Рішення № 126229761, 01.04.2025, Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 182/4009/22

Провадження № 2/0182/1962/2025

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

01.04.2025 року м. Нікополь

Суддя Нікопольськогоміськрайонного судуДніпропетровської областіКобеляцька-ШаховалІ.О.,розглянувши успрощеному провадженніцивільну справуза позовомАкціонерного товариства«Банк КредитДніпро» до ОСОБА_1 простягнення заборгованості -

В С Т А Н О В И В:

Представник позивача звернувся до суду з позовною заявою до відповідача про стягнення заборгованості.

Свої вимоги мотивує тим, що 16 серпня 2019 року між Акціонерним товариством «Банк Кредит Дніпро» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 22036000142003, відповідно до умов якого банк надав відповідачу у тимчасове платне користування грошові кошти в сумі 124000 грн. 00 коп. зі строком на 60 місяців, з кінцевим терміном повернення - до 16 серпня 2024 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит, сплатити відсотки за користування кредитом та комісії, що передбачені цим договором, а також здійснити всі інші платежі за кредитним договором, встановлені цим договором і строками. Відповідач порушив умови кредитного договору і має прострочену заборгованість станом на 05 вересня 2022 року в розмірі 176999 грн. 01 коп., яка складається з: 81 156 грн. 58 коп. залишок строкового кредиту, 35 857 грн. 26 коп. залишок простроченого кредиту; 2 475 грн. 65 коп. залишок прострочених відсотків, 57 509 грн. 52 коп. залишок прострочених комісій. Таким, чином, враховуючи той факт, що відповідач в добровільному порядку суму боргу в розмірі 176999 грн. 01 коп. сплачувати не бажає, змушені звернутись до суду та стягнути її в примусовому порядку, а також просять суд стягнути й витрати по сплаті судового збору в розмірі 2 655 грн. 00 коп.

Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2023 року дану справу було прийнято до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Учасникам справи було надіслано копію ухвали про відкриття провадження у справі та одночасно надіслано копії позовної заяви та доданих до неї документів. Відповідачу було встановлено строк для надіслання (надання) до суду відзиву, у відповідності до ст.178 ЦПК України, на позовну заяву і всіх доказів, що підтверджують заперечення проти позову.

Відповідач про розгляд справи був повідомлений належним чином та через свого представника ОСОБА_2 скористався своїм правом, визначеним ст.178 ЦПК України, і подав відзив на позовну заяву, згідно якого зазначає наступне.

Відповідно до матеріалів позовної заяви, ОСОБА_1 , нібито, отримав від позивача грошові кошти у розмірі 124 000,00 грн. за Договором. Проте, матеріали позовної заяви не містять доказів того факту, що ці грошові кошти були зараховані на належний картковий рахунок чи касового ордеру про отримання грошових коштів готівкою. Не дивлячись на те, що у додатках до позовної заяви зазначений розрахунок заборгованості, до екземпляру відповідача жоден з документів долучений не був. За таких обставин, вести мову про обґрунтованість позовних вимог загалом неможливо. Стосовно вимоги про стягнення комісії за Договором, вона є безпідставною, оскільки порушує вимоги Закону України «Про Захист прав споживачів». Згідно абз.3 ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою, у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Згідно положень п.17, 23 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», послуга це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними. Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 06.09.2017 року по справі № 6-2071цс16 та Постанові Верховного Суду від 24.10.2018 року по справі № 276/4216/16-ц. Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 13.07.2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) зазначила, що банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник, з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності, на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства. Додатково, Верховний Суд у постанові від 06.11.2023 року по справі № 204/224/21 дійшов висновку про те, що, якщо в кредитному договорі банк не зазначив та не надав доказів наявності, переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця та/або кредитного посередника, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, які надаються позивачу та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування), то положення кредитного договору щодо обов`язку позичальника щомісячно сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними, відповідно до ч.1, 2 ст.11, ч.5 ст.12 Закону України «Про споживче кредитування». Крім цього, представник відповідача вказує, що позовна заява не містить відомостей про те, у спірному Договорі відсутня інформація про те, у чому полягають комісійні послуги і у чому полягає їх прострочення. За таких обставин, позовні вимоги про стягнення простроченої комісії за обслуговування кредиту у розмірі 57 509,52 грн. суперечать положенням ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та задоволенню не підлягають. Стосовно стягнення за спірними договорами суми залишку простроченого кредиту, вважа, що вимоги про стягнення з його довірителя заборгованості за «простроченим кредитом» та «прострочених відсотків» є безпідставними та необґрунтованими. У позовній заяві відсутні посилання на спірний Договір, Універсальний договір банківського обслуговування клієнтів-фізичних осіб чи положення законодавства, де міститься визначення таких понять, як «прострочений кредит» та «прострочені відсотки». Більше того, такі поняття відсутні і у мережі Інтернет. Відповідно до ст.526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Із позовної заяви не є зрозумілим та неможливо з`ясовувати, чим передбачено нарахування залишку простроченого кредиту і чим саме такий залишок відрізняється від залишку строкового кредиту. Логічно допустити, що «прострочені відсотки» нараховуються на «прострочений кредит». Однак, за відсутності обох цих понять та методики їх розрахунку неможливо встановити порядок, розмір та строки їх нарахування, а тому і обґрунтованість позовних вимог. Згідно ч.1 ст.2 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», цей Закон регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з надання фінансових послуг. Згідно п.4 ч.1 ст.12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», клієнт має право доступу до інформації щодо діяльності фінансової установи. Фінансові установи зобов`язані на вимогу клієнта в порядку, передбаченому Законом України "Про доступ до публічної інформації", надати таку інформацію ціну/тарифи фінансових послуг. Згідно ч.10 ст.9 Закону України «Про споживче кредитування», кредитодавець до укладення договору про споживчий кредит на вимогу споживача надає йому пояснення з метою забезпечення можливості оцінити, чи адаптовано договір до його потреб та фінансового стану, зокрема шляхом роз`яснення інформації, що надається відповідно до частин другої та третьої цієї статті, істотних характеристик запропонованих послуг та наслідків для споживача, зокрема у разі невиконання ним зобов`язань за таким договором. Надання таких пояснень, роз`яснень, інформації в належному та зрозумілому вигляді та ознайомлення з передбаченою цією частиною інформацією підтверджуються у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Відповідно до ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. З огляду на викладене, позивачем не надано належного обґрунтування заявлених позовних вимог, а через не подання позивачем допустимих доказів, не доведення наявності та обґрунтованості розрахунку заборгованості за простроченим тілом кредиту та заборгованості за простроченими відсотками, відсутня можливість зробити відповідні розрахунки та вірно встановити дійсний розмір заборгованості перед позивачем за Договором. Тому, на підставі викладеного, позовні вимоги не визнають та просять суд у задоволенні позову Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 22036000142003 від 16.08.2019 року у розмірі 176 999,01 грн. відмовити у повному обсязі.

Представник позивача своїм правом, визначеним цивільно-процесуальним законодавством, скористався та подав до суду відповідь на відзив, згідно якого посилається на обставини, викладені в позовній заяві. Окрім цього, вважає за необхідне звернути увагу суду на правову позицію ВСУ у справі від 02.12.2015 року № 6-1341цс15) щодо застосування норм, на які посилається позивач. Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, ВСУзробив висновок, що за змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитись перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивачка на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови; відповідач надав позивачці документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки; у додатках до кредитного договору "Загальна вартість кредиту" та "Графік погашення кредиту", які підписані позивачкою, міститься повна інформація стосовно умов кредитування». Від даної позиції відступлень не було, відтак в даному випадку вважаємо, що суд має врахувати її при розгляді справи. Варто зазначити, що в обгрунтуванні заперечення щодо позовних вимог не зазначено порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, ставки, тощо. Представник відповідача не вказує на те, що Банк неналежним чином повідомив позичальника про умови кредитування до моменту укладення договору. Тому, з урахуванням даної постанови, вважають, що ЗУ «Про захист прав споживачів» не підлягає застосуванню в даній справі. На вказану постанову ВСУ також послався у своїй Постанові № від 12.04.2022 року № 61- 19226св21 (справа № 756/6038/20), а також зазначив, що «незгода позичальника з умовою договору про сплату комісії за ініціювання кредиту на стадії виконання, за відсутності зауважень щодо змісту та умов договору під час його укладення та підписання, не є підставою для визнання умов договору такими, що не підлягають виконанню під час вирішення спору про стягнення заборгованості за цим договором, оскільки суперечать принципам цивільного законодавства». У постанові Верховного Суду від 10.04.2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що «добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них». В даному випадку, саме поведінка Відповідача, а не Банку є недобросовісною. Адже, ОСОБА_1 з моменту укладення кредитного договору до моменту подання відзиву на позовну заяву вважав умови договору справедливими та розумними для себе, здійснював часткове погашення кредиту. Водночас, після подання позову про стягнення з нього заборгованості, кардинально змінив свою позицію, зазначаючи нікчемність умов Договору та їх несправедливість. Відтак, вбачається, що саме Відповідач, а не Банк поводиться суперечливо, адже, в процесі виконання умов Договору змінив свою позицію. Більш того, варто зазначити, що, виходячи з засад добросовісності, справедливості та розумності, споживач (позичальник) не звільнений від обов`язку бути добросовісним при укладенні договору, що означає повне з`ясування позичальником умов договору (тобто, умов, на яких йому кредитор видасть кредитні кошти, і які наслідки він матиме для себе) до підписання договору і, відповідно, до отримання позичальником, на підставі підписаного договору, кредитних коштів, а не навпаки. Такої ж позиції дотримується Верховний Суд в Постанові від 21.06.2023 року у справі № 463/2891/21. Відповідно до ст.627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Враховуючи принцип свободи договору, ОСОБА_1 мав можливість не вступати у кредитні відносини з Банком, якщо, дійсно, вважав для себе, що встановлення комісії за обслуговування кредитної заборгованості є несправедливою умовою, натомість, він погодив зі своєї сторони такі умови договору, підписавши його без будь-яких застережень. Підписавши кредитний договір, ОСОБА_1 засвідчив, що погодився на отримання коштів у кредит саме на умовах, визначених в кредитному договорі. Тобто, ОСОБА_1 визнав саме Банк та запропоновані ним умови як найкращі та найбільш вигідні для себе. Після укладення кредитного договору, ОСОБА_1 в подальшому виконував його умови та покладені на нього договірні зобов`язання, сплачуючи кредит, проценти та комісію у відповідному розмірі, що свідчить про свідоме визнання відповідачем умов такого договору. (Такої ж позиції дотримується Верховний Суд в ряді своїх рішень, зокрема, в Постанові від 21.06.2023 року у справі № 463/2891/21, Постанові від 13.03.2023 року у справі № 707/782/22, у Постанові від 30.06.2021 року у справі № 201/10403/19). Таким чином, враховуючи вищевикладене, представник позивача позовні вимоги підтримує та на задоволенні позову наполягає, а тому просить суд ухвалити рішення, яким стягнути з ОСОБА_1 (на користь Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» (місцезнаходження: 01033, м.Київ, вул.Жилянська, буд.32, код ЄДРПОУ 14352406) заборгованість у сумі 176999 грн. 01 коп., яка складається із: суми строкового кредиту 81 156 грн. 58 коп., суми залишку простроченого кредиту 35 857 грн. 26 коп.; суми прострочених відсотків 2 475 грн. 65 коп.; суми прострочених комісій 57 509 грн. 52 коп.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів та ухвалити рішення.

Відповідно до ч.1ст.81 ЦПК України,кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, застосувавши до спірних правовідносин відповідні норми матеріального та процесуального права, суд приходить до наступного.

Згідно зі ст.6 Конвенції „Про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до § 23 рішення ЄСПЛ від 06 вересня 2007 року, заява № 3572/03 у справі «Цихановський проти України», національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.

16 серпня 2019 року між Акціонерним товариством «Банк Кредит Дніпро» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 22036000142003, відповідно умов якого банк надав відповідачу у тимчасове платне користування грошові кошти в сумі 124000 грн. 00 коп. зі строком на 60 місяців, з кінцевим терміном повернення - до 16 серпня 2024 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит, сплатити відсотки за користування кредитом та комісії, що передбачені цим договором, а також здійснити всі інші платежі за кредитним договором, встановлені цим договором і строками.

За положеннями ч.1, 2 ст.207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до статей 626, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ч.1 ст.638 ЦК України, істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором Банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є простроченняневиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому (частина друга статті 1050 ЦК України).

Аналогічний правовий висновок зроблений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим, відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

В постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року, у справі № 917/1307/18 вказано, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджувальної обставини, з урахуванням поданих доказів, видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України, достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Представником позивача при зверненні до суду було надано копії кредитного договору № 22036000142003 від 16 серпня 2019 року (а.с.5) укладеного між ПАТ «Банк Кредит Дніпро» та відповідачем, паспорт споживчого кредиту, підписаний відповідачем, розрахунок заборгованості за кредитним договором та виписку по рахунку.

З наданих доказів вбачається, що Банк надав на умовах, встановлених договором, кредитні кошти відповідачу, а відповідач порушив вказані умови, допустивши заборгованість. Так з розрахунку заборгованості вбачається, що відповідач здійснював часткове виконання взятих на себе зобов`язань, шляхом погашення кредитної заборгованості. Крім того, з доказів, наданих Банком, чітко вбачається, що відповідачем допущено порушення умов договору починаючи з несплати щомісячного платежу в зазначені строки, що обумовлено договором. Тому, станом на 05 вересня 2022 року за останнім рахується заборгованість в розмірі 176999 грн. 01 коп., яка складається з: 81 156 грн. 58 коп. залишок строкового кредиту, 35 857 грн. 26 коп. залишок простроченого кредиту; 2 475 грн. 65 коп. залишок прострочених відсотків, 57 509 грн. 52 коп. залишок прострочених комісій. При цьому, поданий розрахунок позивачем з детальним описом, стороною відповідача та його представником спростований не був.

Тому, оцінивши докази по справі, суд вважає, що вимоги позивача мають бути задоволені, оскільки судом встановлено, що 16 серпня 2019 року між ПАТ «Банк Кредит Дніпро» та відповідачем, на підставіст.1054 ЦК України,було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав відповідачу у тимчасове платне користування грошові кошти, а відповідач, отримавши кредит, всупереч вимогам ст.526 ЦК України, умови договору по своєчасному поверненню кредиту не виконав, заборгувавши суму в розмірі 176999 грн. 01 коп.

Таким чином, у відповідності дост.1050 ЦК України,наслідками порушенняборжником зобов`язаннящодо поверненнячергової частинисуми кредитує правопозивача вимагатиповернення всієїсуми кредиту,що ідає судупідставу стягнутиз відповідачана користьпозивача вказану вище суму, тим самим задовольнивши позовні вимоги позивача в повному обсязі.

При цьому, що стосується думки відповідача про відмову в задоволенні позову, суд твердження представника до уваги не приймає, оскільки вони спростовуються вищевикладеним та не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позову. Фактично всі посилання у відзиві на позовну заяву полягають в тому, що відповідач позов не визнає, як і не визнає нараховану суму боргу, що не може бути беззаперечним фактом для прийняття рішення про відмову в задоволенні позову.

Відповідно дост.141 ЦПК України,з відповідача підлягають також стягненню на користь позивача понесені ним судові витрати в розмірі 2 655 грн. 00 коп., які були сплачені позивачем при подачі позову до суду.

Керуючись ст.ст.12,81,133,141,144,263-265,280 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги Акціонерноготовариства «БанкКредит Дніпро»до ОСОБА_1 про стягненнязаборгованості - задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ІПН НОМЕР_1 ), на користь Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» (місцезнаходження: 01033, м.Київ, вул.Жилянська, буд.32, код ЄДРПОУ 14352406) заборгованість у сумі 176999 грн. (сто сімдесят шість тисяч дев`ятсот дев`яносто дев`ять грн.) 01 коп., яка складається із: суми строкового кредиту 81 156 грн. 58 коп., суми залишку простроченого кредиту 35 857 грн. 26 коп.; суми прострочених відсотків 2 475 грн. 65 коп.; суми прострочених комісій 57 509 грн. 52 коп.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ІПН НОМЕР_1 ), на користь Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» (місцезнаходження: 01033, м.Київ, вул.Жилянська, буд.32, код ЄДРПОУ 14352406) судовий збір в розмірі 2 655 грн. (дві тисячі шістсот п`ятдесят п`ять грн.) 00 коп., які були сплачені останнім при подачі позову до суду.

На рішення суду може бути подано апеляційну скаргу до Дніпровського апеляційного суду Дніпропетровської області протягом тридцяти днів з дня його складення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя: І. О. Кобеляцька-Шаховал