Рішення № 12694853, 19.11.2010, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 58/2519.11.10 Господарський суд міста Києва у складі судді Блажівської О.Є.,

розглянувши матеріали справи№ 58/25 за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Олімпбуд» доГоловного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (КМДА)

провизнання недійсним пункту 3.1.1 Договору за участю представників сторін: від позивача- Семенюк В.В. від відповідача- не зявився ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Товариство з обмеженою відповідністю «Олімпбуд»(надалі «Позивач») звернулось в Господарський суд міста Києва з позовом до Головного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) (надалі «Відповідач») про визнання недійсним з моменту укладення п.3.1.1 договору №120 від 05.02.2007 р.

Позовні вимоги мотивовано тим, що спірні правовідносини регулюються спеціальними нормами Господарського кодексу України, що виключає застосування загальних норм права, зокрема, які встановлюють господарсько-правову відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов зобовязань, тому спірний пункт договору відповідно до ст. 207 Цивільного кодексу України Позивач просить суд визнати недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.08.2010 р. порушено провадження у справі, призначено справу до розгляду в судовому засіданні на 21.09.2010 р. з викликом представників сторін, яких зобовязано виконати певні дії, визначені ухвалою.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.09.2010 р. суд відклав розгляд справи на 13.10.2010 р.

Враховуючи перебування судді на лікарняному розгляд справи, призначений судом на 13.10.2010 р., не відбувся, у звязку з чим суд, ухвалою від 25.10.2010 р. призначив судове засідання на 10.11.2010 р.

Разом з тим, ухвалою суду від 10.11.2010 р. суд відклав розгляд справи на 19.11.2010 р. відповідно до ст. 77 ГПК України та продовжив строк вирішення спору у даній справі на п'ятнадцять днів.

В процесі розгляду справи, відповідач проти заявлено позову заперечував з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву.

В судове засідання 19.11.2010 р. представник позивача зявився, підтримав заявлені позовні вимоги, просив суд їх задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання не зявився, про причини неявки суд не повідомив.

Судом також розглянута заява відповідача про застосування позовної давності, яка відхилена судом виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, оспорюваним договором чітко не встановлений строк виконання зобовязання, а тому виходячи з положень ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобовязаннями строк виконання яких не визначений, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право предявити вимогу про виконання зобовязання. Доказів предявлення вимоги про виконання зобовязання суду не надано, а тому у суду відсутні підстави вважати, що позивачем пропущено строк звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Представник відповідача в судове засідання не зявився, про причини неявки суд не повідомив, про час і місце розгляду справи був повідомлений судом належним чином.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 ГПК України ухвала про порушення провадження у справі надсилається зазначеним особам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

Крім того, в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 14.08.2007 р. № 01-8/675 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року»(пункт 15) зазначено, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити, зокрема, місцезнаходження сторін (для юридичних осіб).

Згідно із ст. 93 ЦК України місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

У пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 р. № 01-8/123 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році»зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

З матеріалів справи вбачається, що ухвали Господарського суду міста Києва надсилались на адресу відповідача, яка вказана в позовній заяві та адресу, зазначену в Витязі з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

За вказаних обставин відповідач вважається належним чином повідомленим господарським судом про час і місце її розгляду справи.

На підставі ст. 75 ГПК України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

Судом, у відповідності з вимогами ст. 81-1 ГПК України, складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

В судовому засіданні 19.11.2010 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення у відповідності до ст. 85 ГПК України.

Розглянувши надані документи і матеріали, заслухавши пояснення уповноваженого представника, всебічно та повно зясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, обєктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, між ТОВ «Олімпбуд»та Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) 05.02.2007 р. укладено Договір № 120.

Відповідно до п. 1.1 Договору предметом угоди є сплата позивачем пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно - транспортної інфраструктури м. Києва (далі - пайовий внесок) у зв'язку з будівництвом житлово-офісного комплексу.

За умовами Договору п.п. 2.1.2 позивач зобов'язаний перерахувати пайовий внесок в сумі 2007320,00 грн. на бюджетний рахунок цільового фонду спеціального фонду міського бюджету.

Відповідно до п.п. 2.2.2 Договору відповідач після виконання зобов'язань позивача визначених в п.п. 2.1.2 Договору надає останньому довідку про таке виконання.

Відповідно до п. 3.1.1 Договору «Відповідальність сторін»у разі прострочення строків сплати пайових внесків позивач сплачує пеню в розмірі 0,1% від нарахованої суми пайового внеску за кожну добу прострочення строку сплати, визначеного в п.п. 2.1.2 цього Договору.

Позивач вважає, що п. 3.1.1 договору №120 від 05.02.2007 р. підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 207 Цивільного кодексу України, оскільки спірні правовідносини регулюються спеціальними нормами Господарського кодексу України, що виключає застосування загальних норм права, зокрема, які встановлюють господарсько-правову відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов зобовязань.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Згідно ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 2 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»від 06.11.2009 р. № 9, судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

В силу положень ст. 4 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори). Дво - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Згідно з ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобовязання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосубєктності), може бути на вимогу однієї і сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

З наведених норм права вбачається, що умови правочину, його частини повинні відповідати нормам Цивільного та Господарського кодексам України, а також іншим актам цивільного законодавства, в противному випадку такі умови правочину, його частини можуть бути визнані судом недійсними.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно п. 5 ст. 22 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ»у звязку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право залучати кошти інвесторів (забудовників) в порядку пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за нормативами, затвердженими Київською міською радою, з метою поліпшення фінансового забезпечення комплексної забудови міста.

Згідно додатку № 1 до вищезазначеного рішення Київської міської ради, а саме п. 1.1. Нормативів для визначення розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва (далі-Нормативи), пайова участь (внесок) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста (надалі - пайова участь) являє собою одноразовий внесок, який інвестор має сплатити до бюджету міста Києва без урахування ПДВ, що діє на дату сплати.

Пайовий одноразовий внесок включає в себе наступні складові: відшкодування витрат бюджету м. Києва на розширене відтворення його ресурсів; плати інвестора за право реалізувати свій проект будівництва (реконструкції) на території столиці.

Згідно з ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських правовідносин зобовязаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобовязання.

З наведених загальних норм права вбачається, що зобов'язанням є правовідношення в якому одна сторона зобов'язана вчинити на користь другої сторони певну дію (сплатити гроші), а ця друга сторона має право вимагати виконання цього обов'язку, при цьому одностороння відмова від зобовязання не допускається, а його виконання може забезпечуватись неустойкою, яка за своєю правовою природою є додатковим зобовязанням, яке виникає у особи у разі невиконання нею основного зобовязання.

Відповідно до ч. 4 ст. 175 Господарського кодексу України субєкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобовязання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобовязання не є підставою для вимог щодо їх обовязкового виконання.

Згідно з ч. 2 ст. 177 Господарського кодексу України субєкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 цього кодексу можуть незалежно від статутної мети своєї діяльності брати на себе зобовязання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних обєктів та обєктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розвязування місцевих проблем. Субєкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад. Якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

З наведеного вбачається, що вказані спеціальні правові норми своєю правовою природою відрізняються від загальних зобовязань тим, що не є обовязковими до виконання, можуть виконуватись добровільно за власним бажанням особи, яка їх на себе взяла, а інші особа в свою чергу не може вимагати обовязкового виконання цих зобовязань. Оскільки за своєю правовою природою виконання таких зобовязань є добровільним та інші особа не може вимагати їх обовязкового виконання, то виконання таких зобовязань не може забезпечуватись неустойкою, відповідно у особи не може виникати додаткове зобовязання у вигляді сплати неустойки за невиконання основного зобовязання, виконання якого є необовязковим та добровільним.

Враховуючи викладене, Позивачем у вказаному договорі були взяті на себе зобовязання сплатити пайову участь (внески) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва. За своїм змістом та правовою природою вказані зобовязання підпадають під дію ст.175, 177 Господарського кодексу України, ч.5 ст.22 Закону України «Про столицю України місто герой Київ», отже є добровільними, можуть виконуватись за власним бажанням Позивача, а Відповідач не може вимагати їх обовязкового виконання, відповідно виконання таких зобовязань не може забезпечуватись неустойкою.

Враховуючи вищевикладене суд вважає, що спірний п. 3.1.1. договору, який встановлює зобовязання Позивача сплатити пеню, не відповідає вказаним ст. ст. 509, 525, 549 Цивільного кодексу України, ст. ст. 173, 175, 177, 230 Господарського кодексу України, тому підлягає визнанню недійсним. Даний висновок підтверджується також постановою Вищого господарського суду України у справі № 15/357 від 13.05.2009 р.

Судом в силу вимог ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України не можуть бути застосовані положення п. 4.9. Нормативів для визначення розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 27.12.05 № 622/3083, оскільки положення вказаного пункту не відповідають вищенаведеним ст. ст. 175, 177 Господарського кодексу України, ч. 5 ст. 22 Закону України «Про столицю України місто герой Київ».

Відповідно до ч. 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідач доказів на спростування обставин, викладених Позивачем, не надав.

Згідно з ч. 2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Враховуючи викладене суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог та відповідність їх чинному законодавству, у звязку з чим, позов підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до статті 49 ГПК України судові витрати покладаються судом на відповідача.

Керуючись ст. ст. 82-85 ГПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити повністю.

Визнати недійсним п. 3.1.1 договору від 05.02.2007 р. № 120, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Олімпбуд»(04070, м. Київ, вул. Боричів Тік, 35, код 328535109) та Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код 04633423).

Стягнути з Головного управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код 04633423) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Олімпбуд»(04070, м. Київ, вул. Боричів Тік, 35, код 328535109) з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання судового рішення, державне мито в сумі 85 (вісімдесят пять) грн. 00 коп. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 236 (двісті тридцять шість) грн. 00 коп.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо останню не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

СуддяО.Є. Блажівська Повне рішення складено: 06.12.2010 р. (у звязку з перебуванням на лікарняному з 24.11.2010р. по 03.12.2010р., листок непрацездатності Серія АБІ № 326140 \)