Постанова № 13016130, 14.12.2010, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.12.2010                                                                                           № 46/395

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Ропій Л.М.

суддів:           

при секретарі:           

За участю представників:

від позивача -Колеснікова М.І.- пред. за дов. № 39/10 від 09.07.2010 р.,

від відповідача -Паньшина О.П.- пред. за дов. № 566 від 30.11.2010 р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ДеДержавного підприємства"Готель "Спорт"

на рішення Господарського суду м.Києва від 22.10.2010

у справі № 46/395 ( )

за позовом                               ВАТ "АРМА-Лізинг"

до                                                   Державного підприємства"Готель "Спорт"

про                                                   стягнення 599590,99 грн.

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2010 року Відкрите акціонерне товариство "АРМА-Лізинг" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Державного підприємства"Готель "Спорт" основного боргу в сумі 591546,03 грн. та 3 % річних в сумі 8044,96 грн. за договором фінансового лізингу № 8-03 від 14.01.2008 року.

До прийняття рішення, позивач подав заяву про збільшення позовних вимог, в якій просив стягнути з Державного підприємства"Готель "Спорт" заборгованість у сумі 391982,03 грн., пеню у розмірі 227778,90 грн., 3% річних у розмірі 8313,10 грн., державне мито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 6231,91 грн., а разом – 634305,94 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.10.2010 р. позов задоволено частково, стягнуто з Державного підприємства "Готель "Спорт" на користь Відкритого акціонерного товариства "АРМА-Лізинг" 391982,03 грн. основного боргу, 8313,10 грн. 3 % річних, 3919,82 грн. державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В стягненні пені в сумі 227778,90 грн. відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 22.10.2010 р. у справі 46/395 змінити та прийняти нове рішення, яким стягнути з відповідача на користь позивача 38767,56 грн. основного боргу, 8313,10 грн. 3 % річних та судові витрати, а в частині стягнення 353214,47 грн. основного боргу відмовити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення місцевого господарського суду винесено з неповним з'ясування обставин, які мають суттєве значення для справи, з порушенням і неправильним застосуванням норм матеріального права. Зокрема, заявник апеляційної скарги відзначає, що при прийнятті рішення Господарським судом міста Києва було враховано вимоги підпункту 7.9.6. пункту 7.9. статті 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", положення глави 54 Цивільного кодексу України, що регулюють правовідносини між позивачем і відповідачем при зворотному продажу майна. Також, місцевим господарським судом не було враховано, що зобов’язання відповідача щодо оплати основного боргу в частині 353214,47 грн. було припинено шляхом заліку згідно статті 601 Цивільного кодексу України, яка передбачає зарахування зустрічних вимог за заявою однієї сторони.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.11.2010 р. апеляційну скаргу Державного підприємства"Готель "Спорт" було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 14.12.2010р.

Розпорядженням Голови Київського апеляційного господарського суду № 01-23/1/5 від 14.12.2010 р. "Про зміну складу колегії суддів" було внесено зміни до складу суду та доручено здійснити розгляд апеляційної скарги у справі № 46/395 колегії суддів у наступному складі: Ропій Л.М. - головуючий суддя, судді Кондратова І.Д., Попікова О.В.

10.12.2010 р. представник відповідача через загальний відділ документального забезпечення подав клопотання про долучення до матеріал справи додаткові документи, які є непрямими доказами та підтверджують правомірність доводів апеляційної скарги. Колегія суддів у відповідності до частини 1 статті 101 Господарського процесуального кодексу України не приймає додаткові докази, оскільки, позивач не обґрунтував та не зазначив поважні причини неможливості їх подання суду першої інстанції. Крім того, колегія суддів враховує, що дані докази не стосуються предмету спору у даній справі.

Представник відповідача в судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу в повному обсязі.

В судовому засіданні 14.12.2010 р. представник позивача просив суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги, оскільки оскаржуване рішення місцевого господарського суду від 22.10.2010 р. у справі № 46/395 прийнято з повним та всебічним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини 2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

У пункті 6 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 N 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" викладено правову позицію, згідно з якою зазначено, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, не є обов'язковими для господарського суду апеляційної інстанції. Останній перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі. Отже, якщо в апеляційній інстанції оскаржується лише частина судового рішення, суд зобов'язаний перевірити законність і обґрунтованість й тієї його частини, щодо якої відсутні доводи особи, яка подала апеляційну скаргу. Це правило стосується перевірки законності і обґрунтованості лише того судового рішення, яке оскаржено в апеляційному порядку, і не поширюється на решту судових рішень, ухвалених господарським судом у конкретній справі.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представників сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила, що апеляційна скарга Державного підприємства"Готель "Спорт" не підлягає задоволенню, разом з тим, рішення суду має бути змінено з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, правовідносини між ВАТ "Арма - Лізинг" (лізингодавець) та ДП "Готель "Спорт" (лізингоодержувач) виникли на підставі договору фінансового лізингу (про надання фінансових лізингових послуг) №8-03 від 14.01.2008 року (надалі - договір лізингу), згідно якого лізингодавець передає, а лізингоодержувач отримує в платне користування на умовах фінансового лізингу автомобілі у кількості 5 одиниць.

Відповідно до п. 4.1 договору загальна сума договору становить 1698000, 00 грн., що включає в себе відшкодування вартості майна - 510963,54 грн., вартість послуг фінансового лізингу (винагорода лізингодавця, комісія за користуванням майном, інші витрати лізингодавця, пов'язані з виконанням цього договору) - 1084843,75 грн.

23.06.2008 р. та 30.07.2008 р. сторони підписали акти приймання-передачі майна по договору та підтвердили, що предмет лізингу передається в придатному стані для його використання у відповідності до його цільового призначення, а також цільового призначення, встановленого договором лізингу.

24.12.2009 року сторонами було укладеного договір про розірвання договору фінансового лізингу (про надання фінансових лізингових послуг) №8-03 від 14.01.2009 року в зв’язку з неможливістю виконання умов договору лізингоодержувачем.

24.12.2009 року сторони підписали акт здачі-приймання майна за договором фінансового лізингу, відповідно до якого визначили, що лізингоодержувач повертає лізингодавцю об’єкт лізингу в стані, придатному для використання відповідно його цільового призначення, а також призначення, встановленого договором лізингу.

Колегією суддів встановлено, що причиною виникнення спору у даній справі є вимога лізингодавця до лізингоодержувача про стягнення заборгованості щодо сплати лізингових платежів в сумі 391982,03 грн., пені в сумі 227778,90 грн. за період 25.07.2008 р. по 01.10.2010 р. та 3 % річних в сумі 8313,10 грн., які нараховані за період з 25.12.2009 р. по 11.08.2010 р.

Умови договору свідчать, що за своєю правовою природою договір № №8-03 від 14.01.2008 року є договором непрямого фінансового лізингу.

Правові та економічні засади фінансового лізингу визначені Законом України від 16.12.1997р. № 723/97-ВР "Про фінансовий лізинг" (зі змінами та доповненнями). За цим Законом фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, за якими лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачеві на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Статтею 2 цього Закону встановлено, що відносини, які виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Статтею 806 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до статей 525, 526, 530, 629 Цивільного кодексу України договір є підставою для виникнення зобов'язання, які повинні виконуватись належним чином і в установлений законом строк, відповідно до умов договору; одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 11 Закону України "Про фінансовий лізинг", лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі. Частиною 1 статті 16 цього ж Закону передбачено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.

У п. 5.1 договору визначено порядок сплати лізингових платежів, а саме: лізингоотримувач здійснює оплату лізингових платежів лізингодавцю шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок лізингодавця.

Графік сплати лізингових платежів визначається в розрахунку лізингових платежів (додаток № 2 до договору), який є його невід’ємною частиною.

30.04.2008 року сторони підписали додаткову угоду № 2 до договору фінансового лізингу, відповідно до якого визначили, що відповідач в строк до 25.04.2008 року зобов'язаний сплати платіж в 153289,06 грн., в подальшому щомісячно до 25.05.2011 р. відповідач зобов'язаний сплачувати до 25 числа кожного місяця лізинговий платіж в сумі 42908,64 грн.

Таким чином, колегія суддів встановила, що станом на 24.12.2009 р. лізингоодержувач зобов’язаний був сплатити лізингові платежі за період з 25.04.2008 р. по 24.12.2009 р. в сумі 967122,93 грн. Відповідач сплатив 575140,90 грн., а відповідно заборгованість відповідача становить 391982,03 грн.

Відповідно до статей 32, 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Колегією суддів встановлено, що відповідачем в порушення вищенаведених норм чинного законодавства не подано будь-яких доказів на спростування обставин, які повідомлені позивачем, не надано належних доказів, що підтверджують виконання зобов'язання щодо здійснення лізингових платежів в сумі 391982,03 грн.

Доводи відповідача з посилання на приписи пп. 7.9.6 п. 7.9 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" про те, що після повернення майна лізингоодержувачу відбувся зворотній продаж об'єкта лізингу за звичайною ціною, колегією суддів відхиляються, оскільки за змістом підпункту 7.9.6 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" повернення об'єкту фінансового лізингу орендодавцю без придбання такого об'єкта у власність лише для цілей оподаткування прирівнюється до зворотного продажу орендарем такого об'єкта орендодавцю. Між сторонами у справі виникли зобов'язальні цивільно-правові відносини, які регулюються положеннями Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж з урахуванням особливостей, що встановлюються Законом України "Про фінансовий лізинг".

При цьому, колегія суддів враховує, що ні чинне законодавство, ні умови договору фінансового лізингу, укладеного між сторонами у даній справі, не містить жодних застережень щодо можливості та обов’язку лізингодавця сплачувати лізингоодержувачу вартість об’єкту лізингу у випадку дострокового повернення такого об'єкта без придбання його у власність.

Суд апеляційної інстанції встановив, що кошти сплачені відповідачем на відшкодування (компенсацію) вартості наданого у лізинг майна, є складовою частиною лізингових платежів, повернення яких лізингоодержувачем у зв'язку з розірванням договору фінансового лізингу ні законом, ні цим договором не передбачено. За таких обставин, у відповідача були відсутні правові підстави здійснювати зарахування зустрічних вимог у відповідності до статті 601 Цивільного кодексу України.

При цьому, враховуючи те, що за змістом частини 3 статті 653 Цивільного кодексу України у разі розірвання договору, зобов’язання припиняється з моменту досягнення домовленості про розірвання договору, якщо інше не встановлено договором, колегія судів дійшла висновку, що відповідач зобов'язаний сплати на користь позивача лізингові платежі згідно графіку станом на 24.12.2009 р.

За таких обставин, враховуючи відсутність в матеріалах справи доказів сплати боргу, колегія суддів відзначає, що місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги щодо стягнення 391982,03 грн. основного боргу підлягають задоволенню.

Статтями 610, 612 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання); боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

За змістом статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене цивільним законодавством право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Отже, інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов'язання (постанова ВСУ від 16.05.2006 у справі N 10/557-26/155).

Позивачем заявлені вимоги про стягнення 3 % річних в сумі 8044,96 грн., які нараховані за період прострочення з 25.12.2009 р. по 11.08.2010 р. на суму боргу 425566,83 грн. (розрахунок - а.с. 5, т.1 ). Суд першої інстанції визнав позовні вимоги в цій частині обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенні у розмірі, який визначений позивачем.

Враховуючи те, що матеріалами справи підтверджується прострочення відповідачем виконання грошового зобов’язання, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду вважає, що місцевий господарський суд дійшов вірного висновку щодо наявності правих підстав стягнення з відповідача 3 % річних. Разом з тим, суд апеляційної інстанції, вважає, що позивачем та судом першої інстанції невірно визначений розмір 3 % річних за заявлений період, оскільки безпідставно не враховано, що за змістом частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України три проценти річних нараховуються виходячи від простроченої суми. Станом на 25.12.2009 р., як встановлено судом апеляційної інстанції, розмір простроченої суми становив 391982,03 грн., а не 425566,83 грн., як помилково зазначив позивач в своєму розрахунку.

За таких обставин, колегія суддів встановила, що належний розмір 3 % річних за заявлений період (з 25.12.2009 р. по 11.08.2010 р.) становить 7 377,85 грн. (391 982,03 грн. * 3 %*229 днів/365), в свою чергу, рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні.

Позивачем також заявлені вимоги про стягнення пені в сумі 227778,90 грн., яка нарахована за період 25.07.2008 р. по 01.10.2010 р. (розрахунок а.с. 38-41, т. 1).

Суд першої інстанції відмовив в позові в цій частині, зазначивши про розірвання договору № 8-03 від 14.01.2008 року на підставі договору від 14.01.2009 року, а також про застосування строків позовної давності, передбачених частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України.

Колегія суддів вважає висновок в цій частині неправильним та таким, що не ґрунтується на нормах чинного законодавства.

Колегією суддів встановлено, що договір фінансового лізингу розірвано з 24.12.2009 р. на підставі договору від 24.12.2009 року, а не на підставі договору від 14.01.2009 р., як помилково відзначив суд першої інстанції.

Згідно статті 202 Господарського кодексу України господарське зобов’язання припиняється у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

Статтею 653 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі розірвання договору, зобов’язання припиняється з моменту досягнення домовленості про розірвання договору, якщо інше не встановлено договором.

При цьому, відповідно до Роз’яснення ВАС "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними" № 02-5/111 від 12.03.1999р. домовленість сторін про розірвання угоди не виключає обов’язок проведення між сторонами розрахунків за зобов’язаннями, що виникли до розірвання угоди, у тому числі застосування заходів майнової відповідальності за невиконання (неналежне виконання) зобов’язань.

За таких обставин, колегія суддів відзначає, що розірвання договору не звільняє від обов’язку лізингодержувача сплатити лізингові платежі за період до 24.12.2009 р., а також штрафні санкції, що встановлені договором, за невиконання (неналежне виконання) зобов’язань по сплаті вказаних лізингових платежів, оскільки припинення зобов’язань за договором за домовленістю сторін не звільняє сторони від відповідальності за порушення зобов'язань, які мали місце до розірвання договору.

Крім того, суд апеляційної інстанції вважає помилковим висновок суду першої інстанції про застосування строків позовної давності, передбачених частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України, оскільки частина 6 статті 232 передбачає строк, у межах якого нараховуються штрафні санкції, у разі якщо інше не встановлено Законом або договором. Разом з тим, строк, протягом якого особа може звернутися до суду за захистом свого порушеного права встановлюється Цивільним кодексом України. Зокрема, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 258 Цивільного кодексу України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Отже, пеня може бути розрахована лише за шість місяців з дня виникнення прострочення та стягнена в межах року, що передує зверненню позивача до суду із відповідною вимогою.

Колегією суддів здійснено розрахунок пені за заявлений позивачем період з 26.07.2008 р. по 01.10.2010 р. з урахуванням вимог частини 6 статті 232 Господарського кодексу України та встановлено, що належний розмір пені становить 64076,12 грн., а відтак в задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені в сумі 163702,78 грн. слід відмовити, як такі, що нараховані понад строк, встановлений частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України.

Розрахунок суми пені з 26.07.2008 р. по 01.10.2010 р. з урахуванням вимог частини 6 статті 232 Господарського кодексу України

Розмір договірної пені - подвійна облікова ставка НБУ

Разом з тим, враховуючи, що відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності, позивачем не обґрунтовано причин пропуску строку позовної давності, апеляційний суд дійшов висновку, що до заявлених позовних вимог щодо стягнення пені в сумі 29774,41 грн., яка нарахована до 17.08.2009 р. слід відмовити, в зв'язку з пропуском позивачем строків позовної давності.

Розрахунок суми пені з урахуванням строків позовної давності

З огляду на встановлені обставини, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги в частині стягнення пені підлягають задоволенню частково в сумі 34331,71 грн. В стягненні пені в сумі 163702,78 грн. слід відмовити, як така, що нарахована без урахування вимог частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, в стягненні пені в сумі 29774,41 грн. слід відмовити, в зв’язку зі спливом строків позовної давності, встановлених пунктом 1 частини 2 статті 258 Цивільного кодексу України.

Згідно із пунктом 4 частини 1 статті 103 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги має право змінити рішення.

Відповідно до пунктів 1,4 частини 1 статті 104 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для зміни рішення суду першої інстанції в розумінні статті 104 Господарського процесуального кодексу України, а саме: в частині стягнення пені та 3 % річних, як таке, що прийнято з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права, а також при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи.

Відповідно до вимог пункту 10 частини 2 статті 105 Господарського процесуального кодексу України у постанові має бути зазначений новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.

Судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених вимог за правилами норм статті 49 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 49, 99, 101, п. 4 ч. 1 ст. 103, ч.1 ст.104, ст.105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1.          Апеляційну скаргу Державного підприємства "Готель "Спорт" залишити без задоволення.

2.          Рішення Господарського суду міста Києва від 22.10.2010 року у справі № 46/395 змінити, виклавши пункт 2 резолютивної частини рішення в наступній редакції.

"2. Стягнути з Державного підприємства "Готель "Спорт" (03150, м. Київ, вул. Червоноармійська, 55, ідентифікаційний код 01997700) на користь Відкритого акціонерного товариства "АРМА-Лізинг" (03037, м. Київ, просп. Червонозоряний, 52, ідентифікаційний код 32552855) 391982,03 грн. основного боргу, 7377,85 грн. 3 % річних, 34331,71 грн. пені, 4336,92 грн. державного мита та 162,96 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу".

3.          В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 22.10.2010р. у справі №46/395 залишити без змін.

4.          Доручити Господарському суду міста Києва видати наказ на виконання зазначеної постанови суду.

5.          Матеріали справи № 46/395 повернути Господарському суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий суддя                                                                      

Судді                                                                                          

20.12.10 (відправлено)