Рішення № 127768789, 30.05.2025, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

30.05.2025 р. справа №520/8663/25

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі за текстом - Відповідач №1), ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі за текстом - Відповідач №2), Комісії з розгляду питань щодо надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період ІНФОРМАЦІЯ_3 (далі за текстом - Відповідач №3) провизнання незаконними дій та зобов`язання вчинити певні дії,встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання незаконними дій ІНФОРМАЦІЯ_4 відносно відмови ОСОБА_1 в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації; 2) зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_4 надати ОСОБА_1 відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстави, яка визначена п.14 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Аргументуючи ці вимоги, зазначав, що надав до органу військового управління усі необхідні документи для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період у звязку із постійним доглядом за прабабусею ОСОБА_2 . Наголошував, що вчинена субєктом владних повноважень відмова є протиправною.

Відповідач №1 був сповіщений про розгляд справи завчасно та у передбачений процесуальним законом спосіб, але не виконав обов`язку із подання відзиву та доказів в обґрунтування незгоди із позовом.

Відповідач №2 із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що заявник встановленим порядком не підтвердив родинні зв`язки другого або третього ступеня споріднення з ОСОБА_2 . Документи про наявність у ОСОБА_2 членів сім`ї першого ступеня споріднення Заявником не надані. Для особи ОСОБА_2 , за якою здійснюється догляд, заявником не наданий один з таких документів, що підтверджує інвалідність особи: довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією за формою, затвердженою МОЗ, або посвідчення, яке підтверджує відповідний статус та інші документи, передбачені додатком 5 до Порядку. Отже, документи приєднані заявником до заяви, не містять повну та об`єктивну інформацію для реалізації права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, підстави відповідно до вимог п.14 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку» встановленим порядком не підтверджені, а тому Комісією було прийнято рішення про відмову у наданні відстрочки від призову на військову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Відповідач №3 був сповіщений про розгляд справи завчасно та у передбачений процесуальним законом спосіб, але не виконав обов`язку із подання відзиву та доказів в обґрунтування незгоди із позовом.

Позов було отримано судом 11.04.2025р.

Рішення про відкриття провадження в адміністративній справі було прийнято 14.04.2025р.

Відзив на позов від відповідача №2 отриманий судом - 26.05.2025р.

Оскільки добуті судом докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, відомі учасникам спору і у даному конкретному випадку відсутні будь-які перешкоди у наданні доказів відносно таких відомостей, строки подачі процесуальних документів збігли і сторони не заяви ані про намір на подачу відповідних процесуальних документів, ані про існування нездоланних перешкод у реалізації такого наміру, завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.

Тому суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

З приєднаних до матеріалів справи доказів судом зясовано, що заявником до Відповідача №2 Лозівського РТЦКтаСП Харківської області було подано звернення з приводу надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у порядку п.14 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у звязку із твердженням про здійснення постійного догляду за прабабусею ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ).

Доказів включення до складу цього звернення документів про родинні відносини та про відсутність інших осіб, які мають обовязок здійснювати догляд за ОСОБА_2 (а саме: дітей ОСОБА_2 , чоловіка ОСОБА_2 , онуків ОСОБА_2 ) заявником до суду не подано.

Окрім того, заявником у ході розгляду справи і до матеріалів справи не подано жодних доказів про існування родинних стосунків із ОСОБА_2 та про відсутність у ОСОБА_2 інших родичів першого ступеня споріднення, котрі у силу закону обтяжені обовязком здійснювати догляд за ОСОБА_2 .

Повідомленням від 03.04.2025р. відповідач №2 сповістив заявника про те, що за рішенням відповідача №3 у формі протоколу від 02.04.2025р. №72 було відмовлено у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період у звязку із постійним доглядом за ОСОБА_2 у звязку із неподанням документів про коло осіб першого ступеня споріднення.

Стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення саме суб`єкта владних повноважень відповідача №2 з приводу ненадання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є субєктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Суд нагадує, що згідно з ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до ст.23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов`язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

За приписами ст.ст.17 і 65 Конституції України до згаданих вище обов`язків людини перед суспільством належить обовязок з приводу захисту суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності України у спосіб відбуття військової служби відповідно до закону.

Таким законом є Закон України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу", згідно з п.3 ст.1 якого військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Суд окремо зауважує, що у силу спеціального застереження ч.5 ст.1 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

До згаданих підстав можуть бути віднесені, зокрема, положення ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" (коли громадяни звільняються від виконання військового обовязку у спосіб припинення проходження військової служби), положення ст.17 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" (коли громадяни отримують відстрочку від направлення на проходження базової військової служби), положення ст.18 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" (коли громадянам надається звільнення від проходження базової військової служби), ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (коли громадяни отримують відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації).

Відтак, у контексті згаданих у ч.1 ст.2 КАС України обєктів судового захисту у перелічених вище випадках потенційним обєктом судового захисту є не право громадянина України на непроходження військової служби (чи на припинення проходження військової служби), а інтерес громадянина України на безстрокове чи тимчасове увільнення від виконання військового обов`язку.

При цьому, за суттю та правовою природою військовий обовязок не може бути кваліфікований у якості міри юридичної відповідальності, заходу державного впливу, заходу державного примусу, заходу державного реагування, санкції чи покарання.

Тому правила виконання військового обовязку та механізми і процедури вчинення субєктами владних повноважень управлінських волевиявлень відносно виконання громадянами України військового обовязку мають визначатись нормами національного закону України, чинного на календарну дату вчинення субєктом владних повноважень відповідного управлінського волевиявлення, а не за приписами тих актів законодавства, котрі станом на настання указаної події втратили чинність.

Тож до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення ст.58 Конституції України.

Відповідно до ч.1 ст.3 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За змістом ч.9 ст.1 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають взяттю на військовий облік; призовники - особи, які взяті на військовий облік; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.

Як то указано у ч.10 ст.1 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу", громадяни України, які підлягають взяттю на військовий облік, перебувають на військовому обліку призовників або у запасі Збройних Сил України, у запасі Служби безпеки України, розвідувальних органів України чи проходять службу у військовому резерві, зобов`язані, зокрема, виконувати правила військового обліку, встановлені законодавством.

З наведеного слідує, що до категорії військовозобовязаних за загальним правилом належать усі громадяни України чоловічої статі, які підлягають взяттю на військовий облік безвідносно до факту фактичного знаходження на такому обліку (тобто громадянин, котрий підлягає військовому обліку, але з будь-яких причин не знаходиться на військовому обліку не втрачає статусу військовозобовязаного).

Згідно з ч.3 ст.33 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" військовий облік усіх призовників, військовозобов`язаних та резервістів ведеться за місцем їх проживання і відповідно до обсягу та деталізації поділяється на персонально-якісний, персонально-первинний та персональний.

Отже, повноваженнями на ведення військового обліку відносно конкретного громадянина України чоловічої статі наділений виключно орган військового управління територіальний центр комплектування та соціальної підтримки за офіційно зареєстрованою адресою місця проживання громадянина.

Наведене підтверджується змістом положень ч.3 ст.37 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу", де указано, що призовники, військовозобов`язані та резервісти після прибуття до нового місця проживання зобов`язані в семиденний строк стати на військовий облік.

Правила та механізми військового обліку деталізовані нормами Закону України від 16.03.2017р. №1951-VIII "Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів", Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (затверджені постановою КМУ від 30.12.2022р. №1487; далі за текстом - Порядок №1487), Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (затверджено постановою КМУ від 23.02.2022р. №154; далі за текстом - Положення №154), Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (затверджений постановою КМУ від 16.05.2024р. №560; далі за текстом - Порядок №560), Правил військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (затверджені постановою КМУ від 30.12.2022р. №1487; далі за текстом - Правила №1487).

Розглядаючи справу в аспекті обсягу та правової природи повноважень державних органів у справі виконання військового обов`язку, суд зважає на те, що відповідно до п.1 та п.3 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (затверджено постановою КМУ від 23.02.2022р. №154; далі за текстом Положення №154) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки у розмінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України і ст.ст.28, 58 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №548-ХIV) є єдиноначальним субєктом владних повноважень.

Натомість, Комісія для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) згідно з п.57 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (затверджений постановою КМУ від 16.05.2024р. №560; далі за текстом Порядок №560) та Постійно діюча комісія із встановлення факту здійснення особою постійного догляду при районних, міських держадміністраціях (військових адміністраціях), виконавчих органах сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад згідно з п.61 Порядку №560 є колегіальними державними органами.

Згідно з п.57 Порядку №560 для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі: голова комісії - керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу); члени комісії - представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров`я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації).

Відповідно до п.58 Порядку №560 за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов`язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім`я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу (військовозобов`язані СБУ чи розвідувальних органів - голові Комісії в Центральному управлінні або регіональному органі СБУ чи відповідному розвідувальному органі) за місцем перебування на військовому обліку заяву за формою згідно з додатком 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5.

Під час подання заяви військовозобов`язаний пред`являє військово-обліковий документ (військово-обліковий документ в електронній формі). Заява військовозобов`язаного підлягає обов`язковій реєстрації в день її подання.

Тож повноваженнями на вчинення управлінського волевиявлення з приводу надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період у звязку із постійним доглядом за хворим родичем або з приводу відмови у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період у звязку із постійним доглядом за хворим родичем наділений саме відповідач №3, а не відповідача №2 (як на цьому помилково наполягає заявник).

Стосовно способу виконання військового обовязку в частині військового обліку суд зазначає, що згідно з ч.11 ст.38 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" призовники, військовозобов`язані, резервісти в разі зміни їх сімейного стану, стану здоров`я, адреси місця проживання (перебування), номерів засобів зв`язку та адреси електронної пошти (за наявності електронної пошти), освіти, місця роботи, посади зобов`язані особисто в семиденний строк повідомити про такі зміни відповідні органи, де вони перебувають на військовому обліку, у тому числі у випадках, визначених Кабінетом Міністрів України, через центри надання адміністративних послуг та інформаційно-телекомунікаційні системи.

Суд вважає, що використання законодавцем у даному конкретному випадку юридичної конструкції "особисто повідомити" за відсутності чітко обумовленого національним законом України застереження (виключення) означає існування у військовозобов`язаного обовязку особисто прибути із відповідним зверненням до органу військового управління територіального центру комплектування та соціальної підтримки, позаяк у разі подання будь-якого звернення засобами поштового або телекомунікаційного звязку кваліфікаційна ознака особистого повідомлення є відсутньою.

Послідовне запровадження умов для саме такого тлумачення змісту юридичної конструкції "особисто повідомити" згадано законодавцем у п.58 Порядку №560, де указано, що за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов`язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім`я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу (військовозобов`язані СБУ чи розвідувальних органів - голові Комісії в Центральному управлінні або регіональному органі СБУ чи відповідному розвідувальному органі) за місцем перебування на військовому обліку заяву за формою згідно з додатком 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5.

Під час подання заяви військовозобов`язаний пред`являє військово-обліковий документ (військово-обліковий документ в електронній формі). Заява військовозобов`язаного підлягає обов`язковій реєстрації в день її подання.

Кореспонденція юридичної конструкції "особисто повідомити" із юридичною конструкцією юридичної конструкції "пред`являє військово-обліковий документ" неспростовно та беззастережно виключає будь-який інший спосіб виконання військового обовязку в частині військового обліку окрім особистого прибуття військовозобовязаного до органу військового управління територіального центру комплектування та соціальної підтримки, позаяк у разі подання будь-якого звернення засобами поштового або телекомунікаційного звязку звернута законодавцем до військовозобовязаного вимога про "пред`явлення військово-облікового документу" є явно та очевидно невиконуваною.

Пунктом 60 Порядку №560 визначено, що Комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади, інших державних органів для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів. Орган державної влади, інший державний орган здійснює розгляд відповідного запиту протягом п`яти робочих днів з дати його отримання.

Підтвердження достовірності та/або перевірка відомостей, зазначених у заяві, здійснюються шляхом електронної інформаційної взаємодії Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів з іншими державними реєстрами або базами (банками) даних.

Комісія зобов`язана розглянути отримані заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи календарних днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом дня, наступного за днем отримання інформації на запити до органів державної влади, інших державних органів.

На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом.

У разі коли комісія надіслала відповідні запити до органів державної влади, інших державних органів для отримання інформації, строк розгляду заяви та документів, що підтверджують право військовозобов`язаного на відстрочку, не перевищує 15 календарних днів. У разі неотримання від органу державної влади, іншого державного органу відповіді на запит комісія не пізніше ніж на п`ятнадцятий день з дати реєстрації заяви приймає рішення на підставі поданих заявником документів. Про відсутність відповіді від органу державної влади, іншого державного органу на запит зазначається в протоколі.

Про прийняте комісією рішення заявникові повідомляється у спосіб, зазначений військовозобов`язаним у заяві про надання відстрочки, засобами телефонного, електронного або поштового зв`язку не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення.

У разі позитивного рішення військовозобов`язаному видається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою згідно з додатком 6.

Про відмову у наданні відстрочки військовозобов`язаному повідомляється письмово із зазначенням причини відмови за формою згідно з додатком 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку.

Тож, суд повторно наголошує, що рішення про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період приймає виключно Комісія як державний колегіальний орган (тобто Відповідач №3), а не орган військового управління райТКЦтаСП (тобто Відповідач №2).

Відтак, відсутні правові підстави для обтяження райТЦКтаСП як єдиноначального органу військового управління обовязком виконання повноважень Комісії як державного колегіального органу з приводу надання (або відмови у наданні) відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

При цьому, суд відзначає, що п.60 Порядку №560 чітко указує, що до суду може бути оскаржено саме рішення Комісії, а не повідомлення органу військового управління за формою згідно з додатком №7 до Порядку №560.

Розвязуючи спір, суд відзначає, що згідно з п.9 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною та/або своїми батьком чи матір`ю (батьком чи матір`ю дружини (чоловіка), якщо вона сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, померла (загинула), визнана зниклою безвісти або безвісно відсутньою, оголошена померлою, і батько чи мати дружини не має інших працездатних членів сім`ї, які зобов`язані та можуть здійснювати за ними догляд), які за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, чи рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи потребують постійного догляду.

Згідно з п.13 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов`язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов`язаних за вибором такої особи з інвалідністю.

Згідно з п.14 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані - члени сім`ї другого ступеня споріднення особи з інвалідністю I або II групи, зайняті постійним доглядом за нею (не більше одного та за умови відсутності членів сім`ї першого ступеня споріднення або якщо члени сім`ї першого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи). У разі відсутності членів сім`ї першого та другого ступеня споріднення норма цього пункту поширюється на членів сім`ї третього ступеня споріднення особи з інвалідністю I або II групи.

Суд відмічає, що відмінність у сформульованих законодавцем у п.9 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та у п.14 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" кваліфікаційних умовах від кваліфікаційних умов за п.13 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" полягає у тому, що матеріали звернення зацікавленої особи військовозобов`язаного, який прагне до отримання відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією, на особливий період у порядку п.9 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та у порядку п.14 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" мають беззастережно та неспростовно доводити саме факт здійснення реального догляду і беззаперечно виключати будь-які розумні сумніви субєкта владних повноважень про ймовірність (вірогідність) протилежного (тобто формального існування особи, котра потребує постійного догляду без реального здійснення цього догляду військовозобовязаним).

Також суд відмічає, що положення п.9 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" частково кореспондують положенням абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу", де указано, що військовослужбовці звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин на підставі необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Однаковість приписів наведених норм права полягає у тому, що підставою для тимчасового увільнення від виконання військового обовязку у спосіб особистого та безпосереднього проходження військової служби під час мобілізації та підставою для звільнення з військової служби є необхідність здійснення постійного догляду за одним із своїх батьків.

Натомість, відмінність у змісті цих норм полягає у тому, що відповідно до п.14 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" військовозобовязаний повинен вже фактично здійснювати постійний догляд за одним із своїх хворих родичів другого ступеня споріднення.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 27.02.2025р. у справі №380/16966/24 зміст абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" означає необхідність наявності сукупності таких умов: 1) Доведена необхідність постійного догляду за одним із батьків, який є особою з інвалідністю I або II групи; 2) Об`єктивна неможливість іншого члена сім`ї (першого або другого ступеня споріднення) здійснювати догляд через вагомі причини, зокрема проходження військової служби (відсутність іншої особи, спроможної реально забезпечити необхідний догляд в ситуації, що склалася), до того ж який не виявив бажання здійснювати такий догляд.

З урахуванням викладених вище міркувань суд вважає застосовним до спірних правовідносин лише висновок постанови Верховного Суду від 27.02.2025р. у справі №380/16966/24 про те, що зацікавленою особою має бути доведена перед субєктом владних повноважень необхідність постійного догляду за одним із батьків, який є особою з інвалідністю I або II групи.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 07.05.2025р. у справі №420/30227/24 «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо).

Відтак, у межах даного спору заявник зобовязаний довести той факт, що подані ним до відповідача №3 поза розумним сумнівом були обєктивно здатні усунути усі обґрунтовані сумніви субєкта владних повноважень у реальності факту здійснення ним фактичного постійного догляду за одним із своїх хворих родичів другого ступеня споріднення (прабабусі ОСОБА_2 ) за відсутності інших зобовязаних виконувати такий обовязок осіб.

До суду доказів подання до відповідача №3 такого обсягу документів, котрі б виключали існування обґрунтованих сумнівів субєкта владних повноважень у відсутності інших осіб першого ступеня споріднення, котрі у силу закону мають обов`язок здійснювати догляд за ОСОБА_2 , заявник не надав.

Доказів існування родинних стосунків між заявником та гр. ОСОБА_2 матеріали справи не містять.

Суд повторно наголошує, що на суспільні відносини з приводу реалізації відповідачем функцій суб"єкта владних повноважень повною мірою поширюється дія приписів ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст. КАС України.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тлумачення змісту ч.2 ст.19 Конституції України міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 12.12.2023р. у справі №160/7116/19, де указано, що "52. Водночас судова палата наголошує на тому, що одним із конституційних принципів, на якому повинна базуватися діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, є принцип, відповідно до якого ці органи, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

53. Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом. Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

54. Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.".

Нормами чинного національного закону України не передбачено ані способу, ані механізмів реалізації функції субєкта владних повноважень військового формування з приводу зясування за власною ініціативою кола усіх родичів першого чи другого ступеня споріднення між прабабусею та праонуком, медичного стану цих осіб, місцезнаходження цих осіб, умов життєдіяльності цих осіб.

Тому документи про ці обставини повинні бути подані до органу військового управління саме зацікавленою особою.

Суд вважає, що за суттю запровадженого ст.8 Конституції України принципу верховенства права негативні наслідки, спричинені неоднозначністю, суперечливістю чи прогалинами в законодавстві у сфері публічно-правових відносин, не можуть застосовуватись на шкоду приватній особі чи бути підставою для розширеного тлумачення повноважень субєктів владних повноважень, а натомість - в окресленому випадку підлягає застосуванню принцип «найбільш сприятливого становища для особи» (favor libertatis).

Подібні за суттю правові позиції викладені у постанові Верховного Суду від 02.04.2025р. у справі №280/7446/24.

Однак, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що заявник у даному конкретному випадку обєктивно не міг набути ані законних сподівань, ані розумних очікувань на те, що субєктом владних повноважень райТЦКтаСП буде прийнято на віру непідтверджене твердження про відсутність інших родичів першого чи другого ступеня споріднення, котрі у силу закону (а не за власною доброю волею чи з інших міркувань) повинні здійснювати догляд за ОСОБА_2 .

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обовязку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У межах спірних правовідносин субєктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі відмови.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єкт владних повноважень відповідач №2 жодних прав та інтересів заявника не порушив, позаяк не мав повноважень на вирішення питання про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, а субєкт владних повноважень відповідач №3 забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини спірних правовідносин зясував із достатньою повнотою, зміст належної норми права витлумачив правильно і за відсутності документів про родинні стосунки між заявником та ОСОБА_2 (як між праонуком та прабабою) та за відсутності документів про те, що заявник є єдиним родичем ОСОБА_2 , котрий у силу закону повинен виконувати обовязок по догляду за цією особою, не мав підстав для вчинення іншого правомірного управлінського волевиявлення, окрім відмови у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у порядку п.14 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого субєктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.

Указане є визначеною процесуальним законом підставою для залишення позову без задоволення.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко