Рішення № 119791632, 21.05.2024, Дніпровський районний суд Дніпропетровської області (до 25.04.2025 - Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області)

Єдиний унікальний номер 175/7047/23

провадження №2/175/1850/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2024 року смт. Слобожанське

Дніпропетровський районний суд

Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді - Васюченка О.Г.,

з участю секретаря - Кульпіної Л.Г..

розглянувши у відкритому судовому засіданні у смт. Слобожанське цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Дніпровської районної державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, третя особа: Національний банк України про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, шляхом зняття заборони з нерухомого майна,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області з позовом до Дніпровської районної державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, третя особа: Національний банк України про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, шляхом зняття заборони з нерухомого майна.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.10.2023 справа була передана до провадження судді Васюченка О.Г..

08.11.2023 постановлено ухвалу про відкриття провадження за правилами загального позовного провадження та призначене підготовче засідання.

Ухвалою від 29.01.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

Представник позивача надав заяву в якій просив розглядати справу без участі позивача та його представника, позовні вимоги підтримав та просив задовольнити в повному обсязі.

Представник Дніпровської районної державної нотаріальної контори Дніпропетровської області надала заяву в якій зазначила, що позов ОСОБА_1 не визнає та просила справу розглянути без участі представника нотаріальної контори.

Повно та всебічно вивчивши матеріали цивільної справи, оцінивши надані сторонами докази та наведені ними доводи, в тому числі пояснення свідків, суд дійшов до наступного.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-яким не забороненим законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що 01.07.1986 року позивач, ОСОБА_1 , згідно Договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої приватної власності житловою площею не більше 60 кв.м, отримав земельну ділянку загальною площею 600 кв.м, у АДРЕСА_1 , під будівництво одноповерхового будинку житловою площею 38,5 кв.м.

У 1993 році на вказаній земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 , власними силами та за особисті кошти, ОСОБА_1 , було збудовано житловий будинок загальною площею 134,9 кв.м, житловою площею 35,5 кв.м, право власності на який в подальшому було зареєстровано за Позивачем в Комунальному підприємстві «Новомосковське міськрайонне бюро технічної інвентаризації» під реєстровим номером 6413-35 від 27.04.1995 року.

Крім того, у відповідності до Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 року №15-92 та заяви гр. ОСОБА_1 , згідно витягу з рішення Виконкому Підгородненської міської Ради народних депутатів № 213 від 24.09.1997 року «Про передачу земельних ділянок у приватну власність і користування», ОСОБА_1 безоплатно було передано у приватну власність та постійне користування земельну ділянку у АДРЕСА_2 , загальною площею 0,19 га, а саме: 0,10 га - для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); 0,09 га - для особистого підсобного господарства.

23 жовтня 1997 року у відповідності до рішення Виконкому Підгородненської міської Ради народних депутатів № 213 від 24.09.1997 року гр. ОСОБА_1 , що мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , отримав у приватну власність земельну ділянку площею 0,186 гектарів, розташовану на території м. Підгородне Підгородненської міської Ради, саме, для обслуговування житлового будинку - 0,100 га та особистого підсобного господарства - 0,086 га, про що отримав державний акт на право приватної власності на землю серія ДП Дн 022355, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1635 від 23.10.1997 року .

Керуючись ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

З вищезазначених доказів вбачається, що право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 , гр. ОСОБА_1 набув у зв`язку зі створенням речі, а саме будівництва житлового будинку на земельній ділянці виділеній органом місцевого самоврядування для вказаної мети, що виключає будь-які припущення, що дане майно могло бути ним набуте на іншій правовій підстав, як-то спадкування, купівля-продаж і таке інше.

Враховуючи обставини того, що відповідно до Закону України № 1878-VІ від 11.02.2010 року «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та інших законодавчих актів України» проведення державної реєстрації речових прав як на земельні ділянки, так і на об`єкти нерухомого майна, розміщені на них, з 1 січня 2013 року здійснюються в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з метою приведення правовстановлюючих документів у відповідність з вимогами діючого законодавства та внесення даних у відповідний державний реєстр, 02.04.2021 року ОСОБА_1 звернувся до державного реєстратора Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області з метою внесення відповідних відомостей про право власності Позивача до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

08.04.2021 року державний реєстратор Семенюк Микола Олександрович здійснив державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на житловий будинок АДРЕСА_2 , про що надав Позивачу інформаційну довідку № 251715220 від 08.04.2021 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта.

Відповідно до інформаційної довідки № 251715220 від 08.04.2021 року з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, після відкриття розділу про право власності на житловий будинок Позивача, у реєстрі відобразився запис про обтяження, заборону на нерухоме майно, реєстраційний номер обтяження - 3891041 зареєстроване 14.10.2006 року реєстратором: Дніпровською районною державною нотаріальною конторою, здійснене на підставі повідомлення про видачу позики, бн, 14.09.1993 року, ОБ № 7896, щодо майна ОСОБА_2 архівний запис про заборону № 7391 від 14.09.1993 року, об`єкт обтяження: будинок, за адресою: АДРЕСА_2 .

Намагаючись встановити дійсні обставини за яких було накладено заборону на нерухоме майно, 11.11.2021 року Позивач направив письмове звернення до Дніпровської районної державної нотаріальної контори з проханням надати йому копії документів на підставі яких на його нерухоме майно накладено обтяження, на що отримав відповідь вих. №1660 від 27.11.2021 року, якою завідувач Дніпровської районної державної нотаріальної контори Кобрусєва Л.В. повідомила ОСОБА_1 , що заборона на нерухоме майно за адресою АДРЕСА_2 , накладена згідно повідомлення Держбанку СРСР про видачу позики від 14.09.1993 року.

Також нотаріусом роз`яснено, що згідно ст. 8 ЗУ «Про нотаріат» довідки про вчинені нотаріальні дії та копії документів, що зберігаються у нотаріуса, видаються нотаріусом виключно фізичним та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. Натомість у зв`язку з тим, що по батькові заявника « ОСОБА_1 » не збігається з по батькові боржника « ОСОБА_1 », зазначеного в позиці, нотаріус відмовила ОСОБА_1 у наданні належним чином завіреної копії документа-підстави накладення заборони.

Крім того, 30.06.2021 року гр. ОСОБА_1 звернувся до АТ «Ощадбанк» за наданням інформації, щодо наявності та/або відсутності будь-якої заборгованості за невиконаними фінансовими зобов`язаннями, на що отримав лист від 09.07.2021 року №103.11-17/1/45015/2021-03/вих., яким банк повідомив, що у ОСОБА_1 відсутні будь-які невиконані зобов`язання перед АТ «Ощадбанк».

Отримавши відповідь АТ «Ощадбанк», 04.08.2022 року Позивач направив письмове звернення до Дніпровської районної державної нотаріальної контори, про зняття заборони з нерухомого майна та внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на що отримав відповідь вих. №569 від 31.08.2022 року, якою завідувач Дніпровської районної державної нотаріальної контори Кобрусєва Л.В. відмовила ОСОБА_1 у знятті заборони з нерухомого майна за адресою АДРЕСА_2 , оскільки за повідомленням Держбанку СРСР про видачу позики від 14.09.1993 року власником нерухомого майна вказаний ОСОБА_2 , на якого і накладена заборона на нерухоме майно.

При цьому, зняти заборону відчуження за таких обставин нотаріус вважає неможливим, оскільки відповідно до ст. 74 ЗУ «Про нотаріат», пункту 5.1 глави 15 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (№296/5 від 22.02.2012 року), нотаріус знімає заборону відчуження майна при одержанні повідомлення установи банку про погашення позики відповідної особи. А тому нотаріусом рекомендованого для подальшого вирішення вказаного питання звернутися до суду.

Враховуючи викладене необхідно зазначити, що 16 липня 1990 року Верховною Радою Української PCP була прийнята Декларація про державний суверенітет України, згідно якої Українська РСР визначалася як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід`ємного права на самовизначення.

Згідно розділу ІІ Декларація про державний суверенітет України, від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР.

Правовий статус Держбанку СРСР безпосередньо перед розпадом СРСР визначався Законом СРСР «Про державний банк СРСР» № 1828-1 від 11.12.1990 року і Законом СРСР «Про банки і банківську діяльність» № 1829-1 від 11.12.1990 року.

20 березня 1991 року було прийнято Закон Української РСР № 872-ХІІ «Про банки і банківську діяльність» та постанову Верховної Ради України № 873-ХІІ «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Відповідно до п. 1 Постанови, Верховною Радою Української РСР прийнято рішення про введення в дію Закону України "Про банки і банківську діяльність" з 1 травня 1991 року. Встановлено, що дія цього Закону поширюється на всі розташовані в Україні банки.

Згідно до п. 2 Постанови оголошено власністю України Український республіканський банк Держбанку СРСР, Український республіканський банк державного комерційного промислово-будівельного банку "Укрпромбудбанк", Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР з їх мережею, обчислювальними центрами, усіма активами, пасивами, а також Українське республіканське управління інкасації Держбанку СРСР з підпорядкованою йому мережею установ та організацій.

Пунктом 3 Постанови вирішено створити на базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР Національний банк України.

Таким чином, згідно Закону Української РСР № 872-ХІІ «Про банки і банківську діяльність» та постанови Верховною Ради Української РСР № 873-ХІІ «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банківську діяльність», Верховною Радою Української РСР було оголошено Український республіканський банк Держбанку СРСР власністю України і на його базі створено Національний банк України.

Проведеним вивченням нормативних документів, що супроводжували ліквідацію Держбанку СРСР виявлено, що 02 грудня 1990 р. Верховною Радою РРФСР було прийнято Закон «Про Центральний банк РРФСР», постановою Верховної Ради РРФСР № 1917-I від 22 листопада 1991 року Центральний банк РРФСР оголошений єдиним на території РСФСР органом державного грошово-кредитного та валютного регулювання економіки республіки (російської федерації). Цією ж постановою Центральному банку РРФСР наказувалося до 1 січня 1992 р. прийняти у своє повне господарське відання і управління матеріально-технічну базу та інші ресурси Держбанку СРСР, мережу його установ, підприємств і організацій.

8 грудня 1991 року - було підписано Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, відповідно до ст. 14 якої діяльність усіх органів колишнього Союзу РСР припинено.

20 грудня 1991 року постановою президії Верховної Ради РРФСР за № 2066-I Державний банк СРСР був «упразднен», всі його активи і пасиви, а також майно на території РРФСР передані Центральному банку РРФСР (Центробанку Російської Федерації). Цей же Центральний банк РРФСР (Центробанк Російської Федерації) є правонаступником Державного банку СРСР - але лише в частині зобов`язань Державного банку РРФСР.

З огляду на вищевикладене, з метою встановлення належного правонаступника Держбанку СРСР, адвокатом Мухою С.С. було направлено електронною поштою відповідний запит до Національного банку України вих. № 25 від 17.07.2023 року, яким останній просив надати інформацію, щодо того - Який банк України є правонаступником Держбанку СРСР після розпаду СРСР, та чи здійснює він свою діяльність на сьогоднішній день?

У зв`язку з чим 19.07.2023 року на офіційну електронну поштову скриньку адвоката - pravovedms@gmail.com, надійшла відповідь Національного банку України вих. №27-0007/51915 від 18.07.2023 року, якою НБУ повідомило наступне: «Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 07.04.1959 "Про реорганізацію системи банків довгострокових вкладень" та Постановою Ради Міністрів СРСР від 07.04.1959 № 369 "Питання, пов`язані з реорганізацією системи банків довгострокових вкладень" функції Сільгоспбанку та комунальних банків покладено на Будбанк СРСР та Держбанк СРСР. Відповідно до постанови ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР від 17.07.1987 № 821 "Про вдосконалення системи банків в країні і посилення їх впливу на підвищення ефективності економіки" (далі - Постанова № 821) було реорганізовано діючі та утворено нові спеціалізовані банки, які створили систему банків у такому складі: Державний банк СРСР (Держбанк СРСР), Банк зовнішньоекономічної діяльності СРСР (Зовнішекономбанк СРСР), Промислово-будівльний банк СРСР (Промбудбанк СРСР), Агропромисловий банк СРСР (Агропромбанк СРСР), Банк Житлово-комунального господарства і соціального розвитку СРСР (Житлосоцбанк СРСР), Банк трудових заощаджень і кредитування населення СРСР (Ощадний банк СРСР). Пунктом 8 Постанови № 821 передбачалося створення банками СРСР в союзних республіках відповідних республіканських банків з прямим підпорядкуванням банкам СРСР.

Згідно з пунктами 2 та 3 Постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 20.03.1991 № 873-XII Верховною Радою України оголошено власністю України Український республіканський банк Держбанку СРСР і створено на його базі Національний банк України.

Постановою Президії Верховної Ради України від 07.10.1991 № 1605-ХІІ затверджено статут Національного банку України, в якому не визначалось правонаступництво Національного банку України щодо Держбанку СРСР.» (копію долучено до позовної заяви у редакції від 17.10.2023 року, додаток № 14).

Отже, єдиний суб`єкт, який мав право зініціювати і зняти вказане обтяження у позасудовому порядку - це Український республіканський банк Держбанку СРСР, який на сьогоднішній день ліквідований, а тому питання щодо зняття заборони з майна позивача підлягає вирішенню у судовому порядку.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У відповідності до положень статті 41, 55 Конституції України, право власності є непорушним. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод людини 1950 року, ратифікованого Верховною Радою України 17 липня 1997 року (Закону № 475/97- ВР), визначено, що кожна фізична чи юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, які передбачені законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 10 Загальної декларації прав людини визначено, що кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Згідно ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ч. 1 - ч. 2 ст. 317 ЦК).

Крім того, ч.1 та ч.2 ст.319 Цивільного кодексу України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч. 1 та ч. 2 ст. 328 ЦК України).

Керуючись ч. 1 ст. 386 ЦК України, Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

У разі порушення прав власника статтею 391 ЦК України передбачено право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Пункт 33 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014р. № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» містить роз`яснення, що застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно положень статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно із ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що відповідач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Отже, враховуючи обставини того, що позивач сам збудував житловий будинок, на який зареєстрував своє право власності в БТІ лише 27.04.1995 року, що виключає можливість існування будь-яких архівних заборон від 14.09.1993 року, щодо майна якого фактично не існувало, а також приймаючи до уваги обставини того, що ім`я по-батькові власника об`єкта обтяження вказано ОСОБА_1 на відміну від правильного ОСОБА_1 , а тому вказана заборона є незаконною та такою, що створює перешкоди у користуванні та розпорядженні майном позивача, з огляду на що суд вважає необхідним усунути власнику майна перешкоди у розпорядженні майном, шляхом зняття заборони з будинку АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_1 .

З огляду на подані позивачем докази у їх сукупності, у зв`язку з ліквідацією Держбанку СРСР, відсутністю правонаступників, та накладення заборони на нерухоме майно ОСОБА_2 , який ніколи не був власником даного майна, враховуючи те, що вирішити питання про відновлення порушених прав позивача шляхом зняття заборони з нерухомого майна в позасудовому порядку неможливо, а також, всебічно дослідивши усі обставини справи та письмові докази, та з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

Судові витрати віднести за рахунок позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 41, 55 Конституції України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року, ст.ст. 15, 16, 316, 317, 319, 321, 328, 331, 386, 391 ЦК України, ст.ст. 4, 12, 30, 43, 76-81, 175 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Дніпровської районної державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, третя особа: Національний банк України про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, шляхом зняття заборони з нерухомого майна - задовольнити.

Усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні майном ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , шляхом зняття заборони з нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження - 3891041, зареєстровано 14.10.2006 року за № 3891041 реєстратором: Дніпровська районна державна нотаріальна контора, підстава обтяження: повідомлення про видачу позики, бн, 14.09.1993 року, ОБ № 7896, щодо майна ОСОБА_2 , архівна заборона № 7391 від 14.09.1993 року, об`єкт обтяження: будинок, за адресою: АДРЕСА_2 .

Судові витрати залишити за позивачем.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: О.Г. Васюченко