Рішення № 123820471, 19.11.2024, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/18716/23

Провадження № 2/369/2784/24

РІШЕННЯ

Іменем України

19.11.2024 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Янченка А.В.,

за участі секретаря судового засідання Кубарської Ю.С.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу № 369/18716/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа: Міністерство юстиції України про визнання договору дарування недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

Заявниця звернулася до суду із позовною заявою про визнання договору дарування недійсним.

Свої вимоги мотивувала тим, що 26 квітня 2018 року позивач помилково уклала договір дарування, маючи на меті укладення договору довічного утримання.

На підтвердження позовних вимог долучила до позовної заяви копію паспорта, пенсійного посвідчення, посвідчення ветерана праці, посвідчення громадянина, що постійно проживає на території зони посиленого радіоекологічного контролю, Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, копію листа Міністерства юстиції України.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12.12.2023 рокусуд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити загальне позовне провадження у цивільній справі № 369/18716/23, призначити підготовче судове засідання. Одночасно суд постановив витребувати у Київського обласного державного нотаріального архіву (08200,Київська область, м. Ірпінь, вул. Северинівська, 34) належним чином завірені договори дарування від 26.04.2018 року за відповідними номерами, посвідчені приватним нотаріусом Грисюк О.В. Бучанського (Києво-Святошинського) районного нотаріального округу Київської області.

В порядку підготовчого провадження, судом були вивчені матеріали справи, з`ясовані всі фактичні обставини справи, які підлягають з`ясуванню під час судового розгляду, з`ясовано обсяг доказів, якими сторони будуть доводити обґрунтованість заявлених вимог та поданих заперечень та порядок їх дослідження.

Згідно із п. 3 ч. 2ст. 200 ЦПК Україниза результатами підготовчого засідання суд 26.02.2024р. постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 04 червня 2024 року на 10 год. 00 хв.

24.05.2024р. представник відповідача, Введенський Д.О. подав до суду заяву про ознайомлення із матеріалами справи, яке відбулося 03.06.2024 р. В той же день представник відповідача подав до суду відзив на позовну заяву, відзив на заяву про усунення недоліків від 05.12.2023р. та заяву про застосування позовної давності. У відзиві представник відповідача зазначає, що матеріали справи спростовують позовні вимоги, позивач не зазначає конкретних умов на яких мав бути укладений договір довічного утримання: скільки конкретно коштів мав позивачу щомісячно платити відповідач, які саме ліки або продукти мав купляти, в мажах яких сум надавати підтримку, які перевезення мав забезпечити. Не конкретизовано які саме догляд та допомогу мав забезпечити відповідач. Представник зазначає, що якби 26.04.2018р. мова йшла про договір довічного утримання, то позивач невдовзі мала помітити, що жодної допомоги вона не отримує та своєчасно заявити позовні вимоги, щодо розірвання договору, який вважала договором довічного утримання. Враховуючи викладене, відповідач заявляє про необхідність застосування судом позовної давності до вимог позовної заяви від 31.10.2023 року та вимог, щодо визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, укладених між сторонами справи 26.04.2018р.

На підставі вище наведеного, просив суд застосувати позовну давність до вимог ОСОБА_1 та відмовити у задоволені позову.

04 червня 2024 року до суду з`явилися позивач, відповідач та представник відповідача. Суд визнав за необхідне забезпечити дотримання прав позивача на фахову юридичну допомогу, в зв`язку із чим призначив розгляд справи на 17.09.2024р.

19.11.2024 року до суду з`явилися позивач, представник позивача, та представник відповідача. Було проголошено позовні вимоги та заперечення проти позову. Надаючи пояснення по суті вимог, позивач пояснила, що до останнього часу не потребувала сторонньої допомоги, натомість сама з радістю допомагала онуку та його сім`ї, з якими мала гарні відносини. Сторони зустрічалися на свята та робили спільні фотографії. Підчас епідемії COVID-19 позивач захворіла на коронавірус, мати відповідача привезла позивачці ампули для внутрішньо м`язових ін`єкції, але відмовилася залишитися поруч із хворою, що спричинило конфлікт. Відповідаючи на питання представника відповідача, позивач заявила що сама вміє робити собі ін`єкції, і завжди робить їх власноручно. В спірному будинку вона проживала сама та сама сплачувала відповідні платежі за послуги, якими користувалася (електрична енергія, водопостачання, вивезення сміття). Незважаючи на погрози, які отримувала з боку свого сина, позивач не мала реальних перешкод у користуванні спірним будинком. До правоохоронних або державних органів не зверталася, оскільки не мала перешкод у користуванні будинком. Представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на аморальність поведінки відповідача та його батька, а також на можливість врегулювання спору, шляхом укладення договору про умови довічного утримання позивача. Також в обґрунтування позовних вимог представник позивача посилався на необізнаність позивачки в юридичних питаннях, відсутність вищої освіти та похилий вік позивача. Представник позивача відмовився від пропозиції суду, щодо надання додаткового часу на вивчення аргументів відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву, та від надання на них письмових заперечень. Також представник позивача заперечив проти долучення відзиву на позовну заяву, який не був отриманий позивачкою через відділення Укрпошти. На думку представника позивача, відзив на позовну заяву не був поданий відповідачем своєчасно.

В судових дебатах позивач та її представник підтримали позовні вимоги. Представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог, заявив про необхідність застосування позовної давності та вказав на ризики, які можуть виникнути у позивачки у випадку повернення прав власності на нерухоме майно високої вартості та збереження конфліктних відносин із найближчими родичами.

Третя особа у судове засідання 19.11.2024 року не з`явилася, про дату, час та місце проведення судового засідання була повідомлена у визначеному чинним законодавством порядку.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР, гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У листі Верховного Суду України від 25.01.2006 № 1-5/45, визначено критерії оцінювання розумності строку розгляду справи, якими серед іншого є складність справи та поведінка заявника.

Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Згідно ст. 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 року № 389-VIII, в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Заяв/клопотань про відкладення розгляду справи від учасників справи до суду не надходило.

З урахуванням викладеного і ст.ст. 128-131, 223 ЦПК України та з метою уникнення затягування розгляду справи, суд розглядає справу за наявними в матеріалах справи даними і доказами.

Суд, заслухавши думку сторін, дослідивши матеріали цивільної справи, всебічно, повно та об`єктивно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, що мають істотне значення для правильного вирішення справи по суті та на яких ґрунтується позовні вимоги, оцінивши докази на предмет належності, достовірності та допустимості у їх сукупності, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. 12 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 року у справі № 917/1307/18).

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється порядку іншого судочинства.

Відповідно до частини першої статті 11 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статей 12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Судом встановлено, що 26.04.2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,2182 га за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Грисюк О.В., Бучанського (Києво-Святошинського) районного нотаріального округу Київської області, зареєстрований у реєстрі за №1-498. Одночасно, 26.04.2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Грисюк О.В., Бучанського (Києво-Святошинського) районного нотаріального округу Київської області, зареєстрований у реєстрі за №1-500.

Право власності на земельну ділянку кадастровий номер 3222488201:01:013:0059 площею 0,2182 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1540538832224 зареєстроване 26.04.2018р. державним реєстратором Грисюк Олена Василівна, на підставі рішення про державну реєстрацію індексний номер 40836058 від 26.04.2018р, згідно договору дарування земельної ділянки 1-498 від 26.04.2018р. Номер відомостей про речове право: 25908046;

Право власності на житловий будинок загальною площею 85,4 кв.м., житловою площею 59,4 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1465559232224 зареєстроване 26.04.2018р. державним реєстратором Грисюк Олена Василівна, на підставі рішення про державну реєстрацію індексний номер 40836832 від 26.04.2018р, згідно договору дарування житлового будинку 1-500 від 26.04.2018р. Номер відомостей про речове право: 25908753;

Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом.

Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. (ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України).

За змістом п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 717 Цивільного кодексу України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до статті 727 Цивільного кодексу України, дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив кримінальне правопорушення проти життя, здоров`я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного до речі, що становить культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред`явлення вимоги дарунок є збереженим. У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов`язаний повернути дарунок у натурі.

Відповідно до статті 728 Цивільного кодексу України, до вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік.

Відповідно до пункту другого частини першої ст. 3 Цивільного кодексу України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом. Право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. (ч. 1 та 2 ст. 321 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 321 Цивільного Кодексу України, право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Стаття 215 Цивільного кодексу України визначає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом, що вбачається з п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Зі змісту ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України убачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. В силу приписів частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).

Згідно з частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Наведеними нормами визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави недійсності правочину, за яких правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

З огляду на викладене, для оцінки договору як такого, що укладений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, однією з обставин, що підлягають доказуванню є наявність умисної змови представника, який здійснює укладення договору від імені довірителя - сторони цього договору, з іншою його стороною.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України.

З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

У позовній заяві від 31.10.2023 року позивач посилається на ст. ст. 215, 229-233, 717 ЦК України, наводить аргументи, що позивач вважала, що укладає договір довічного утримання, тобто помилялася, щодо правових наслідків укладення договорів дарування.

Відповідно до статті 229 Цивільного кодексу України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значеннямає помилкащодо природиправочину,прав таобов`язківсторін,таких властивостейі якостеймайна,які значнознижують йогоцінність абоможливість використанняза цільовимпризначенням.Помилка щодомотивів правочинуне маєістотного значення,крім випадків,встановлених законом.У разівизнання правочинунедійсним особа,яка помилиласяв результатіїї власногонедбальства,зобов`язанавідшкодувати другійстороні завданіїй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Зі змісту договору дарування земельної ділянки від 26.04.2018 вбачається, що нотаріусом Грисюк О.В. було роз`яснено сторонам (позивачу та відповідачу) зміст статей 11, 14, 15-16,18, 20, 25-26, 30, 182, 210, 215-220, 225, 228-236, 319, 325, 328, 334, 346, 377, 380, 383, 386, 626-632, 637-640, 652-654, 657, 663, 697, 717-722, 727-728 Цивільного кодексу України.

Ідентичні умови містить договір дарування будинку від 26.04.2018, пункт 14 якого передбачає, що нотаріусом Грисюк О.В. було роз`яснено сторонам (позивачу та відповідачу) зміст статей 11, 14, 15-16,18, 20, 25-26, 30, 182, 210, 215-220, 225, 228-236, 319, 325, 328, 334, 346, 377, 380, 383, 386, 626-632, 637-640, 652-654, 657, 663, 697, 717-722, 727-728 Цивільного кодексу України.

Договори дарування від 26.04.2018 не передбачали будь-яких умов, щодо надання дарувальнику будь-якої допомоги з боку обдарованого або з боку його батьків. Підчас розгляду справи позивач неодноразово заявляла, що до останнього часу взагалі не потребувала сторонньої допомоги, натомість сама допомагала своїм родичам. Конфліктні відносини виникли виключно в період захворювання позивачки на коронавірус, яке сталося в 2021 році.

Відповідно до статті 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Підчас розгляду справи позивач заперечувала будь-які попередні перемовини з відповідачем, щодо укладення договорів дарування від 26.04.2018, зазначила, що вирішила за життя розпорядитися своїм майном, подарувавши молодшому синові земельні ділянки загальною вартістю сто тисяч доларів США, а старшому синові хату та присадибну ділянку. В подальшому майно, подароване молодшому синові знецінилося, а старший син просив оформити майно на свого сина, оскільки мав де жити і не передбачав розпоряджатися майном матері у найближчі роки.

Відповідно до статті 231 Цивільного кодексу України, правочин,вчинений особоюпроти їїсправжньої волівнаслідок застосуваннядо неїфізичного чипсихічного тискуз бокудругої сторониабо збоку іншоїособи,визнається судомнедійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов`язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Під час розгляду справи позивач заявила про наявність психологічного тиску з боку батька відповідача, але не надала на підтвердження цих обставин жодного письмового доказу або показів свідків. Позивач заявила, що психологічний тиск вчинявся на неї підчас конфлікту, котрий виник з сином (батьком відповідача) у 2021 році і періодично загострювався протягом 2022-2023 років.

Відповідно до статті 232 Цивільного кодексу України, правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

З огляду на викладене, для оцінки договору як такого, що укладений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, однією з обставин, що підлягають доказуванню є наявність умисної змови представника, який здійснює укладення договору від імені довірителя - сторони цього договору, з іншою його стороною.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Відповідно до статті 233 Цивільного кодексу України, правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановленістаттею 216цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Підчас розгляду справи позивач заперечила наявність тяжких обставин на момент укладення правочину, зазначила, що вважає тяжкою обставиною свою хворобу у 2021 році, підчас якої родичі привезли їй ліки, але не захотіли залишатися у контакті. Мова йшла про мати відповідача, яка зі слів позивачки є медичною сестрою.

Відповідно до ч. 2-5 ст. 267 Цивільного кодексу України, заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Зважаючи на обставини, встановлені судом та пояснення позивачки, суд не вбачає підстав для застосування ст. ст. 215, 229-233 ЦК України

Згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» (остаточне рішення від 17.06.2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним «сумнівом». Таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання договорів дарування недійсними, є не обґрунтованим та таким, що не підлягає до задоволення.

Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на позивача.

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст.4,5,12,13,141,259,263-265,273 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа: Міністерство юстиції України про визнання договорів дарування недійснимвідмовити у повному обсязі.

Судові витрати покласти на позивача.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне рішення складено: 17.12.2024 року.

Суддя А.В. Янченко