Рішення № 125266140, 17.02.2025, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/18966/23

Провадження № 2/369/1182/25

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

17.02.2025 року м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Пінкевич Н.С.

секретаря Липченко О.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа акціонерне товариство «Райффайзен Банк» про поділ спільного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2023 року позивач звернувся до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що з лютого 1995 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою. Мають спільних дітей: ОСОБА_3 ,1997 року народження, та ОСОБА_4 , 1998 року народження. Спільне життя не склалось, за рішення шлюб між сторонами було розірвано у 2012 році. За час спільного сімейного життя, як подружжя, було набуто нерухоме майно. А саме квартира АДРЕСА_1 . Оскільки майно придбано за час шлюбу та за спільні кошти, тому воно є спільною сумісною власністю та його частка становить 1/2 частина даного майна.

Вказав, що після розлучення він з доньками переїхав проживати до м.Івано-Франківськ, але поділ майна подружжя не проводило. І лише у жовтні 2023 року йому стало відомо про те, що заочним рішенням суду за позовом ОСОБА_2 його визнано таким, що втратив право користуватись вищевказаною квартирою. Вважає, що такими діями відповідачка намагається позбавити його частки у спільному майні та в подальшому без його погодження відчужити спільне майно. У добровільному порядку дійти згоди щодо поділу майна не можуть, вважає своє право порушеним. Тому спільне майно підлягає поділу в судовому порядку.

Просив суд:

визнати квартиру АДРЕСА_2 спільним майном подружжя, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 ;

визнати за ОСОБА_1 право власності на частини квартири АДРЕСА_1 ;

визнати за ОСОБА_2 право власності на частини квартири АДРЕСА_1 .

Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 листопада 2023 року відкрито провадження у справі та визначено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 червня 2024 року закрито підготовче судове засідання та призначено судове засідання на 30 липня 2024 року.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 січня 2025 року до участі у розгляді справи залучено іпотекодержателя нерухомого майна - АТ «Райффайзен Банк Аваль».

У судове засідання ОСОБА_1 не з`явився. Про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Представник позивача подав суду заяву про розгляд справи в його відсутність, позовні вимоги підтримав, проти заочного рішення не заперечував.

У судове засідання відповідачка ОСОБА_2 не з`явилася. Про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Причини неявки суду не повідомила, відзив на позов суду не подала. Клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило. Копії ухвали про відкриття, позовну заяву з додатками, судові повістки та ухвала про призначення справи до розгляду ОСОБА_2 направлялись за місцем зареєстрованого проживання: АДРЕСА_4 . Конверти повертались з відміткою «за закінченням терміну зберігання». Також виклик відповідача здійснювався шляхом направлення смс-повідомлень на номер, зазначений у позовній заяві та шляхом розміщення оголошення про виклик на сайті суду.

Письмового відзиву, заперечень, клопотань до суду не подавала на час прийняття судом рішення.

У судове засідання представник АТ «»Райффайзен Банк» не з`явився. Про час та місце розгляду справи повідомлений. Подали суду заяву про розгляд справи за їх відсутності.

Відповідно до вимог ст.280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, та не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин, не подав відзив, а позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

За таких обставин суд, враховуючи вимоги ст. 280 ЦПК України, вважає за можливе розглянути справу без участі відповідача та ухвалити по справі заочне рішення.

У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.

Суд, заслухавши пояснення сторін та їх представників, свідків, з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджені тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, дійшов до наступних висновків.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім`ї має одинока особа. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Судом встановлено, що 04 лютого 1995 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб у відділі реєстрації актів громадянського стану Калуського міськвиконкому Івано-Франківської області, актовий запис №49.

Від спільного проживання сторони мають дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 грудня 2012 року шлюб між сторонами розірвано.

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Положення частини другої статті 3 СК України, згідно з яким подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються лише офіційно зареєстрованих шлюбів.

За ст. 18 СК України кожен учасник сімейних правовідносин має право звернутись до суду за захистом свого права або інтересу. Способами захисту є встановлення правовідношення.

Суд при вирішенні спору про поділ майна подружжя враховує період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі з 04 лютого 1995 року по 13 лютого 2013 року.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, у сімейному законодавстві України встановлено спростовну презумпцію спільності майна подружжя, яка полягає у тому, що майно, набуте за час шлюбу, вважається об`єктом права спільної сумісної власності (виключення зазначені у статті 57 СК України), допоки одним із подружжя, який це заперечує, не доведено інше.

Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя (частини перша, друга статті 65 СК України).

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

У частині першій статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Системне тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності, належить подружжю з моменту його набуття, незалежно від того, за ким із подружжя здійснена реєстрація права.

Судом установлено, що 14 лютого 2008 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Право власності зареєстровано у КП БТІ Києво-Святошинської районної ради Київської області, що підтверджено витягом про державну реєстрацію прав №17880832 від 26 лютого 2008 року.

Також згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №350720803 вбачається, що станом на 17 жовтня 2023 року по спірній квартирі зареєстровано обтяження - іпотека, іпотекодержатель ПАТ «Райффазен Банк Аваль», строк виконання основного зобов`язання - 05 березня 2040 року.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном» (пункт 98 рішення ЄСПЛ щодо прийнятності заяви у справі «Київська область, Бучанський район, с.Софіївська Борщагівка, вулиця Соборна, 46 проти Польщі», заява № 31443/96; пункт 22 рішення ЄСПЛ від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», заява № 10972/05; пункт 74 рішення ЄСПЛ «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини» від 02 березня 2005 року, заяви № 71916/01, 71917/01 та 10260/02).

У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об`єктами права власності можуть бути, у тому числі, «легітимні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії», заява № 12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, № 10741/84).

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) ЄСПЛ вказав, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі «Стреч проти Сполучного Королівства», заява № 44277/98).

Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

З огляду на викладене, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, суд приходить до висновку, що вищевказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю колишнього подружжя та їх частки є рівними. Суд враховує, що нерухоме майно набуто на час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, відповідачка, будь-яких заперечень не висловила щодо обставин набуття майна та в матеріалах справи відсутні будь-які докази на спростування презумпції та вкладення одним із подружжям лише особистих коштів. Тому позовні вимоги підлягають до задоволення та за позивачем слід визнати право власності на 1/2 частину на спірну квартиру.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення поданого позову.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст. 3, 21, 57-74 СК України, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21 грудня 2007 року, ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд

у х в а л и в :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя про поділ спільного майна подружжя задоволити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на частину кватири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .

Визнати за ОСОБА_2 право власності на частину кватири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .

Інформація про позивача: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса: АДРЕСА_4 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 .

Інформація про відповідача: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , адреса: АДРЕСА_4 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 .

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено удень його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 17 лютого 2025 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ