Ухвала суду № 123809942, 17.12.2024, Фортечний районний суд міста Кропивницького (до 25.04.2025 - Кіровський районний суд м. Кіровограда)

Справа № 404/2364/23

Номер провадження 2/404/479/23

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2024 року Кіровський районний суд міста Кіровограда

в скла ді: головуючого судді Кулінка Л.Д.

за участю секретаря Шевчук Д.Ю.

розглянувши у відкритому підготовчому засіданні в місті Кропивницькому цивільну справу за позовом за позовом Акціонерного товариства «Укрсиббанк», до ОСОБА_1 , про стягнення кредитної заборгованості,-

В С Т А Н О В И В:

Акціонерним товариством «Укрсиббанк» подано позов про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № 11128310000 від 15.03.2007 року в загальній сумі 10038,84 доларів США, що за курсом Національного Банку України станом на 21 березня 2023 року складає 367106,32 грн., з яких: заборгованість по кредиту в сумі 6104,31 доларів США та заборгованість по процентам в сумі 3934,53 доларів США.

Ухвалою судді Кіровського районного суду міста Кіровограда від 30 травня 2023 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження, призначено судове засідання (а.с. 71).

Через канцелярію Кіровського районного суду міста Кіровограда представником відповідача подано відзив на позов (вх. № 38635 від 16.10.2023 року), в якому, зокрема, міститься клопотання про закриття провадження у справі. В обгрунтування поданного клопотання зазначено, що кредитний договір укладений між Акціонерним товариством «Укрсиббанк» та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 , отже за суб`єктним складом, кредитний договір відповідає ознакам господарського договору. Зазначає, що фізична особа-підприємець ОСОБА_1 20 листопада 2008 року зареєструвала припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця на підставі власного рішення, про що до Єдиного дердавного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань був внесений відповідний запис за № 24440060008004257. Однак, у випадку припинення субєкта підприємницької діяльності фізичної особи, її зобов`язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою, оскільки фізична особа не перестала існувати. Фізична особа-підприємець відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. А відтак, представник відповідача вважає, що даний спір належить до господарської юрисдикції та просить закрити провадження у справі (а.с.101-104).

В свою чергу, представником позивача подано через канцелярію Кіровського районного суду міста Кіровограда відповідь на відзив (вх. № 39508 від 20.10.2023 року), в якому міститься заперечення щодо закриття провадження у справі. Зазначено, що кредитний договір було укладено між Акціонерним товариством «Укрсиббанк» та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 . Однак, додатковою угодою від 30 січня 2019 року позивач та фізична особа ОСОБА_1 дійшли згоди про зміни схеми погашення кредитної заборгованості, перенесення строків виконання зобов`язань щодо сплати відсотків за вказаним договором. Зазначає, що додатковими угодами було змінено умови кредитного договору у результаті реструктуризації, тобто внаслідок укладання додаткових угод відбулась зміна в зобов`язанні та виникнення нових зобов`язань уже по відношенню до фізичної особи (а.с.110-112).

Учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись, причини неявки суду не відомі.

Розглянувши заявлене клопотання про закриття провадження, проаналізувавши норми цивільного процесуального законодавства, суд дійшов висновку про таке.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказав, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).

Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Водночас особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статтей 55, 64, 124 Конституції України, частини першої статті 55 Конституції України, кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення Конституційного Суду України).

У статті 124 Конституції України передбачено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Законом може бути визначений обов`язковий досудовий порядок врегулювання спору.

Отже у Конституції України визначено, що у разі виникнення спору між будь-якими особами, він має розглядатися у національних судах з урахуванням правил юрисдикції та підсудності.

Єдине обмеження, встановлене Конституцією України, це пряма вказівка закону про обов`язковий досудовий порядок врегулювання такого спору.

У разі відсутності такої вказівки, будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими й протирічать як міжнародним зобов`язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і Конституційним засадам.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Гарантією дотримання вказаними органами та їх посадовими особами таких вимог і є можливість оскарження цих рішень, дій чи бездіяльності до суду, оскільки у іншому випадку ця норма Конституції буде ілюзорною, а вказані органи та їх посадові особи, які мають широкий вплив на права як юридичних, так і фізичних осіб, матимуть можливість чинити свавілля.

Саме можливість судового розгляду, доступ до правосуддя і є тією основною гарантією законності дій державних органів та їх посадових осіб, як і законодавчо закріплений принцип відшкодування шкоди, спричиненої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю таких органів чи їх посадових осіб.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала позицію щодо юрисдикції спору за позовом суб`єкта господарювання до фізичної особи, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, що виник при виконанні умов укладеного між ними господарського договору (постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14/144цс18), від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 (провадження № 12-294гс18), від 5 червня 2019 року у справі № 904/1083/18 (провадження № 12-249гс18).

Згідно зі статтею 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших відносин, крім справ, розгляд яких здійснюється за правилами іншого судочинства.

Разом з тим, статтею 20 Господарського процесуального кодексу України визначено предметну та суб`єктну юрисдикцію господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП.

Статтею 45 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Відтак господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України спорів, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов`язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем.

Як уже зазначалось, звертаючись із цим позовом, позивач просив стягнути заборгованість за кредитним договором, укладеним між ним та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 .

Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Зазначена норма кореспондується зі статтею 50 Цивільного кодексу України.

За частиною першою статті 173 Господарського кодексу України зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським зобов`язанням.

Майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (стаття 179 Господарського кодексу України).

Таким чином, однією з ознак господарського договору, що дозволяє відокремити його від інших видів договорів (у тому числі цивільних), є особливий суб`єктний склад. Зокрема, договір, у якому сторонами є суб`єкти господарювання (наприклад, юридична особа та громадянин, зареєстрований на час його укладення як підприємець), є господарським, відтак і зобов`язання, що з нього виникають, є господарськими.

Зобов`язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов`язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов`язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю (стаття 609 Цивільного кодексу України).

Проте до підприємницької діяльності фізичних осіб згідно зі статтею 51 Цивільного кодексу України застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Частиною третьою статті 46 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» передбачено, що фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.

Відповідно до статті 52 Цивільного кодексу України фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

За змістом статтей 51, 52, 598-609 Цивільного кодексу України, статтей 202-208 Господарського кодексу України, статті 46 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» однією з особливостей підстав припинення зобов`язань для фізичної особи-підприємця є те, що у випадку припинення суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб`єктів підприємницької діяльності) її зобов`язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. Фізична особа-підприємець відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.10.2019 року у справі № 127/23144/18.

Разом з тим, суд критично відноситься до доводів позивача, про те, що додаткові угоди укладені вже з фізичною особою, а не фізичною особою-підприємцем, і тому внаслідок укладання додаткових угод відбулась зміна в зобов`язанні та виникнення нових зобов`язань до фізичної особи.

З матеріалів справи встановлено, що додатковими угодами від 30 січня 2009 року укладеними між Акціонерним товариством «Укрсиббанк» та ОСОБА_1 врегульовано строк сплати платежів за кредитним договором та кінцевий термін поверення кредиту.

При цьому, вказаними угодами не змінено зміст зобов`язання кредитного договору, що погоджувався з фізичною особою-підприємцем.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, виходячи із суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов`язання за яким у відповідача із втратою його статусу як фізичної особи-підприємця не припинились, суд дійшов висновку про задоволення клопотання представника відповідача про закриття провадження у справі, оскільки справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 14, 255, 258-261 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

У Х В А Л И В :

Клопотання представника відповідача про закриття провадження у справі (вх. № 38635 від 16.10.2023 року), задовольнити.

Провадження у справі за позовом Акціонерного товариства «Укрсиббанк», до ОСОБА_1 , про стягнення кредитної заборгованості, закрити.

Роз`яснити позивачеві, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції господарського суду.

Роз`яснити сторонам наслідки закриття провадження у справі, встановлені частиною другою статті 256 Цивільного процесуального кодексу України, у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення, якщо інше не передбачено Цивільним процесуальним кодексом України. Ухвали, що постановлені судом поза межами судового засідання або в судовому засіданні у разі неявки всіх учасників справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, набирають законної сили з моменту їх підписання суддею (суддями).

Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається безпосередньо до Кропивницького апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Повний текст судового рішення складено 17.12.2024 року.

Суддя Кіровського районного

суду міста Кіровограда Людмила КУЛІНКА

Суддя Кіровського

районного суду

м.Кіровограда Л. Д. Кулінка