Рішення № 125649919, 06.03.2025, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 березня 2025 року № 320/28030/23

Суддя Київського окружного адміністративного суду Панченко Н.Д., розглянувши у м. Києві у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області про визнання протиправним та скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_2 (РНОКПП - НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , посвідка на постійне проживання з безконтактним електронним носієм N НОМЕР_2 , видана 31.05.2021 року, орган видачі - 8011) з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області (код ЄДРПОУ - 42552598, 02152, м. Київ, вул. Березняківська 4-А) про визнання протиправним та скасування рішення:

- ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області №80104500000347/760 від 19.07.2023 року про скасування мені - ОСОБА_3 дозволу на імміграцію в Україну;

- ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області N80102500074604 від 19.07.2023 року про скасування мені - ОСОБА_3 посвідки на постійне проживання;

- зобов?язати ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області поновити ОСОБА_3 дозвіл на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання та забезпечити вилучення відповідних відомостей з бази «Недійсні документи».

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив про протиправність оскаржуваних рішень оскільки вони містять посилання на недостовірні докази того, що позивачем свідомо були подані неправдиві відомості для отримання дозволу на імміграцію та не містять обґрунтованих посилань, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці України та/або громадському порядку в Україні, відповідно до ст. 12 Закону України «Про імміграцію».

Також позивач зазначає, що не обізнана з підставами скасування їй дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання, їй не повідомлено які її дії «становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні» та стверджує, що ніколи не вчиняла жодних дій, які були б спрямовані на створення загрози національній безпеці України та громадському порядку в Україні, ніколи не притягалася до будь-якої відповідальності за вчинення таких дій. Проживає в Україні вже 7 років, має сім`ю: чоловіка, який є громадянином України та двох малолітніх дітей, які були народжені в Україні та є громадянами України.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2023 року відкрито провадження у справі №320/28030/23 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження); запропоновано відповідачу протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати до суду відзив на позовну заяву; зобов`язано відповідача протягом п`ятнадцяти днів з дня отримання ухвали про відкриття провадження у справі подати до суду належним чином завірені копії документів, на підставі яких були прийняті оскаржувані рішення.

Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що спірними рішеннями позивачу було скасовано дозвіл на імміграцію та посвідку на постійне проживання на підставі інформації, викладеної в отриманому від Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області поданні від 07.07.2023 № 51/34-867 про скасування позивачу дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, та просив відмовити позивачу у задоволенні позову.

Ухвалою суду від 01 квітня 2024 року постановлено витребувати від Головного управління СБУ у м. Києві та Київській області засвідчені належним чином копії подання ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 07.07.2023 № 51/34-867 про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання громадянці російської федерації ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та документів на підставі яких воно приймалося.

На виконання вимог ухвали суду Головне управління СБУ у м. Києві та Київській області надало витребувані документи.

Водночас, досліджуючи матеріали справи у письмовому провадженні, судом встановлено неможливість ухвалення законного та обґрунтованого рішення без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі, з метою отримання додаткових пояснень.

Відтак, суд дійшов висновку про доцільність виходу з письмового провадження та призначення справи до судового розгляду у судовому засіданні, у зв`язку з необхідністю отримання від учасників справи відповідних обґрунтувань та пояснень щодо предмета спору.

У судовому засіданні позивач підтримав заявлені позовні вимоги, а представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог, з підстав, що викладені у рішенні та у відзиві на позовну заяву.

За результатами проведення судового засідання судом прийнято рішення про здійснення подальшого розгляду справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши позовну заяву, відзив на позов, наявні у справі матеріали, повно і всебічно з`ясувавши всі обставини адміністративної справи в їх сукупності, перевіривши їх дослідженими доказами, суд встановив наступне.

ОСОБА_2 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) є громадянкою російської федерації згідно національного паспорта НОМЕР_3 , виданого 15.11.2021 посольством Росії в Україні.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачем з громадянином російської федерації ОСОБА_4 06.08.2011 був укладений шлюб.

16.05.2017 між позивачем та громадянином російської федерації ОСОБА_4 був розірваний шлюб, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серія НОМЕР_4 від 09.08.2017, копія якого наявна у матеріалах справи.

23.09.2017 між позивачем та громадянином України ОСОБА_5 було зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_5 від 23.09.2017.

У цьому шлюбі народилися: ІНФОРМАЦІЯ_6 громадянин України ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_6 , виданим 27.10.2018 Оболонським районним у місті Києві відділом Державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у м. Києві та ІНФОРМАЦІЯ_7 громадянин України ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_7 , виданим04.09.2021 Оболонським відділом Державної реєстрації актів цивільного стану у м. Києві ЦМУ МЮ.

13.11.2018 позивачем отримано картку платників податків та присвоєно відповідний реєстраційний номер облікової картки платників податків № НОМЕР_1 .

На початку 2021 року, позивач звернулася до ЦМУ ДМС у Києві та Київській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону відповідно якого, дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

За результатами розгляду заяви, 23.02.2021 позивачем було отримано дозвіл на імміграцію в Україну та на його підставі, 31.05.2021 - посвідка на постійне проживання з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_2 , видана 31.05.2021, орган видачі - 8011.

28.03.2023 позивачем було зареєстровано місце свого проживання та місце проживання дітей за адресою: АДРЕСА_2 ,

У подальшому, на зареєстровану адресу місця проживання, 02.08.2023, до позивача надійшов лист від відповідача (вих. №8010.6.1-26373/8010.6-23 від 24.07.2023), яким було повідомлено про скасування дозволу позивачу на імміграцію в Україну та посвідки позивача на постійне проживання.

Так, рішенням ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області №80104500000347/760 від 19.07.2023, громадянці російської федерації ОСОБА_3 , на підставі пунктів 1, 3 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 23.02.2021 та рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області №80102500074604 від 19.07.2023 на підставі підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 №231, скасована посвідка на проживання № НОМЕР_2 від 31.05.2021.

Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем спірних рішень, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Як встановлено судом під час розгляду справи по суті заявлених позовних вимог, єдиною підставою для скасування дозволу та посвідки на проживання слугувало подання СБУ у м. Києві та Київській області, зі змісту якого вбачається, що позивач має зареєстрований шлюб з громадянином російської федерації ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , який володіє трьома підприємствами на території російської федерації. Відмітка про реєстрацію шлюбу датується 06.08.2011 та зазначена у паспорті. Відмітка про розірвання шлюбу у паспорті відсутня (№ 0511894059). На переконання суб`єкта публічного права, безпосередня діяльність громадянина російської федерації ОСОБА_4 , який відповідно до наявних даних є чоловіком позивача, становить загрозу національній безпеці України в оборонній сфері, "...що в своєму розвитку може завдати шкоди інтересам держави, правам і законним інтересам громадян України та інших осіб, що проживають в Україні".

Також відповідач у судовому засіданні додатково вказав, що позивач під час реєстрації шлюбу з громадянином України ОСОБА_5 не надав посадовій особі, що здійснювала реєстрацію шлюбу, інформацію про те, що попередній шлюб, який був укладений між позивачем та громадянином російської федерації ОСОБА_4 , є розірваним, що свідчить про надання позивачем недостовірних відомостей.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходив із такого.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI, в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин (далі - Закон№3773) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

За змістом частини 15 статті 4 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.

Згідно зі статтею 2 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов`язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Статтею 3 Закону № 3773 передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 №2491-ІІІ, в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин (далі - Закон№2491-ІІІ).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону №2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Згідно з частиною третьою статті 4 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;

2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України;

5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в`їзду та перебування на території України;

6) особам без громадянства, які проживали на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання протягом двох років з дня визнання їх особами без громадянства.

Відповідно до статті 9 Закону №2491-III заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи:

1) три фотокартки;

2) копія документа, що посвідчує особу;

3) документ про місце проживання особи;

4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі);

5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Вимога пункту 5 не поширюється на осіб, зазначених у пунктах 1 , 3, 6 частини третьої статті 4 цього Закону.

Крім зазначених документів, для осіб, зазначених у пункті 4 частини другої та у пункті 1 частини третьої статті 4 цього Закону, подаються - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з громадянином України.

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

Частиною 1 статті 10 Закону №2491-ІІІ встановлено перелік обставин, за яких дозвіл на імміграцію не надається:

1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;

3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я;

4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Положення пунктів 1, 3 не поширюються на осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону.

У свою чергу, підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені статтею 12 Закону №2491-ІІІ, а саме, якщо:

1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземцівта осіб без громадянства;

6) в інших випадках, передбачених законами України, щодо позивача не було встановлено.

Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983, в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин (далі - Порядок №1983).

Відповідно до підпункту 3 пункту 2 Порядку №1983, в редакції, що діяла станом на час звернення позивача із заявою про надання дозволу на імміграцію, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.

МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України «Про імміграцію» (пункт 9 Порядку №1983).

Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах (пункт 10 Порядку №1983).

У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України «Про імміграцію», а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб (пункт 11 Порядку №1983).

Відповідно до пункту 12 Порядку №1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

За змістом пункту 14 Порядку №1983, територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду (пункт 15 Порядку №1983).

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (пункт 16 Порядку №1983).

Отже, зі змісту наведених вище положень Порядку №1983 слідує, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.

З аналізу викладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Матеріали справи свідчать, що на виконання Порядку №1983 документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені відповідним територіальним органом ДМС, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства, а також приймав рішення про надання дозволу на імміграцію.

Вказана обставина підтверджується дозволом на імміграцію в Україну, який був виданий позивачу 23.02.2021.

Окрім того, постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 «Про затвердження зразка, технічного опису бланка та Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання» затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (далі також - Порядок №321).

Відповідно до пунктів 36, 37, 38 Порядку №321, в редакції, що діяв станом на час звернення позивача із заявою про надання дозволу на імміграцію, після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім`я якої оформляється посвідка, та перевірку поданих нею документів.

Ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, отриманих з баз даних Реєстру, та відомчої інформаційної системи ДМС.

Перевірка законності перебування іноземця або особи без громадянства на території України здійснюється з використанням засобів інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон, «Аркан» або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби, відповідь на які Адміністрація Держприкордонслужби надає протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.

Чинність дозволу на імміграцію, копія якого надана іноземцем або особою без громадянства, перевіряється шляхом вивчення матеріалів справи про надання такого дозволу.

Факт постійного проживання іноземця або особи без громадянства на території України до прийняття до громадянства України перевіряється шляхом вивчення матеріалів її справи про надання дозволу на імміграцію.

У разі коли дозвіл на імміграцію виданий одним територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, а документи для оформлення посвідки подані до іншого територіального органу/територіального підрозділу ДМС у зв`язку із зміною іноземцем або особою без громадянства місця проживання, чинність дозволу на імміграцію перевіряється шляхом надсилання відповідних запитів до місця видачі дозволу, відповідь на які надається протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.

У разі необхідності підтвердження відомостей з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть до Мін`юсту в електронній формі захищеними каналами зв`язку надсилаються відповідні запити, відповідь на які Мін`юст надає протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів. У разі відсутності можливості надіслання запитів у електронній формі запити надсилаються у паперовій формі.

У разі необхідності підтвердження інших відомостей про іноземця або особу без громадянства або дійсності поданих ними документів надсилаються запити до відповідних державних органів або їх територіальних органів (підрозділів), які надають відповідь протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів.

Рішення про оформлення посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих документів та відсутності підстав для відмови в її видачі.

Відповідачем не заперечується факт подання позивачем до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну з усіма необхідними документами відповідно до вимог статті 9 Закону №2491-III.

Спір між сторонами щодо зазначеного переліку документів, доданих позивачем до заяви, відсутній.

Отже, компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з`ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію,

Як встановлено судом, відповідач стверджує, що відповідно до інформації, зазначеної у поданні ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 07.07.2023 № 51/34-867, ним встановлено, що позивач підтримує особистий контакт з близькими родичами, які проживають на території російської федерації, володіють приватними підприємствами та фінансують збройну агресію російської федерації проти України. Також, відповідачем встановлено, що позивач має зареєстрований шлюб з громадянином російської федерації, а саме ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , в той же час 23.09.2017 було зареєстровано шлюб між позивачем та громадянином України ОСОБА_5 , що суперечить вимогам ст. 25 Сімейного кодексу України, а тому позивач не мала правових підстав щодо отримання дозволу на імміграцію в Україну на підставі перебування у шлюбі більше двох років з громадянином України.

Таким чином, посилаючись на вищезазначену інформацію, викладену у поданні ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 07.07.2023 № 51/34-867, відповідач скасував громадянці російської федерації ОСОБА_3 дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пунктів 1 та 3 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» та скасував посвідку на постійне проживання, керуючись підпунктом 1 пункту 64 Порядок №321.

Суд зазначає, що статтею 12 Закону №2491-III передбачено вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого слідує, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.

На противагу твердження відповідача про перебування позивача у шлюбі з громадянином російської федерації, а саме ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 на момент реєстрації позивачем шлюбу 23.09.2017 з громадянином України ОСОБА_5 , позивачем надано до суду доказ того, що між ним та громадянином російської федерації ОСОБА_4 було розірвано шлюб 09.08.2017, а саме свідоцтво про розірвання шлюбу серія НОМЕР_4 , яке підтверджує цей факт.

У ході судового розгляду справи відповідачем не було спростовано зазначений доказ та не надано додаткових доказів, а також судом не здобуто жодних доказів щодо підтвердження того, що дозвіл на імміграцію позивачу було надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, неповного пакету необхідних документів, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, які були взяті відповідачем до уваги при скасуванні наданого позивачу дозволу на імміграцію.

Суд не приймає до уваги твердження відповідача, як на доказ надання позивачем свідомо неправдивих відомостей про те, що позивачем під час реєстрації шлюбу з громадянином України не було повідомлено посадову особу, що здійснювала реєстрацію шлюбу, інформацію про розірвання шлюбу, який був укладений між позивачем та громадянином російської федерації ОСОБА_4 , оскільки дана обставина не досліджувалась суб`єктом публічного права під час прийняття оскаржуваного рішення, доказів того, що позивач не повідомляв відповідну посадову особу суду також не надано, як і доказів того, що саме позивач зобов`язаний здійснити таку відмітку у реєстраційних документах, а не відповідна посадова особа компетентного органу.

Суд також констатує, що як у висновку за результатами розгляду подання про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці російської федерації ОСОБА_3 , так і в оскаржуваному рішенні відповідача, не зазначено жодних конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме позивачем будь-яких злочинів чи протиправних дій на шкоду державній безпеці України, громадському порядку в Україні.

Тобто, на час прийняття оскаржуваного рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області не мало належних та допустимих доказів вини позивача у вчинені злочинів чи протиправних дій, які становлять загрозу національній безпеці України та/або громадському порядку в Україні.

У ході розгляду справи відповідачем не надано доказів існування вироку суду, яким позивача засуджено за вчинення злочинів, чи постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, де були б встановлені обставини, що мали б для суду преюдиційне значення.

Окрім того, суд враховує відсутність будь-яких доказів які б свідчили про те, що позивач перебуває в статусі підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, що позивач своїми діями несе загрозу громадському порядку.

Суд враховує, що відповідачем не надано копій рішень судів, якими позивача засуджено за вчинення відповідних правопорушень. Відповідачем не наводяться норми Закону, на підставі якого можна стверджувати, що дії позивача загрожують громадському порядку, а також не надано посилання на рішення компетентного суду, яке набрало законної сили, та яким встановлено наявність такої загрози. За таких обставин позиція відповідача помилковою та такою, що не ґрунтується на належних та допустимих доказах.

Крім того, у відповідності до пунктів 21-24 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав.

Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати, зокрема, регіональні органи СБУ, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію. У такому разі, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію.

Копія рішення про скасування дозволу на імміграцію видається не пізніше як у тижневий строк з дня його прийняття особі, стосовно якої прийнято таке рішення, під розписку чи надсилається рекомендованим листом.

Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України «Про імміграцію». Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.

З аналізу вказаної норми вбачається, що функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.

Разом з тим відповідачем до суду не надано будь-яких доказів надіслання (вручення) позивачу запрошення про надання пояснень та відповідних документів; отримання необхідної інформації з різних, передбачених законодавством джерел (від ініціатора подання, органів виконавчої влади, відповідних юридичних і фізичних осіб), необхідної для вирішення питання щодо скасування відповідного дозволу на імміграцію.

Слід також зазначити, що чинне національне законодавства чітко не дає визначення терміну «громадський порядок», однак з аналізу нормативних актів вбачається, що громадським порядком є сукупність суспільних відносин, що забезпечують нормальні умови життєдіяльності людини, діяльності підприємств, установ і організацій. Відповідачем, у свою чергу, не доведено належними та допустимими доказами яким чином дії позивача можуть нашкодити нормальним умовам життєдіяльності інших людей.

Подібна позиція викладена Верховним Судом у аналогічній справі № 802/1439/17-а від 22.01.2020. При цьому, Верховний Суд відзначив, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта, існування яких має підтверджуватися вироком суду, яким особу засуджено за вчинення злочинів, чи постановою про притягнення до адміністративної відповідальності, де були б встановлені обставини, що мали б для суду преюдиційне значення.

Окрім зазначених вище порушень, допущених відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення, останнім не взято до уваги наявність у позивача родини, зокрема синів ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_4 , які є громадянами України.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні від 21 червня 1988 року у справі «Боррехаб проти Нідерландів» висвітлив правову позицію щодо захисту права на «сімейне життя» у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. Так, позиція Суду ґрунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зав`язків між чоловіком та його дружиною. У наведеній справі, Суд прийшов до висновку, що в такому випадку має місце порушення статті 8 Конвенції.

Відповідно до рішень ЄСПЛ у справі «Боррехаб проти Нідерландів» від 21 червня 1988 року та у справі «Каплан та інші проти Норвегії» від 24 липня 2014 року, роз`єднання сім`ї без доведення таким заходом втручання досягнення мети - захисту національної, громадської безпеки, запобігання правопорушень чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимоги законодавства, не відповідає вимогам частини другої статті 8 Конвенції.

Окрім того суд вважає, що скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну буде суперечити принципу пропорційності, передбаченому пунктом 8 частини другої статті 2 КАС України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

У рішенні Великої палати ЄСПЛ від 16 березня 2006 року у справі «Тетяна Жданок проти Латвії» встановлено, що для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів. У той же час, демократія є поняттям, заснованим на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні інколи бути готові обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип «демократії, здатної себе захистити» для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, а також те, чи дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого».

Таким чином, відповідачем, крім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли, оскільки при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні відповідач підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання йому дозволу на імміграцію в Україну.

Згідно позиції Європейського суду з прав людини у справі «Бартік проти Росії» (Bartik.), заява № 55565/00, пункт 46, «необхідності в демократичному суспільстві» вимагає, щоб застосований засіб обмеження переслідував легітимну мету та щоб втручання в право не було більше тієї міри, яка необхідна для її досягнення. Іншими словами, цей тест, що, як правило, називається тестом пропорційності, вимагає, щоб обмежувальний засіб був належним (відповідним) для виконання передбачених захисних функцій.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що рішення Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 19.07.2023 №80104500000347/760 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці російської федерації ОСОБА_3 (посвідка на постійне проживання № НОМЕР_2 від 31.05.2021), є протиправним та підлягає скасуванню, а позовні вимоги підлягають задоволенню.

Щодо скасування оскаржуваним рішенням відповідача посвідки на постійне проживання в Україні № НОМЕР_2 , від 31.05.2021, виданої громадянці російської федерації ОСОБА_3 , суд зазначає таке.

Пунктом 64 Порядку №321 визначені підстави скасування посвідки територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав.

Так, підпунктом 1 пункту 64 Порядку №321 передбачено, що посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію».

Отже, підставою для скасування посвідки на постійне проживання № НОМЕР_2 від 31.05.2021 стало скасування відповідачем дозволу на імміграцію в Україну громадянці російської федерації ОСОБА_3 .

Приймаючи до уваги висновок суду про протиправність та скасування рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 19.07.2023 №80104500000347/760 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці російської федерації ОСОБА_3 (посвідка на постійне проживання № НОМЕР_2 від 31.05.2021), вимога про визнання протиправним та скасування рішення відповідача про скасування посвідки на постійне проживання від 19.07.2023 № НОМЕР_8 громадянці російської федерації ОСОБА_3 (посвідка на постійне проживання з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_2 , видана 31.05.2021, орган видачі - 8011), як похідна, підлягає задоволенню.

Вирішуючи позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача вчинити певні дії, суд відмічає про наступне.

Відповідно до пункту 2.5 Порядку організації доступу до інформаційних ресурсів під час інформаційної взаємодії між Міністерством внутрішніх справ України, Державною міграційною службою України та Державною прикордонною службою України, затвердженого наказом МВС України від 26.09.2013 №920, МВС України, ДМС України та Держприкордонслужба України здійснюють обмін інформацією відповідно до законів України з урахуванням обмежень щодо використання інформації з обмеженим доступом.

Так, згідно з частиною 3 статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Частиною 4 статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013№7 "Про судове рішення в адміністративній справі" зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.

В своїй судовій практиці Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява №33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява №48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява №21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява №10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява №55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (ToscutaandOthers v. Romania), заява №36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

Крім того, Резолюцією Комітету Міністрів Ради Європи 77 (31) від 28.09.1977 урядам держав-членів рекомендовано керуватися у своєму праві й адміністративній практиці принципами, які наводяться у додатку до цієї резолюції.

Ці принципи застосовуються для захисту осіб, як фізичних, так і юридичних, в адміністративних процедурах відносно будь-яких індивідуальних заходів або рішень, які були прийняті в ході здійснення публічної влади і які за своїм характером безпосередньо впливають на їхні права, свободи або інтереси (адміністративні акти).

В ході реалізації цих принципів слід ураховувати належним чином вимоги щодо належного та ефективного управління, а також інтереси третіх сторін та основні публічні інтереси. У випадках, коли вимоги зумовлюють необхідність внесення змін або вилучення одного чи більше принципів у конкретних випадках або в специфічних сферах публічної адміністрації, слід докласти всіх можливих зусиль, відповідно до фундаментальних цілей цієї резолюції, для досягнення якомога вищого ступеня справедливості.

Такими принципами, згідно з Додатком до Резолюції, зокрема, є:

- право бути вислуханим, що означає, що щодо будь-якого адміністративного акта, який за своїм характером може несприятливо впливати на права, свободи або інтереси особи, така особа може пред`явити факти й аргументи та, у відповідних випадках, докази, що будуть ураховані адміністративним органом;

- виклад мотивів, що означає, що якщо адміністративний акт є таким, що за своїм характером несприятливо впливає на права, свободи або інтереси особи, така особа отримує інформацію про мотиви, на яких він ґрунтується. Інформація про мотиви зазначається в акті або передається відповідній особі, за її запитом, у письмовій формі протягом розумного строку.

Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права.

Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» та «Кутіч проти Хорватії»).

Втім, Європейський суд з прав людини у справі Чуйкіна проти України (Chuykina v. Ukraine) зазначив про те, що процесуальні гарантії, викладені у ст. 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином ст. 6 Конвенції втілює право на суд, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів у справі Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (рішення у справах Мултіплекс проти Хорватії (Multiplex v. Croatia) та Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia).

У даному випадку, задоволення позовних вимог щодо зобов`язання ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області поновити ОСОБА_3 дозвіл на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання та забезпечити вилучення відповідних відомостей з бази «Недійсні документи», є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Тобто, зазначеною нормою, законодавець визначає обов`язок суб`єкта владних повноважень аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

На виконання цих вимог відповідачем не доведено належними та допустимими доказами правомірність прийнятих рішень.

Водночас докази, подані позивачем, підтверджують обставини, на які він посилається в обґрунтування позовних вимог, та не були спростовані відповідачем.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачем за подання позовної заяви сплачено судовий збір у розмірі 3220,80 грн. Враховуючи задоволення позовних вимог, на користь позивача слід присудити судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 3220,80 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 159, 162, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області про визнання протиправним та скасування рішення задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 19.07.2023 №80104500000347/760 про скасування дозволу на імміграцію в Україну.

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 19.07.2023 №80102500074604 про скасування посвідки на постійне проживання відносно громадянки російської федерації ОСОБА_1 .

Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області поновити ОСОБА_3 дозвіл на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання .

Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області забезпечити вилучення з інформаційної системи підсистеми ФМ «Недійсні документи» інформацію (відомості) про скасування дозволу на міграцію та посвідки на постійне проживання відносно громадянки російської федерації ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 - НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ).

Стягнути на користь громадянки російської федерації ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 3220,80 грн. (три тисячі двісті двадцять гривень 80 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області (код ЄДРПОУ: 42552598; місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-А).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

рішення виготовлене та підписане 06.03.2025

Суддя Панченко Н.Д.