Рішення № 122511965, 14.10.2024, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/22556/18

Провадження № 2/761/8506/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2024 року Шевченківський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді - Анохіна А.М.,

за участі:

секретаря судового засідання - Лазуренко А.В.,

представника позивача - Воробйова В.В. ,

представника відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_3 про витребування комунального майна,

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про витребування комунального майна.

Позов мотивовано тим, що у ході досудового розслідування кримінального провадження № 12016100100013794 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 190, частиною четвертою статті 358 КК України встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , яка належить територіальній громаді м. Києва, вибула з її володіння поза волею власника.

Відповідно до відомостей Комунального концерну «Центр комунального сервісу» спірна квартира розташована на першому поверсі п`ятиповерхового будинку, двокімнатна, має загальну площу 43,1 кв. м та згідно з ордером Міністерства оборони СРСР від 25 березня 1965 року № 166 надавалась ОСОБА_4 . На підставі рішення виконкому Шевченківської райради народних депутатів м. Києва від 14 серпня 1989 року № 448 особовий рахунок на квартиру було переведено на ОСОБА_5 (син ОСОБА_4 ), який з 03 серпня 1965 року зареєстрований у вказаній квартирі, а 23 жовтня 2015 року його тіло було виявлено у цій квартирі.

Відповідно до інформації Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради Комунального концерну «Центр комунального сервісу» спірна квартира не приватизувалась. Водночас встановлено, що державним реєстратором Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціалізованого призначення «Спецжитлофонд» ОСОБА_6 15 вересня 2016 року здійснено реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_7 на підставі дубліката довідки від 15 березня 2016 року № 03/84, виданої ЖБК «Родина». В тексті дубліката зазначено, що право власності на квартиру АДРЕСА_2 у ОСОБА_7 виникло на підставі повної сплати паєнакопичення за квартиру 02 лютого 1996 року у розмірі 3 173 грн 16 коп. Згідно з відповіддю ЖБК «Родина» від 28 грудня 2016 року № 153/16 кооператив не мав і не має ніякого відношення до будівлі АДРЕСА_3 . Висновком експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 12 травня 2017 року № 8-4/791 відбиток печатки ЖБК «Родина» в дублікаті довідки нанесений не печаткою ЖБК «Родина». Крім того, під час допиту в ході розслідування кримінального провадження ОСОБА_7 повідомив, що в дійсності він ніколи не був власником квартири, наміру вчиняти будь-які правочини щодо вказаного майна не мав, а під час укладення договору купівлі-продажу квартири від 03 жовтня 2016 року, на підставі якого ОСОБА_3 набула права власності, підписав документи, яких не читав та отримав за це грошову винагороду від сторонніх осіб.

Квартира АДРЕСА_4 у передбаченому законодавством порядку із комунальної власності територіальної громади м. Києва не вибувала, право власності на неї у ОСОБА_7 та ОСОБА_3 не виникало, оскільки рішення уповноваженого органу щодо відчуження вказаного комунального майна не приймалось.

Таким чином, заступник керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради просив суд:

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер №31679689 від 03 жовтня 2016 року, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності на квартиру АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1030542080000;

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер № 31455107 від 19 вересня 2016 року, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності на квартиру АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1030542080000;

витребувати від ОСОБА_3 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_4 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1030542080000).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 15 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 23 березня 2023 року, у задоволенні позову заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_3 про витребування комунального майна відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 20 червня 2024 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 квітня 2021 та постанову Київського апеляційного суду від 23 березня 2023 року в частині позовних вимог заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_3 про витребування комунального майна скасовано.

Справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 квітня 2021 та постанову Київського апеляційного суду від 23 березня 2023 року в частині позовних вимог заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_3 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності змінено, викладено їх мотивувальні частини в редакції вказаної постанови.

В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 квітня 2021 та постанову Київського апеляційного суду від 23 березня 2023 року залишено без змін.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 квітня 2021 та постанова Київського апеляційного суду від 23 березня 2023 року в скасованій частині втратили законну силу.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 липня 2024 року, головуючим суддею у справі визначено ОСОБА_8 .

Ухвалою судді від 25 липня 2024 року прийнято до провадження вказану цивільну справу, визначено проводити розгляд справи у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

22 серпня 2024 року першим заступником керівника Шевченківської окружної прокуратури м. Києва надано письмові пояснення по справі, в яких останній зазначає, що спірна квартира вибула з володіння територіальної громади міста Києва поза її волею, на підставі документів, підробленість яких встановлено вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 08 липня 2019 року у справі № 761/40982/18, а тому, вважає, що вона може бути витребувана навіть від добросовісного набувача, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України. Вказує, що спірна квартира належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, що підтверджується, у тому числі, рішенням Київради від 27.12.2001 № 208/1642 та рішенням Київської міської ради від 02.12.2010 № 284/5096, а тому, в силу приписів ст. 345 Цивільного кодексу України, ст.ст. 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.ст. 1, 2, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» відчуження цієї квартири повинно було відбуватись в рамках приватизаційної процедури, за наявності рішення уповноваженого органу. Зазначає, що приватизація квартири АДРЕСА_4 не проводилась, рішення про її відчуження не приймалось, а отже волі власника на її відчуження не було. Відсутність спрямованого на відчуження спірного майна рішення органу місцевого самоврядування означає, що власник волю на відчуження спірного майна (приватизацію) не виявляв. При цьому, первинну реєстрацію права власності на спірну квартиру проведено 15.09.2016 за ОСОБА_7 на підставі підробленого дубліката довідки житлово-будівельного кооперативу «РОДИНА» від 15.03.2016 № 03/84, що встановлено вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 08.07.2019 у справі N? 761/40982/18, яким ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, 4. 1 ст. 358, ч. 4 ст. 358 КК України. Звертає увагу на те, що ОСОБА_7 не міг набути право власності на спірну квартиру на підставі підробленої довідки житлово-будівельного кооперативу «РОДИНА», а отже не мав права розпоряджатись цією квартирою будь-яким шляхом, зокрема, шляхом укладення договору купівлі-продажу з ОСОБА_3 Підроблені документи не могли створити юридичних наслідків і не могли бути правовою підставою для виникнення права власності на цю квартиру у першого набувача, а отже, враховуючи відсутність рішення Київради про відчуження, спірна квартира вибула з володіння територіальної громади міста Києва поза її волею, а тому, вважає, що спірна квартира підлягає витребуванню від неї на підставі п. 3 ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України. Щодо недобросовісності відповідачки як останнього набувача зазначила, що укладаючи договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 , ОСОБА_3 не мала перешкод у доступі до отримання інформації щодо цієї квартири, зокрема, щодо платника комунальних платежів, а отже могла знати про те, що на момент укладення з ОСОБА_7 договору купівлі-продажу спірної квартири від 03.10.2016 в цій квартирі зареєстрований не продавець - ОСОБА_7 , а зовсім інша особа - ОСОБА_5 . Так, з 03.08.1965 і на момент розгляду даної справи ОСОБА_5 зареєстрований в квартирі АДРЕСА_4 . Житлово-будівельний кооператив «РОДИНА» ніколи не будував житловий будинок АДРЕСА_3 , що підтверджується листом цього кооперативу. На офіційному сайті Київської міської державної адміністрації у загальному доступі міститься інформація стосовно того, що будинок АДРЕСА_3 є комунальною власністю (розділ «міські сервіси» - «будинок та комунальні послуги»), а тому, проявивши розумну обачність, ОСОБА_3 могла отримати з відкритих джерел інформацію, що будинок АДРЕСА_3 немає жодного відношення до житлово-будівельного кооперативу «РОДИНА» і з`ясувати у продавця, чому право власності на спірну квартиру зареєстровано на підставі дублікату довідки вказаного кооперативу. При цьому, вважає. що запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача ( ОСОБА_9 ) не є безспірним доказом добросовісності набувача - ОСОБА_3 . Крім того, вказує, що ОСОБА_3 придбала у ОСОБА_7 двокімнатну квартиру у Шевченківському районі міста Києва за ціною значно нижче ринкової. Вважає, що розсудливий та обачний покупець, купуючи цінне нерухоме майно у центральному історичному районі столиці, у даній ситуації не міг покладатись виключно на добросовісні наміри продавця чи інформацію від нотаріуса, а враховуючи обставини даної справи, мав би вжити усіх доступних та розумно передбачуваних заходів з метою гарантування безспірності правочину та уникнення майбутніх ризиків щодо правового статусу приданого майна. Однак, вважає, що відповідачка таких заходів не вжила. Крім того, вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 08.07.2019 у справі № 761/40982/18 встановлено, що відповідачка придбала спірну квартиру за демпінговою ціною.

12 вересня 2024 року представником відповідача надано письмові пояснення по справі, в яких останній зазначає, що ціна купівлі квартири жодним чином не впливає на добросовісність набувача, оскільки добросовісний набувач - це набувач, який не знав і не міг знати, що він придбав майно у особи, яка не мала права це майно відчужувати. А не набувач, який купляє по значно меншій ціні. Таким чином, твердження позивача про те, що відповідачка сплатила за спірну квартиру меншу суму не відповідають дійсності, та підтверджуються наданими доказами, наявними в матеріалах справи. Під час підписання попереднього договору купівлі-продажу з боку ОСОБА_3 був відданий продавцеві завдаток у розмірі 1000 доларів США, що становило приблизно 26 000 гривень. 03.10.2016 між ОСОБА_3 та ОСОБА_10 було підписано договір купівлі-продажу квартири. Під час підписання договору ОСОБА_7 було віддано готівкою 17 900 доларів, про що ОСОБА_11 написав відповідну розписку. Вказане також підтверджується і матеріалами кримінального провадження, а саме протоколом допиту ОСОБА_7 Решту коштів у розмірі 242 300 грн, що приблизно становило 9 000 доларів США було сплачено через банківську установу. Всього разом із завдатком було сплачено 27 900 доларів, як і було зазначено в попередньому договорі купівлі-продажу, що становило абсолютно реальну ринкову вартість за маленьку квартиру на першому поверсі, яка була у дуже занедбаному стані. Щодо зареєстрованої особи в квартирі - ОСОБА_5 слід зазначив, що після підписання попереднього договору купівлі-продажу та на час підписання основного договору купівлі-продажу, продавець приніс довідку про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні, відповідно до якої зареєстрованих осіб у квартирі не було. Вказане також підтверджується і вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 08.07.2019. Пункт 9 договору купівлі-продажу квартири також вказує, що продавець стверджує, що на момент підписання цього договору в даній квартирі ніхто не зареєстрований. Зважаючи на викладене, ОСОБА_3 не знала і не могла знати про наявність будь-яких зареєстрованих осіб у вказаній квартирі. Крім того, вважає, що належність цілого будинку до комунальної власності в жодному разі не підтверджує належність до цієї ж комунальної власності окремо визначеної квартири, на яку зареєстроване окреме право приватної власності. А тому ОСОБА_3 не знала та не могла знати, що придбаває квартиру, яка начебто належить третім особам. Щодо укладення ОСОБА_3 договору іпотеки зазначив, що для того, щоб розрахуватися за минулі борги ОСОБА_3 вимушена була взяти позику. Більш того, наявність даного судового спору, який триває вже 5-ий рік та необхідність вкладати грошові кошти на правову допомогу також створило для ОСОБА_3 відповідну заборгованість. А, оскільки велику суму грошей ніхто без забезпечення не надає, то відповідно ОСОБА_3 і було укладено договір іпотеки. Щодо дублікату довідки замість оригіналу зазначив, що оформлення права власності на підставі дублікату довідки є нормальною усталеною практикою та в жодному разі не свідчить про недобросовісність ОСОБА_3 . Більш того, ОСОБА_3 цікавилась перед підписанням договору про дублікат довідки, на що їй було повідомлено, що оригінал було втрачено. Брокери та нотаріус запевнили, що таке трапляється і це є нормальним. Крім того, вважає, що держава взагалі не вчиняла жодних дій з моменту смерті людини до моменту оформлення права власності на ОСОБА_7 . Крім того, державою не вжито заходів можливості компенсувати збитки за рахунок винної особи - ОСОБА_12 . На даний час відповідачка позбавлена можливості навіть повернути свої кошти, витрачені на придбання майна та здійснення ремонту у спірній квартирі шляхом звернення з майновими вимогами до продавця квартири, оскільки останній помер, а спадкоємці відсутні. На підставі викладеного просить у задоволенні позову відмовити.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив у задоволенні позову відмовити.

Представник Київської міської ради у судове засідання не з`явився, належним чином повідомлявся.

Суд, вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов наступного висновку.

В судовому засіданні встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» проведено розмежування державного майна між загальнодержавною та комунальною власністю.

Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13 січня 1992 року № 26 «Про формування комунальної власності міста та районів» були затверджені переліки майна комунальної власності м. Києва та одночасно визначені переліки комунальної власності 14-ти районів. Майно, що враховувалось на балансі ЖЕК-ів, було передано до комунальної власності територіальних громад районів м. Києва.

Рішення Київської міської ради від 27 грудня 2001 № 208/1642 «Про формування комунального майна міста та районів» станом на 01 жовтня 2001 року проведено розмежування комунального майна між 10-ма новоутвореними районами м. Києва. Відповідно до вказаного рішення будинок на АДРЕСА_3 належав до комунальної власності територіальної громади Шевченківського району м. Києва.

Відповідно до рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 та розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 житловий будинок на АДРЕСА_3 належить до комунальної власності територіальної громади Шевченківського району м. Києва та перебуває у сфері управління Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації.

Розпорядженням Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09 лютого 2011 року № 80 «Про закріплення майна за Комунальним підприємство «Керуюча дирекція» (стара назва) будинок АДРЕСА_3 закріплений на праві господарського відання за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва».

Згідно з інформації Комунального концерну «Центр комунального сервісу» квартира АДРЕСА_4 розташована на першому поверсі п`яти поверхового будинку, двокімнатна, має загальну площу 43,1 кв.м та згідно з ордером Міністерства оборони СРСР від 25 березня 1965 року № 166 надавалась ОСОБА_4 , який 10 серпня 1989 року знятий з реєстраційного обліку у зв`язку із смертю.

На підставі Витягу з рішення № 448 виконкому Шевченківської районної ради народних депутатів м. Києва від 14 серпня 1989 року особовий рахунок на квартиру було переведено на ОСОБА_5 (сина), який з 03 серпня 1965 року був зареєстрований в цій квартирі, тіло якого без видимих ознак насильницької смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 виявлено у вказаній квартирі.

Відповідно до наданої інформації Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради та Комунального концерну «Центр комунального сервісу» квартира АДРЕСА_4 станом на жовтень 2016 року не приватизована.

Державним реєстратором Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціалізованого призначення «Спецжитлофонд» ОСОБА_6 15 вересня 2016 року здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_7 на квартиру АДРЕСА_4 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1030542080000) на підставі дубліката довідки, серії та номер: 03/84 від 15 березня 2016 року, виданої ЖБК «Родина».

У тексті зазначеного дубліката довідки вказано, що право власності на квартиру АДРЕСА_4 у ОСОБА_7 виникло на підставі повної сплати ним паєнакопичення за квартиру 02 лютого 1996 року в розмірі 3 173 грн 16 коп.

22 вересня 2016 року між ОСОБА_13 , який діяв від імені ОСОБА_7 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченком О.В., та ОСОБА_3 було укладено попередній договір купівлі-продажу квартири. Відповідно до положень вказаного договору сторони домовилися у строк до 03 жовтня 2016 року включно укласти договір купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_5 . Вказаний попередній договір купівлі-продажу квартири посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П.

03 жовтня 2016 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 .

Відповідно до пункту 2 вказаного договору, продаж здійснено за 242 300 грн, які покупець сплатив продавцю до підписання цього договору.

Відповідно до відповіді ЖБК «Родина» від 28 грудня 2016 року № 153/16 ЖБК «Родина» не мало і не має ніякого відношення до будівлі АДРЕСА_3 .

Висновком експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України № 8-4/791 від 12 травня 2017 року встановлено, що відбиток печатки ЖБК «Родина» в дублікаті довідці (дублікат) ЖБК «Родина» від 15 березня 2016 року № 03/84 на ім`я ОСОБА_7 нанесений не печаткою ЖБК «Родина».

Згідно з протоколу допиту від 09 серпня 2017 року в ході розслідування у кримінальному провадженні № 12016100100013794 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 190, частини четвертої статті 358 КК України, ОСОБА_7 повідомив, що в дійсності ніколи не був власником квартири АДРЕСА_4 , наміру вчиняти будь-які правочини щодо спірного майна не мав, а під час підписання договору купівлі-продажу квартири з ОСОБА_3 підписав документи, яких не читав та отримав за це грошову винагороду від сторонніх осіб.

Постановою Шевченківського управління поліції Головного управління патрульної поліції у м. Києві в залученні ОСОБА_3 в якості потерпілого до кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016100100014772 від 19 листопада 2016 року, відмовлено.

Вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року у справі № 761/40982/18 ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 27, частиною першою статті 358, частиною четвертою статті 358 КК України, та призначено покарання: за частиною п`ятою статті 27, частиною першою статті 358 КК України - 1 рік обмеження волі; за частиною четвертою статті 358 КК України - 1 рік 3 місяці обмеження волі. На підставі частини першої статті 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначено ОСОБА_7 покарання 1 рік 3 місяці обмеження волі. На підставі статті 75 КК України ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання з випробуванням строком на 1 рік, з покладенням обов`язків, передбачених статтею 767 КК України.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 помер.

Надаючи оцінку встановленим обставинам, суд зазначає наступне.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Згідно зі статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Виконавчі комітети районних, міських, районних у містах рад здійснюють управління житловим фондом місцевих рад, приймають рішення про надання жилих приміщень у будинках житлового фонду місцевої ради, видають ордери на жиле приміщення (стаття 15 ЖК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Віндикаційний позов це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)).

Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що:

«задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Таким чином, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що рішення Київської обласної ради народних депутатів від 21 грудня 1993 року «Про перелік об`єктів комунальної власності області, які додатково передаються до комунальної власності районів і міста Бровари» є підставою набуття територіальною громадою Бориспільського району права власності на вказане у ньому майно. При цьому законодавство України, чинне на момент виникнення права власності територіальної громади Бориспільського району на спірне нерухоме майно, не передбачало обов`язкової реєстрації цього права та виникнення права з моменту такої реєстрації, тому відсутність державної реєстрації у цьому випадку не впливає на правовий статус зазначених об`єктів нерухомості. Отже, Райрада, яка від імені та в інтересах територіальної громади сіл Бориспільського району Київської області здійснює правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, мала право заявити позов про витребування майна, що перебуває у власності цієї територіальної громади, з чужого незаконного володіння на підставі статей 387, 388 ЦК України. Власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка незаконно, без відповідної правової підстави володіє ним, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання угод щодо спірного майна недійсними.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у пунктах 95-99 постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц. Отже, судове рішення про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно виключно у разі, якщо право власності на це майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близький за змістом висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц».

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права; після початку відображення таких відомостей (записів) у цьому реєстрі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпують свою дію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 23 листопада 2021 року № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 152), від 29 листопада 2023 року (провадження № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22, пункт 55)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 березня 2023 року у справі № 754/9233/17 (провадження № 61-15429св20), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що «положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. […] Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо. У справі, що переглядається, суди встановили, що останній набувач спірної квартири ОСОБА_1 набула право власності на підставі оплатного договору купівлі-продажу нерухомого майна від 23 травня 2016 року. Проте суди також встановили, що свідоцтво про право власності на спірну квартиру від 05 липня 2004 року за № НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_7 (первісного набувача квартири) не видавалося, тому спірне нерухоме майно вибуло з володіння територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради з порушенням вимог чинного законодавства та поза його волею. Враховуючи викладене, відповідачка не набула права власності на спірне нерухоме майно у спосіб та порядку, що визначені законом. Встановивши, що спірний об`єкт нерухомості вибув з володіння власника поза його волею, суд апеляційної інстанції дійшов по суті правильного висновку про те, що пред`явлення позову до добросовісного набувача (відповідачки) про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК України відповідає вимогам закону, а тому спірне майно підлягає витребуванню на користь позивача. Верховний Суд не бере до уваги посилання заявниці на постанови Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 2/1522/12319/11, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 204/198/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, оскільки питання щодо добросовісності набувача вирішується у кожній справі окремо».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року у справі № 755/7193/21 (провадження № 61-1196св23), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «оскільки спірна квартира є комунальною власністю, її відчуження могло відбуватись в рамках приватизаційної процедури за наявності рішення відповідної міської ради. Згідно з пунктом 30 частини першої статті 26 та частиною восьмої статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання щодо відчуження відповідно до закону комунального майна, та об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громаді передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом. Рішення щодо відчуження комунального майна приймається виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради. Разом з тим Київська міська рада не приймала рішень щодо відчуження спірної квартири на користь будь-яких фізичних або юридичних осіб, процедура приватизації не проводилась. Жодного розпорядження місцевим органом влади, на підставі якого видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру, не приймалось. Свідоцтво про право власності від 09 липня 2012 року НОМЕР_2 на квартиру АДРЕСА_1 , на підставі якого ОСОБА_3 зареєструвала за собою право власності на спірну квартиру, Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) не видавалось. Зазначене свідоцтво датовано до введення будинку на АДРЕСА_1 в експлуатацію - 28 вересня 2012 року. Крім того, на бланку серії НОМЕР_2 видано свідоцтво про право власності від 19 травня 2011 року на гаражний бокс № НОМЕР_1 в ГАК «Салют» на АДРЕСА_2 , а не на спірну квартиру. Відсутність спрямованого на відчуження спірного майна рішення органу місцевого самоврядування означає, що власник волю на відчуження спірного майна (приватизацію) не виявляв».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 761/17142/15-ц (провадження № 61-12309св19) зазначено, що «набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача. Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесеннні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року, справа № 183/1617/16. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, чи є відповідач ОСОБА_2 добросовісним набувачем спірної квартири».

У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18) зроблено висновок, що «конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням. Отже, задоволення позовних вимог за первісним позовом про витребування спірної квартири у ОСОБА_10 , який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на ОСОБА_10 буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Тому в задоволенні цих позовних вимог належить відмовити».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що:

«5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.

5.60. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

5.61. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

5.62. Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

5.64. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном».

За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що:

«45. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)).

46. Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).

47. Отже, якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункт 38), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.46), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54))».

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша, друга статті 264 ЦПК України).

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07).

Суд констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

«Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Європейський суд з прав людини визначив три критерії (принципи), які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, та які застосовуються виключно в сукупності, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, необхідно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження№ 14-208цс18)). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частини перша та третя статті 388 ЦК України).

Якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина п`ята статті 12 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.

Такими обставинами можуть бути, зокрема підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Крім цього, якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

Отже, як уже було зазначено, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20(пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Варто зазначити, що підтвердження добросовісності покладається на набувача, який має довести, що він не знав і не міг знати про те, що воно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати. Добросовісність набуття виключається, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містяться записи про арешт майна, заборону його відчуження, наявна інформація в Єдиному державному реєстрі судових рішень про судовий спір щодо цього майна, за обставинами якого останнє може перебувати у володінні іншої особи, ніж власник, і може бути повернутим власникові чи витребуваним на його користь. Такі відомості повинні спонукати покупця до більшої обачливості.

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 28.02.2024 у справі № 442/1667/22.

Таким чином, судом встановлено, що купуючи спірну квартиру відповідачка ОСОБА_3 не знала і не могла знати про порушені права третіх осіб, покладаючись на відомості з Реєстру речових прав на нерухоме майно, в якому не було вказано право власності Київської міської ради чи третіх осіб, а тому вважала себе добросовісним набувачем, відтак позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Суд також враховує і позицію Європейського суду з прав людини в іншій справі, де суд вказує, що заявниця втратила право власності на квартиру після того, як в ході судового розгляду було встановлено, що Яр., який продав квартиру заявниці, набув її на підставі підробленого заповіту. Існувало, як мінімум, два рівня гарантій в справі перед тим, як квартира перейшла до Яр. як спадкоємця Р., відповідно до внутрішньодержавного законодавства. По-перше, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності на квартиру Яр. стався відповідно до закону при розгляді і задоволенні заяви Яр. про визнання його спадкоємцем Р.

По-друге, міський комітет розглянув документи, представлені Яр. для реєстрації його права власності на квартиру, з метою забезпечення дотримання відповідного законодавства та законності правочину, а також видав свідоцтво про право власності Яр. Влада держави не надала жодних пояснень щодо нездатності нотаріуса або міського комітету виявити шахрайство в діях Яр. В своїх доводах влада держави нічого не вказувала про те, коли і як обман був виявлений, або коли кримінальну справу стосовно дій Яр. було порушено. З огляду на, що Яр. був визнаний винним в шахрайстві 06 червня 2001 року, і його засудженню передувало розслідування у цій справі і судовий розгляд, представляється, що кримінальну справу про шахрайство про набуття Р. квартири Яр. практично збіглося з його визнанням як спадкоємця Р. і реєстрацією правочину щодо квартири, яка відбулася в червні 2000 року. Той факт, що влада розслідувала дії Яр. і в той же час дозволила йому продати квартиру заявниці, є приводом для занепокоєння Європейського Суду.

Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, № 31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року)

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.

Тому, суд вважає, що задоволення віндикаційного позову і витребування спірної квартири у ОСОБА_3 , як добросовісного набувача, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

За таких обставин, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_3 про витребування комунального майна.

Керуючись ст. 12, 13, 81, 141, 247, 258 - 259, 263 - 265, 268, 272 - 273, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_3 про витребування комунального майна залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брати участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення суду складено 23 жовтня 2024 року.

Суддя Андрій АНОХІН