Рішення № 124945706, 05.02.2025, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

05.02.2025 р. справа №520/34008/24

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Головного управління ДПС у Харківській області (далі за текстом - відповідач, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації)провизнання протиправним та скасування правового акта суб"єкта владних повноважень у формі податкового повідомлення-рішення, встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Харківській області №7690362/20-11 від 28.06.2024 року.

Аргументуючи цю вимогу зазначив, що оскаржене податкове повідомлення рішення було прийнято поза межами граничного строку 01.07.2024р. та відносно несформованої земельної ділянки, право власності на яке не було зареєстровано в установленому законом порядку.

Відповідач із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що громадянин у період 01.01.2023р.-31.12.2023р. є власником відповідних земельних ділянок згідно з державним актом на право приватної власності на землю, мінімальне податкове зобовязання було обчислено у межах строку згідно з ст.102 Податкового кодексу України.

Суд, вивчивши доводи позову та аргументи відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, всебічно перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 12.03.2003р. №70 членам Колективного сільськогосподарського підприємства «Вільшанське» були передані у приватну власність земельні ділянки за рахунок земельних часток (паїв) КСП «Вільшанське».

Згідно з додатком до указаного розпорядження заявником було отримано сертифікат серії ХР №0146976 на 11,61га землі (8,77 рілля, 2,16 пасовищ, 0,68 сіножатей).

Згідно з листом ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 13.09.2024р. №ПІ-91/0/63-24 за рахунок цих ділянок у період 24.06.2024р.-11.09.2024р. відносно заявника було сформовані земельна ділянка із кадастровим номером 6322080900:05:000:0340 площею 0,6800га (03.07.2024р.) та земельна ділянка із кадастровим номером 6322056200:02:000:0504 площею 1,8500га (09.07.2024р.).

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав право власності на земельну ділянка із кадастровим номером 6322080900:05:000:0340 площею 0,6800га (для ведення товарного сільськогосподарського виробництва) було зареєстровано 09.10.2024р., право власності на земельну ділянка із кадастровим номером 6322056200:02:000:0504 площею 1,8500га (для ведення товарного сільськогосподарського виробництва) було зареєстровано 09.10.2024р.

28.06.2024р. без попереднього проведення будь-якого заходу податкового контролю із оформленням результатів актом перевірки ГУ ДПС у Харківській області відносно заявника було прийнято податкове повідомлення рішення №7690362/20-11 від 28.06.2024 року. про визначення у порядку п.170.14 ст.170 Податкового кодексу податку податкового зобов`язання із податку на доходи фізичних осіб за правилами обчислення мінімального податкового зобов`язання у розмірі 3.275,28грн. (відносно земельної ділянки із кадастровим номером 6322080900:05:000:0340 площею 0,6900га - 889,74грн., відносно земельної ділянки із кадастровим номером 6322056200:02:000:0504 площею 1,8500га - 2.385,54грн).

Стверджуючи про невідповідність закону управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень у формі означеного податкового повідомлення рішення, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Згідно з ст.13 Конституції України власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Відповідно до ст.41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Частинами 2-3 ст.13 Цивільного кодексу України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У розумінні ч.1 ст.181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Суд наголошує, що згідно з ст.206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

За підпунктами 14.1.72 ст.14, 14.1.73 ст.14, п.14.1.74 ст.14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на дату прийняття податкового повідомлення-рішення) земельний податок - обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу); землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди; земельна ділянка - частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, цільовим (господарським) призначенням та з визначеними щодо неї правами.

У розумінні п.п.14.1.136 ст.14 Податкового кодексу України орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності - обов`язковий платіж, що його орендар вносить орендодавцю за користування земельною ділянкою.

За приписами п.265.1 ст.265 Податкового кодексу України плата за землю є різновидом податку на майно.

За визначенням п.п.14.1.147 ст.14 Податкового кодексу України плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до п.269.1 ст.269 Податкового кодексу України платниками плати за землю є: 269.1.1. платники земельного податку: 269.1.1.1. власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); 269.1.1.2. землекористувачі, яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності на правах постійного користування; 269.1.2. платники орендної плати - землекористувачі (орендарі) земельних ділянок державної та комунальної власності на умовах оренди.

Згідно з п.270.1 ст.270 Податкового кодексу України об`єктами оподаткування платою за землю є: 270.1.1. об`єкти оподаткування земельним податком: 270.1.1.1. земельні ділянки, які перебувають у власності; 270.1.1.2. земельні частки (паї), які перебувають у власності; 270.1.1.3. земельні ділянки державної та комунальної власності, які перебувають у володінні на праві постійного користування; 270.1.2. об`єкти оподаткування орендною платою - земельні ділянки державної та комунальної власності, надані в користування на умовах оренди.

Пунктом 271.1 ст.271 Податкового кодексу України передбачено, що базою оподаткування платою за землю є: 271.1.1. нормативна грошова оцінка земельної ділянки з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; 271.1.2. площа земельної ділянки, нормативну грошову оцінку якої не проведено.

За змістом п.286.1 ст.286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є: а) дані державного земельного кадастру; б) дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; в) дані державних актів, якими посвідчено право власності або право постійного користування земельною ділянкою (державні акти на землю); г) дані сертифікатів на право на земельні частки (паї); ґ) рішення органу місцевого самоврядування про виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв); д) дані інших правовстановлюючих документів, якими посвідчується право власності або право користування земельною ділянкою, право на земельні частки (паї); е) дані Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначеного у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Відповідно до п.288.1 ст.288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.

За визначенням ст.1 Закону України від 06.10.1998р. №161-ХIV "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

У розумінні ст.13 Закону України від 06.10.1998р. №161-ХIV "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 15 Закону України від 06.10.1998р. №161-ХIV "Про оренду землі" передбачено, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату відноситься до істотних умов договору.

Згідно зі ст.125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Однак, за змістом ст.120 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та ст.377 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) набуття учасником суспільних відносин речового права власності на об`єкт нерухомого майна за загальним правилом призводить до виникнення права користування земельною ділянкою, на якій розташований такий об`єкт нерухомого майна.

Системно аналізуючи приписи наведених норм права у взаємозвязку, суд доходить до переконання про те, що учасник суспільних відносин, котрий фізично використовує корисні властивості конкретної ділянки земної поверхні (у тому числі і за рахунок розміщення належних на праві приватної власності обєктів нерухомого майна чи обєктів незавершеного будівництва, не прийнятих в експлуатацію) комунальної або державної форми власності, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05) не може набути розумних очікувань чи легітимних сподівань на звільнення від виконання публічного обовязку з плати за землю (або у формі земельного податку, або у формі орендної плати), позаяк згідно зі ст.206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним.

Подібний за суттю висновок сформульований у постанові Верховного Суду від 25.04.2024р. у справі №820/4560/18.

Тому як обставина відсутності події формування земельної ділянки у якості обєкта цивільних прав згідно з ч.4 ст.791 Земельного кодексу України (де указано, що земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера), так і обставина відсутності державної реєстрації речових прав на нерухоме майно у вигляду конкретної земельної ділянки за приписами ст.8 Конституції України та ст.ст.37, 38 Податкового кодексу України не можуть бути кваліфіковані у якості легітимних підстав для звільнення або скасування податкового обов`язку із внесення до бюджету плати за землю.

Відтак, у разі існування діючого договору оренди землі підставою для внесення до бюджету плати за землю у вигляді орендної плати є саме положення названого договору, котрі визначають усі суттєві домовленості між сторонами (окрім, механізму обчислення розміру орендної плати у силу спеціального застереження п.288.5 ст.288 Податкового кодексу України), а у разі відсутності такого договору підставою для внесення до бюджету плати за землю у вигляді земельного податку є сам факт фізичного використання учасником суспільних відносин корисних властивостей конкретної ділянки земної поверхні (у тому числі і за рахунок розміщення належних на праві приватної власності обєктів нерухомого майна чи обєктів незавершеного будівництва, не прийнятих в експлуатацію) безвідносно до події наявності або відсутності державної реєстрації речових прав на земельну ділянку та безвідносно до події формування земельної ділянки у якості обєкта цивільних прав згідно з ч.4 ст.791 Земельного кодексу України у межах контурів та площ, визначених суб`єктом владних повноважень або за наслідками проведення відповідних заходів податкового контролю, або за обєктивними даними, здобутими з легальних джерел інформації.

При цьому, суд зважає, що у ст.281 Податкового кодексу України законодавцем перелічені пільги щодо сплати земельного податку для фізичних осіб, а ст.282 Податкового кодексу України - пільги щодо сплати земельного податку для юридичних осіб.

Однак, аналогічного правила відносно випадку виконання податкового обовязку з плати за землю у формі орендної плати законодавцем не запроваджено, позаяк ст.15 Закону України від 06.10.1998р. №161-ХIV "Про оренду землі" передбачено, що орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату відноситься до істотних умов договору.

З наведеного слідує, що визначені у ст.ст.281, 282 Податкового кодексу України пільги із сплати земельного податку не можуть бути застосовані до правовідносин з внесення до бюджету плати за землю у формі орендної плати у порядку ст.ст.288-289 Податкового кодексу України, позаяк відносно застосування таких пільг відсутнє вільне внутрішнє волевиявлення у формі згоди сторін укладеного договору оренди землі.

Продовжуючи розгляд справи, суд зазначає, що у розумінні п.п.14.1.1142 ст.14 Податкового кодексу України мінімальне податкове зобов`язання - мінімальна величина податкового зобов`язання із сплати податків, зборів, платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, пов`язаних з виробництвом та реалізацією власної сільськогосподарської продукції та/або з власністю та/або користуванням (орендою, суборендою, емфітевзисом, постійним користуванням) земельними ділянками, віднесеними до сільськогосподарських угідь, розрахована відповідно до цього Кодексу. Сума мінімальних податкових зобов`язань, визначених щодо кожної із земельних ділянок, право користування якими належить одній юридичній або фізичній особі, у тому числі фізичній особі - підприємцю, є загальним мінімальним податковим зобов`язанням;

Згідно з п.9.1 ст.9 Податкового кодексу України до загальнодержавних податків належать: 9.1.1. податок на прибуток підприємств; 9.1.2. податок на доходи фізичних осіб; 9.1.3. податок на додану вартість; 9.1.4. акцизний податок; 9.1.5. екологічний податок; 9.1.6. рентна плата; 9.1.7. мито.

Відповідно до п.10.1 ст.10 Податкового кодексу України до місцевих податків належать: 10.1.1. податок на майно; 10.1.2. єдиний податок.

Пунктом 10.2 ст.10 Податкового кодексу України визначено, що до місцевих зборів належать: 10.2.1. збір за місця для паркування транспортних засобів; 10.2.2. туристичний збір.

У силу застереження п.10.21 ст.10 Податкового кодексу України місцеві ради обов`язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю, крім земельного податку за лісові землі).

Правила обчислення мінімального податкового зобов`язання (далі за текстом - МПЗ) викладені законодавцем у приписах ст.381 Податкового кодексу України.

Так, відповідно до п.п.381.1.1 ст.381 Податкового кодексу України МПЗ щодо земельної ділянки, нормативна грошова оцінка якої проведена, обчислюється за формулою: МПЗ = НГОд x К x М / 12, де: МПЗ - мінімальне податкове зобов`язання; НГОд - нормативна грошова оцінка відповідної земельної ділянки з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим Кодексом для справляння плати за землю; К - коефіцієнт, який становить 0,05; М - кількість календарних місяців, протягом яких земельна ділянка перебуває у власності, оренді, користуванні на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) платника податків.

Згідно з п.п.381.1.2 ст.381 Податкового кодексу України МПЗ щодо земельної ділянки, нормативна грошова оцінка якої не проведена, обчислюється за формулою: МПЗ = НГО x S x К x М / 12, де: МПЗ мінімальне податкове зобов`язання; НГО - нормативна грошова оцінка 1 гектара ріллі по Автономній Республіці Крим або по області з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим Кодексом для справляння плати за землю; S - площа земельної ділянки, гектарах; К - коефіцієнт, що становить 0,05; М - кількість календарних місяців, протягом яких земельна ділянка перебуває у власності, оренді, користуванні на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) платника податків.

Підпунктом 381.1.3. ст.381 Податкового кодексу України визначено, що при обчисленні мінімального податкового зобов`язання платниками єдиного податку четвертої групи - фізичними особами - підприємцями, які провадять діяльність виключно в межах фермерського господарства, зареєстрованого відповідно до Закону України "Про фермерське господарство", коефіцієнт "К", визначений у підпунктах 381.1.1 і 381.1.2 цього пункту, застосовується у половинному розмірі.

Як то указано у п.п.381.1.4 ст.381 Податкового кодексу України, МПЗ визначається за період володіння (користування) земельною ділянкою, який припадає на відповідний податковий (звітний) рік.

За правилами п.381.2 ст.381 Податкового кодексу України МПЗ не визначається для: земельних ділянок, що використовуються дачними (дачно-будівельними) та садівничими (городницькими) кооперативами (товариствами), а також набуті у власність/користування членами цих кооперативів (товариств) у результаті приватизації (купівлі/продажу, оренди) у межах земель, що належали цим кооперативам (товариствам) на праві колективної власності чи перебували у їх постійному користуванні; земель запасу; невитребуваних земельних часток (паїв), розпорядниками яких є органи місцевого самоврядування, крім таких земельних часток (паїв), переданих органами місцевого самоврядування в оренду; земельних ділянок зон відчуження та безумовного (обов`язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь, які належать фізичним особам на праві власності та/або на праві користування та станом на 1 січня 2022 року знаходилися у межах населених пунктів; земельних ділянок, земельних часток (паїв), за які не нараховувалися та не сплачувалися плата за землю або єдиний податок четвертої групи, що перебувають у консервації, або забруднені вибухонебезпечними предметами, або щодо яких прийнято рішення про надання податкових пільг зі сплати місцевих податків та/або зборів на підставі заяв платників податків про визнання земельних ділянок непридатними для використання у зв`язку з потенційною загрозою їх забруднення вибухонебезпечними предметами. МПЗ для земельних ділянок, земельних часток (паїв), передбачених абзацом сьомим цього пункту, не визначається за період, за який не визначається плата за землю або єдиний податок четвертої групи.

Відповідно до п.381.3 ст.381 Податкового кодексу України у разі передачі земельних ділянок в оренду (суборенду), емфітевзис або інше користування мінімальне податкове зобов`язання визначається для орендарів, користувачів на інших умовах таких земельних ділянок у порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно з п.381.4 ст.381 Податкового кодексу України у разі переходу права власності або права користування, у тому числі оренди, емфітевзису, суборенди, на земельну ділянку, віднесену до сільськогосподарських угідь, від одного власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) до іншого власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) протягом календарного року та за умови державної реєстрації такого права відповідно до законодавства, мінімальне податкове зобов`язання щодо такої земельної ділянки визначається для попереднього власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) за період з 1 січня такого календарного року до початку місяця, в якому припинилося право власності на таку земельну ділянку, або в якому така земельна ділянка передана в користування (оренду, суборенду, емфітевзис), а для нового власника, орендаря або користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) - починаючи з місяця, в якому він набув право власності або право користування, у тому числі оренди, емфітевзису, суборенди на таку земельну ділянку, та враховується у складі загального мінімального податкового зобов`язання кожного з таких власників або користувачів.

У разі відсутності державної реєстрації переходу права власності або права користування, у тому числі оренди, емфітевзису, суборенди, на земельну ділянку, віднесену до сільськогосподарських угідь, від одного власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) до іншого власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) протягом календарного року мінімальне податкове зобов`язання щодо такої земельної ділянки визначається для попереднього власника, орендаря, користувача на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) на загальних підставах за податковий (звітний) рік.

Положеннями п.170.14 Податкового кодексу України визначені особливості визначення загального мінімального податкового зобов`язання платників податку на доходи фізичних осіб - власників, орендарів, користувачів на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь.

Так, згідно з п.п.170.14.1 ст.170 Податкового кодексу України для платників податку - власників, орендарів, користувачів на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь, не переданих такими особами в оренду (суборенду), емфітевзис або інше користування на підставі договорів, укладених та зареєстрованих відповідно до законодавства, загальне мінімальне податкове зобов`язання визначається контролюючим органом.

Відповідно до п.п.170.14.2 ст.170 Податкового кодексу України у разі передачі таких земельних ділянок в оренду (суборенду), емфітевзис або інше користування на підставі договорів, укладених та зареєстрованих відповідно до законодавства, їх розмір враховується при визначенні загального мінімального податкового зобов`язання орендарів, користувачів на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) таких земельних ділянок у порядку, встановленому цим Кодексом.

За правилами п.п.170.14.3 ст.170 Податкового кодексу України визначення загального мінімального податкового зобов`язання фізичним особам здійснюється контролюючими органами за податковою адресою таких осіб.

Мінімальне податкове зобов`язання обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного земельного кадастру та/або на підставі оригіналів чи належним чином засвідчених копій відповідних документів платника податків, зокрема документів, що підтверджують право власності/користування.

При обчисленні мінімального податкового зобов`язання нормативна грошова оцінка земельних ділянок застосовується контролюючими органами з урахуванням вимог, встановлених пунктом 271.2 статті 271 цього Кодексу.

У разі державної реєстрації платника податку фізичною особою - підприємцем загальне мінімальне податкове зобов`язання за земельні ділянки, віднесені до сільськогосподарських угідь, які використовуються таким підприємцем для провадження господарського діяльності, розраховується таким платником у порядку, визначеному пунктом 177.14 статті 177 та статтею 2971 цього Кодексу, з першого числа місяця, наступного за місяцем, у якому відбулася державна реєстрація фізичної особи - підприємця.

Податкове повідомлення-рішення разом з детальним розрахунком суми податку про сплату річного податкового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб, на суму позитивного значення різниці між сумою загального мінімального податкового зобов`язання та сумою сплачених протягом податкового (звітного) року податків, зборів, платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, пов`язаних з виробництвом та реалізацією власної сільськогосподарської продукції та/або з власністю та/або користуванням (орендою, суборендою, емфітевзисом, постійним користуванням) земельними ділянками, віднесеними до сільськогосподарських угідь (далі у цьому пункті - загальна сума сплачених податків, зборів, платежів), надсилається (вручається) платнику податку у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, до 1 липня року, наступного за звітним.

Якщо контролюючий орган не надіслав (не вручив) таке податкове повідомлення-рішення разом з детальним розрахунком суми податку у зазначений строк, фізична особа звільняється від відповідальності, передбаченої цим Кодексом за несвоєчасну сплату річного податкового зобов`язання на суму позитивного значення різниці між сумою загального мінімального податкового зобов`язання та загальною сумою сплачених податків, зборів, платежів.

Таке річне податкове зобов`язання може бути нараховано за податкові (звітні) періоди (роки) в межах строків, визначених пунктом 102.1 статті 102 цього Кодексу.

Позитивне значення різниці між сумою загального мінімального податкового зобов`язання та загальною сумою сплачених податків, зборів, платежів є частиною зобов`язань з податку на доходи фізичних осіб.

Сума податку на доходи фізичних осіб у частині позитивного значення різниці між сумою загального мінімального податкового зобов`язання та загальною сумою сплачених податків, зборів, платежів розподіляється контролюючим органом пропорційно до питомої ваги площі кожної із земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь, та сплачується (перераховується) до місцевих бюджетів за місцезнаходженням таких земельних ділянок.

У силу застереження п.п.170.14.4 ст.170 Податкового кодексу України сума податку на доходи фізичних осіб у частині позитивного значення такої різниці не враховується у загальній сумі сплачених податків, зборів, платежів у наступному податковому (звітному) році.

Як то указано у п.п.170.14.5 ст.170 Податкового кодексу України, до загальної суми сплачених протягом податкового (звітного) року податків, зборів, платежів платника податку включаються: податок на доходи фізичних осіб та військовий збір з доходів від продажу власної сільськогосподарської продукції; земельний податок за земельні ділянки, віднесені до сільськогосподарських угідь. У сумі сплачених податків, зборів, платежів не враховуються помилково та/або надміру сплачені у податковому (звітному) році суми податків, зборів, платежів.

У відповідності до п.п.170.14.6 ст.170 Податкового кодексу України у разі згоди платника податку з визначеним контролюючим органом загальним мінімальним податковим зобов`язанням та/або розрахованою сумою річного податкового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб такий платник податку зобов`язаний сплатити зазначену у відповідному податковому повідомленні-рішенні суму податку протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення.

У разі незгоди платника податку з визначеним контролюючим органом загальним мінімальним податковим зобов`язанням та/або розрахованою у відповідному податковому повідомленні-рішенні сумою річного податкового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб такий платник податку має право у порядку, встановленому статтею 42 цього Кодексу, звернутися до контролюючого органу за своєю податковою адресою для проведення звірки даних, використаних для розрахунку суми податку на доходи фізичних осіб, з наданням підтвердних документів, зокрема щодо: земельних ділянок, що знаходяться у платника податку у власності та/або постійному користуванні або в оренді (суборенді, емфітевзисі), їх нормативної грошової оцінки та площі; суми доходу, отриманого від реалізації власної сільськогосподарської продукції; суми сплачених податків, зборів, платежів.

У разі подання платником податку до контролюючого органу правовстановлюючих документів на земельні ділянки або договорів про передачу в оренду, емфітевзис або інше користування земельних ділянок, укладених та зареєстрованих відповідно до законодавства, відомості про які відсутні у базах даних інформаційних систем центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, обчислення мінімального податкового зобов`язання здійснюється на підставі поданих платником податку відомостей до отримання контролюючим органом інформації від відповідних органів про власність/користування або перехід права власності/користування на такі земельні ділянки.

Якщо за результатами звірки виявлено розбіжності між даними контролюючого органу та даними, підтвердженими платником податку на підставі оригіналів відповідних документів, контролюючий орган протягом 10 днів, наступних за днем завершення звірки, зобов`язаний скасувати (відкликати) таке податкове повідомлення-рішення та у разі потреби надіслати (вручити) платнику податку нове податкове повідомлення-рішення разом з детальним розрахунком суми податку, складене з урахуванням результатів проведеної звірки.

Згідно з п.38.14 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 30.11.2021р. №1914-ІХ на період здійснення заходів із забезпечення проведення операції Об`єднаних сил (ООС) щодо земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь, що розташовані на тимчасово окупованій території та/або території населених пунктів на лінії зіткнення, мінімальне податкове зобов`язання не визначається.

Підпунктом 64 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 30.11.2021р. №1914-ІХ установлено, що першим роком, за який визначається мінімальне податкове зобов`язання, є 2022 рік.

Згідно з п.69.14 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 15.03.2022р. №2120-ІХ тимчасово, на період з 1 березня 2022 року по 31 грудня року, наступного за роком, у якому припинено або скасовано воєнний, надзвичайний стан, не нараховується та не сплачується плата за землю (земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності) за земельні ділянки (земельні частки (паї), що розташовані на територіях, на яких ведуться (велися) бойові дії, або на територіях, тимчасово окупованих збройними формуваннями Російської Федерації, та перебувають у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, фізичних або юридичних осіб, а також за земельні ділянки (земельні частки (паї), визначені обласними військовими адміністраціями як засмічені вибухонебезпечними предметами та/або на яких наявні фортифікаційні споруди.

Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих збройними формуваннями Російської Федерації, визначається Кабінетом Міністрів України.

Отже, законом було прямо, чітко та однозначно визначено у якості кваліфікуючої умови для звільнення від виконання податкового обовязку з плати за землю - факт знаходження (розташування, розміщення) земельної ділянки як обєкта справляння плати за землю на території, де ведуться або велись бойові дії.

Будь-яке положення постанови Уряду України про іншу кваліфікуючу ознаку обєктивно не здатне змінити приписів норми Податкового кодексу України, позаяк у силу ієрархії правових актів положення закону мають вищу юридичну силу порівняно із положеннями постанови Кабінеті міністрів України як підзаконного акту.

Згідно з п.п.69.15 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 15.03.2022р. №2120-ІХ тимчасово, за 2022 та 2023 податкові (звітні) роки, не нараховується та не сплачується загальне мінімальне податкове зобов`язання за земельні ділянки, що розташовані на територіях, на яких ведуться (велися) бойові дії, або на територіях, тимчасово окупованих збройними формуваннями Російської Федерації, та/або за земельні ділянки, визначені обласними військовими адміністраціями як засмічені вибухонебезпечними предметами та/або на яких наявні фортифікаційні споруди.

Згідно з п.п.69.14 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції закону України від 11.04.2023р. №3050-ІХ за період з 1 січня 2022 року до 31 грудня 2022 року не нараховується та не сплачується плата за землю (земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності) за земельні ділянки (земельні частки (паї), що розташовані на територіях активних бойових дій або на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України, та перебувають у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, фізичних осіб, та за період з 1 березня 2022 року до 31 грудня 2022 року - в частині земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Починаючи з 1 січня 2023 року, за земельні ділянки (земельні частки (паї), що розташовані на територіях активних бойових дій або на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України, які включені до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, плата за землю (земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності) не нараховується та не сплачується за період з першого числа місяця, в якому було визначено щодо відповідних територій дату початку активних бойових дій або тимчасової окупації, до останнього числа місяця, в якому було завершено активні бойові дії або тимчасова окупація на відповідній території.

Дати початку та завершення активних бойових дій або тимчасової окупації визначаються відповідно до даних Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією.

Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Платники плати за землю, які до дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" відповідно до пункту 286.2 статті 286 цього Кодексу задекларували за 2022 та/або 2023 роки податкові зобов`язання з плати за землю за земельні ділянки, що розташовані на територіях, визначених цим підпунктом, мають право відкоригувати нараховані податкові зобов`язання з плати за землю за період березень 2022 - грудень 2023 року шляхом подання в порядку, визначеному цим Кодексом, уточнюючих податкових декларацій.

Платники орендної плати, які до дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" відповідно до статті 288 цього Кодексу задекларували за 2022 та/або 2023 роки податкові зобов`язання з орендної плати за земельні ділянки, забруднені вибухонебезпечними предметами або непридатні для використання у зв`язку з потенційною загрозою їх забруднення вибухонебезпечними предметами, мають право відкоригувати нараховані податкові зобов`язання з орендної плати за період 2022-2023 років шляхом подання в порядку, визначеному цим Кодексом, уточнюючих податкових декларацій.

Для платників податку - фізичних осіб контролюючий орган самостійно обчислює податкове зобов`язання та надсилає (вручає) податкове повідомлення-рішення за 2022 рік у строк до 31 грудня 2023 року.

При цьому річна сума платежу за земельні ділянки (земельні частки (паї), визначені цим підпунктом, визначається пропорційно кількості місяців, коли такі земельні ділянки (земельні частки (паї) підлягали оподаткуванню платою за землю.

Складені, надіслані (вручені) у 2022 та 2023 роках податкові повідомлення-рішення про сплату плати за землю, за земельні ділянки, що не підлягають оподаткуванню у порядку, визначеному цим підпунктом, підлягають скасуванню (відкликанню), а грошові зобов`язання та податковий борг, визначені контролюючим органом по платі за землю, - анулюванню.

Складені, надіслані (вручені) до дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" податкові повідомлення-рішення про сплату плати за землю, за земельні ділянки, визначені підпунктом 283.1.9 пункту 283.1 та пунктом 283.2 статті 283 цього Кодексу, підлягають скасуванню (відкликанню), а грошові зобов`язання та податковий борг, визначені контролюючим органом по платі за землю, - анулюванню.

Складені, надіслані (вручені) до дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" податкові повідомлення-рішення про сплату плати за землю, за земельні ділянки, визначені пунктом 288.8 статті 288 цього Кодексу, підлягають скасуванню (відкликанню), а грошові зобов`язання та податковий борг, визначені контролюючим органом по платі за землю, - анулюванню.

Надмірно сплачені суми плати за землю, що виникли внаслідок скасування (відкликання) податкових повідомлень-рішень, підлягають зарахуванню виключно в рахунок майбутніх платежів з цього податку, крім випадків: якщо у такого платника наявний податковий борг з плати за землю - надміру сплачені суми зараховуються в рахунок погашення такого боргу; а якщо обов`язок внесення плати перейшов до іншого суб`єкта з підстав, передбачених статтею 120 Земельного кодексу України щодо зміни власника об`єкта нерухомого майна, - сума внесеної плати за зверненням попереднього користувача зараховується в рахунок майбутніх платежів з плати за землю нового користувача такої земельної ділянки, за умови відшкодування новим користувачем земельної ділянки, який придбав нерухоме майно, попередньому користувачу суми внесеної ним до бюджетів плати за висновком контролюючого органу про таку суму.

Згідно з п.п.69.15 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 11.04.2023р. №3050-ІХ не нараховується та не сплачується загальне мінімальне податкове зобов`язання за земельні ділянки, земельні частки (паї), що розташовані на територіях активних бойових дій або на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України: за 2022 рік - у частині земельних ділянок, земельних часток (паїв), що перебувають у власності чи користуванні фізичних осіб; з 1 березня 2022 року до 31 грудня 2022 року - у частині земельних ділянок, земельних часток (паїв), що перебувають у власності чи користуванні юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Сума мінімального податкового зобов`язання за земельні ділянки (земельні частки (паї), визначені цим підпунктом, визначається пропорційно кількості місяців, коли такі земельні ділянки (земельні частки (паї) підлягали оподаткуванню платою за землю або єдиним податком четвертої групи.

Платники податків, які до дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" визначили та задекларували в податковій звітності мінімальне податкове зобов`язання за 2022-2023 роки за земельні ділянки, що розташовані на територіях, визначених абзацом першим цього підпункту, мають право відкоригувати нараховані за 2022-2023 роки суми загального мінімального податкового зобов`язання шляхом подання в порядку, визначеному цим Кодексом, уточнюючих податкових декларацій.

Норми, визначені абзацами сьомим і восьмим пункту 381.2 статті 381 цього Кодексу, застосовуються до податкових (звітних) періодів починаючи з 1 січня 2023 року.

Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Аналізуючи зміст наведених вище норм права, суд доходить до переконання про те, що мінімальне податкове зобов`язання є не податком (збором) у розумінні ст.ст.9, 10 Податкового кодексу України, а має правову природу специфічного виду місцевого податку у вигляді плати за землю, арифметичний розмір податкового обов`язку за яким ураховується під час сплати податку на доходи фізичних осіб і яке обчислюється з такого обєкту як земельна ділянка, віднесена до сільськогосподарських угідь.

Тому рішення органу місцевого самоврядування з приводу справляння плати за землю у конкретному звітному податковому періоді в частині обєктів оподаткування, пільг, випадків звільнення від сплати має юридичне значення для обчислення контролюючим органом мінімального податкового зобовязання.

Окремо суд зазначає, що відмінність між змістом п.69.14 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 15.03.2022р. №2120-ІХ та п.п.69.14 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 11.04.2023р. №3050-ІХ, а також між змістом п.п.69.15 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 15.03.2022р. №2120-ІХ та п.п.69.15 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 11.04.2023р. №3050, яка полягає у заміні початково використаного законодавцем словосполучення «на яких ведуться (велися), бойові дії» на словосполучення «що розташовані на територіях активних бойових дій», зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05) обєктивно не здатна спричинити ані виникнення підстав для застосування положень п.п.4.1.4 ст.4, п.56.21 ст.56 Податкового кодексу України, ані виникнення у учасника суспільних відносин правомірних сподівань чи обґрунтованих очікувань на звільнення від виконання податкового обовязку з плати за землю, обчисленого за способом визнання мінімального податкового зобов`язання, позаяк обидві використані законодавцем юридичні конструкції позначають один і той же факт реальне ведення бойових дій на конкретній ділянці території України.

Наявність цього факту (тобто обставин ведення бойових дій) безвідносно до стану виконання Кабінетом Міністрів України покладеного законом обов`язку визначити відповідний перелік територій України зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05) призводить до звільнення від виконання податкового обовязку з плати за землю, обчисленого за способом визнання мінімального податкового зобов`язання.

Натомість, відсутність цього факту (тобто обставин ведення бойових дій) безвідносно до стану виконання Кабінетом Міністрів України покладеного законом обов`язку визначити відповідний перелік територій України зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05) не призводить до звільнення від виконання податкового обовязку з плати за землю, обчисленого за способом визнання мінімального податкового зобов`язання.

Продовжуючи вирішення спору, суд зазначає, що положення наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій від 25.04.2022р. №75 не можуть бути поширені на спірні правовідносини, бо згаданий акт права був виданий на подальший розвиток положень постанови КМУ від 16.04.2022р. №457, яка стосувалась підтримки окремих категорій населення у звязку із військовою агресією Російської Федерації проти України, а не питань у справі справляння податків і зборів.

Натомість судом зясовано, що на подальший розвиток положень п.п.69.15 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України КМУ було видано постанову від 06.12.2022р. №1364 «Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією».

Будь-які інші акти права є незастосовними до спірних правовідносин, адже були прийняті не на реалізацію делегованих повноважень Кабінету Міністрів України та не з питання виконання учасниками суспільних відносин податкового обов`язку.

Пунктом 1 постанови КМУ від 06.12.2022р. №1364 установлено, що перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.

Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій від 22.12.2022р. №309 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 23.12.2022р. за №1668/39004) було затверджено перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії, але у позові заявник не посилається на те, що територія розміщення спірних ділянок (за які оскарженим податковим повідомленням рішенням було визначено мінімальне податкове зобов`язання) включена саме до переліку територій, де ведуться (велись) активні бойові дії.

При цьому, суд відзначає, що обставини включення згаданої території до території можливих бойових дій у розумінні приписів п.п.69.15 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України обєктивно не здатні призвести до звільнення заявника від виконання податкового обовязку у спірних правовідносинах, позаяк з викладених вище міркувань суду зміна змісту нормативного регламентування у положеннях п.п.69.15 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 15.03.2022р. №2120-ІХ та п.п.69.15 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 11.04.2023р. №3050 не призводить до зміни застосованої законодавцем кваліфікуючої умови - ведення саме бойових дій на території розміщення відповідної земельної ділянки, котра залишилась незмінною.

Отже, ані станом на 31.12.2022р., ані станом на 01.01.2023р. не існувало виданого Кабінетом Міністрів України нормативно-правового акту або виданого на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України нормативно-правового акту іншого суб"єкта владних повноважень, за приписами якого територія розміщення спірних ділянок (за які оскарженим податковим повідомленням рішенням було визначено мінімальне податкове зобов`язання) була б віднесена до переліку територій саме ведення бойових дій, а не до переліку територій можливих бойових дій.

Згідно з п.37.3 ст.37 Податкового кодексу України підставами для припинення податкового обов`язку, крім його виконання, є: 37.3.1. ліквідація юридичної особи; 37.3.2. смерть фізичної особи, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою; 37.3.3. втрата особою ознак платника податку, які визначені цим Кодексом; 37.3.4. скасування податкового обов`язку у передбачений законодавством спосіб.

Під згадані у п.п.37.3.4 ст.37 Податкового кодексу України випадки підпадають, зокрема: відсутність факту направлення вмотивованого рішення контролюючого органу за скаргою платника податків протягом визначеного законом строку (п.56.9 ст.56, п.п.56.23.4 ст.56 Податкового кодексу України); набуття податковим боргом правового статусу безнадійного у порядку ст.101 Податкового кодексу України прийняття контролюючим органом рішення про списання безнадійного податкового боргу платника податків; збіг присікального (преклюзивного) строку самостійного визначення контролюючим органом грошового зобовязання платника податків у разі подання платником податків документу обов`язкової податкової звітності (п.102.1 ст.102 Податкового кодексу України); збіг присікального (преклюзивного) строку самостійного визначення контролюючим органом грошового зобовязання платника податків безвідносно до подання платником податків документу обов`язкової податкової звітності (п.п.266.10.3 ст.266, п.п.287.10 ст.287 Податкового кодексу України).

Розвязуючи даний спір, суд повторює, що зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), п.п.4.1.4 ст.4, п.56.12 ст.56 Податкового кодексу України, суд вважає, що норми п.п.69.15 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 15.03.2022р. №2120-ІХ та норми п.п.69.15 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 11.04.2023р. №3050-ІХ не створювати суперечностей у правовому регламентуванні, були нездатні призвести до виникнення у заявника як учасника суспільних відносин розумних очікувань або обґрунтованих сподівань на припинення податкового обов`язку з плати за землю відносно спірних ділянок (за які оскарженим податковим повідомленням рішенням було визначено мінімальне податкове зобов`язання) у 2023р., позаяк співвідносяться як однопредметні та рівносильні акти права.

Тому перевагу у застосуванні належить віддати нормам п.п.69.15 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 11.04.2023р. №3050-ІХ як акту права, прийнятому пізніше у часі, хоча жодних неузгодженостей з положеннями п.п.69.15 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 15.03.2022р. №2120-ІХ обєктивно не існує, бо запроваджена законодавцем кваліфікуюча ознака звільнення від виконання податкового обов`язку за 2022р. як за п.п.69.15 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 15.03.2022р. №2120-ІХ, так і за п.п.69.15 п.69 підрозділу 10 Розділу ХХ Податкового кодексу України у редакції Закону України від 11.04.2023р. №3050-ІХ залишилась незмінною і полягає саме у веденні бойових дій на території, де розташована відповідна земельна ділянка.

Стосовно поширення на спірні правовідносини положень ст.58 Конституції України суд зазначає, що відповідно до цієї норми Основного Закону України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Проте, у розумінні п.36.1 ст.36 Податкового кодексу України податковим обов`язком визнається обов`язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи.

Згідно зі ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

З наведених норм права слідує, що правова категорія "юридична відповідальність" не поглинає правову категорію "податковий обов"язок" у зв"язку із чим норми ст.58 Конституції України є незастосовними відносно спірних правовідносин.

Стосовно доводу заявника з приводу недотримання субєктом владних повноважень граничного строку суд зазначає, що як згідно з п.п.170.14.3 ст.170 Податкового кодексу України, так і згідно з п.287.10 ст.287 Податкового кодексу України податкове зобов`язання, повязане зі використанням фізичною особою земельної ділянки, віднесеної до сільськогосподарських угідь, може бути нараховано у межах строку згідно з п.102.1 ст.102 Податкового кодексу України, тобто у межах 1095 днів від календарної дати настання події виникнення податкового обовязку.

Тому настання 01 липня поточного календарного року та 01 липня наступного календарного року відносно календарного року існування згаданого вище податкового зобовязання не призводить до припинення податкового обовязку у межах спірних правовідносин.

Відтак, доводи заявника про протилежне слід визнати юридично неспроможними.

Стосовно доводу заявника про відсутність протягом періоду 01.01.2023р.-31.12.2023р. факту державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, суд відмічає, що у межах спірних правовідносин земельні ділянки були передані у власність заявника на підставі розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 12.03.2003р. №70 із видачею сертифіката серії ХР №0146976.

Відповідно до пункту 1 Указу Президента України від 08.08.1995р. №720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (далі за текстом - Порядок №720/95) встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі, створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства.

Право на земельну частку (пай) згідно з пунктом 2 Порядку №720/95 мають члени сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства, у тому числі, пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 04.08.2021р. у справі №617/537/19 право особи на земельну частку (пай) виникає за наявності трьох умов: одержання КСП державного акта на право колективної власності на землю, перебування такої особи в членах КСП на час передачі державного акта та включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю.

Згідно з п.5 Порядку №720/95 видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією.

Наданий самим же позивачем додаток до розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 12.03.2003р. №70 містить відомості про отримання заявником сертифікату серії ХР №0146976 на земельну ділянку загальною площею 11,61га, з яких оскарженим податковим повідомленням-рішенням було оподатковано 0,68га та 1,85га.

Суд повторює, що згідно з витягом з Державного реєстру речових прав право власності на земельну ділянка із кадастровим номером 6322080900:05:000:0340 площею 0,6800га (для ведення товарного сільськогосподарського виробництва) було зареєстровано 09.10.2024р., право власності на земельну ділянка із кадастровим номером 6322056200:02:000:0504 площею 1,8500га (для ведення товарного сільськогосподарського виробництва) було зареєстровано 09.10.2024р.

Підставою для реєстрації права власності указано рішення Солоницівської селищної ради Харківського району Харківської області від 19.09.2024р.

Отже, у межах спірних правовідносин субєктом владних повноважень станом на 01.01.2023р. не було добуто ані обєктивних даних, котрі б засвідчували отримання заявником правовстановлюючих документів на спірні земельні ділянки (як-то державний акт про право власності чи свідоцтво про право власності), ані обєктивних даних, котрі б засвідчували фізичне використання заявником спірних земельних ділянок.

Тому з наведених вище міркувань судження субєкта владних повноважень про виникнення у заявника податкового обов`язку відносно спірних земельних ділянок станом на 01.01.2023р. як у формі земельного податку, так і у формі податку на доходи фізичних осіб, обчисленого за механізмом мінімального податкового зобовязання слід визнати недоведеним.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону правового акту індивідуальної дії суб`єкта владних повноважень, яким на приватну особу покладено додатковий обов`язок у вигляді майнового/фінансового тягаря, зокрема, за критеріями: дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед відповідачем.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб"єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону була наведено у постанові Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, підсумовуючи викладені вище міркування та беручи до уваги обсяг доказів, наявних у розпорядженні контролюючого органу на момент видання оскарженого рішення, суд доходить до переконання про те, що відповідачем як суб`єктом владних повноважень у спірних правовідносинах не забезпечено дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, унаслідок чого безпідставно покладено на заявника обсяг податкового обов`язку відносно спірних земельних ділянок станом на 01.01.2023р.

Указане є визначеною процесуальним законом підставою для задоволення позову та скасування оскарженого податкового повідомлення-рішення.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії), вичерпно реалізував існуючі правові механізми з`ясування об`єктивної істини; надав належну оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права та оцінки обставин фактичної дійсності.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Так, вирішуючи питання з приводу розподілу судових витрат в частині видатків на професійну правничу допомогу, суд зазначає, що правила згаданого розподілу унормовані, насамперед, приписами ст.ст.132-143 КАС України.

Згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч.4 ст.134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Критерії співмірності, пропорційності, обґрунтованості, вимушеності, розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката сформульовані законодавцем у положеннях ч.5 ст.134 та ч.9 ст.139 КАС України.

Тому, з огляду на приписи ст.8 Конституції України, п.9 ч.3 ст.2, ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України, на зміст складових елементів верховенства права та на неприпустимість зловживання правами суд вважає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони (у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи); 5) пов`язаністю витрат з розглядом справи (тобто об"єктивною і неминучою вимушеністю); 6) обґрунтованістю розміру витрат та пропорційністю розміру витрат до предмета спору з урахуванням ціни позову та значення справи для сторін (у тому числі чи міг результат вирішення справи вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес); 7) поведінкою сторони під час розгляду справи; 8) причиною виникнення спору; 9) результатом розв`язання спору; 10) висловленою з даного приводу правовою позицією відповідача.

При цьому, з огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України суд вважає за необхідне взяти до уваги, що у силу правового висновку додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2022р. у справі №910/12876/19: 1) Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28.11.2002р. «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Ніколова проти Болгарії» та «Єчюс проти Литви», пункти 79 і 112 відповідно); 2) При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

Також у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 22.06.2022р. у справі №380/3142/20: 1) в підтвердження здійсненої правової допомоги необхідно долучати розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором; 2) розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо; 3) Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування зазначених витрат; 4) у силу вимог процесуального закону суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою; 5) Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг; 6) при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Окрім того, за правовими висновками постанови Верховного Суду від 10.06.2021 року по справі №820/479/18 (адміністративне провадження №К/9901/365/19): 1) документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, але суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним за параметрами, зокрема, складності справи, витраченого адвокатом часу, значення спору для сторони тощо; 2) Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015р. у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009р. у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006р. у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004р. у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим; 3) При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін; 4) Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).

Вказані висновки також наведені у постановах Верховного Суду від 17 вересня 2019 року по справі 810/3806/18, по справі №1740/2428/18 від 24 березня 2020 року, по справі №320/3271/19 від 07 травня 2020 року.

Звідси слідує, що у силу п.9 ч.3 ст.2 та ч.5 ст.242 КАС України досягнення між учасниками суспільних відносин згоди з приводу будь-якого (у тому числі і фіксованого) розміру гонорару адвоката за представництво інтересів у суді або досягнення домовленості з приводу обчислення розміру гонорару за іншими складовими не призводить до безумовного правового наслідку у вигляді обтяження відповідача обов`язком відшкодування повної суми цього гонорару поза межами критеріїв ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України.

Таке тлумачення змісту наведених норм права повністю корелюється із правовими висновками постанови Великої палати Верховного Суду від 16.11.2022р. у справі №922/1964/21.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу адвоката заявником було надано копії: договору від 02.09.2024р.; додатку №1 від 02.09.2024р. до договору; свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю №1182, виданого на підставі рішення Полтавської обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури від 02.03.2012р. №6; ордеру серії АХ №1167391; акту №418 здачі-приймання виконаних робіт від 29.10.2024р.

Відповідно до указаного акту вартість робіт із складання запиту складає 1.500,00грн., вартість робіт із складання адміністративної скарги на оскаржене податкове повідомлення-рішення складає 2.500,00грн.; вартість роботі по складанню позову складає 8.000,00грн., а загалом 12.000,00грн.

Відповідач у відзиві заперечував щодо стягнення правничої допомоги та зазначив, що дана сума є явно необґрунтованою та не відповідає принципу обґрунтованості та співрозмірності, заявлені судові витрати завищені враховуючи конкретні обставини справи.

Вирішуючи питання співмірності заявлених до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу адвоката, суд зважає, що майновий інтерес заявника у межах даного спору у грошовому виразі складає 3.275,28грн.

Спір не є складним як за обсягом доказів, так і за природою суджень суб`єкта владних повноважень, котрі були покладені в основу оскарженого управлінського волевиявлення; причина виникнення спору, предмет спору, обсяг предмету доказування об`єктивно не вимагали вжиття значних зусиль для з`ясування справжніх обставин фактичної дійсності, вивчення змісту належних норм права, спростування мотивів суб`єкта владних повноважень.

Справа слухалась в порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін.

Відтак, суд доходить до переконання про те, що обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт на 12.000,00грн. є явно та очевидно неспівмірним з обставинами даного конкретного спору.

При цьому, суд вважає, що до відносин із відшкодування у межах адміністративної справи витрат на професійну правничу допомогу адвоката слід застосовувати виключно положення ч.1 ст.77 КАС України.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку справедливим і співмірним відшкодуванням витрат заявника на професійну правничу допомогу буде сума у розмірі - 1.500,00грн.

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, ст.ст.72-77, 90, 132-139, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Харківській області від 28.06.2024р. №7690362/20-11.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області (ідентифікаційний код - 43983495; місцезнаходження - вул. Григорія Сковороди, буд. 46, м. Харків, 61057) на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_1 ; зареєстроване місце проживання АДРЕСА_1 ) 1.211,20грн. (одна тисяча двісті одинадцять грн. 20коп.) у якості компенсації витрат на оплату судового збору та 1.500,00грн. (одна тисяча пятсот грн. 00коп) у якості компенсації витрат на професійну правничу допомогу адвоката.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко