Рішення № 127302005, 13.05.2025, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 травня 2025 р. № 640/15857/20 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Гордієнко Т. О. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,

до відповідачаГоловного сервісногог центру Міністерства внутрішніх справ, вул. Лук`янівська, 62,м. Київ,04052,

провизнання протиправним та скасування наказу від 04.06.2020 №149-кп, поновлення на посаді,стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

Позивач- ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного сервісного центру МВС про:

-визнання протиправним і скасування наказу Головною сервісного центру МВС від 04.06.2020 № 149-кп про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління начальника відділу організації реєстрації транспортних засобів та взаємодії із суб`єктами, що їх реалізують, управління реєстраційно-екзаменаційної робити та взаємодії із суб`єктами господарювання Головною сервісною центру Міністерства внутрішніх справ з припиненням державної служби.

- поновлення ОСОБА_1 , на посаді заступника начальника управління начальника відділу організації реєстрації транспортних засобів та взаємодії із суб`єктами, що їх реалізують, управління реєстраційної екзаменаційної робиш та взаємодії із суб`єктами господарювання Головною сервісного центра Міністерства внутрішніх справ або за згодою на рівнозначній посаді.

- стягнення з Головного сервісною центру МВС на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 10.06.2020 і до дня ухвалення судовогорішення у справі.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач протиправно звільнив його з посади в порушення вимог Конституції, Закону України « Про державну службу», Кодексів законів про працю.

Відповідач надав суду відзив, в якому позов не визнає, оскільки звільнення відбулось відповідно до вимог чинного законодавства.

Позивач надав суду заперечення, які по суті є відповіддю на відзив, в яких зазначив, що відповідач в порушення ст.42 КЗпП не врахував переважне право на залишення на посаді, ст.49-2 КЗпП не запропонував всі наявні вакантні рівнозначні посади.

Відповідач у запереченнях зазначив, що звільнення позивача відбулось відповідно до вимог Закону України « Про державну службу», що є спеціальними для спірних правовідносин, а не норм КЗпП.

Ухвалою від 14.07.2020 Окружний адміністративний суд м. Києва відкрив провадження у справі.

Ухвалою від 25.03.2025 Миколаївський окружний адміністративний суд прийняв справу до свого провадження.

Відповідно до ст.262 КАС України справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання в порядку письмового провадження. Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).

Дослідив докази, суд дійшов висновку:

07.11.2015 наказом Головного сервісного центру МВС України № 2 о/с по особовому складу призначено з 07.11.2015 року ОСОБА_1 на посаду заступника начальника управління начальника відділу організації реєстрації транспортних засобів та взаємодії із суб`єктами, що їх реалізують, управління реєстраційної - екзаменаційної роботи та взаємодії із суб`єктами господарювання ГСЦ МВС.

01.05.2016 наказом ГСЦ МВС за № 80/ос по особовому складу позивача переведено зі звільненням з раніше займаної посади, відповідно до ст.ст. 39, 41, 46, 50, 51, 53 Закону України «Про державну службу» та наказу МВС України від 01.05.2016 №350 «Про затвердження штатів апарату та сервісних центрів МВС» з 01.05.2016 на посаду заступника начальника управління - начальника відділу організації реєстрації транспортних засобів та взаємодії із суб`єктами, що їх реалізують, управління реєстраційно-екзаменаційної роботи та взаємодії із суб`єктами господарювання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року № 889 «Про утворення територіальних органів з надання сервісних послуг Міністерства внутрішніх справ» утворені як юридичні особи публічного права, зокрема, ГСЦ МВС (ЄДРПОУ - 40109173).

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 24 лютого 2020 року № 171 «Про затвердження структури Головного сервісного центру МВС» затверджено нову структуру ГСЦ МВС.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 09 квітня 2020 року № 333 «Про затвердження штату Головного сервісного центру МВС» затверджено штат Головного сервісного центру МВС та визнано такими, що втратили чинність, штати ГСЦ МВС та регіональних сервісних центрів МВС, затвердженні наказом Міністерства внутрішніх справ України від 01 травня 2016 року № 350 з наступними змінами та доповненнями.

27 квітня 2020 року позивачу надано попередження, в якому зокрема зазначено, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 12 лютого 2020 року № 79 «Деякі питання територіальних органів Міністерства внутрішніх справ», наказу Міністерства внутрішніх справ України від 09 квітня 2020 року № 333 «Про затвердження штату Головного сервісного центру МВС» посада, яку він займає підлягає скороченню.

Відповідача було повідомлено, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону, звільнення відбудеться не раніше 30 календарних днів з дня попередження, з виплатою вихідної допомоги у розмірі двох середньомісячних заробітних плати.

Позивач був ознайомлений з попередженням 27.04.2020, про свідчить його власноручний підпис.

03.06.2020 відповідач запропонував позивачу посаду завідувача регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві.

Позивач при ознайомлений із даною пропозицією, зазначив, що надана посада не відповідає його кваліфікації, освіті та досвіду роботи , тому відмовився від запропонованої посади.

У відзиві зазначено, що позивач не виявив бажання на працевлаштування в новоствореному органі, а саме: Головному сервісному центрі МВС та не здійснив жодних активних дій для свого працевлаштування.

Спірні правовідносини у справі склались з приводу звільнення позивача із займаної посади державної служби, у зв`язку зі скороченням його посади.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, урегульовані Законом України «Про державну службу».

Згідно з частинами другою і третьою статті 5 Закону України «Про державну службу» відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Пунктом 4 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу» державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 № 117-ІХ, що діє з 25.09.2019, були внесені зміни та доповнення до Закону України «Про державну службу».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» (зі змінами, внесеними згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади») підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Процедура вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) регламентована положеннями частини другої статті 40, статей 42, 49-2 цього Кодексу, що містять юридичні гарантії забезпечення прав працівників від незаконного звільнення та сприяння у збереженні роботи, до яких можна віднести обов`язок роботодавця попередити працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці та вчинити дії щодо працевлаштування працівника, в тому числі з урахуванням переважного права на залишення на роботі, а також заборону на звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності або відпустки, крім випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Проте, відповідно до частини четвертої статті 40 Кодексу законів про працю України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Верховний Суд, зокрема у постановах від 30.11.2021 у справі № 480/4055/20 та від 09.06.2022 у справі № 400/1781/21, роблячи ретроспективний аналіз положень Закону України «Про державну службу», зазначав, що стаття 87 цього Закону до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» (тобто до 25.09.2019) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.

Після внесених Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» змін до статті 87 Закону України «Про державну службу» підстава звільнення державних службовців, раніше визначена пунктом 1 частини першої цієї статті, була розділена окремо на випадки скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу (пункт 1 частини першої) та ліквідації державного органу (пункт 1-1 частини першої). У частині процедури звільнення з цих підстав стаття 87 Закону України «Про державну службу» містила єдину норму про можливість видання наказу про звільнення в період тимчасової непрацездатності або відпустки державного службовця із зазначенням датою звільнення першого робочого дня останнього (частина п`ята).

Наступні зміни до статті 87 Закону України «Про державну службу» внесені згідно із Законами України від 14.01.2020 № 440-IX (набрав чинності 13.02.2020) та від 23.02.2021 № 1285-ІХ (набрав чинності 06.03.2021), якими законодавець урегулював особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.

Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.{Частину третю статті 87 доповнено новим абзацом першим згідно із Законом № 440-IX від 14.01.2020}.

Згідно зі ст.ст.40, 49-2 КЗпП особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

На час попередження позивача про наступне звільнення та видання спірного наказу про звільнення діяли положення Закону України «Про державну службу» у редакції Закону № 440-ІХ та стаття 40 Кодексу законів про працю України у редакції Закону № 113-ІХ.

Тобто можна констатувати, що на час виникнення спірних правовідносин особливості звільнення державних службовців, як осіб, що мають спеціальний статус, визначались саме Законом України «Про державну службу», а отже, застосуванню підлягала частина третя статті 87 цього Закону, а не норми трудового законодавства.

Таким чином, посилання позивача на те, що при винесенні наказу про звільнення позивача не були враховані положення законодавства про працю щодо гарантій вивільнюваних працівників, а саме - не було запропоновано всі вакантні посади, а також порушено переважне право на залишення на роботі, встановлене статтею 49-2 Кодексу законів про працю України, є помилковим з огляду на законодавче врегулювання спірних правовідносин.

Верховним Судом було сформовано правові висновки щодо застосування положень частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції Закону № 440-ІХ), зокрема, у постановах від 28.07.2021 у справі № 640/11024/20, від 08.12.2021 у справі № 380/3646/20, від 09.06.2022 у справі № 300/891/20, які підлягають врахуванню .

Судом встановлено, що при попередженні позивача про наступне звільнення, йому була запропонована посада, від переведення на яку позивач відмовився, оскільки не вважав її рівнозначною.

Верховний Суд у своїх постановах зазначав, що вжите у частині третій статті 87 Закону України «Про державну службу» слово «може», означає, що на суб`єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов`язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб`єкта призначення.

Таким чином, із набранням чинності Законом № 440-ІХ законодавець надав можливість суб`єкту призначення або керівнику державної служби розірвати трудовий договір з державним службовцем з підстав, зокрема, скорочення його посади. При цьому, аналіз положень Закону України «Про державну службу» свідчить про те, що суб`єкт призначення не зобов`язаний був пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 28.07.2021 у справі № 640/11024/20, від 13.10.2021 у справі № 520/11687/2020, від 09.12.2021 у справі № 640/20284/20, від 02.06.2022 у справі № 420/3541/20, від 02.06.2020 по справі № 06.10.2022.

Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Позивач не довів суду належними та допустимими доказами, що спірний наказ про звільнення є протиправним, тому позов задоволенню не підлягає.

Судові витрати по справі покладаються на позивача.

Керуючись статтями 2, 19, 139, 241 - 246, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Строк на апеляційне оскарження рішення суду 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження 30 днів з дня складання повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається в порядку та строки, визначені ст.ст. 295-297 КАС України.

Суддя Т. О. Гордієнко