Рішення № 132378550, 25.11.2025, Заводський районний суд м. Миколаєва

Справа № 487/11405/24

Провадження № 2/487/988/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.11.2025 м. Миколаїв

Заводський районний суд міста Миколаєва у складі головуючого судді Бобрової І.В., за участю секретаря судового засідання Богатої А.І., прокурора Боровик Д.І., представника відповідача - адвоката Багдасарової Г.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Миколаєві цивільну справу № 487/11405/24 за позовом заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва Чобану Дмитра Георгійовича в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду шляхом зобов`язання демонтувати (знести) житловий будинок і паркан

ВСТАНОВИВ:

27.12.2024 заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва Чобану Д. Г. звернувся до суду з позовом, в якому просить усунути перешкоди Миколаївській міській раді в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду площею 424 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028 шляхом зобов`язання ОСОБА_1 знести (демонтувати) житловий будинок літ. А-2 загальною площею 298,9 кв.м та паркан по АДРЕСА_1 ; стягнути з відповідачки на користь Миколаївської обласної прокуратури Миколаївської області сплачений судовий збір за подачу позову.

Вимоги позову мотивовані тим, що Окружною прокуратурою м. Миколаєва виявлено порушення інтересів держави під час використання земельної ділянки водного фонду, яка належить до прибережної захисної смуги Бузького лиману та розташована в Заводському районі м. Миколаєва. Зокрема встановлено, що всупереч діючим вимогам законодавства відповідачка 07.07.2015 зареєструвала в Управлінні ДАБІ у Миколаївській області декларацію № МК 142151880463 про готовність до експлуатації об`єкта житлового будинку з прибудованим гаражем за адресою: АДРЕСА_1 . Крім того 21.10.2016 за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з тим право власності відповідачки на земельну ділянку площею 424 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028 по АДРЕСА_1 скасовано рішенням суду та вказану земельну ділянку повернуто у комунальну власність територіальної громади м. Миколаєва. Так рішеннями судів у справі № 487/5726/19 підтверджено законодавчу заборону використання земельної ділянки по АДРЕСА_1 для індивідуального житлового будівництва, у зв`язку з чим такими діями відповідачки порушені вимоги законодавства з питань захисту та збереження земель водного фонду та території зелених насаджень загального користування. Таким чином, враховуючи, що земельна ділянка з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028, на якій незаконно побудований житловий будинок та паркан, належить до комунальної власності водного фонду, розміщення останніх на ній створює очевидні суттєві перешкоди в її використанні власнику територіальній громаді м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради, у зв`язку з чим будинок та паркан підлягають знесенню.

Суд своєю ухвалою від 08.01.2025 відкрив провадження та призначив справу до підготовчого засідання в порядку загального позовного провадження.

Крім того суд своєю ухвалою від 08.01.2025 задовольнив заяву заступника керівникаОкружної прокуратуриміста МиколаєваЧобану Д.Г.про забезпеченняпозову у даній цивільній справі.

20.01.2025 на адресу суду від представника відповідачки адвоката Багдасарової Г.М. надійшов відзив на позовну заяву, у якому вона просила відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на їх необґрунтованість. Вказала, що відповідачка побудувала будинок, паркан на власній земельній ділянці, призначеної для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка набута нею на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки у 2012 році із перевіркою відповідними компетентними, повноважними органами держави на відсутність обмежень та заборон. У зв`язку з чим вважала, що перекладати тягар відповідальності на фізичну особу, яка обґрунтовано сподівалась на правомірність дій органу місцевого самоврядування, не відповідає засадам, закріпленим як у Конституції України так і в міжнародних актах. Зазначила, що до набуття права власності на спірну земельну ділянку Миколаївська міська рада не приймала рішень про віднесення її до земель водного фонду, не вносила відповідні обмеження до Державного земельного кадастру, не повідомляла про прийняття будь-яких рішень, якими визначені межі водоохоронних зон та прибережних захисних смуг. Більш того на момент набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку, яка розташована у АДРЕСА_1 , ММР було прийнято рішення від 31.05.2012, яким затверджено робочий проект щодо встановлення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг на території м. Миколаєва, відповідно до якого спірна земельна ділянка перебувала поза межами водоохоронної зони та прибережної захисної смуги. Крім того наголошувала на тому, що порушено справедливий баланс втручання у мирне володіння відповідачкою майном та позивачем обрано невірний спосіб захисту порушеного права, оскільки закон допускає знесення житлового будинку, тим самим позбавлення права власності на нього, виключно за обставин самовільного зайняття земельної ділянки або самовільного будівництва, враховуючи відсутність вказаних обставин, таке втручання у права відповідачки не відповідає принципам законності та пропорційності.

23.01.2025 від заступника керівника Окружної прокуратури м. Миколаєва Чобану Д. надійшла відповідь на відзив, у якій він просить суд критично віднестись до обставин, викладених у відзиві представника відповідачки, та задовольнити позов. Вказує, що будівельні роботи відповідачкою на спірній земельній ділянці проводились у період, коли було відсутнє чинне рішення суду, яке б підтверджувало законність індивідуального житлового будівництва. Крім того робочий проект щодо встановлення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг на території м. Миколаєва, на який посилається представник відповідачки, не може використовуватись для обґрунтування будівництва ОСОБА_1 спірного будинку та паркану за межами прибережної захисної смуги Бузького лиману, оскільки такий визнано протиправним та скасовано. Зауважує, що законодавством та актуальною судовою практикою дозволено застосування обраного способу захисту порушеного права у вигляді знесення будівлі та споруди, навіть за умови, що вони не є об`єктами самочинного будівництва.

23.01.2025 від представника відповідачки надійшли заперечення на відповідь на відзив, у яких вона заперечувала щодо обставин, викладених у позові та відповіді на відзив, та просила, враховуючи викладену позицію у відзиві та даних запереченнях, відмовити у задоволенні позовних вимог, що буде відповідати принципам законності та справедливості, та забезпечить реалізацію права відповідачки на повагу до житла та мирне володіння майном.

Суд своєю ухвалою від 17.03.2025 закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні прокурор Боровик Д.І. позовні вимоги підтримала та просила про їх задоволення.

Представник відповідачки адвокат Багдасарова Г.М. у судовому засідання позовні вимоги не визнала, просила відмовити у їх задоволенні з підстав, викладених у відзиві та запереченнях.

Представник ММР Авраменко Т.М. у судове засідання не з`явилася, надала до суду заяву про розгляд справи без її участі, позовні вимоги підтримала у повному обсязі.

Суд, заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши подані документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення справи по суті, доходить до такого висновку.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 стаття 2 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 стаття 4 ЦПК України).

Згідно зі статтею 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У судовому засіданні встановлено, що пунктами 51, 51.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року затверджено проєкт землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 847 кв. м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення ММР ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності серії ЯИ № 140150 від 27.10.2009 на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 01 грудня 2009 року за № 010949702102.

14 грудня 2012 року ОСОБА_2 , від імені якої діяв ОСОБА_3 , продала земельну ділянку ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу № 1321.

Крім того 06.05.2014 реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області, після досягнення згоди між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 щодо поділу земельної ділянки з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019, прийнято рішення, зокрема, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), яка розташована в АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028, площею 0,0424 га, державна реєстрація якої проведена 10.12.2013.

23.05.2014 ОСОБА_1 було отримано свідоцтво № НОМЕР_1 про право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028, площею 0,0424 га

Виконавчий комітет ММР своїм рішенням від 22.11.2013 № 1105 земельній ділянці з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028, площею 0,0424 га залишив адресу: АДРЕСА_1 .

07 липня 2015 року ОСОБА_1 зареєструвала в Управлінні Державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області декларацію про готовність до експлуатації об`єкта, будівельні роботи по якому виконувалися на підставі повідомлення про початок їх виконання за № МК 142151880463, а саме житлового будинку з прибудованим гаражем, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

25 січня 2015 року на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 КП «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» виготовлений технічний паспорт з реєстровим номером 31910.

21 жовтня 2016 року за ОСОБА_1 зареєстровано про право власності на житловий будинок загальною площею 298,9 кв. м, житловою площею 69,9 кв. м, літ. А-2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було внесено запис за № 1066296848101.

Апеляційний суд Миколаївської області своєю постановою від 18 вересня 2018 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 06.11.2019 у справі № 487/10126/14-ц позов Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 847 кв. м по АДРЕСА_1 , визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140150 від 27 жовтня 2009 року, виданий на ім`я ОСОБА_2 , на якому приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Тищенко О.О. 14.12.2012 зроблено запис про перехід права власності на земельну ділянку і рівних частках ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки АДРЕСА_1 , площею 0,0847 га, з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019, укладений 14.12.2012 між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Тищенко О.О., який зареєстровано в реєстрі за № 1321.

Крім того при розгляді цивільної справи № 487/10126/14-ц судами встановлено, що спірна земельна ділянка по АДРЕСА_1 розташована на відстані 9 м від урізу води Бузького лиману, в межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману та належить до земель водного фонду. Крім того згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 21.11.1986 №403, і Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням міської ради № 35/18 від 18.06.2009, земельні ділянки по АДРЕСА_1 віднесені до території спеціального призначення - зелених насаджень загального користування. Відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17.10.2003 № 15/41, - до перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загального призначення.

Разом з тим Миколаївський апеляційний суд своєю постановою від 11.04.2023, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 02.11.2023 у справі № 487/5726/19 позов Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , видане 23.05.2014 Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім`я ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028 площею 0,0424 га, розташовану по АДРЕСА_1 . Повернути ОСОБА_1 на користь держави в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028 площею 0,0424 га, розташовану по АДРЕСА_1 .

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17.07.2024 № 387244672 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028, розташовану по АДРЕСА_1 зареєстровано за Миколаївською міською радою.

Як зазначалось вище на спірній земельній ділянці побудовано житловий будинок з парканом, право власності на який зареєстроване за відповідачкою. Зазначене також підтверджується копією акту обстеження земельної ділянки від 01.03.2024, складеного Управлінням земельних ресурсів ММР.

Прокурор вважає, що Миколаївська міська рада, як власник земельної ділянки, має право вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку на підставі ст. 152 Земельного кодексу України.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а надання громадянам у користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59, пункт "г" частини другої статті 61, частина третя статті 62 ЗК України, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України), і встановив обмежений режим діяльності на відповідних ділянках (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

За абзацом другим частини другої статті 178 ЦК України обмежено оборотоздатні об`єкти можуть бути визначені як в окремому законі, присвяченому оборотоздатності об`єктів, так і в інших законах, зокрема кодексах, які визначають правовий режим певних об`єктів.

Отже з огляду на приписи статті 59, підпунктів «ґ», «е» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України тощо цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах є обмеженим законодавчо.

Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту «ґ» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Залежно від обставин справи вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що «заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 с18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України).

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452 цс 18, пункт 71), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473 цс 18, пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 97), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 46) та інші)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження №14-91цс20) у пункті 107 звернула увагу на те, що вирішення вимоги про витребування на користь власника земельної ділянки з володіння іншої особи не є вирішенням долі спорудженого на ній об`єкта нерухомості та питання про права на нього. Інакше кажучи, захист належного власникові права володіння земельною ділянкою шляхом введення останнього у володіння нею (внесення запису (відомостей) про право власності до відповідного державного реєстру) не означає, що у всіх випадках цей власник зможе надалі обґрунтувати правомірність втручання у права на повагу до житла та мирного володіння на об`єкт, споруджений на цій ділянці.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07).

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу, зокрема, до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а втручання у право на повагу до житла - порушенням статті 8 Конвенції, якщо таке втручання не здійснене «згідно із законом», не переслідує легітимну мету чи не є «необхідним у демократичному суспільстві» (встановлення цієї необхідності передбачає, зокрема, встановлення пропорційності втручання переслідуваній легітимній меті). Порушення відповідних статей Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Суд вважає, що суспільним інтересом звернення прокурора до суду з вимогою про усунення перешкод Миколаївській міській раді у користуванні земельною ділянкою водного фонду шляхом знесення житлового будинку у цій справі є відновлення законності, цільове використання земель водного фонду, щодо яких існують обмеження передачі у приватну власність для житлового будівництва, поновлення цілісності захисної прибережної смуги, відновлення вільного доступу до узбережжя Бузького лиману з метою його рекреаційного використання громадянами, до зеленої зони загального користування.

Відповідно до статті 13 Конституцій України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

У статті 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно зі статтями 3, 4 ВК України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води; природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки);штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

До земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

З системного аналізу вказаних правових норм вбачається, що водні об`єкти та землі водного фонду є національним багатством держави і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства у водних ресурсах.

Усі водні об`єкти та землі водного фонду на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони протікають, та незалежно від права власності на них, становлять єдиний водний фонд та землі водного фонду України і перебувають під охороною держави. Водні об`єкти та землі водного фонду, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на землі водного фонду здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Крім того органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України).

Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).

Отже, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, її не можна отримувати в оренду або у приватну власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку.

Таким чином суд доходить до висновку, що будівництво житлового будинку здійснено відповідачкою всупереч наведеним нормам закону, а у втручанні держави у право мирного володіння ОСОБА_1 спірним майном є легітимна мета.

Водночас, перевіряючи дотримання принципу пропорційності легітимній меті, тобто розумного співвідношення між інтересами суспільства й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності та право на повагу до житла, суди першої та апеляційної інстанцій правильно враховували не тільки поведінку відповідача, а й поведінку (дії і бездіяльність) органів влади.

У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Конституції України).

Споживач послуг органу місцевого самоврядування законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті в межах компетенції.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Позбавлення права власності має бути здійснене відповідно до закону, необхідним у демократичному суспільстві і спрямованим на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15, від 18 березня 2020 року у справі 199/7375/16 та від 20 травня 2020 року у №199/8047/16.

У цьому аспекті заслуговує на увагу рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо застосування гарантій, визначених у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. У пунктах 70-71 зазначеного рішення наголошено, що на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Потреба державного органу виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

У рішенні ЄСПЛ від 11 січня 2024 року у справі «Шмакова проти України» зазначено, що «така ситуація порушує питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з вимогою дотримання суспільних інтересів (рішення у справі «Вассалло проти Мальти» (Vassallo v. Malta), заява № 57862/09, пункт 43, від 11 жовтня 2011 року). При цьому Суд також розглядатиме пропорційність заходу. Суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 45 з подальшими посиланнями). У цій справі заявниця добросовісно отримала земельну ділянку, не підозрюючи, що міська рада могла перевищити свої повноваження, погоджуючи таке виділення. Пізніше заявниця отримала всі необхідні документи та дозволи й, зрештою, свідоцтво про право власності на будинок, побудований нею на цій земельній ділянці, наданій тим же органом, міською радою, яка ухвалила рішення про виділення земельної ділянки спочатку заводу у 1994 році, а потім, у 2009 році, заявниці. У зв`язку з цим Суд зазначає, що хоча Уряд посилався на визнання одного з працівників управління земельних ресурсів міської ради винним у зловживанні службовим становищем у питаннях виділення землі, він не стверджував, що це мало який-небудь стосунок до ситуації заявниці чи що заявниця була якимось чином до цього причетна. У будь-якому випадку цей аргумент не впливає на відповідальність міської ради як органу державної влади. […] Наведених міркувань достатньо для визнання Судом того, що за обставин цієї справи позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції».

Так 31.03.2015 відповідачка зареєструвала повідомлення про початок виконання будівельних робіт, а у 2016 році зареєструвала право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 .

Узаконення житлової будівлі стало можливим саме завдяки послідовним діям органів влади, які визнали правовий статус майна - житлового будинку і відповідача як його власника.

Тобто особа у взаємовідносинах із суб`єктами владних повноважень може презюмувати, що їх рішення та дії відбуваються в межах законодавчого поля і на таку особу не покладено обов`язку перевіряти саме законність дій відповідних органів влади чи місцевого самоврядування. Це є виключно правом приватної особи.

Перекладати тягар відповідальності на фізичних осіб, які обґрунтовано сподівалися на правомірність дій органу місцевого самоврядування не відповідає засадам, закріпленим, як у Конституції України, так і в міжнародних актах з прав людини та прецедентній практиці ЄСПЛ, та тягне можливість зловживання своїми правами органами державної влади та місцевого самоврядування.

Тобто у разі задоволення позову обов`язки органу влади чи місцевого самоврядування з дотримання законодавства перекладаються на фізичну особу.

Верховний Суд у своїй постанові від 30.07.2025 у справі № 487/3703/22 зазначив, що позбавлення особи її житлового будинку без відповідної майнової компенсації, незалежно від того, чи заявляла про неї така особа, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.

Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 45). ЄСПЛ зробив висновок, що мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Аналогічного висновку дійшов ЄСПЛ у рішенні від 11 січня 2024 року у справі «Шмаков проти України», де суд підкреслив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (пункт 17).

У рішенні «НА і інші проти Туреччини» (NA AND OTHERS v.TURKEY) від 15 лютого 2006 року (заява № 3745/97) було встановлено, що заявники були позбавлені свого майна «в суспільних інтересах», оскільки було загальновизнано те, що спірна земля, на якій відбувалось будівництво готелю, була на березі моря і була частиною пляжу, громадської зони, відкритої для всіх. Таким чином, позбавлення власності переслідувало законну мету. Разом із тим ЄСПЛ наголосив, що заволодіння майном без сплати суми, яка розумно відповідає його вартості, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність компенсації може вважатися виправданою лише згідно зі статтею 1 Першого протоколу. за виняткових обставин (Настоу проти Греції (№ 2), № 16163/02, § 33, 15 липня 2005 року, Ян та інші проти Німеччини [ВП], № 46720/99, 72203/01 та 72552/ 01, § 111, ECHR 2005, рішення у справі «Святі монастирі проти Греції» від 09 грудня 1994 року, № 35, § 71).

Поняття «житло» в контексті статті 8 Конвенції охоплює місце, облаштоване особою як її дім, навіть якщо його заснування не відповідало чинному законодавству.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, приписи закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Враховуючи викладене вище суд вважає, що задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку та паркану відповідачки, до того ж без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, становитиме непропорційне втручання держави у право відповідачки на повагу до житла та мирного володіння цим майном і призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 8 цієї Конвенції, покладе на відповідачку надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою цього житла, що узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 30.07.2025 у справі № 487/3703/22.

Таким чином суд доходить до висновку, що у задоволенні позову заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва Чобану Д.Г. в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою слід відмовити.

Крім того суд своєю ухвалою від 08.01.2025 задовольнив заяву заступника керівникаОкружної прокуратуриміста МиколаєваЧобану Д.Г.про забезпеченняпозову у даній цивільній справіта заборонив органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо об`єктів нерухомості житлового будинку по АДРЕСА_1 ; заборонив ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) укладати договори, вчиняти інші правочини, здійснювати будь-які дії щодо відчуження та передачі житлового будинку, паркану за адресою: АДРЕСА_1 ; заборонив Управлінню державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради (ідентифікаційний код 41256954) здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва та введення в експлуатацію нерухомого майна по АДРЕСА_1 ; заборонив виконавчому комітету Миколаївської міської ради (ідентифікаційний код 04056612) присвоювати, змінювати адресу нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до ч. 1 ст. 158 ЦПК України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.

Частиною 9, 10 ст. 158 ЦПК України встановлено, що у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.

Отже суд вважає за необхідне скасувати заходи забезпечення позову, застосовані в ухвалі від 08.01.2025.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Оскільки в задоволенні позову відмовлено, підстав для стягнення з відповідачки судового збору немає.

Керуючись ст. 3-5, 12, 13, 76-81, 89, 133, 141, 211, 259, 263-265, 268, 352, 354, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва Чобану Дмитра Георгійовича в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду шляхом зобов`язання демонтувати (знести) житловий будинок і паркан - відмовити.

Заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 08.01.2025, а саме щодо заборони органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо об`єктів нерухомості житлового будинку по АДРЕСА_1 ; заборони ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) укладати договори, вчиняти інші правочини, здійснювати будь-які дії щодо відчуження та передачі житлового будинку, паркану за адресою: АДРЕСА_1 ; заборони Управлінню державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради (ідентифікаційний код 41256954) здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва та введення в експлуатацію нерухомого майна по АДРЕСА_1 ; заборони виконавчому комітету Миколаївської міської ради (ідентифікаційний код 04056612) присвоювати, змінювати адресу нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 - скасувати.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Позивач: Миколаївська міська рада, місце знаходження: м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20.

Відповідач: ОСОБА_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Повне судове рішення складено 03.12.2025.

Головуючий суддя І. В. Боброва