Постанова № 12409010, 02.11.2010, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 2а-11439/09/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Донець В.А. Суддя-доповідач: Федорова Г. Г.

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"02" листопада 2010 р. м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді

суддів

при секретарі:

за участю: Федорової Г.Г.,

Вівдиченко Т.Р., Сауляка Ю.В.,

Скирді Б.К.

представника позивача - Марченко Н.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 січня 2010 року по справі за адміністративним позовом Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва до Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортно-промислова компанія», за участю третьої особи: Товариства з обмеженою відповідальністю «Гранбудпостач»про стягнення суми коштів за нікчемним правочином, -

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2009 року Державна податкова інспекція у Подільському районі м. Києва (далі позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортно-промислова компанія»(далі відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ТОВ «Гранбудпостач», в якому просила стягнути з відповідача на користь Державного бюджету України грошові кошти в сумі 925323,00 грн., що були отримані відповідачем за умовами виконання договору перевезення від 01.02.2008 року № 4, укладеного між ТОВ «Транспортно-промислова компанія»та ТОВ «Гранбудпостач».

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що відповідач здійснював діяльність з надання послуг перевезення вантажів залізничним транспортом без спеціального на те дозволу (ліцензії), що в свою чергу суперечить інтересам держави та суспільства та вказує на нікчемність вищевказаного правочину.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 січня 2010 року в задоволенні адміністративного позову Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва до Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортно-промислова компанія», за участю третьої особи: Товариства з обмеженою відповідальністю «Гранбудпостач»про стягнення суми коштів за нікчемним правочином, відмовлено.

Позивач не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, звернувся з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що оскаржувана постанова суду не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а саме, судом першої інстанції неповно зясовано та не доведено обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, в звязку з чим просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 січня 2010 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити його позов в повному обсязі.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які зявилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, а постанову суду першої інстанції скасувати, виходячи з наступного.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.202 КАС України підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання, а так само розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні постанови судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглянув справу. Згідно ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Як вбачається в матеріалах справи та встановлено судом першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю «Транспортно-промислова компанія»(далі по тексту ТОВ «Транспортно-промислова компанія»зареєстроване Подільською районною у м. Києві державною адміністрацією, що підтверджується наявною в справі копією Свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи від 20.12.2000 року № 606090. З 18.01.2006 року підприємство перебуває на податковому обліку в ДПІ у Подільському районі м. Києві за № 5446.

В період з 10 лютого 2009 року по 18 лютого 2009 року службовими особами позивача була проведена позапланова виїзна перевірка ТОВ «Транспортно-промислова компанія», з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.10.2006 року по 31.12.2008 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.12008 року по 31.12.2008 року. Термін проведення перевірки продовжувався на підставі наказу начальника ДПІ у Подільському районі м. Києва від 16.02.2009 року № 181 та направлення від 17.02.2009 року № 188, виданого ДПІ у Подільському районі м. Києва.

За результатами проведеної перевірки позивачем складено акт № 34/23-811/31273177 від 23.02.2009 року, в якому серед іншого зафіксовано порушення відповідачем вимог п. 3.5 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів підприємницької діяльності», що виявилося у відсутності відповідної ліцензії Міністерства транспорту і звязку України при наданні підприємством послуг з перевезення вантажів залізничним транспортом іншим юридичним та фізичним особам, що підлягає ліцензуванню.

За твердженням позивача, отримані ТОВ «Транспортно-промислова компанія»кошти за період із січня 2008 року по квітень 2008 року в розмірі 925323,00 грн. мають бути стягнуті з Товариства в дохід Державного бюджету на підставі частини 1 статті 208 Господарського кодексу України.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, колегія суддів зважає на наступне.

Платники податку на додану вартість, об'єкти, база та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету, визначаються Законом України «Про податок на додану вартість»від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР.

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (у редакції Закону України від 30.11.2006 р. № 398-V), податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку із придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до абз. 1 п. 7.4.5 цієї ж норми Закону (у редакції Закону України від 25.03.2005 р. N 2505-IV), не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

З аналізу зазначеної норми вбачається, що визначальним фактором для формування податкового кредиту платником податку на додану вартість є подальше використання таких товарів (основних фондів) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності такої особи платника податку.

Так, під господарською діяльністю у Господарському кодексі України (стаття 3 ГК України) розуміється діяльність субєктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

У розумінні пункту 1.32 статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств ” господарська діяльність будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі, коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Обовязковими ознаками господарської діяльності у розумінні приписів статті 3 Господарського кодексу України, пункту 1.32 статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” є здійснення її субєктами господарювання у сфері суспільного виробництва; вона спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг; результати зазначеної діяльності продукція, роботи чи послуги мають вартісний характер і цінове вираження.

Господарська діяльність здійснюється у загальній економічній сфері, а тому має суто економічні властивості, що неможливе без вартісної оцінки і взаємооцінки, еквівалентності обміну, відповідних обчислень і розрахунків. Тому така ознака результатів господарської діяльності, як цінова визначеність, наявна в абсолютній більшості випадків, хоча в некомерційній господарській діяльності можливе безкоштовне надання результатів останньої.

Отже, вирішення спорів, повязаних із правомірністю формування платниками податку податкового кредиту, а також сум бюджетного відшкодування з податку на додану вартість, потребує встановлення всіх фактичних обставин, що підтверджують реальне здійснення господарських операцій, на підставі яких визначено суми податкового кредиту або бюджетного відшкодування.

Про відсутність реального характеру відповідних операцій можуть свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема, про наявність таких обставин:

-неможливість здійснення платником податку зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;

-відсутність у платника податку необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності в силу відсутності управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів;

-облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо повязані з виникненням права на податковий кредит або бюджетне відшкодування, якщо для даного виду діяльності також потрібне здійснення і облік інших господарських операцій;

-здійснення операцій з товарно-матеріальними цінностями, які не вироблялися або не могли бути вироблені в обсязі, зазначеному платником податку в документах обліку.

Виходячи з наведеного, порушення, допущенні одним платником податків у відображенні в податковому обліку певної господарської операції, за загальним правилом не впливають на права та обовязки іншого платника податків.

Виняток із зазначеного правила можуть становити випадки, коли порушення правил оподаткування ґрунтується на вчиненні субєктами господарювання нікчемних правочинів з метою, суперечною інтересам держави та суспільства (частина перша с. 207 Господарського кодексу України та статті 228 Цивільного кодексу України).

При дослідженні матеріалів вказаної справи колегією суддів встановлено, що між ТОВ «Транспортно-промислова компанія»та ТОВ «Грандбудпостач»було укладено договір від 01.02.2008 року № 4 за яким відповідач зобовязувався забезпечити клієнта з використання власного або залученого промислового залізничного транспорту, послугами із системного переміщення вантажів у процесі виробництва клієнта та взаємодію із залізничним транспортом загального користування, а клієнт зобовязувався оплачувати послуги та виконувати умови договору. Строк дії договору встановлено до 31.12.2008 року.

Позивач обґрунтовує свої доводи тим, що надання послуг згідно вказаного договору потребувало отримання спеціального дозволу (ліцензії). Відсутність такого дозволу є підставою вважати здійснення такої діяльності з метою суперечною інтересам держави, а тому договір, відповідно до якого надавались послуги, за статтями 203, 215 ЦК України є нікчемним, а виручка отримана за вказаним договором підлягає стягненню в дохід Державного бюджету України згідно із ст. 207, 208 Господарського Кодексу України.

Відповідно до п. 20 Постанови Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 року № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування», органом ліцензування такого виду діяльності як організація діяльності з надання послуг перевезення пасажирів і вантажів залізничним транспортом є Міністерство транспорту і звязку.

Відповідно до ч.6 ст. 1 Закону України від 01.06.2000 року за № 1775 «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»та п. 3 ст. 14 Господарського Кодексу України, ліцензія це документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Згідно ч. 7 ст. 3 Закону України від 01.06.2000 року за № 1775 «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню.

Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності залізничного транспорту загального користування, його рель в економіці і соціальній сфері України, визначаються Законом України «Про залізничний транспорт»від 04.07.1996 № 273/96-ВР.

Згідно статті 1 вищевказаного Закону, залізничний транспорт це виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств залізничного транспорту загального користування, призначений для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення країни в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях та надання інших транспортних послуг усім споживачам без обмежень за ознаками форми власності та видів діяльності тощо.

В свою чергу під поняттям промислового залізничного транспорту розуміють транспортно-технологічний комплекс, який забезпечує системне переміщення вантажів у процесі виробництва (між виробництвами, виробничими циклами, окремими операціями або підприємствами в цілому) та взаємодію із залізничним транспортом загального користування і не належить до нього.

Під'їзні колії - це залізничні колії, які призначені для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств, організацій та установ у взаємодії із залізничним транспортом загального користування. До складу залізничного транспорту входять підприємства залізничного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, рухомий склад залізничного транспорту, залізничні шляхи сполучення, а також промислові, будівельні, торговельні й постачальницькі підприємства, навчальні заклади, технічні школи, дитячі дошкільні заклади, заклади охорони здоровя, фізичної культури та спорту, культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, підприємства промислового залізничного транспорту та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують його діяльність і розвиток (стаття 22 цього Закону).

Таким чином, субєктам господарювання, які здійснюють внутрішні технологічні перевезення вантажів для задоволення виключно потреб власного виробництва із використанням власного промислового залізничного транспорту, що не належить до залізничного транспорту загального користування, за умови, що вони не надають надані послуги іншим юридичним або фізичним особам, отримувати ліцензію на надання послуг з перевезення вантажів залізничним транспортом не потрібно. В свою чергу субєктам господарювання, які здійснюють господарську діяльність з надання послуг перевезення вантажів залізничним транспортом необхідно отримати ліцензію на даний вид господарської діяльності.

Як вбачається з підпункту 1.1 пункту 1 спірного Договору № 4 від 01.02.08 р. (а.с. 48), ТОВ «Транспортно-промислова компанія»брало на себе зобовязання по забезпеченню ТОВ «Гранбудпостач»послугами із системного переміщення вантажів у процесі виробництва зазначеного Товариства, з використанням власного та/або залученого промислового залізничного транспорту, та взаємодіючи із залізничним транспортом загального користування.

Вказане свідчить про те, що відповідачем як субєктом господарювання надавалися послуги по переміщенню вантажів, де передбачалося зокрема використання промислового залізничного транспорту та взаємодію із залізничним транспортом загального користування, що відповідно потребує наявності визначеної законом ліцензії на даний вид господарської діяльності.

При цьому, здійснення відповідачем такої діяльності без отримання відповідної ліцензії є наслідком визнання спірного договору нікчемним, оскільки останній був укладений з метою суперечною інтересам держави та суспільства .

Відповідно до ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. В розумінні даної норми цивільного закону характеризуючими ознаками фіктивного правочину є те, що сторони вчиняють його лише для вигляду, знаючи заздалегідь що він не буде виконаний. Тобто, при вчинені фіктивного правочину учасники мають інші цілі, ніж ті що передбачені самим правочином, не маючи на меті встановлення його правових наслідків. При цьому, фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру як створення та досягнення відповідних цивільно-правових наслідків.

На підтвердження виконання істотних умов зазначеного договору свідчать наявні в справі копії платіжних доручень про надання послуг (а.с. 50-59).

Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч.1 ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобовязання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосубєктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За вимогами ч.1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Частиною 2 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Крім того, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, право чин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (ст. 228 ЦК України).

У відповідності до ч. 1 ст. 209 ГК України, якщо господарське зобовязання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін у разі виконання зобовязання обома сторонами в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобовязанням, а у разі виконання зобовязання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Враховуючи наявність вчинених відповідачем порушень колегія суддів приходить до висновку щодо правомірності заявлених позивачем вимог, які є обґрунтованими, підтверджуються належними доказами, а відтак є такими, що підлягають до задоволення.

Що стосується порядку застосування санкцій за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, колегія суддів зважає на наступне.

Згідно ст. 250 Господарського кодексу України адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до субєкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим субєктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

З огляду на те, що адміністративно-господарські санкції загалом і штраф зокрема є конфіскаційними, оскільки своїм наслідком мають вилучення державою у субєкта господарювання основних чи оборотних фондів, іншого майна, їх застосування відповідно до статті 41 Конституції України можливе лише за рішенням суду. З урахуванням цього і звернення контролюючого органу до суду з позовом про стягнення сум адміністративних санкцій в разі відмови субєкта господарювання від їх сплати в добровільному порядку повинно бути в межах строків, встановлених статтею 250 Господарського кодексу України.

Враховуючи те, що вчинені відповідачем порушення позивачем були виявлені в лютому 2009 року, про що свідчить акт про результати позапланової виїзної перевірки ТОВ «Транспортно-промислова компанія»№ 34/23-811/31273177 від 23.02.2009 року, а з позовом до суду позивач звернувся в межах шестимісячного строку, колегія суддів приходить до висновку, що ДПІ у Подільському районі міста Києва було дотримано строк звернення за застосуванням адміністративно-господарських санкцій, визначений ст. 250 Господарського кодексу України, а відтак висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову з цих підстав в цій частині є помилковими.

Згідно зі ст.159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що постанова суду першої інстанції ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги повністю спростовують висновки суду першої інстанції, а тому вбачається підстави для скасування постанови та ухвалення нового рішення, яким позовні вимоги слід задовольнити.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.

Керуючись ст. ст. 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 січня 2010 року задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 січня 2010 року скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позовні вимоги Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва до Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортно-промислова компанія», за участю третьої особи: Товариства з обмеженою відповідальністю «Гранбудпостач»про стягнення суми коштів за нікчемним правочином задовольнити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортно-промислова компанія» на користь Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва для подальшого перерахування до Державного бюджету України грошові кошти в сумі 925323,00 грн., отримані за умовами виконання договору про надання послуг від 01.02.2008 року № 4, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Транспортно-промислова компанія»та Товариством з обмеженою відповідальністю «Гранбудпостач».

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя

Суддя

суддя Г.Г. Федорова

Т.Р. Вівдиченко

Ю.В. Сауляк Повний текст постанови складено та підписано 08.11.10 р.