між приватним підприємством “Гребля” (покупець) та кооперативом “Єдність” (продавець), продавець продав, а покупець прийняв та оплатив частину приміщень виробничого корпусу, розташованого за адресою м. Львів, вул. Зелена, 115б загальною площею 2749,6 кв.м. (що становить 40% усіх приміщень виробничого корпусу), розміщених зі сторони заготівельного відділення. Позивач не заперечував факт дотримання відповідачем –1 вимог ст. 114 ЦК УРСР при укладенні вказаного договору. У відповідності до п. 1.2. вказаного договору, зазначені приміщення належали кооперативу “Єдність” на підставі п. 7 договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р., укладеного між правопопередником позивача та кооперативом “Єдність”. Право власності на приміщення переходить від продавця до покупця в дату укладення цього договору.

Згідно із ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Відповідно, приватне підприємство “Гребля” стало власником спірних приміщень 06.08.2001 р..

При цьому, як вбачається з висновку №1322 від 25.11.2010 р. експертного будівельно-технічного дослідження по заяві ДП “Львівський дослідно-експериментальний завод технологічного обладнання”, та визнається сторонами, приміщення, які є предметом договору купівлі-продажу від 06.08.2001 р. за адресою м. Львів, вул. Зелена, 115б, позначене на план-схемі ОКП ЛОР БТІ та ЕО відповідає будівлі виробничого корпусу під літ. “М-1”, позначеному у поверховому плані Львівського ОКП ЛОР БТІ та ЕО та паспорті заводу, в якому розташовані механо-збірна та слюсарно-збірна дільниці.

Згідно із ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно із ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Однак, вимоги про визнання права власності жодною з сторін не заявлялись.

Посилання позивача не недотримання вимоги про нотаріальне посвідчення вказаного договору суперечить ст. ст. 47, 227 ЦК УРСР, згідно із якими договорі купівлі-продажу нерухомого майна повинен бути нотаріально посвідчений лише якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Згідно із ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого право чину недійсним судом не вимагається. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 –3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Згідно із п. 7 Постанови пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Належних доказів наявності передбачених законом підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів суду не надано. Згідно із ст. 33 ГПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень. Згідно із п. 10 Постанови пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужено третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. З урахуванням наведеного, враховуючи дійсність оспорюваних договорів, не підлягає задоволенню також вимога про виселення відповідача –2 з приміщень.

Матеріалами справи підтверджується спорудження відповідачем –2 в належних йому приміщеннях антресолей, позначених у технічному паспорті під літ. 42 –48. Посилання позивача на самовільний характер такого спорудження не доведено у встановленому порядку, враховуючи, зокрема, відсутність відміток у технічному паспорті про їх спорудження всупереч встановленим вимогам. Згідно із ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Однак, доказів спорудження приміщень антресолей позивачем чи за його рахунок суду не надано, з технічного паспорту вбачається їх розміщення в частині приміщень, що належать до частки відповідача –2 у спільній частковій власності. Згідно із ч. 4 ст. 357 ЦК України, співвласник будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у справі спільної часткової власності. З урахуванням наведеного, спорудженням антресолей не порушено прав позивача. Згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права, але лише у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Враховуючи наведене, у вимозі про зобов’язання відповідача –2 демонтувати антресолі, слід відмовити.

Окрім того, згідно із ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки. Згідно із ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно із ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Згідно із п. 28 Постанови пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше. З матеріалів справи вбачається, що про укладення оспорюваного договору від 12.06.1992 р. та угоди від 25.01.2000 р. позивач знав у дату їх укладення, оскільки був їх стороною, однак, вимог паро визнання їх недійсними, про визнання права власності тощо не заявляв.

Враховуючи, що станом на дату розгляду справи судом кооператив “Єдність” виключено з реєстру, на підставі п. 6 ч. 1 ст. 80 ГПК України, провадження у справі за позовом із вимогами до відповідача –1 слід припинити, а в решті вимог первісного позову –відмовити.

Відповідач у зустрічному позові просить виділити йому в натурі частину приміщень, що перебувають у спільній частковій власності.

З висновку №1322 від 25.11.2010 р. експертного будівельно-технічного дослідження по заяві ДП “Львівський дослідно-експериментальний завод технологічного обладнання” вбачається, що поділ виробничого корпусу в натурі, відповідно до визначеного процентного співвідношення, технічно можливий, при чому, запропоновано два варіанти такого поділу. Не залежно від факту виконання робіт відповідачем –1 на більшу суму, ніж передбачено договором про спільну діяльність від 12.06.1992 р., враховуючи зміст договору про спільну діяльність від 12.06.1992 р. та визначене ним співвідношення часток у спільній власності, матеріалам справи відповідає другий запропонований варіант, згідно із яким відповідачу –2 пропонується виділити в натурі приміщення заготівельного відділення, а саме приміщення під літ. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 39, 40, та частину приміщень механо-збірної та слюсарно-збірної дільниць, з геометричними розмірами сторін за ходом годинникової стрілки по периметру в метрах: по існуючій стіні 17,22; 2,60; 25,60; 2,56; 6,80; 9,15; 3,29; по частині приміщень механо-збірної та слюсарно збірної дільниць (літ. 38) 6,80; 33,40; 39,50; 42,60; що складає площу 2750 кв.м. і відповідає процентному співвідношенню 40%.

Згідно із ч. ч. 1, 2, 4 ст. 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Згідно із ч. 2 ст. 357 ЦК України, якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Згідно із ч. 1 ст. 364 ЦК України, співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Жодних доказів відсутності передбачених законом чи договором підстав для задоволення зустрічного позову суду не надано. З урахуванням наведеного, зустрічний позов слід задовольнити.

Згідно із п. 10 Постанови пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння, є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації.

Керуючись ст.ст. 33, 43, 80, 84, 85 ГПК України, суд

вирішив:

          1.Припинити провадження у справі за первісним позовом в частині вимог до кооперативу “Єдність”.

          2.В частині решти вимог у первісному позові відмовити повністю.

          3.Зустрічний позов задовольнити повністю.

          4.Виділити приватному підприємству “Гребля” (ЄДРПОУ 25236347, м. Львів, вул. Фредра, 4а/3) в натурі приміщення заготівельного відділення, а саме приміщення під літ. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 39, 40, та частину приміщень механо-збірної та слюсарно-збірної дільниць, з геометричними розмірами сторін за ходом годинникової стрілки по периметру в метрах: по існуючій стіні 17,22; 2,60; 25,60; 2,56; 6,80; 9,15; 3,29; по частині приміщень механо-збірної та слюсарно збірної дільниць (літ. 38) 6,80; 33,40; 39,50; 42,60; що складає площу 2750 кв.м. і відповідає процентному співвідношенню 40%, а також приміщення антресолі під літ. 42-48.

          5.Стягнути з Державного підприємства “Львівський дослідно –експериментальний завод технологічного обладнання” (ЄДРПОУ 00231320, м. Львів, вул. Зелена, 115б) на користь приватного підприємства “Гребля” (ЄДРПОУ 25236347, м. Львів, вул. Фредра, 4а/3) 85 грн. державного мита та 236 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

          6.Накази видати у відповідності до ст. 116 ГПК України.

Суддя                                                                                Т.Костів

Повний текст рішення суду оформлено і підписано відповідно до вимог статті 84 ГПК України 29.12.2010 року.