Рішення № 127955755, 09.06.2025, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/17635/24

Провадження № 2/369/4036/25

РІШЕННЯ

Іменем України

09.06.2025 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі: головуючого судді Янченка А.В. за участі секретаря судового засідання Лисяк К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в м. Києві цивільну справу № 369/17635/24 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини,-

В С Т А Н О В И В:

Позивачка звернулась до суду із позовом, в якому просить розірвати шлюб між нею і відповідачем, а також визначити місце мешкання дитини з нею.

В обґрунтування своїх вимог зазначила, що вона з відповідачем перебувають в зареєстрованому шлюбі. Зазначила, що подальше спільне проживання і збереження шлюбу є неможливим і суперечить її інтересам.

З 01.06.2024 року позивач та відповідач не мешкають однією сім`єю, не ведуть спільного господарства. Від шлюбу у сторін є малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , якапостійно проживає разом з позивачем і перебуває на її утриманні.

Відповідач позовні вимоги визнав повністю, просив розглядати справу за його відсутності.

Клопотань про надання строку для примирення сторонами не заявлено.

Суд встановив, що «30» вересня 2017 року позивач уклала шлюб з відповідачем, який зареєстрований у Дніпровському районному у м.Києві відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м.Києві (актовий запис серії НОМЕР_1 ).

Позивачка бажає розірвати шлюб, від шлюбу сторони мають малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , якапостійно проживає разом з позивачем і перебуває на її утриманні.

Відповідач проти розірвання шлюбу та визначення місця мешкання малолітньої дитини з позивачем не заперечував, подав до суду заяву про визнання позову та розгляд справи без його участі.

У судове засідання 27.05.2025 року сторони не з`явилися, про дату та час судового засідання були повідомлені належним чином.

Враховуючи неявку у судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу в порядку ч. 2 ст. 247 ЦПК України не здійснювалося.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 49 Цивільного процесуального кодексу України позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу;

За результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем (ч. 3 ст. 200 ЦПК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Відповідно до постанови Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що за результатами підготовчого провадження є можливим ухвалення судового рішення про задоволення позовних вимог, виходячи з наступних підстав.

За приписами частин третьої, четвертоїстатті 56 СК України,кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини; примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.

Відповідно до частини другоїстатті 112 СК України,суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Частиною третьоюстатті 109СК України передбачено, що шлюб розривається судом, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їх права, а також права їх дітей.

Задовольняючи позов про розірвання шлюбу, суд виходить з того, що добровільність шлюбу - одна з основних його засад. Шлюб - це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім`ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Розірвання шлюбу засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків. Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.

Для поваги до права дружини або чоловіка на пред`явлення вимоги про розірвання шлюбу потрібен прояв другим з подружжя власної гідності, поваги до себе.

Позивач скористався даним правом та звернувся до суду з цим позовом і наполягає на розірванні шлюбу. Збереження шлюбу можливе на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги та підтримки, тобто на тому, що є моральною основою шлюбу, а позивач не має наміру зберігати шлюб з відповідачем.

Оскільки зі змісту позовної заяви вбачається, що шлюб між сторонами має формальний характер, суд дійшов висновку, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу буде суперечити інтересам сторін, що має істотне значення.

Таким чином, позовні вимоги щодо розірвання шлюбу є обґрунтованими.

Щодо вирішення позовних вимог про визначення місця мешкання дитини з позивачем, суд зазначає наступне.

Згідно висновку Виконавчого комітету Вишневої міської ради Бучанського району Київської області від 14.03.2025 року № 3/02-933 визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_1 .

Частиною третьою ст. 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Згідно з ч.1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно із частиною восьмою статті 7 СК України, регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.

Відповідно до положень ст. 157 СК України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Стаття 141 СК України визначає, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Також суд враховує вимоги статті 51 Конституції України, згідно якої кожному із подружжя гарантуються рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї, а також частину шосту статті 7 СК України, відповідно до якої рівність прав і обов`язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї є однією із загальних засад регулювання сімейних відносин, що узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, який неодноразово наголошував, що батьки повинні мати рівні права у спорах про опіку над дітьми, і жодні презумпції, які ґрунтуються на ознаці статі, не повинні братись до уваги (рішення у справі «Зоммерфельд проти Німеччини» («Sommerfeld v. Germany») від 08 липня 2003 року, «Цаунеггер проти Німеччини» («Zaunegger v. Germany») від 03 грудня 2009 року).

Відповідно до положень ч.1 ст.161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Частинами четвертою та п`ятою статті 19 СК України визначено, що при розгляді судом спорів щодо визначення місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

При цьому орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, §54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Відповідно до положень частини першої статті 3, частини першої статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

При цьому положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27.02.1991, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

Зазначених висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, в якій вона відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю.

Суд також враховує висновок Верховного Суду, відображений у постанові від 15.01.2020 по справі №148/1555/17, за яким рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин справи, а вже тільки потім права батьків. Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов`язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюб, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.

При цьому суд враховує обставини життя батька, матері, неповнолітньої дитини, наявність житла у кожного з батьків, де створено належні умови для проживання дитини, наявність стабільного доходу та постійного місця роботи, характеристики сторін, відсутність відомостей про негативну поведінку батьків щодо дитини, та вважає, що кожен із батьків здатен забезпечити належні умови проживання та виховання дитини, право дитини на здоров`я.

Проте, суд при вирішенні цього спору має враховувати в першу чергу інтереси самої дитини і діяти так, щоб забезпечити її найкращі інтереси з урахуванням при оцінці віку дитини, її поглядів, індивідуальність, збереження сімейного оточення і підтримання відносин, піклування, захист і безпеку дитини, вразливе положення тощо, право дитини на здоров`я.

Враховуючи викладене, беручи до уваги малолітній вік, а також те, що дитина тривалий час проживає з позивачем у звичних для неї умовах, ставлення матері до виконання своїх батьківських обов`язків, відсутність обставин, які б унеможливлювали проживання дитини з матір`ю, проживання батька окремо, суд приходить до висновку про можливість визначення місця проживання малолітньої дитини з матір`ю.

При цьому суд вважає за необхідне роз`яснити сторонам, що той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Враховуючи те, що позивачем у позовні заяві не заявлялося про стягнення судових витрат, питання щодо розподілу судових витрат не вирішувалося.

Керуючись ст.ст. 56,109,112 СК України, 12-13, 81, 141-142, 206, 247, 258 - 259, 263 - 265, 268, 272 - 273, 354-355, 430 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини задовольнити.

Розірвати шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , який зареєстровано «30» вересня 2017 року у Дніпровському районному у м.Києві відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м.Києві (актовий запис серії НОМЕР_1 ), актовий запис № 2261.

Визначити місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю ОСОБА_1 .

Інформація пропозивача: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 .

Інформація провідповідача: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного судового рішення: 09.06.2025 року.

Суддя А.В. Янченко