Рішення № 121383749, 02.09.2024, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2024 рокуСправа №160/2205/24

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Тулянцевої І.В., розглянувши у місті Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , третя особа: ОСОБА_2 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

24 січня 2024 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду засобами поштового зв`язку надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , третя особа: ОСОБА_2 , в якому позивач просить:

- визнати протиправними дії командування Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 не отриманого грошового забезпечення військовослужбовця ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- зобов`язати командування Військової частини НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 не отримане грошове забезпечення військовослужбовця ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 згідно поданої заяви від 03.03.2023 року.

В обґрунтування позову позивачем зазначено, що вона є рідною сестрою військовослужбовця ОСОБА_3 , який загинув під час участі у військових діях із захисту Батьківщини у період повномасштабного вторгнення рф, а тому має право на отримання грошового забезпечення, як член його сім`ї та спадкоємець за законом. Посилаючись на положення пункту 1 Розділу ХХХ Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого постановою КМУ № 260 від 07.06.2018, позивач зауважила на протиправність дій відповідача, так зокрема відповідно до ст. 1262 ЦК України у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. На думку позивача у зв`язку з тим, що вона є рідною сестрою загиблого та є такою, що відноситься до другої черги спадкоємців, а тому має право на отримання грошового забезпечення належного військовослужбовцю ОСОБА_3 . Позивач вважає дії Військової частини НОМЕР_1 протиправними, у зв`язку з чим звернулась з цим позовом до суду.

Ухвалою суду від 29.01.2024 року адміністративний позов залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.

На виконання ухвали суду від 29.01.2024 року на адресу суду засобами поштового зв`язку від представника позивача адвоката Шокарєвої А.В., 07.02.2024 року надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою суду від 12.02.2024 року прийнято та відкрито провадження по справі №160/2205/24, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Цією ж ухвалою відповідачу було надано строк для подання відзиву на позов (у разі заперечення проти позову) протягом п`ятнадцяти днів з дня отримання копії цієї ухвали, разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача.

Також вказаною ухвалою встановлено третій особі п`ятиденний строк, з дня отримання копії ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви з додатками, для подання письмових пояснень щодо предмету спору, копія яких одночасно з поданням до суду повинна бути надіслана іншим учасникам справи.

Копію ухвали про відкриття провадження у справі від 12.02.2024 року, отримано представником відповідача Військової частини НОМЕР_1 - 23.02.2024 року, про що в матеріалах справи міститься розписка.

Ухвалу суду про відкриття провадження по справі було направлено рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення на адресу третьої особи - ОСОБА_2 , а саме: АДРЕСА_1 .

08 березня 2024 року на адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду повернувся конверт з поштовим відправленням на ім`я ОСОБА_2 з відміткою пошти про його невручення: «за закінченням терміну зберігання».

Кодексом адміністративного судочинства визначені порядок вручення судових повісток і судових рішень.

Відповідно до частини 6 статті 251 Кодексу адміністративного судочинства України, днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Пунктами 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 року № 270 встановлено, що у разі відсутності адресата поштові відправлення повертаються об`єктом поштового зв`язку відправнику за закінченням встановленого строку зберігання.

В той же час, до повноважень адміністративних судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками «за закінченням терміну зберігання», «адресат вибув», «адресат відсутній» тощо, з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання адміністративним судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом в ухвалі від 01.04.2019 у справі №9901/811/18 (адміністративне провадження №П/9901/811/18).

За таких обставин, суд вважає, що третя особа була належним чином повідомлена про розгляд справи судом, однак правом на подання пояснень по справі не скористалася.

21 березня 2024 року представником Військової частини НОМЕР_1 через підсистему «Електронний суд» подано до суду відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти позову та зазначив, що відповідно до пункту 2 Розділу ХХХ Порядку 260 грошове забезпечення, в тому числі одноразові додаткові види грошового забезпечення, право на які у військовослужбовця виникло включно до дня його загибелі (смерті) або до дня визнання його судом безвісно відсутнім, оголошення померлим, виплачується зазначеним в пункті 1 цього розділу членам його сім`ї, а в разі їх відсутності - спадкоємцям за їх зверненням на підставі наказу командира військової частини про виплату. З огляду на зазначене позивач звернулася до ІНФОРМАЦІЯ_2 із заявою про виплату грошового забезпечення та додаткової винагороди. Вказана заява була надіслана за належністю до Військової частини НОМЕР_1 . В якості підтвердження права отримання спадщини позивачем було надано витяг про реєстрацію в Спадковому реєстрі. Відповідач зазначає, що в тексті відповіді позивачу, в частині «примітка» було надано роз`яснення з посиланням на п. 1 Розділу ХХХ «Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260. Таким чином для отримання позивачу грошового забезпечення та додаткової винагороди, належної загиблому ОСОБА_3 позивачу слід звернутися до Військової частини НОМЕР_1 та надати документи, що підтверджують перехід прав та обов`язків (спадщини) від ОСОБА_3 , який загинув (спадкодавця) до ОСОБА_1 (спадкоємця), тобто свідоцтво про право на спадщину. Враховуючи зазначене, а також, те, що позивач не зверталася до Військової частини НОМЕР_1 після набуття спадщини, відповідач вважає, що жодним чином не порушив законні права та інтереси позивача.

Дослідивши матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є рідною сестрою загиблого військовослужбовця ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження позивача серії НОМЕР_2 та витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно №00038726636 щодо ОСОБА_1 , що вона є рідною сестрою загиблого ОСОБА_3 , (свідоцтво про смерть серії НОМЕР_3 від 24.02.2023 року), а також корінця сповіщення сім`ї (близьких родичів) померлого (загиблого) №74 від 11.02.2023 року, виданого ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Судом встановлено, що згідно зі свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 від 18.02.2022 року - ОСОБА_4 (який є батьком загиблого військовослужбовця та позивача) помер ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_5 ОСОБА_5 (яка є матір`ю загиблого військовослужбовця та позивача) є померлою.

Матеріалами справи також підтверджено, що 17.04.2023 року позивач отримала Витяг про реєстрацію у Спадковому реєстрі №72158719, виданий Четвертою Харківською міською державною нотаріальною конторою щодо реєстрації спадкової справи №70532333.

07.09.2023 року позивач отримала свідоцтво про право на спадщину за законом, який зареєстрований в реєстрі за №4-629. Зазначеним свідоцтвом про право на спадщину встановлено, що рідна сестра, ОСОБА_1 є спадкоємцем зазначеного у свідоцтві майна ОСОБА_3 , загиблого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

09 травня 2023 року позивач звернулася до Військової частини НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_2 із заявою про виплату грошового забезпечення та додаткової винагороди у зв`язку із загибеллю її рідного брата, ОСОБА_3 . В заяві про виплату грошового забезпечення позивач зазначила, що інших членів сім`ї та родичів загиблий не має.

27 вересня 2023 року представник позивача адвокат Шокарєва А.В. звернулася до Військової частини НОМЕР_1 з адвокатським запитом, а якому просила надати: витяг з наказу про виключення з особового складу ОСОБА_3 , акт службового розслідування, довідку про грошове забезпечення військовослужбовця ОСОБА_3 та копію грошового атестату, надати підтвердження виплати грошового забезпечення належного загиблому його членам сім`ї, повідомити про результат розгляду заяв про виплату грошового забезпечення належного загиблому та додаткової винагороди.

Листом №8146/ФЕС від 10.11.2023 року Військова частина НОМЕР_1 повідомила позивача про відмову у здійсненні виплати зазначених у заяві, коштів, так як чинним законодавством не передбачено отримання вказаних коштів особами спорідненістю у другому степені в бічній лінії, тобто братам чи сестрам. Також зазначено, що відповідно до п.1 розділу ХХХ Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 року №260, у разі смерті (загибелі) військовослужбовця належне, але не отримане ним до дня смерті (загибелі) грошове забезпечення (у тому числі за весь місяць, у якому військовослужбовець помер (загинув)) виплачується військовою частиною, в якій перебував на грошовому забезпеченні військовослужбовець, дружині (чоловіку), а в разі якщо її (його) немає, - повнолітнім дітям, які проживали разом з нею (ним), або законним представникам опікунам, (піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (осіб з інвалідністю з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам військовослужбовців рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі та не мають дітей. У разі відсутності зазначених осіб належні суми грошового забезпечення виплачуються іншим спадкоємцям відповідно до чинного законодавства України.

Вважаючи протиправними дії відповідача щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 не отриманого грошового забезпечення військовослужбовця ОСОБА_3 , позивач звернулася з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

Згідно із положеннями частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон №2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання, а саме межі реалізації військовослужбовцями своїх службових прав у зв`язку з специфікою їх правового статусу, а також відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлення єдиної системи їх соціального та правового захисту, гарантування військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливих умов для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулювання відносини у цій галузі визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII (далі - Закон №2011-ХІІ).

Згідно з приписами статті 1 Закону №2011-XII соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до ст. 1-2 Закону №2011-XII визначено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Згідно з ст. 2 Закону №2011-XII ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.

Статтею 9 Закону №2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

До складу грошового забезпечення входять:

посадовий оклад, оклад за військовим званням;

щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія);

одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Згідно з частиною 6-1 статті 18 Закону №2011-XII членам сімей військовослужбовців, які проходять військову службу в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України «Про оборону України», гарантується виплата грошового забезпечення цих військовослужбовців у разі неможливості ними його отримання під час участі у бойових діях та операціях. У такому разі виплата грошового забезпечення здійснюється членам сімей військовослужбовців, зазначеним у пункті 6 статті 9 згаданого Закону.

Відповідно до ч. 22 ст. 10 Закону №2011-XII у разі загибелі (смерті) військовослужбовців грошова компенсація за всі не використані ними за час проходження військової служби дні щорічних основної та додаткової відпусток, а також додаткової відпустки військовослужбовцям, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, та додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» виплачується членам сімей загиблих (померлих) військовослужбовців, зазначеним в абзаці четвертому пункту 6 статті 9 цього Закону, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а у разі їх відсутності - входить до складу спадщини.

Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомогу у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім`ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини (ст. 1227 Цивільного кодексу України).

Механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам визначається Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (далі - Порядок №260), у редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин.

Виплата грошового забезпечення в разі захоплення в полон чи заручниками, смерті (загибелі) військовослужбовців або якщо вони визнані безвісно відсутніми чи оголошені померлими регулюється розділом XXX вказаного Порядку.

Так, згідно з п.п. 1, 2 розділу ХХХ Порядку №260 у разі смерті (загибелі) військовослужбовця належне, але не отримане ним до дня смерті (загибелі) грошове забезпечення (у тому числі за весь місяць, у якому військовослужбовець помер (загинув)) виплачується військовою частиною, в якій перебував на грошовому забезпеченні військовослужбовець, дружині (чоловіку), а в разі якщо її (його) немає, - повнолітнім дітям, які проживали разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (осіб з інвалідністю з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам військовослужбовців рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі та не мають дітей.

У разі відсутності зазначених осіб належні суми грошового забезпечення виплачуються іншим спадкоємцям відповідно до чинного законодавства України.

Грошове забезпечення, в тому числі одноразові додаткові види грошового забезпечення, право на які у військовослужбовця виникло включно до дня його загибелі (смерті) або до дня визнання його судом безвісно відсутнім, оголошення померлим, виплачується зазначеним в пункті 1 цього розділу членам його сім`ї, а в разі їх відсутності - спадкоємцям за їх зверненням на підставі наказу командира військової частини про виплату.

Грошове забезпечення зазначеним особам виплачується, якщо звернення за одержанням надійшло до закінчення трьох років із дня смерті (загибелі) військовослужбовця або з дня набрання законної сили рішенням суду про визнання військовослужбовця безвісно відсутнім, оголошення померлим.

Згідно із нормою статті 1216 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 22.03.2023 року по справі №463/6829/21-ц.

Відповідно до статті 1262 ЦК України у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 є рідною сестрою ОСОБА_3 .

Також, відповідно до витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі №72158719 від 17.04.2023 року Четвертою Харківською міською державною нотаріальною конторою зареєстровано спадкову справу №70532333, де спадкодавцем визначений загиблий військовослужбовець - ОСОБА_3 .

Згідно зі Свідоцтвом про право на спадщину за законом від 07.09.2023 року, який зареєстрований в реєстрі за №4-629, ОСОБА_1 є спадкоємцем грошових вкладів з відповідними відсотками та компенсацією, що знаходяться в АТ КБ «ПРИВАТБАНК», на відкритих рахунках, які належали ОСОБА_3 .

Як встановлено судом, що згідно зі свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 від 18.02.2022 року - ОСОБА_4 (який є батьком загиблого військовослужбовця та позивача) помер ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_5 ОСОБА_5 (яка є матір`ю загиблого військовослужбовця та позивача) є померлою.

Відомостей про наявність інших спадкоємців грошового забезпечення загиблого військовослужбовця, матеріали справи не містять, а також не доведено сторонами.

Таким чином, враховуючи, що відповідно до вимог п.1 Розділу ХХХ Порядку №260 та ЦК України, ОСОБА_3 на момент смерті (загибелі) не був одружений, не мав повнолітніх дітей, які проживали разом з ним, не мав законних представників (опікунів, піклувальників) чи усиновлювачів неповнолітніх дітей (осіб з інвалідністю з дитинства - незалежно від їх віку), а також, враховуючи відсутність осіб, які перебували на утриманні військовослужбовця та з врахуванням смерті батьків військовослужбовця, право на отримання належного, але не отриманого ОСОБА_3 до дня смерті (загибелі) грошового забезпечення, є у ОСОБА_1 , як спадкоємця за законом, що підтверджується Свідоцтвом про право на спадщину за законом від 07.09.2023 року, який зареєстрований в реєстрі за №4-629, яке не визнано в судовому порядку - недійсним.

Суд критично ставиться до посилань відповідача у листі №8146/ФЕС від 10.11.2023 року з приводу того, що позивач не має права на виплату грошового забезпечення передбаченого п. 1 розділу ХХХ Порядку №260, через те, що чинним законодавством не передбачено отримання зазначених коштів особами спорідненістю у другому ступені в бічній лінії, тобто братам чи сестрам, оскільки зазначене суперечить вимогам Розділу ХХХ Порядку №260, так як позивач є спадкоємцем, а у загиблого військовослужбовця відсутні особи передбачені п. 1 вищезазначеного розділу Порядку №260.

Щодо твердження відповідача про відсутність документів, підтверджуючих спадкування, а саме, перехід прав та обов`язків (спадщини) від ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , через відсутність свідоцтва про право на спадщину, суд зазначає наступне.

Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім`ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини (стаття 1227 ЦК України).

Тлумачення статті 1227 ЦК України свідчить, що:

- цією нормою встановлено сингулярне правонаступництво членів сім`ї спадкодавця на отримання належних йому та неотриманих ним за життя грошових сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат. Указані суми включаються до складу спадщини лише у разі відсутності у спадкодавця членів сім`ї чи їх відмови від права на отримання вказаних сум. Специфіка правонаступництва прав на отримання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, інших соціальних виплат обґрунтовується необхідністю: а) створення умов для охорони майнових інтересів членів сім`ї спадкодавця в разі, коли вони не є його спадкоємцями; б) забезпечення можливості реалізації права на одержання членами сім`ї спадкодавця належних йому грошових коштів без дотримання передбаченої ЦК України процедури оформлення спадщини;

- право на одержання грошових сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат виникає у членів сім`ї спадкодавця внаслідок вказівки закону (стаття 1227 ЦК) та додаткового юридичного факту - смерті спадкодавця. Окрім цього, звичайно, необхідно щоб спадкодавець не реалізував належне йому право на отримання певних сум. Причини, через які ці суми не були отримані, можуть бути різноманітними, але закон не надає їм юридичного значення. Моментом, з якого виникатимуть права на отримання виплат, буде момент смерті спадкодавця. Законодавець не вказує, що перехід права на отримання цих сум є спадкуванням, а члени сім`ї - спадкоємцями. Це має важливе значення, оскільки дозволяє зробити висновок, що на набуття права на одержання грошових сум відповідно до статті 1227 ЦК України не поширюються норми про спадкування за заповітом або законом, зокрема, щодо усунення від спадкування (стаття 1224), прийняття, строків прийняття та оформлення спадщини, врахування цих сум при визначенні розміру обов`язкової частки (стаття 1241 ЦК), задоволення вимог кредиторів.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 14.02.2022 року по справі № 243/13575/19.

Отже враховуючи, що на момент розгляду даної справи, матеріали адміністративної справи містять Свідоцтво про право на спадщину за законом від 07.09.2023 року, яке зареєстроване в реєстрі за №4-629, що є основним документом, який підтверджує право на спадкування позивачем належних грошових сум загиблому, суд вважає безпідставними вищевказані доводи відповідача, як підставу для відмови у виплаті грошового забезпечення.

Враховуючи вищенаведене, оскільки ОСОБА_1 , в розумінні Закону України № 2011-XII та Порядку № 260, є спадкоємцем, а саме, рідною сестрою померлого ОСОБА_3 , суд погоджується з доводами позивача про те, що вона має право на належне, але не отримане її рідним братом грошове забезпечення.

Поряд з цим, з системного аналізу наведених вище норм спеціального законодавства слідує, що виплата належного, але не отриманого померлим військовослужбовцем грошового забезпечення здійснюється вищевказаним спадкоємцям лише за їхнім зверненням, на підставі наказу командира військової частини про виплату. В разі, якщо таке звернення надійшло після закінчення трьох років із дня смерті (загибелі) військовослужбовця або з дня набрання законної сили рішенням суду про оголошення померлим військовослужбовця, відповідна виплата не здійснюється.

Таким чином, до звернення відповідних осіб, визначених в пункті 1 розділу ХХХ Порядку №260, у військової частини, в якій перебував на грошовому забезпеченні померлий (загиблий) військовослужбовець, фактично відсутній обов`язок здійснювати спірну виплату. Більше того, такий обов`язок відсутній і в разі пізнього звернення вказаних осіб (після закінчення трьох років із дня смерті (загибелі) відповідного військовослужбовця чи з дня набрання законної сили рішенням суду про оголошення його померлим), про що і йдеться вище.

Суд зауважує, що матеріалами справи не підтверджено, факт звернення позивача саме 03.03.2023 року, натомість міститься заява позивача від 09.05.2023 року про виплату грошового забезпечення передбаченого п.1 розділу ХХХ Порядку №260.

Отже, суд приходить до висновку про протиправність дій Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 не отриманого грошового забезпечення військовослужбовця ОСОБА_3 та з метою ефективного та належного способу захисту порушеного права позивача, зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 не отримане грошове забезпечення військовослужбовця ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 згідно поданої заяви від 09.05.2023 року.

Частиною 1 ст. 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

В ході розгляду справи відповідачем не було наведено належними доказами правомірності своїх дій щодо невиплати позивачу неотриманого грошового забезпечення загиблого військовослужбовця, у зв`язку із чим, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Розподіл витрат зі сплати судового збору здійснити у відповідності до положень частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Щодо стягнення судових витрат на правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн. суд зазначає наступне.

Частинами першою та третьою статті 132 КАС України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, в тому числі і витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною першою статті 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Норми частин першої та другої статті 134 КАС України кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя N R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" від 05 липня 2012 року N 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону N 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону N 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є:

- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Статтею 30 Закону N 5076-VI передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зазначає, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону N 5076-VI встановлено, що договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі N 904/4507/18 (провадження N 12-171гс19)).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі N 755/9215/15-ц).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява N 19336/04, § 268)).

На підтвердження понесених позивачем судових витрат його представником надано: розрахунок суми судових витрат, Акт завершення етапу робіт за договором про надання правової допомоги від 29.09.2023 року та квитанцію до прибуткового касового ордера №35 від 29.09.2023 року.

В той же час представником позивача до суду не надано договір про надання правової допомоги. Проте в Акті та квитанції до прибуткового касового ордера зазначено, що вони видані відповідно до договору про надання правової допомоги №ЛЖ/2023 від 12.09.2023 року.

Тобто, позивачем не надано належних документів, що свідчать про реальність надання адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності) та підтвердження критерію розумності їхнього розміру, доказів виконання всіх видів правової допомоги, обумовлених договором (адвокатські запити, заяви, клопотання, тощо).

При цьому, суд зазначає, що справа відноситься до категорії незначної складності, розглядалась в суді в порядку письмового провадження без виклику сторін.

Крім того, представником позивача у адміністративному позові заявлено суму стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 5000 грн, проте квитанції до прибуткового касового ордера №35 від 29.09.2023 року фактично підтверджується сплата позивачем 3000 грн.

Залучена до матеріалів справи копія квитанції до прибуткового касового ордеру №35 від 29.09.2023 року про прийняття від ОСОБА_1 суми 3000,00 грн. на підставі Договору №ЛЖ/2023 від 12.09.2023 року не підтверджує, що такі витрати понесені саме із наданням правової допомоги в суді першої інстанції, оскільки не містять інформацію про номер справи, чи відповідний акт приймання-передачі наданих послуг згідно з якими були сплачені кошти.

Отже, з огляду на відсутність договору про надання правової допомоги, а також розрахунку наданих послуг із зазначенням часу, витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягу наданих адвокатом послуг та виконаних робіт суд вважає, що вимога представника позивача про відшкодування понесених витрат на правничу допомогу у зв`язку із розглядом справи, не підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 9, 72-90, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_6 ) до Військової частини НОМЕР_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ), третя особа: ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 не отриманого грошового забезпечення військовослужбовця ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 не отримане грошове забезпечення військовослужбовця ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно поданої заяви від 09.05.2023 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_6 ) судовий збір у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять грн. 20 коп.).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, передбачені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.В. Тулянцева