Рішення № 124700375, 27.01.2025, Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

27 січня 2025 рокум. Рівне№460/10714/24

Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Максимчука О.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Рівненській області про визнання бездіяльності протиправною, стягнення заборгованості,

В С Т А Н О В И В:

1. Стислий виклад позицій учасників справи.

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Рівненського окружного адміністративного суду з вказаним адміністративним позовом (позовною заявою) до Головного управління ДПС у Рівненській області (далі - відповідач), у якому позивач просить суд визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середньої заробітної плати за період з 30.07 по 15.08.2019 згідно рішення суду від 31.08.2023 у справі №460/6567/23 та стягнути з відповідача на користь позивача середню заробітну плату за несвоєчасний розрахунок при звільненні за шість місяців у сумі 217956,06 грн у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач зазначає про те, що на виконання рішення суду від 31.08.2023 у справі №460/6567/23 позивачу було нараховано та виплачено 09.07.2024 заборгованість по заробітній платі за період з 30.07 по 15.08.2019. Позивач вважає, що відповідач протиправно не здійснив з ним своєчасний та остаточний розрахунок, тому відповідач зобов`язаний виплатити йому середню заробітну плату за несвоєчасний розрахунок при звільненні за шість місяців у сумі 217956,06 грн у в зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Відповідач скористався своїм правом на подання відзиву на позовну заяву та у строк, встановлений ухвалою суду про відкриття провадження у справі, подав до суду свій відзив. В обґрунтування заперечень на позовну заяву зазначає, що згідно довідки долученої позивачем до позовної заяви від 12.01.2023 №17-00-10-02-07 включені виплати за дні непрацездатності. У вказаній довідці відсутня інформація про нараховану заробітну плату, що включається до розрахунку середньої з/п відповідно до постанови КМУ від 08.02.1995 №100. Відтак, вказана довідка не призначена для обчислення розміру середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, оскільки не відповідає вимогам постанови КМУ №100. Зазначає, що розмір простроченої заборгованості відповідача щодо виплати позивачу при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством є незначною та з огляду на те, що позивачу виплачено частину (не всю) належну звільненому працівникові суму, відповідно підлягає зменшенню розмір відповідальності. З огляду на вказане, вважає позовні вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

2. Заяви, клопотання учасників справи, інші процесуальні дії у справі.

Позовна заява подана до суду 13.09.2024 у паперовій формі безпосередньо через канцелярію суду, надійшла до суду і була зареєстрована в автоматизованій системі діловодства суду 13.09.2024.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.09.2024 визначено суддю Максимчука О.О. головуючим суддею (суддею-доповідачем) з розгляду справи за вказаною позовною заявою.

Ухвалою від 16.09.2024 суд зазначену позовну заяву залишив без руху, встановив позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви тривалістю 10 днів у спосіб усунення недоліків вказаної позовної заяви шляхом подання позивачем заяви із обґрунтуванням та доказами наявності передбачених законом підстав для звільнення позивача від сплати судового збору або подання позивачем до суду оригіналу платіжного документа про сплату позивачем за подання позовної заяви до суду судового збору у сумі 2179,56 грн.

20.09.2024 на виконання ухвали суду від 16.09.2024 позивач через подав до суду заяву про усунення недоліків.

Ухвалою від 23.09.2024 суд прийняв вказану позовну заяву до розгляду і відкрив провадження в адміністративній справі, вирішив розгляд справи здійснювати суддею одноособово за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, встановив відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву.

Відповідач скористався правом на подання відзиву на позовну заяву та у строк, встановлений ухвалою суду про відкриття провадження у справі, подав до суду 11.10.2024 року відзив, у якому відповідач виклав свої заперечення проти позову.

11.10.2024 позивач подав клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з викликом сторін.

Ухвалою від 17.10.2024 суд відмовив в задоволенні клопотання позивача про розгляд за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Позивач скористався правом на подання відповіді на відзив та подав 23.10.2024 відповідь на відзив, в якій заперечував щодо доводів відповідача наведених у відзиві та підтримав позовні вимоги. Зазначає, що при прийнятті рішення судом від 31.08.2023 враховано розмір середньомісячної заробітної плати зазначений в довідці відповідача від 12.01.2023 №6/17-00-10-02-07.

31.10.2024 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, де відповідач зазначає, що у розрахунок середнього заробітку позивача згідно довідки ГУ ДПС в Рівненській області про заробітну плату від 12.01.2023 №6/17-00-10-02-7 включені виплати за дні непрацездатності, що суперечить Порядку №100. Також звертає увагу, що вказану довідку судом при прийнятті рішення від 31.08.2023 не було взято до уваги, оскільки права позивача в частині виплати середнього заробітку за затримку розрахунку на дату прийняття рішення були не порушені. Відтак заперечує щодо задоволення позовних вимог.

Ухвалою від 03.12.2024 суд витребував додаткові докази у відповідача.

12.12.2024 від відповідача надійшло клопотання про долучення доказів.

На момент розгляду справи по суті і ухвалення судом цього рішення інші заяви, клопотання від учасників справи до суду не надійшли, а також суд не здійснював інші процесуальні дії у справі (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо).

З урахуванням вимог частини 4 статті 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження суд не здійснював фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

3. Встановлені судом обставини справи та зміст спірних правовідносин.

Розглянувши наявні у справі матеріали, з`ясувавши доводи та аргументи сторін, на яких ґрунтуються їх позовні вимоги і заперечення, дослідивши подані сторонами письмові докази, суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини, що враховані судом при вирішення спору по суті.

Позивача ОСОБА_1 наказом від 15.12.2022 №203-0 звільнено з посади заступника начальника ГУ ДПС в Рівненській області у зв`язку із скороченням посади державної служби.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 31.08.2023 у справі №460/6567/23 вирішено: визнати протиправною бездіяльність Головного управління ДПС у Рівненській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 заробітної плати за період з 30 липня по 15 серпня 2019 року та зобов`язати нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за період з 30 липня по 15 серпня 2019 року.

09.07.2024 на виконання рішення суду у справі №460/6567/23 відповідачем перераховано на картковий рахунок позивача кошти в сумі 7521,12 грн, що підтверджується банківською випискою АТ КБ «Приватбанк» від 25.07.2024.

Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, звернувся з цим позовом до суду.

Отже у цій справі, яка розглядається судом, предметом спору є визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середньої заробітної плати за період з 30.07 по 15.08.2019 згідно рішення від 31.08.2023 у справі №460/6567/23 та стягнення з відповідача на користь позивача середньої заробітної плати за несвоєчасний розрахунок при звільненні за шість місяців у сумі 217956,06 грн в зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

4. Нормативно-правове регулювання спірних правовідносин та висновки суду.

Встановивши наведені вище фактичні обставини справи та відповідні їм спірні правовідносини, суд вважає, що до спірних правовідносин за наведених фактичних обставин справи підлягають застосуванню такі норми права і висновки Верховного суду про їх застосування.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до положень статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 31.08.2023 у справі №460/6567/23 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково, в тому числі зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу заробітну плату за період з 30 липня по 15 серпня 2019 року. Тобто, вказаним судовим рішенням, яке набрало законної сили, було встановлено факт непроведення повного розрахунку відповідача із позивачем в день його звільнення.

На виконання вказаного рішення суду відповідачем нараховано та виплачено заробітну плату для позивача 09 липня 2024 року.

Відповідно до частини 1 статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Частиною 1 статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Частиною 2 статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Конституційний Суд України в рішенні №4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237 1 цього Кодексу роз`яснив: Згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суд враховує правову позицію, викладено Верховним Судом в постанові від 30 квітня 2020 року, справа №805/4458/17-а, відповідно до якої, частина перша статті 117 КЗпП передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає. Тобто тут істотними є факт невиплати належних працівникові сум при звільненні та факт остаточного розрахунку з ним.

Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини 2 статті 117 КЗпП, має право на відшкодування, передбаченого в цій статті, якщо спір буде вирішено на його користь. Якщо ж вимоги працівника буде задоволено частково, то розмір відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд. В останньому випадку суму заборгованості із заробітної плати, а також суму відшкодування за час затримки її виплати визначає суд, враховуючи, з-поміж іншого, такі чинники для його (відшкодування) визначення, як розмір спірної суми, яка підлягає стягненню, істотності цієї частки порівняно з середнім заробітком, інших обставин, які у кожній конкретній ситуації мають значення для визначення розміру відшкодування. Така ж правова позиція також уже була висловлена Верховним Судом у постанові від 08.11.2018 року у справі №821/2148/16 (провадження №К/9901/33971/18, К/9901/33978/18).

При цьому, 26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила у справі №821/1083/17 постанову, якою касаційну скаргу Комісії з ліквідації Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі залишила без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року у справі №821/1083/17 залишила без змін. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) [у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України] надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження №21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15.

Разом з тим, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Отже, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Відтак Велика Палата підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.

Також зазначено про те, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц.

Крім того, оскільки відповідач не провів з позивачем при звільнення з державної служби остаточний розрахунок, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Як встановлено судом із матеріалів справи, остаточний розрахунок з позивачем було проведено лише 09.07.2024, а тому відповідач зобов`язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні - середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за період затримки, обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

Водночас, суд враховує, що з 19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX від 01.07.2022 (далі - Закон №2352-ІХ), яким викладено в новій редакції норму статті 117 КЗпП України, а саме встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку у разі вирішення спору на користь працівника частково, здійснюються не більш, як за шість місяців.

Судом встановлено, що відповідно до судового рішення, яким встановлено непроведення з позивачем повного розрахунку при звільненні, спір на користь позивача вирішено частково.

З урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (09.07.2024), суд вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX. А відтак, позивач має право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 16.12.2022 (наступного після звільнення), проте не більш як за шість місяців, що становить 182 календарних дні (з 16.12.2022 по 16.06.2023), оскільки відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП.

Відповідно до абзацу 1 пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100 (далі Постанова №100) передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Відповідно до абзацу 4, 5 пункту 2 Постанови №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Відповідно до абзацу 7,8 пункту 2 Постанови №100 час, протягом якого працівник згідно із законодавством не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду. З розрахункового періоду також виключається час, за який відсутні дані про нараховану заробітну плату працівника внаслідок проведення бойових дій під час дії воєнного стану.

Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього - п`ятого пункту 4 цього Порядку.

Пунктом 4 Постанови №100 передбачено, якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Як вбачається з розрахункових листів за 2022 рік, позивач з липня по жовтень (включно) 2022 року перебувала на лікарняному. Перед звільненням 15 грудня 2022 позивач відпрацювала 18 робочих днів в листопаді 2022 року.

З наданої відповідачем довідки про заробітну плату від 03.10.2024 №126/17-00-10-02-06 вбачається, що вказана довідка видана відповідно до Постанови №100 від 08.02.1995 зі змінами, де нарахована заробітна плата позивача, що включається до розрахунку середньої з/п в жовтні 2022 складає 0,00 грн, а в листопаді 2022 30068,92 грн. Відповідно середньоденна заробітна плата позивача станом на дату звільнення становить 1670,50 грн (30068,92 грн / 18 роб. днів). Середньомісячна заробітна плата становить 35915,75 грн (1670,50 грн* 21,5 роб. днів ((21+22)/2)).

Оскільки, враховуючи що позивач з липня по жовтень (включно) 2022 року перебувала на лікарняному, а фактично відпрацьованими є 18 робочих днів в листопаді 2022, за які позивачу нарахована заробітна плата в розмірі 30068,92 грн, відтак суд не враховує надану позивачем довідку про заробітну плату від 12.01.2023 №6/17-00-10-02-07, оскільки така довідка видана без врахування положень Постанови №100 від 08.02.1995 та до її розрахунку включені виплати за дні непрацездатності.

Суд зауважує, що пунктом 4 Постанови №100 передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці та для нарахування матеріальної (грошової) допомоги, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

Отже, враховуючи відомості наведені в довідці від 03.10.2024 №126/17-00-10-02-06 суд зазначає, що позивачу за два останні місяці нараховано та виплачено 30068,92 грн за жовтень-листопад 2022 року. Відповідно середньоденна заробітна плата позивача станом на дату звільнення становить 1670,50 грн (30068,92 грн / 18 роб. днів).

Відтак, середній заробіток за час затримки виплати позивачеві заробітної плати при звільненні з державної служби з урахуванням визначеного статтею 117 КЗпП України шестимісячного терміну, становить 304031,00 грн (1670,50 грн х 182).

Відповідно до частини 2 статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Враховуючи, що позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача на користь позивача середню заробітну плату за несвоєчасний розрахунок при звільненні за шість місяців у сумі 217956,06 грн, а тому виходячи з меж заявлених позовних вимог, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.12.2022 по 16.06.2023 в розмірі 217956,06 грн.

Щодо посилань відповідача на застосування судом принципу співмірності при вирішенні питання про стягнення на користь позивача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні статті 117 КЗпП України, у редакції до 19 липня 2022 року, при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Так, Верховний Суд зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.

У справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду, визначивши критерії, за яких суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, виходила з того, що якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Також під час розгляду справи №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду враховувала, що непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне в повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Указане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.

Загалом аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі №761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону від 20.12.2005 №3248-IV не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і задля уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах.

У постановах від 29.01.2024 у справі №560/9586/22, від 15.02.2024 у справі №420/11416/23, від 22.02.2024 у справі №560/831/23, від 29.02.2024 у справі №460/42448/22, від 30.11.2023 у справі №380/19103/22, від 28.06.2023 у справі №560/11489/22 Верховний Суд зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом №2352-ІХ. Застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, до правовідносин, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону №2352-ІХ, не є можливим, адже вона була сформована за попереднього нормативно-правового регулювання спірних правовідносин.

Отже, період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.

Проте період з 19 липня 2022 року регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями, відтак застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц яка стосується періоду часу до 19 липня 2022 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативно правового регулювання спірних правовідносин.

Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22 від 30 травня 2024 у справі №520/18807/23 і суд вважає його застосовним до спірних правовідносин.

Відтак, враховуючи встановлені судом у цій справі і описані вище фактичні обставини, відповідні їм правовідносини, застосовані до них судом норми права і висновки Верховного суду про їх застосування, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

5. Розподіл судових витрат.

Приписами пункту 10 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" позивача звільнено від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, то ж позивач при зверненні до суду із позовною заявою судовий збір не сплачував, і крім того він не подав до суду доказів понесення ним будь-яких інших судових витрат. А тому у суду відсутні передбачені законом підстави для стягнення на користь позивача судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 КАС України, суд

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Рівненській області про визнання бездіяльності протиправною, стягнення заборгованості - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління ДПС у Рівненській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.12.2022 по 16.06.2023 в розмірі 217956,06 грн.

Зобов`язати Головне управління ДПС у Рівненській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.12.2022 по 16.06.2023 в розмірі 217956,06 грн (сума вказана без утримання обов`язкових платежів та зборів).

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 );

Відповідач: Головне управління ДПС у Рівненській області (місцезнаходження: вул. Відінська, буд. 12, м. Рівне, Рівненська обл., 33023; код ЄДРПОУ: 44070166).

Суддя Олександр МАКСИМЧУК