Рішення № 128121046, 10.06.2025, Центральний районний суд м. Миколаєва

н\п 2-п/490/9/2025 Справа № 490/8391/20

Центральний районний суд м. Миколаєва

_____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2025 року Центральний районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого судді - Черенкової Н.П.

при секретарі - Романової К.Т.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-

ВСТАНОВИВ:

Представник АТ КБ «Приватбанк» звернувся до суду із вказаним позовом. В обґрунтування позову зазначив, що ОСОБА_1 звернувся до АТ КБ «Приватбанк» з метою отримання банківських послуг, у зв`язку з чим 27.06.2008 року підписав заяву № б/н, згідно якої йому було відкрито кредитний рахунок та встановлено початковий кредитний ліміт, який в подальшому відповідачем збільшувався. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг» та «Тарифами», які викладені на банківському сайті, складає між ним та Банком Договір про надання банківських послуг, що підтверджується підписом у заяві. АТ КБ «Приватбанк» свої зобов`язання за Договором виконав у повному обсязі. Відповідач свої зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконав, у зв`язку з чим станом на 11.10.2020 року має заборгованість за кредитним договором в розмірі 23162,61 грн.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 16.12.2020 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Заочним рішенням Центрального районного суду м.Миколаєва від 28.04.2021 року в справі №490/8391/20 позовні вимоги задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором б/н від 27.06.2008 року в сумі 23162,61 грн, яка складається з: 15454,93 грн - заборгованість за тілом кредиту, 6679,05 грн - заборгованість за простроченими відсотками, 1028,63 грн заборгованість за відсотками нарахованими на прострочений кредит згідно ст. 625 ЦК України та витрати по сплаті судового збору в сумі 2102,00 грн.

26.06.2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про перегляд заочного рішення від 28.04.2021 року у справі №490/8391/20 за позовом Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 18.07.2023 року скасовано заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 28.04.2021 року у справі №490/8391/20 за позовом Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Справу призначено до розгляду в спрощеному позовному провадженні з викликом (повідомленням) сторін.

17.08.2023 року від відповідача ОСОБА_1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі з наступних підстав.

Відповідач стверджує, що в матеріалах справи позивачем надано копію заяки на отримання кредиту від 27.06.2008 р. В даній заявці встановлена базова процентна ставка по кредитному ліміту на момент укладення договору в розмірі 2,5% на місяць із розразунку 360 днів на рік, або 30% річних. Проте, при отриманні кредиту, як вбачається із розрахунку заборгованості, наданого позивачем, місячна процентна ставка збільшувалась від 34,8% річних з 01.09.2014 до 42% річних станом 31.07.2020.

Як вбачається із заявки, кредитна ставка є фіксованою, 2,5% на місяць або 30% річних. Зміна відсоткової ставки більше 30% річних є незаконною, оскільки пунктом 5.3 Умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку передбачено інформування позичальника про зміну тарифів, чого банком зроблено не було. Позивачем не надано письмових доказів про мою згоду на збільшення відсоткової ставки.

Крім того, відповідач стверджує, що матеріали справи не містять підтверджень, що саме цю редакцію Умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, яку позивач надав до суду, він розумів та ознайомився під підпис і погодився з ними, підписуючи заяву від 27.06.2006 року.

Відповідач вказує, що, виходячи із наданих до суду розрахунків, ПриватБанк одностороньо без його згоди ще у вересні 2014 року підняв відсоткову ставку, що є порушенням чинного законодавства та стягнення з нього зайвих коштів. Таким чином, за встановленою відсотковою ставкою 2,5% на місяць, за виключенням додаткових витрат не обумовлених договором, які Приватбанк також стягував, його переплата за тілом кредита та відсотками станом на 11.01.2020 року складала 2851,39 гривень.

Крім того, відповідач зазначає, що у виписці по рахункам станом на 20.10.2015 заборгованість по кредитній картці № НОМЕР_1 була повністю погашена. Згідно умов договору, термін дії картки № НОМЕР_1 сплив у грудні 2011 року. 07 квітня 2016 року позивач відкрив йому новий картковий рахунок без укладення нового договору, №4149625811403540 на який був відкритий кредитний ліміт та доступні для використання кошти, що є спірними по даній справі. Проте, відсотки за використання кредного ліміту нараховувались у розмірі 3,5% на місяць на недіючу карту № НОМЕР_1 , що складає нараховану позивачем суму в розмірі 27 287,101 грн.

Таким чином, нарахування відсотків в розмірі 2,5% на місяць на діючу кредитну картку № НОМЕР_2 не відбувалось, а нарахування відбувалось на іншу кредитну картку яку відповідач не використовував. Тому вважає даний розрахунок позивача є недостовірним та недостатнім для встановлення повних та дійсних обставин справи, які входять до предмета доказування.

Разом з тим, відповідач звертає увагу на те, що нарахування відсотків в розмірі 3,5% на місяць не відповідають арифметичним розрахункам. Так наприклад, йому стало незрозуміло, чому 01.02.2018 на суму заборгованості 17 745,70 грн нараховано відсотків в сумі 635,2 грн, що складає близько 3,5%, а 01.03.2018 на суму заборгованості 18 112,78 грн нараховано відсотків в сумі 1 132,78 грн, що складає близько 6,25% на місяць.

Аналогічне неправомірне нарахування збільшених відсотків мало місце у липні та серпні 2018 року, 01 січня 2019, в період квітень-червень 2019 та в період з вересня 2019 р. по лютий 2020 року. Більш того, майже всі щомісячні нарахування відсоткової ставки складають більше 3,5% які визначені у виписці із рахунку.

Отже, надані позивачем розрахунки не підтверджують належного дотримання умов кредитного договору з боку АТ КБ "Приватбанк" та не можуть бути задоволені у судовому порядку через неможливість на підставі цих доказів встановити дійсні обставини справи.

Також, відповідач не погоджується з нарахуванням страхового платежу за договором "Страхування кредитного ліміту" та вказує на безпідставне списання страхового платежу за договором "Страхування кредитного ліміту", яке мало місце з 25.08.2016 по 05.09.2019.

Розмір надміру стягнутих коштів за операцію "Стараховий платіж за договором "Страхування кредитного ліміту" складає 4351,22 грн. Крім того, зазначена сума включалась до загальної суми заборгованості та збільшувалась за рахунок нарахованої процентної ставки, зазначеної у розрахунку заборгованості

Відповідач стверджує, що Договір страхування кредитного ліміту він не укладав, страхове свідоцтво від АТ "Приватбанк" або від іншої компанії не отримував, йому не були відомі умови та правила страхування, якими він міг би скористатись.

На підставі вищенаведеного, оскільки будь-яких належних та допустимих доказів стосовно того, що відповідач укладав договір страхування кредитного ліміту, був ознайомлений з його змістом і погодився на списання коштів з кредитного ліміту, представником позивача не надано та матеріали справи цих доказів не містять, тому позов в цій частині не підлягає задоволенню.

Також, відповідач зазначає, що у виписці по руху коштів позивачем беспідставно нарахована пеня за прострочку за кредитом на суму понад 100 грн. по картці, а саме:

1. Станом на 20.10.2015 заборгованість по кредитній картці №5577212902777039 складала 0,00 грн. Кошти по даній картці не використовувались, ліміт на карту не збільшувався. Отже, безпідставним є нарахування пені на суму, яка повністю погашена.

2. У заявці на отримання кредиту відсутні будь-які умови Приватбанку про стягнення пені за прострочку за кредитом на суму понад 100грн.

Відповідач звертає увагу Суду, що в жодних документах з якиим він ознайомлювався, відсутній встановлений розмір даної неустойки, а отже позивачем протиправно стягнуто з нього кошти за даною операцією.

Загальний розмір нарахованої пені за простроченим кредитом понад 100 грн, по кредитній картці №5577212902777039 складає 700 грн.

Отже, відповідач вказує, що АТ КБ "ПРИВАТБАНК" незаконно, всупереч умовам договору кредитування, без його відома, в одностороньому порядку списав з нього надлишкові кошти за нарахування пені за простроченим кредитом понад 100 грн, в розмірі 700 грн.

Оскільки, позивачем не надано розрахунку заборгованості за відсотками нарахованими на прострочений кредит згідно ст.625 ЦК України у відповідності до правил розрахунку інфляційних витрат та подвійної облікової ставки НБУ, відповідач вважає, що дана сума в розмірі 1028,63 грн не має арифметичного підгрунття та не підлягає задоволенню.

За такого, враховуючи вищевказане, відповідча просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, в зв`язку з їх безпідставністю.

Ухвалою судувід 18.03.2024року відкладеносудовий розглядсправи,витребувано вАТ КБ«ПриватБанк» випискупо кредитнійкартці ОСОБА_1 № НОМЕР_2 з наданнямрозгорнутого розрахункута виписку по кредитній картці ОСОБА_1 №5577212902777039 з наданням розгорнутого розрахунку .

23.08.2024 року від представника АТ КБ «Приватбанк», на виконання вимог ухвали від 18.03.2025 року надійшли виписки по каркам №4149625811403540 та №5577212902777039, без надання розгорнутих розрахунків.

Ухвалою суду від 23.10.2024 року відкладено судовий розгляд справи, роз`яснено ОСОБА_1 право на подання до суду висновок експерта по судово-економічнійбухгалтерській експертизі, складений на його замовлення, що відповідає приписам ч.1 ст. 106 ЦПК Україн, витребувано у АТ КБ«ПриватБанк»розгорнутий розрахунок заборгованості ОСОБА_1 по кредитним карткам №4149625811403540 та №5577212902777039.

09.04.2025 року представником АТ КБ «Приватбанк» подано до суду заяву, в якій повідомлено, що на виконання ухвали суду, надати більш детальний розрахунок заборгованості не виявляється можливим з технічних причин, а з метою встановлення судом обставин нарахування та погашення складових заборгованості, направлено на адресу суду виписку по кредитному рахунку Клієнта

Представник позивача в судове засідання не з`явився, про час та місце слухання справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив, клопотання чи заяви про відкладення судового засідання чи розгляд справи за відсутності представника АТ КБ «Приватбанк» суду не надано.

Відповідач в судове засідання не з`явився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності, проти задоволення позовних вимог заперечував.

Якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (Постанова ВС від 24.10.2024 у справі №752/8103/13-ц).

За такого, суд вважає, що підстав для відкладення розгляду справи немає, оскільки наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення рішення, адже основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. За таких обставин, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності сторін на підставі наявних у справі письмових доказів, що відповідає приписам ст. 223 ЦПК України.

Згідно ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши письмові докази, оцінивши докази кожен окремо та в їх сукупності, повно, об`єктивно та всебічно з`ясувавши обставини справи, приходить до наступного висновку.

Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17Закону України«Про виконаннярішень тазастосування практикиЄвропейського судуз правлюдини» від23лютого 2006року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст. 1, 3 ЦК України, ст. ст. 2, 4-5, 12-13, 19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Так, за ст.11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Договір, в тому числі і договір кредиту, є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до АТ КБ «Приватбанк» з метою отримання банківських послуг, у зв`язку з чим 27.06.2008 року підписав Заяву № б/н, згідно якої йому було відкрито кредитний рахунок та встановлено початковий кредитний ліміт, який в подальшому відповідачем збільшувався. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг» та «Тарифами», які викладені на банківському сайті, складає між ним та Банком Договір про надання банківських послуг, що підтверджується підписом у заяві.

Крім того, відповідач своїм підписом в Заяві підтвердив отримання та ознайомлення з інформацією про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту. Як вбачається з вказаної Заяви, ОСОБА_1 оформлено кредитну картку «Універсальна», з кредитним лімітом в сумі 1400,00 грн та базовою процентною ставкоюяка по кредитному ліміту на момент підписання договору становила 2,5 % в місяць із розрахунку 360 днів в році.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, банк подав до суду Анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у АТ КБ «ПриватБанк», витяг з умов та правил надання банківських послуг, розрахунок заборгованості, виписку по рахунку, довідку про зміну умов кредитування, довідку про видані картки із зазначенням їх номеру та строку дії та копію паспорту громадянина України - відповідача.

Згідно Довідки про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки, а також виписки по картковому рахунку в період з 27.06.2008 року по 11.10.2017 року сума наданого кредитного ліміту збільшилася до 18 000,00 грн, а 06.08.2018 р. кредитний ліміт зменшено до 0,00 грн.

Відповідно до наданої позивачем виписки з карткового рахунку відповідача вбачається, що банк виконав свої зобов`язання, відкрив відповідачу картковий рахунок та видав кредитну картку, якою останній користувався, здійснюючи відповідні платежі.

Згідно довідки про надані кредитні картки, ОСОБА_1 тричі перевипущено картку «Універсальна» у зв`язку з закінченням її строку дії, а саме: 27.06.2008 р. - № НОМЕР_1 терміном дії до 12/11; 23.02.2011 р. - № НОМЕР_3 , терміном дії до 11/14; 07.04.2016 р. - № НОМЕР_2 , терміном дії до 05/19.

Платіжна картка - електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором

Кредитна банківська платіжна картка надає змогу здійснювати операції за дебетом картрахунку в межах установленого банком-емітентом ліміту кредиту.

Позивачем також надано розрахунок заборгованості за договором №б/н від 27.06.2008 р., з якого вбачається, що станом на 11.10.2020 року заборгованість складає 23162,61 грн, з яких: 15454,93 грн - заборгованість за тілом кредита; 6679,05 грн - заборгованість за простроченими відсотками; 1028,63 грн - заборгованість за відсотками нарахованими на прострочений кредит згідно ст. 625.

Як вбачається з виписки по договору №б/н за період 27.06.2008 по 01.03.2020, позичальник користувався кредитними коштами та частково виконував свої кредитні зобов`язання щодо повернення цих коштів, зазначено операції, дати їх проведення, номера картки та суми валютування й залишку на картці.

Відповідно до п. 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04.07.2018 р. .№ 75 виписки з клієнтських рахунків є підтвердженням виконаних за операційний день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.

Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що виписки за картковими рахунками (по кредитному договору) можуть бути належними доказами щодо заборгованості по тілу кредиту за кредитним договором. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16.09.2020 року по справі № 200/5647/18, від 28.10.2020 року по справі № 760/7792/14-ц, від 22 квітня 2024 року по справі № 559/1622/19.

Щодо стягнення тіла кредиту та відсотків.

Так, у відповідності до вимог частин першої, другої статті 207ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 1054ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Частиною другою статті 1054ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 633ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

За змістом статті 634цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «Приватбанк»).

Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Відтак, з огляду на зміст статей 633, 634ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

За змістом статті 1056-1ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. Встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком, іншою фінансовою установою в односторонньому порядку.

Відповідно до частини першої статті 1048ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).

Так, пред`являючи вимоги про стягнення кредиту, банк просив у тому числі, крім тіла кредиту, стягнути заборгованість за відсотками за користування кредитом.

З розрахунку заборгованості, наданого суду позивачем АТ КБ «ПриватБанк», вбачається, що процентна ставка, обумовлена сторонами у Анкеті-заяві від 27.06.2008 р в розмірі 2,5%, банком не застосовувалася, а вже починаючи з 27.06.2008 р. процентна ставка нараховувалася у розмірі 30,0%, а з 01.09.2014 року збільшена до 34,80 %, з 01.06.2015 року процентна ставка встановлена у розмірі 3,60 %, з 01.04.2016 року процентна ставка становила 3,50%.

За такого, вбачається, що банком змінювалася та нараховувалася процентна ставка в розмірі, який не погоджений з відповідачем. Доказів укладення додаткових договорів з відповідачем, в яких узгоджувалися б вказані вище процентні ставки, позивачем суду не надано.

Отже, безпідставно нараховуючи відсотки за користування кредитом у збільшеному розмірі, а згодом відносячи цю заборгованість до простроченого кредиту та повторно нараховуючи відсотки, банк незаконно та штучно збільшував суму заборгованості.

Відповідач же цю неправомірно нараховану заборгованість погашав, що також простежується з виписки по рахунку.

Грошові кошти, які були сплачені ОСОБА_1 на погашення заборгованості, неправомірно відносилися на погашення протиправно збільшених відсотків та тіла кредиту, збільшеного за рахунок списання цих відсотків. Отже, розмір заборгованості, заявлений позивачем, визначений всупереч вимог закону та умов договору.

Разом з цим, банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв`язку з волевиявленням однієї із сторін (зміни кредитної політики банку).

Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України, зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банкам забороняється в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема, збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами або зменшувати її розмір за договорами банківського вкладу (крім вкладу на вимогу), за винятком випадків, встановлених законом.

В матеріалах справи відсутні відомості про узгодження між сторонами змінюваної процентної ставки.

Враховуючи, що позичальник періодично здійснював погашення за наданим кредитом, у т.ч. й нарахувань, не передбачених в анкеті-заяві, суд позбавлений можливості встановити дійсний розмір заборгованості за відсотками.

Неправильність розрахунку позивача полягає не в арифметичних діях, а в принципах та підставах нарахування боргу, що безумовно впливає на його розмір, який не може ґрунтуватися на припущеннях.

Іншого належного розрахунку заборгованості за відсотками, який би відповідав обумовленими сторонами умовами кредитування, позивач до позову не долучив, вимоги ухвал суду не виконав.

Відтак, наявний у матеріалах справи розрахунок заборгованості за відсотками не є безспірним доказом їх розміру, а тому позовні вимоги про їх стягнення не можуть бути задоволені.

З наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що банк погашав проценти за рахунок тіла кредиту (4-та колонка розрахунку заборгованості). Вказане не відповідає суті кредитних правовідносин, оскільки проценти за своєю суттю є платою за користування кредитними коштами. Отже, банк безпідставно збільшив тіло кредиту за рахунок процентів.

Згідно наданого банком розрахунку заборгованості, категорія «заборгованість за простроченим тілом кредиту» частково сформована з відсотків, що зараховані банком для погашення за рахунок кредиту, тобто не є тілом кредиту, що фактично отримане відповідачем. Позивачем безпідставно була збільшена заборгованість відповідача по тілу кредиту за період з 01.06.2016 року по 01.06.2019 року за рахунок кредитних коштів графа «Відсотки погашені за рахунок кредиту».

За цих підстав є неправомірним стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за простроченим тілом кредиту на суму 15454,93 грн, оскільки банком нараховані грошові кошті в рахунок погашення заборгованості по простроченим відсотками, розмір яких не погоджено з відповідачем у сумі 19719,33 грн, які б необхідно було б зарахувати в суму погашення заборгованості за тілом кредиту.

Крім того, як вбачається з виписки по картковому рахунку відповідача, за період з 01.01.2009 по 12.05.2019 відповідачем була нарахована комісія за обслуговування (членський внесок) у сумі 793,60 грн.

У Постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Доказів на підтвердження узгодження між позивачем і відповідачем умов щодо нарахування комісій за обслуговування (членський внесок) суду також не надано.

Крім того, з виписки по рахунку відповідача вбачається, що позивачем також нараховувалася пеня за прострочку кредиту на сум понад 100 грн, яка за період з 01.10.2016 по 01.06.2019 становить 700,00 грн.

Відповідно до ст.549ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Частинами 1, 2 статті 551ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно ч. 1 ст.1050ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 ЦК України.

Таким чином, у разі укладення договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).

У Анкеті-заяві про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у Приватбанку, підписаній сторонами 27.06.2008 р., відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді сплати неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру.

Позивач, обґрунтовуючи право вимоги, в тому числі розмір і порядок нарахування відсотків, пені і штрафів, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором, посилався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/як невід`ємні частини спірного договору.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 03.07.2019 у справі № 342/180/17 зробила висновок, що в даному випадку неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.

Надані позивачем Правила надання банківських послуг АТ КБ «ПриватБанк», з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.

Отже, Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в АТ КБ «Приватбанк», які містяться в матеріалах даної справи не містять підпису відповідача, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання заяви-анкети, а тому відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань.

Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили комісійні платежі, розмір пені, термін їх погашення тощо.

Також, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2020 року у справі № 643/5521/19 (провадження №61-20093св19) зазначено, що: «в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). Встановивши, що анкета-заява від 18.03.2011 не містить визначення домовленості сторін про сплату відсотків, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для покладення на відповідача обов`язку по сплаті заборгованості за відсотками пеню, комісію і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами, а відтак, суми надходжень, які банком були розподілені на погашення складових заборгованостей підлягають зарахуванню на погашення саме тіла кредиту. Судова практика у цій категорії справ є незмінною, що не може свідчити про порушення прав банку (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, провадження № 14-131цс19)».

Відтак, з наданих доказів вбачається безпідставне та неправомірне нарахування відповідачу комісій та пені за договором.

Отже, грошові суми у розмірі 793,60 грн та 700,00 грн мали б бути зараховані банком у погашення тіла кредиту, чого банком зроблено не було.

За такого, враховуючи вищевказане, сума заборгованості за тілом кредиту, яка, згідно розрахунку, становить 15454,93 грн, повинна бути зменшена пропорційно незаконно списаним відсоткам, комісії та пені, загальний розмір яких становить 21212,93 грн, що значно перевищує нараховану позивачем заборгованість за тілом кредиту.

За таких обставин, відсутні підстави для задоволення позову і стягнення з відповідача нарахованої Банком заборгованості за тілом кредиту, оскільки як правові, так і фактичні підстави для такого стягнення суду не доведені, а надані позивачем докази вказують на те, що реальна заборгованість за тілом кредиту у відповідача відсутня.

Відмовляючи в задоволенні позову з цих підстав суд приймає до уваги правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року у справі № 697/302/20 (провадження № 61-2498св22).

Щодо стягнення заборгованості за відсотками нарахованими на прострочений кредит згідно ст. 625 ЦК України.

Як вбачається з розрахунку заборгованості та виписки по рахунку відповідача, позивачем з 01.02.2020 по 29.02.2020 нараховано та 01.03.2020 списано з карткового рахунку відповідача проценти відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України у сумі 1028,63 грн.

Суд, перевіривши наданий позивачем розрахунок процентів на підставі статті 625 ЦК України, вважає, що він не ґрунтується на вимогам закону з огляду на таке.

Згідно з частиною другою статті 625ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до розрахунку заборгованості за відсотками нарахованими на прострочений кредит згідно статті 625ЦК України за період з 01.02.2020 по 29.02.2020 розмір заборгованості становить 1028,63 грн. При цьому, позивач здійснюючи розрахунок заборгованості по процентам згідно статті 625ЦК України виходив не із закріпленого в законі розміру 3 процентів, а застосував розмір процентів 84 %.

Крім того, проценти, встановлені ст. 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за ч. 2 ст. 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. За період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та ч. 1 ст. 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої ст. 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Як встановлено судом вище, станом на 01.02.2020 року у відповідача була відсутня заборгованість за кредитом, а отже нарахування відповідачем процентів у відповідності до ст. 625 ЦК України є неправомірним.

Європейський суд з прав людини зауважив, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року)

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Саме на позивача покладено процесуальний обов`язок довести заявлені у позовні вимоги.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до ч.1 ст.81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, крім випадків, установлених ст. 82 ЦПК України. Належними доказами в розумінні ст.77ЦПК України є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Відповідно до ст.89ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, оцінюючи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, виходячи з принципів розумності, пропорційності, виваженості, справедливості, з урахуванням балансу інтересів сторін, меж дозволеного втручання, вирішуючи позови у межах заявлених вимог, суд приходить до висновку про відмову у задоволені позовних вимог.

Частиною четвертою статті 10ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію прозахист правлюдини іосновоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17Закону України"Провиконання рішеньта застосуванняпрактики Європейськогосуду зправ людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейськоїкомісії з прав людини.

Закон України"Просудоустрій істатус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Згідно позиції Європейського суду з прав людини, сформованої, зокрема у справах "Салов проти України", "Проніна проти України" та "Серявін та інші проти України": принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у справі, суд дійшов висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для ухвалення судового рішення.

Питання про розподіл судових витрат по справі суд вирішує відповідно до ст. 141 ЦПК України.

В позові відмовлено, тому відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача суми сплачених судових витрат.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст.4, 7, 12, 141, 279, 280 ЦПК України, ст.ст. 526, 530, 1054 ЦК України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Повний текст рішення виготовлено 10 червня 2025 року.

Суддя Н.П. Черенкова