Ухвала суду № 11969411, 05.10.2010, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Соколова О.А.

Суддя-доповідач - Міронова Г.М.

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2010 року справа №2а-13716/10/0570 <приміщення суду за адресою: 83017, м. Донецьк, бул. Шевченка, 26 >

зала судових засідань № 7 у приміщенні суду за адресою: м. Донецьк, бульвар Шевченка, 26

Колегія суддів Донецького апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді: Міронової Г.М., суддів: Яманко В.Г., Юрко І.В., при секретарі Драній Л.Г., за участю позивача: Пеліхоса Є.М. за довіреністю; відповідача: Руденко Є.О., Широкова В.Г. за довіреністю, розглянувши апеляційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Донецьку на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 19 серпня 2010 року у адміністративній справі № 2а-13716/10/0570 за позовом відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Донецькміськгаз» до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Донецьку про визнання недійсним повідомлення-рішення від 05.05.10 № 0000551322/0/15224/10/15-16-23/5, зобовязання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2010 року позивач звернувся до суду із вищевказаним позовом, який було уточнено під час судового розгляду справи та в якому позивач просив суд визнати недійсним податкове повідомлення-рішення від 05.05.10 № 0000551322/0/15224/10/15-16-23/5, зобовязати відповідача віднести кошти, які сплачувались платіжними дорученнями: № 6709 від 27.11.09 року на сплату податку на додану вартість за жовтень 2009 року, № 6799 від 03.12.09 року на сплату розстрочки податку на додану вартість, згідно рішення № 106/24-113 від 30.06.09 року про розстрочення податкового зобовязання; № 7016 від 16.12.09 року на сплату відсотків за користування розстрочкою з податку на додану вартість, згідно рішення № 106/24-113 від 30.06.09 року; № 7170 від 25.12.09 року на сплату податку на додану вартість за листопад 2009 року; № 448 від 28.01.10 року на сплату податку на додану вартість за грудень 2009 року; № 1056 від 26.02.10 року на сплату податку на додану вартість за січень 2010 року; № 1714 від 24.03.10 року на сплату податку на додану вартість за лютий 2010 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що на підставі акту перевірки від 20.04.10 року № 507/15-16-23/5-03361081 сформовано повідомлення-рішення від 05.05.10 року № 0000551322/0/15224/10/15-16-23/5, яким позивача зобовязано сплатити штраф у сумі 1458330,52 грн. у розмірі 50% від суми непогашеного у встановлений строк узгодженого податкового зобовязання з податку на додану вартість у сумі 2916661,01 грн. В акті зазначається, що ВАТ по газопостачанню та газифікації «Донецькміськгаз» несвоєчасно сплачено суми узгоджених податкових зобовязань з податку на додану вартість, в т.ч. по декларації за жовтень 2008 року у розмірі 1325016,00 грн., за листопад 2008 року у розмірі 1591645,00 грн. З акту перевірки вбачається, що ці суми були погашені платіжними дорученнями, а саме, № 6709 від 27.11.09 року, № 6799 від 03.12.09 року, № 7016 від 16.12.09 року, № 7170 від 25.12.09 року, № 448 від 28.01.10 року, № 1056 від 26.02.10 року, № 1714 від 24.03.10 року. Водночас, у вказаних платіжних дорученнях вказано інше призначення платежу. Рішенням № 106/24-113 про розстрочення податкових зобовязань від 30.06.09 року позивачу надано розстрочення по сплаті податку на додану вартість із зазначенням граничних строків сплати податкових зобовязань. Ці строки порушені не були, отже відповідач не мав права нараховувати підприємству штраф за несвоєчасну сплату податкових зобовязань.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 19 серпня 2010 року позов було задоволено повністю.

Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, податковий орган подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального і матеріального права. Апеляційна скарга містить цитування норм податкового законодавства, при цьому практично не повязує це з висновками суду першої інстанції та матеріалами справи.

Представники відповідача в судовому засіданні наполягали на задоволенні апеляційної скарги, проти чого заперечував представник позивача. Сторони надали відповідні пояснення.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін, з наступних підстав.

Правовою підставою прийняття спірних податкових повідомлень-рішень відповідачем визначені норми підпункту 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону України «Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» № 2181 (надалі Закон № 2181), згідно якого у разі коли платник податків не сплачує узгоджену суму податкового зобовязання протягом граничних строків, визначених цим Законом, такий платник податку зобовязаний сплатити штраф при затримці понад 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобовязання, у розмірі пьятидесяти відсотків такої суми.

Законом України “Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, який є спеціальним законом з питань оподаткування і який установлює порядок погашення зобовязань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обовязкових платежів), нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків, визначено вичерпний перелік заходів, які вживаються контролюючим органом з метою погашення платниками податків податкового боргу. Серед таких заходів немає зміни призначення платежу, самостійно визначеного платником податків.

Як визначено підпунктом 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону, джерелами самостійної сплати податкових зобовязань або податкового боргу платника податку є будь-які власні кошти такого платника податку. Отже, грошовий платіж є єдиною формою сплати податкових зобовязань і погашення податкового боргу.

Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 7 Закону України “Про Національний банк України” від 20.05.99 року № 679-ХІV Національний банк України визначає систему, порядок і форми платежів.

Пунктом 1.7 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.04 року № 22, зареєстрованої в Міністерстві юстиції 25.03.04 р. за № 377/89/76, кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 цієї Інструкції) або на підставі платіжних вимог стягувачів у разі примусового списання коштів згідно з главою 5 цієї Інструкції. При цьому згідно з пунктом 3.5 зазначеної Інструкції Реквізит “Призначення платежу” платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення “Призначення платежу”. Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність установленим вимогам лише за зовнішніми ознаками.

З наведеного випливає, що право визначати призначення платежу відповідно до чинного законодавства України, належить виключно платнику.

Отже, для того, щоб визначити порядок спрямування сплачених платником податків до бюджету коштів у погашення тих чи інших податкових зобовязань орган державної влади повинний мати на це відповідні повноваження, які були б прямо передбачені Законом або іншим нормативно правовим актом, тобто колегія суддів звертає увагу на те, що у податкового органу, на момент прийнятого спірного повідомлення рішення, відсутні такі повноваження на визначення податкових зобовязань (боргу), у погашення яких спрямовуються сплачені платником податків кошти.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що у звязку з відсутністю у відповідача повноважень перешкоджати праву платника податків самостійно розпоряджатися належними йому коштами при виборі податкових зобовязань, які погашаються зарахування коштів іншим чином, ніж це зазначено позивачем (окрім випадків з розподілом пені) у відповідних платіжних документах, не відповідає вимогам діючого законодавства.

При цьому відповідач в обґрунтування законності власних дій посилається на п.7.7 ст. 7 Закону України «Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», у відповідності з яким податковий борг погашається попередньо погашенню податкових зобовязань, які не є податковим боргом, у порядку календарної черговості його виникнення, а в разі одночасного його виникнення за різними податками, зборами (обовязковими платежами) - у рівних пропорціях.

Колегія суддів не може погодитися з таким доводом апеляційної скарги з огляду на системний аналіз наведених вище нормативно-правових актів і з урахуванням матеріалів справи.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Позивач, сплачуючи грошові кошти в установлений законом строк та визначаючи напрямок його сплати, реалізує своє право власника грошових коштів, оскільки Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» та Законом України «Про державну податкову службу в Україні» не встановлено право органу державної податкової служби змінювати напрямок платежу, тобто обмеження на реалізацію конституційного права на розпорядження своєю власністю (як елементу права власності).

Обмеження стосовно реалізації права власника на розпорядження його власністю встановлені у Закону «Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» № 2181-III.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, у разі недотримання платником податків порядку погашення податкового боргу та виконання податкових зобовязань, передбаченого пунктом 7.7. статті 7 Закону, податковий орган не наділений правом чи обовязком змінювати призначення платежу, визначене платником податків.

За таких обставин, самостійне зарахування податковим органом сплачених платником податку сум у рахунок податкового боргу або тих податкових зобовязань, які не вказані в призначенні платежу під час перерахування платником податків коштів до бюджету, є неправомірним. Тому суми податкових зобовязань або податкового боргу з урахуванням підпункту 16.5.2 пункту 16.5 статті 16 Закону слід вважати сплаченими у день реєстрації банківською установою платіжного документу із зазначеним у ньому призначенням платежу на сплату відповідних податкових зобовязань або податкового боргу, визначених платником податків.

Крім того, зазначеною нормою взагалі не визначений субєкт, який повинен здійснювати погашення податкового боргу попередньо погашенню податкових зобовязань. Хоча з урахуванням приписів Конституції України та Цивільного кодексу України таке право і як кореспондуюча норма-обовязок, належить саме позивачу.

Право державного органу повинно бути визначено саме Законом.

Колегія суддів апеляційного суду зазначає, що згідно статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Частиною 1 статті 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. За частинами 1, 2, 6, 7 статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, держава не втручається у здійснення власником права власності, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Стаття 321 Цивільного кодексу України встановила, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу, а саме: у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Частинами 1, 5 статті 19 Господарського кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству. Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються. Згідно частини 7 статті 66 Господарського кодексу України держава гарантує захист майнових прав підприємства. Вилучення державою у підприємства майна, що ним використовується, здійснюється лише у випадках і порядку, передбачених законом.

Колегія суддів зазначає, що наведені норми мають загальний характер та приводяться як засіб гарантії держави щодо захисту законних інтересів господарюючих субєктів від незаконних дій органів державної влади та захисту права власності, а не з точки зору регулювання відносин між податковим органом та платником податків.

На підставі вищевикладеного, судова колегія вважає, що судове рішення першої інстанції постановлено хоча і з частковим порушення норм процесуального права, але відповідає вимогам матеріального права і не може бути скасовано чи змінено з підстав, що наведені в апеляційній скарзі. Судом першої інстанції ретельно перевірено доводи сторін, дано їм вірну оцінку, постанова суду є законною і обґрунтованою, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються, підстави для скасування постановленого у справі судового рішення відсутні.

Керуючись статтями 184, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Донецьку залишити без задоволення.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 19 серпня 2010 року у справі 2а-13716/10/0570 за позовом відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Донецькміськгаз» до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Донецьку про визнання недійсним повідомлення-рішення від 05.05.10 №0000551322/0/15224/10/15-16-23/5, зобовязання вчинити певні дії залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції Вищого адміністративного суду України, а в разі складення в повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі.

Повний текст виготовлено 7 жовтня 2010 року.

Головуючий суддя: Г.М.Міронова

Судді: І.В.Юрко

В.Г.Яманко