Рішення № 12088481, 06.10.2010, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 36/38306.10.10 За позовомЗаступника прокурора міста Севастополя в інтересах держави в особі Севастопольської міської ради

До1. Севастопольської міської державної адміністрації

2. Приватного підприємства «Сан –Лайф»

Провизнання недійсним договору від 14.10.2008р.

Суддя ?Трофименко Т.Ю.

Представники сторін:

Від позивача           Чиркова О.М. –по дов. №03-15/1993 від 14.05.2001р.

Від відповідачів          не з’явилися,

Від прокуратури           не з»явився

Обставини справи:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Заступника прокурора міста Севастополя в інтересах держави в особі Севастопольської міської ради до Севастопольської міської державної адміністрації та Приватного підприємства «Сан –Лайф»про визнання недійсним договору від 14.10.2008р. на право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіції) площею 6,0999 га , розташовану за адресою: Україна, м. Севастополь, в районі миса Сарич, укладеного між Севастопольською міською державною адміністрацією та Приватним підприємством «Сан –Лайф».

В обґрунтування заявлених позовних вимог прокуратура стверджує, що спірний договір не відповідає вимогам чинного законодавства та порушує права та законні інтереси позивача, а тому позивач просить визнати договір на право забудови земельної ділянки (суперфіції) від 14.10.2008 недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.092010р. порушено провадження у справі №36/383, розгляд справи призначено на 06.10.2010р.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Від відповідача -1 до суду надійшла заява про визнання позовних вимог в повному обсязі.

Відповідач -2 в судове засідання повноважного представника не направив, не виконав вимог суду, що викладені в ухвалі про порушення провадження у справі. Заяв. клопотань від відповідача -2 на адресу суду не надходило.

Відповідач -2 належним чином повідомлений про призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, оскільки ухвала суду направлялась не адресу відповідача -2 що зазначена в позовні заяві до довідці з ЄДРПОУ . Таким чином відповідач -2 не реалізував своє процесуальне право на участь в судовому засіданні господарського суду.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві. (роз’яснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 18.09.97 № 02 - 5/289 із змінами «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України»).

Крім того, в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 14.08.2007р. № 01-8/675 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року» (пункт 15) зазначено, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити, зокрема, місцезнаходження сторін (для юридичних осіб).

Згідно із статтею 93 Цивільного кодексу України місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

У пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007р. N 01-8/123 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році»зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Відповідно до вимог ст. 75 Господарського процесуального Кодексу України, якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами. Проаналізувавши зібрані по справі докази, суд дійшов висновку про достатність матеріалів справи для її розгляду по суті за відсутності представника відповідача -2 та його відзиву на позовну заяву.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

14.10.2008 між Севастопольською міською державною адміністрацією та Приватинм підприємством «Сай –Лайф»було укладено договір про право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Відповідно до умов вказаного договору адміністрація (далі відповідач -1) передає право забудови (суперфіцій) на земельну ділянку площею 6,0999 га, розташовану за адресою: Україна, м. Севастополь, в районі миса Сарич Приватному підприємству «Сан –Лайф»(далі відповідач -2) землекористувачу.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Право володіння означає юридично забезпечену можливість власника мати майно у своєму безпосередньому фізичному чи юридичному віданні, у сфері свого фактичного господарського чи іншого впливу.

Право користування –це юридично закріплена можливість власника щодо господарського, підприємницького, культурно-побутового використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження – це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати юридичну і фактичну долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану чи призначення тощо.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом (стаття 319 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 120 Земельного кодексу України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Згідно з ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Прокурор в позовній заяві та представник позивача в судовому засіданні стверджують, що спірний договір не відповідає вимогам чинного законодавства та порушує права та законні інтереси позивача, а тому просить визнати договір на право забудови земельної ділянки (суперфіції) від 14.10.2008р. недійсним.

Оцінюючи подані прокуратурою та позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі статтею 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно з ч. 1 та ч. 4 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, але не створюють цих наслідків внаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону.

Як передбачено частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу України).

В частині 3 статті 203 Цивільного кодексу України зазначено, що волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Частиною 5 статті 203 Цивільного кодексу України закріплено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 5 статті 203 Цивільного кодексу України закріплено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

В ході розгляду справи, судом встановлено, що земельна ділянка, на якій відповідач-1 надав відповідачу-2 право забудови, знаходиться в межах м. Севастополя.

Пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу України визначено, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Відповідно до частини 1 статті 60 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Згідно з частиною 5 статті 16 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Тобто, єдиним органом, уповноваженим державою розпоряджатися землями в межах м. Севастополя до розмежування, є Севастопольська міська рада.

Відповідно до ч. 1 ст. 1021 Земельного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.

Тобто, з зазначеної норми чітко вбачається, що право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникає на підставі договору, який укладається з власником земельної ділянки. Як було зазначено вище, єдиним органом, уповноваженим державою розпоряджатися землями в межах м. Севастополя до розмежування, є Севастопольська міська рада, а не Севастопольська міська державна адміністрація.

Таким чином, суд доходить до висновку, що договір про право забудови земельної ділянки (суперфіції) від 14.10.2008, укладений між Севастопольською міською державною адміністрацією та Приватним підприємством «Сан –Лайф»суперечить чинному законодавству, та порушує законні права та інтереси позивача, а тому визнається судом недійсним.

Згідно з ч. 2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідач -2, а ні відзивів на позовну заяву, а ні належних доказів на спростування викладених в позовній заяві обставин до суду не надали.

З огляду на вищевикладене, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним договору на право забудови земельної ділянки (суперфіції), укладеного 14.10.2008 між Севастопольською міською державною адміністрацією та Приватним підприємством «Сан –Лайф»є законними, обґрунтованими, доведеними належними доказами, та такими, що підлягають задоволенню.

Державне мито, судові витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідачів.

Керуючись ст. ст. 32-34, 44, 49, 80, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати недійсним договір на право користування чужою земельною ділянкою для забудови (про встановлення суперфіція), укладений 14.10.2008р. між Севастопольською міською державною адміністрацією (99011, м. Севастополь, вул. Леніна, 2) та Приватним підприємством «Сан –Лайф» (95000, м. Севастополь, вул. Ракетна, 18/93, код 35941529).

Стягнути з Севастопольської міської державної адміністрації (99011, м. Севастополь, вул. Леніна, 2) в доход Державного бюджету України 42,50 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Стягнути з Приватного підприємства «Сан –Лайф» (95000, м. Севастополь, вул. Ракетна, 18/93, код 35941529) в доход Державного бюджету України 42,50 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Суддя                                                                       Трофименко Т.Ю.

Повний текст рішення складено

08.10.2010р.