Рішення № 125425911, 26.02.2025, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

26.02.2025Справа № 910/14794/24Господарський суд міста Києва у складі судді Андреїшиної І.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ІМВО" (79069, м. Львів, вул. Шевченка,337, ідентифікаційний код 19177304)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЧАНТА МАУНТ" (01054, м. Київ, вул. Олександра Кониського, 15, офіс 65, ідентифікаційний код 42265961)

про стягнення 623 986,66 грн,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ІМВО" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЧАНТА МАУНТ" про стягнення заборгованості за договором № 01Ст0821 від 05.08.2021 у розмірі 623 986,66 грн, з яких: 375 064,48 грн основного боргу; 158 769,50 грн інфляційних втрат, 31 169,94 грн трьох відсотків річних та 58 982,74 грн пені.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.12.2024 залишено позов без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви - 5 днів з дня вручення ухвали суду, у визначений спосіб.

16.12.2024 через підсистему «Електронний суд» від позивача надійшли матеріали на виконання вимог ухвали суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.12.2024 відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

02.01.2025 через підсистему «Електронний суд» відповідачем подано відзив на позовну заяву.

Судом, також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

05 серпня 2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ІМВО" (далі - позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЧАНТА МАУНТ" (далі - відповідач) було укладено договір № 01Ст0821, відповідно до умов якого позивач взяв на себе зобов`язання виготовити і передати у власність відповідача стелажі металеві збірно-розбірні в комплекті та/або елементи до них (далі - продукція або стелажі) (п.1.1. договору).

Пунктом 1.2. договору встановлено, що точна номенклатура, кількість, ціна та інші характеристики продукції визначається специфікацією поставки до договору.

Пунктом 2.1. договору встановлено, що одиничні ціни елементів продукції, загальна вартість Продукції, порядок та строки оплати продукції визначається сторонами договору у специфікаціях поставки.

Згідно з п. 8.4. договору у випадку не підписання замовником акту виконаних робіт за відсутності обґрунтованих претензій по якості, виробник має право вважати свої зобов`язання щодо встановлення продукції, за договором та специфікацією, повністю виконаними.

Відповідно до умов специфікації №1 від 05.08.2021 ТОВ «НВП «ІМВО» взяло на себе зобов`язання поставити у власність ТОВ «ЧАНТА МАУНТ» продукцію на загальну вартість 504 581,64 грн.

Відповідно до п. 2.2. специфікації ТОВ «НВП «ІМВО» взяло на себе зобов`язання поставити на користь ТОВ «ЧАНТА МАУНТ» продукцію в термін - до 42 календарних днів з моменту отримання виробником (ТОВ «НВП «ІМВО») попередньої оплати згідно з підпунктом 3.1.1. пункту 3.1. специфікації.

Згідно з підпункту 3.1.1. пункту 3.1. специфікації протягом 3 (трьох) банківських днів, з дати підписання специфікації, ТОВ «ЧАНТА МАУНТ» взяло на себе зобов`язання оплатити на користь ТОВ «НВП «ІМВО» кошти в сумі 151 374,49 грн.

Позивач в позовній заяві зазначає, що враховуючи те, що специфікація була підписана позивачем та відповідачем 05 серпня 2021 року, то відповідач був зобов`язаний здійснити оплату на користь позивача коштів в розмірі - 151 374,49 грн не пізніше 10 серпня 2021 року.

Так, за період з 22 листопада 2021 року по 24 листопада 2021 року включно ТОВ «ЧАНТА МАУНТ» на виконання умов підпункту 3.1.1. пункту 3.1. специфікації оплатило на користь ТОВ «НВП «ІМВО» кошти в розмірі 151 374,49 грн.

Таким чином, позивач зазначає, що порушення відповідачем строку виконання свого зобов`язання перед позивачем, яке встановлено підпунктом 3.1.1. пункту 3.1. специфікації, становить 106 календарних днів.

Також позивач стверджує, що за період з 13 січня 2022 року по 08 лютого 2022 року останній поставив на користь відповідача продукції на загальну суму 526 438,97 грн, що підтверджується:

- видатковою накладною № 16 від 13 січня 2022 року на суму 425 011,10 грн;

- видатковою накладною № 44 від 28 січня 2022 року на суму 44 184,99 грн;

- видатковою накладною № 57 від 08 лютого 2022 року на суму 57242,88 грн.

Так, позивач зазначає, що враховуючи вартість поставленої та встановленої відповідачу продукції та здійснену ТОВ «ЧАНТА МАУНТ» часткову оплату, розмір заборгованості ТОВ «ЧАНТА МАУНТ» перед ТОВ «НВП «ІМВО» за продукцію становить 375 064,48 грн.

09 червня 2023 року ТОВ «НВП «ІМВО» звернулось до ТОВ «ЧАНТА МАУНТ» з вимогою про погашення заборгованості в розмірі 375 064,48 грн.

ТОВ «ЧАНТА МАУНТ» не здійснило погашення заборгованості перед ТОВ «НВП «ІМВО» в розмірі 375 064,48 грн.

Водночас, відповідач листом № 10/10-24-1 від 10 жовтня 2024 року підтвердив факт отримання повідомлення ТОВ «НВП «ІМВО» про погашення заборгованості 375 064,48 грн, факт відсутності претензій до ТОВ «НВП «ІМВО» щодо неналежного виконання позивачем будь-яких своїх зобов`язань щодо продукції, а також визнав свою заборгованість перед позивачем в розмірі 375 064,48 грн.

Однак, станом на день звернення до суду з даним позовом, відповідач не сплатив заборгованість.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначає, що відповідачем не було здійснено оплати поставленого товару, внаслідок чого за останнім рахується заборгованість у розмірі 375 064,48 грн основного боргу.

Крім того, внаслідок несвоєчасного виконання відповідачем грошового зобов`язання, позивачем нараховано до стягнення з відповідача 158 769,50 грн інфляційних втрат, 31 169,94 грн трьох відсотків річних та 58 982,74 грн пені.

Оцінивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

За змістом ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За приписами ст. ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов`язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

З огляду на встановлений ст. 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги Договір як належну підставу, у розумінні норм ст. 11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов`язків.

Статтею 712 ЦК України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

У частині 2 статті 712 ЦК України зазначено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ч. 1 ст. 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Статтею 663 Цивільного Кодексу України передбачено, що продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Пунктом 2.2. специфікації встановлено, що ТОВ «НВП «ІМВО» взяло на себе зобов`язання поставити на користь ТОВ «ЧАНТА МАУНТ» продукцію в термін до 42 календарних днів з моменту отримання виробником попередньої оплати згідно з підпунктом 3.1.1. пункту 3.1. специфікації.

Підпунктом 3.1.1. пункту 3.1. специфікації встановлено, що протягом 3 банківських днів з дати підписання специфікації ТОВ «ЧАНТА МАУНТ» взяло на себе зобов`язання оплатити на користь ТОВ «НВП «ІМВО» кошти в сумі 151 374,49 грн.

Так, судом встановлено, що оскільки специфікація була підписана сторонами 05 серпня 2021 року, відповідач був зобов`язаний здійснити оплату на користь позивача не пізніше 10 серпня 2021 року.

Разом з тим, за період з 22 листопада 2021 року по 24 листопада 2021 року включно відповідач на виконання умов підпункту 3.1.1. пункту 3.1. специфікації оплатив на користь позивача грошові кошти в розмірі 151 374,49 грн.

Таким чином, відповідач порушив строк виконання свого зобов`язання перед позивачем, яке встановлено підпунктом 3.1.1. пункту 3.1. специфікації, та становить 106 календарних днів.

Враховуючи те, що 24 листопада 2022 року відповідач завершив виконання взятого на себе зобов`язання з оплати на користь позивача грошових коштів у розмірі 151 374,49 грн, судом встановлено, що строк поставки продукції, який встановлений пунктом 2.2. специфікації, розпочав свій перебіг 25 листопада 2021 року та закінчився (25 листопада 2021 року + 42 (сорок два) календарні днів) 05 січня 2022 року.

Як вбачається з матеріалів справи, за період з 13 січня 2022 року по 08 лютого 2022 року позивач поставив відповідачу продукцію на загальну суму 526 438,97 грн, що підтверджується:

- видатковою накладною № 16 від 13 січня 2022 року на суму 425 011,10 грн;

- видатковою накладною № 44 від 28 січня 2022 року на суму 44 184,99 грн;

- видатковою накладною № 57 від 08 лютого 2022 року на суму 57242,88 грн.

Товар було прийнято відповідальними особами покупця без зауважень та заперечень, а вказані вище видаткові накладні містять підпис представника відповідача.

У той же час, відповідач своїх зобов`язань з оплати поставленого позивачем товару належним чином у встановлений договором строк не здійснив, зокрема, відповідачем сплачено за поставлений товар частково, а саме 151 374,49 грн, результаті чого у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість в розмірі 375 064,48 грн.

У відповідності до ст. 664 Цивільного кодексу України обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов`язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв`язку для доставки покупцеві.

Статтею 688 Цивільного кодексу України на покупця покладено обов`язок повідомити продавця про порушення умов договору щодо кількості, асортименту, якості, комплектності товару в розумний строк після того, як порушення могло бути виявлене відповідно до характеру і призначення товару.

Жодних заперечень з приводу отримання товару відповідачем суду надано не було.

Отже, суд при розгляді справи приймає до уваги відсутність у відповідача будь-яких заперечень та претензій щодо належного виконання позивачем прийнятих за договором зобов`язань з передання товару.

Також судом враховано, що в матеріалах справи міститься лист відповідача №10/10-24-1 від 10.10.2024, в якому останній фактично визнає заборгованість в розмірі 375 064,48 грн за поставлені металево збірні-розбірні стелажі згідно з договором №01Ст0821 від 05.08.2021.

Зважаючи на викладені вище обставини та виходячи з положень ст. ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, за висновками суду, представлені до матеріалів справи видаткові накладні є належними доказами передачі товару відповідачу, а отже, виконання позивачем своїх зобов`язань з поставки товару в межах договору здійснено належним чином.

Статтею 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст. 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно з ч. 1 ст. 691 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Частиною 1 ст. 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

У ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України зазначено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами ст. ст. 525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов`язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

Твердження позивача з боку відповідача належними доказами не спростовані.

З огляду на вказане в сукупності судом встановлено, що борг відповідача перед позивачем за представленими до матеріалів справи документами становить 375 064,48 грн, з огляду на що вказана сума заборгованості підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Крім суми основного боргу, позивач також просить суд стягнути з відповідача 158 769,50 грн інфляційних втрат, 31 169,94 грн трьох відсотків річних та 58 982,74 грн пені.

Розмір штрафних санкцій відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Статтею 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Наведеною нормою передбачено період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається із дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконано, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 902/959/19.

Так, згідно з пунктом 8.3. договору за несвоєчасні розрахунки за поставлену продукції, у випадку перевищення відповідних термінів більш ніж на 2 (два) банківські дні від встановлених договором та специфікацією, замовник зобов`язаний сплатити за вимогою виробника сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на момент такого прострочення, за кожен день прострочення, від вартості продукції, що не була оплачена.

Згідно з ч. 1 ст. 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За таких обставин, суд перевіряє обґрунтованість заявленої суми пені, виходячи з зазначеного позивачем періоду, який не суперечить законодавству.

У зв`язку з тим, що взяті на себе зобов`язання по сплаті поставленої продукції відповідач вчасно не виконав, він повинен сплатити позивачу пеню, розмір якої, за розрахунками суду та визначений позивачем період становить 58 982,74 грн.

Вимоги позивача в частині стягнення з відповідача пені в розмірі 58 982,74 грн обґрунтовані і підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Перевіривши надані позивачем розрахунки 3 % річних та інфляційних втрат, суд встановив їх правильність та арифметичну вірність.

Відповідач доводів позивача не спростував, контррозрахунок заявлених до стягнення сум не надав.

З огляду на викладене, позовні вимоги позивача підлягають задоволенню повністю.

За приписами ст. 76, 77, 78, 79 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Відповідно до ст. 129 ГПК України понесені позивачем витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 129, 165, 219, 232, 233, 236-238, 240, 241, 252 ГПК України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЧАНТА МАУНТ" (01054, м. Київ, вул. Олександра Кониського, 15, офіс 65, ідентифікаційний код 42265961) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ІМВО" (79069, м. Львів, вул. Шевченка,337, ідентифікаційний код 19177304) 375 064 (триста сімдесят п`ять тисяч шістдесят чотири) грн 48 коп. основного боргу, 58 982 (п`ятдесят вісім тисяч дев`ятсот вісімдесят дві) грн 74 коп. пені, 158 769 (сто п`ятдесят вісім тисяч сімсот шістдесят дев`ять) грн 50 коп. інфляційних втрат, 31 169 (тридцять одна тисяча сто шістдесят дев`ять) грн 94 коп. 3 % річних та 9 659 (дев`ять тисяч шістсот п`ятдесят дев`ять) грн 35 коп. судового збору.

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України. Повний текст рішення складено 26.02.2025

Суддя І.О. Андреїшина